Богдан Тихолоз: «Музей – це місце, де твориться культура»

0891
Богдан Тихолоз: «Музей – це місце, де твориться культура» ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

У Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка – кадрові зміни. Недавно його очолив кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії і практики журналістики ЛНУ імені Івана Франка, відомий львівський франкознавець Богдан Тихолоз, який виграв конкурс на цю посаду. Перед тим розгорнув широку передвиборну кампанію у соціальних мережах, чим привернув до себе особливу увагу. А першим його кроком у музеї був оголошений конкурс на посаду… музейного кота, обов’язково рудого – з детально виписаними «кваліфікаційними вимогами». Тож за якийсь час до музею Івана Франка привезли двадцять котів із різних куточків України: Києва, Житомира, Харкова, Івано-Франківська…

Про креативний підхід до музейної роботи, про плани Богдана Тихолоза на новій посаді, завдання музею в сучасному світі, про Івана Франка і рудого кота – в розмові з нашими кореспондентами.

Про кота Мурлику і віллу на Софіївці

– Як почувається кіт? Розкажіть трішки про нього.

– Добре. Ви його, зрештою, бачили. Народився він у підвалі, мав братика і сестричку, вигодувала його добросердна бабуся, а коли вже не могла цього робити – віддала волонтерам, які знайшли для нього сім’ю. Його там прийняли як рідного, але в тій сім’ї дитинка, як виявилося, має алергію на котів, тож батьки були змушені віддати улюбленця у притулок. Чотири місяці наш котик провів у ветеринарній клініці – чекав на нових господарів… Я думаю, що це приклад для наслідування для інших закладів культури – і не лише музеїв, а й для бібліотек, архівів. Це важлива соціальна робота, та й кіт у бібліотеці потрібен. А що? Там мишей нема? Уже сам запах кота тих мишей відганяє…

Ми уже побачили, що він приваблює відвідувачів. До нас приходить більше сімей з дітьми. Усі хочуть з ним зустрітися, несуть йому подаруночки: хтось мишку, хтось – м’ячик… Он там навіть стоїть скринька на зарплатню котові. Я не думаю, що це погано. Ми ставимося до нього, як до дитини. Наш кіт – львів’янин, галичанин, знає увесь контекст… Називається Мурлика, бо так називався кіт у Франковій казці «Лис Микита». Зменшувально-пестлива форма – Мурчик…

Він має усі шанси стати новим символом музею, живим символом, хоча, розуміємо, що покладати усі надії на кота не можна. Люди мусять працювати… Мені здається, це був непоганий спосіб змінити уявлення про музей, той стереотип, що музей – це місце дуже тихе, спокійне, де нічого не відбувається. На жаль, таке уявлення в Україні дуже поширене. Якщо ми поїдемо на Захід, то побачимо, що музеї там – живі, це середовище, де постійно твориться культура, а не місце консервації культури. Та й сам Франко замислював свій дім, як дім діалогу, дім, де зустрічаються люди, де вони спілкуються. Він дуже довго цього прагнув, поневірявся по різних львівських квартирах…

Уявімо собі: чоловік, дружина, четверо маленьких діточок – і вони не мають постійного мешкання, тому для них той дім був такий омріяний. І збереглися спогади: коли Іван Франко прийшов сюди, то перше, що сказав: «Мамо, нарешті ми вже у своїй хаті». Як і кожна людина, він тішився, відразу ж посадив коло дому сад. Росли тут порічки, малина, багато квітів: настурції, мальви, айстри… Він замислював цей дім як родинну оселю, де всім має бути добре і затишно. Франкова сім’я оселилася в цьому будинку 1902 року – коли вдалося. Уже сам факт, що український письменник, який не брав хабарів, не продавався на виборах, а чесною, переважно літературною і журналістською працею заробив на це, – не так уже й зле. Мені не подобається укорінений стереотип, що Франко весь час бідував. Не завжди було однаково, але письменник чесною працею і чотирьох дітей вивів у люди. Старший син Андрій, який помер, теж був студентом університету. І його діти були гідними свого батька.

А на цю віллу він ще добирав кредит. Для будови мав частину грошей із ювілейного дару 1898 року (тоді відзначали 25-ліття його літературної творчості), були гроші з посагу дружини Ольги і власні заробітки. У 1900 році вони купили землю – дев’ять соток, поруч із ділянкою Михайла Грушевського, навіть в один день оформляли ці ділянки… Будівництво розпочали у 1901 році. Ця ділянка з одного боку була на горі, то її додатково треба було укріплювати – будувати підпірну стіну. З іншого боку – дуже колоритне, гарне місце – Софіївка, зелений район, Стрийський парк. Зараз це дуже престижна місцина, а колись була околиця Львова.

Дорога до Франка

– Як Ви, черкащанин, прийшли до Франка, зайнялися дослідженням його творчості, а не свого великого земляка Шевченка?

– Я – вчительська дитина, походжу з родини українських філологів. Моя бабуся – вчителька української мови і літератури з дуже цікавою долею, вона була повністю паралізована, але продовжувала педагогічну діяльність. Я виріс у бабусі в пелені. Батьки обоє – теж українські філологи, випускники Київського університету, тому для мене українська мова і література, українська культура – природне середовище, це не є чимось таким, що мусів спеціально вчити.

Я ріс серед книжок, і серед книжок Франка також – на Черкащині, в селі Таранки Тарнівського району, яке добре знають археологи, тому що це найбільше поселення трипільської культури. Там є коледж Національного університету садівництва, де працювали мої дід і бабуся, а тепер працюють батьки. Отож я з краю Шевченка, і навіть є його далеким родичем по лінії сестри Катерини – з тої, що і Фотій Красицький (український художник, класик вітчизняного малярства і графіки, внучатий небіж Тараса Шевченка, – авт.). Він мешкав у селі Зелена Діброва, а моя мама – з села Козацького, і ті родини між собою поєднані. Я про це довідався вже у школярському віці.

…Коли в школі нам задали читати «Борислав сміється», то, потягнувши руку за цим томом у нашому двадцятитомнику, я витягнув інший – із філософськими працями Франка. Почав читати і був вражений, наскільки простою мовою, наскільки доступно, дохідливо і виразно чоловік міркував про складні філософські речі. На той момент Франко був для мене письменником зі шкільного кабінету літератури, якийсь вусатий дядько, який написав «Каменярі», «Вічний в революціонер» – і все. А в цьому томі – «Що таке поступ?», «Мислі еволюції в історії людськості», «Поза межами можливого»… Мене Франко так захопив, що привів потім до Львова.

– Що Вас найбільше вразило у постаті Франка?

– З одного боку, це великий інтелектуал європейський, а з іншого – людина цього не показувала, навіть не намагалася: «От я такий розумний, і мене шануйте». У Франка не було фальші, була природність, простота, й тому він міг говорити з людьми різних прошарків – із депутатами, з політиками, з університетськими професорами, і так само – із селянами десь в лісі чи в горах. Він вів діалог на їхньому рівні, він розумів, що мудрий чоловік не повинен вивищуватися над людьми.

Якби це був не Франко, а якийсь інший письменник, я б до цього часу вже, мабуть, вичерпався, нудився, шукав щось інше. Я вже казав, що не замикаюся лише на Франкові. У мене є статті і про Шевченка, і про Сковороду, і шістдесятників досліджую, але Франко – це людина-міст, людина, яка вибудовує місточки між Україною і світовою культурою, тому з ним ніколи не нудно. Маєш Франка – маєш Шекспіра, Гете, Мілтона, Байрона – і в цьому теж його унікальність.

Сама суть його особистості – відкритість. Це не була людина, яка тільки порпалась у чомусь одному. Тут – «Апокрифи», тут – «Зів’яле листя», тут – філософські праці, тут – економічні, політичні, мистецтвознавчі – і то все в тій одній голові вміщалося. Він знав усі середовища: і художник Труш його приятель, і композитор Людкевич – всі отакі люди були довкола нього. Тому Іван Франко – це дуже вдала постать для музею, бо музей має бути домом муз.

Про музей мало знають

– Ми вже плавно перейшли до теми про Ваші конкретні плани на цій посаді. Які вони? Почнемо з найменших…

– Щомісяця, а в перспективі щотижня будуть відбуватися спеціальні заходи для дітей і для молоді шкільного віку – не тільки традиційні події з читанням віршів Франка. Це будуть різні форми активностей. Наприклад, на Великдень – майстер-класи із писанкарства, тому що Франкова родина мала велике замилування до народних промислів.

Вони цікавилися вишиванням, і в нас буде виставка вишивки майстрині з Донеччини, яка доповниться автентичними музейними вишиванками: одна – самого Івана Франка, є в нас і маленька сорочечка його єдиної донечки Гандзуні, є вишиванка сина Тараса. Вони зберігаються у фондах, люди їх не бачать. Вишивка – це щось дуже рідне, це – реліквія, тому думаємо про те, що варто зробити сучасні копії цих вишивок, щоб вони експонувалися постійно. Варто провести «Великдень по-франківськи», приготувати страви з Франкової кухні… В Івана Яковича є чудова п’єса для дітей «Суд святого Миколая», де він визначає, кому різочку, кому подаруночки роздати, тож думаємо організовувати таку щорічну акцію «Суд святого Миколая» – для діточок із тих родин, які потребують допомоги.

Я мрію про те, щоб музей став доступним для людей із певними вадами фізичними. Зараз годі ступити до самого музею. Я вже кинув клич щодо пандуса…

– Багато у Вас відвідувачів?

– Про музей Франка мало знають, а він багатющий – 33 тисячі одиниць зберігання у фондах! Дві-три тисячі – в експозиції, десята частина того, що є. Решта лежить замкнене, але не можна сказати, що мертвим вантажем. Ось до Франкових днів у травні в нас буде ексклюзивна виставка «Скарби Франкового дому», і там експонуватимуться такі речі, які ніколи не виставлялися. Наприклад, срібна ложечка із вензелем, яку дружина Ольга подарувала йому в день весілля, – з датою їхнього шлюбу, Франків годинник, який має свою цікаву долю, цукерничка, срібні підставки під горнятка, фотографії. Будуть експонуватися зворушливі фото Франкових дітей, яких ніхто раніше не бачив… Деякі артефакти не відомі навіть дослідникам. Виставка триватиме лише тиждень, бо там будуть дорогоцінні метали, а це потребує додаткової охорони.

Для того, щоб залучити туристів, потрібно зробити кілька важливих речей, які я називаю іншомовними словами. Промоція – просування музею на культурному ринку. Та самої промоції замало, бо ми людей приведемо, а їх треба чимось зайняти, тому потрібна атракція. У музеї мають бути не просто експонати, а експонати атракційні, які не залишають людину байдужою.

Подивімося, як «беруть» відвідувачів сучасні музеї на Заході: не кількістю експонатів. Вони їх часто змінюють і думають про те, як їх подати, а тому, крім тих двох пунктів – промоції і атракції – має бути ще третій – інтеракція. Треба взаємодіяти з відвідувачем, пропонувати якісь види діяльності, причому різні, й тоді це дасть нам можливість залучити до музею туристів.

Вісь: Харків – Київ – Львів – Відень

– Музеєві також треба налагоджувати систему міжнародних зв’язків. Для цього маємо місточки: асоціації українців, об´єднання, союзи, спілки в різних країнах… Мене називали кандидатом діаспори, бо кілька країн мене підтримали на конкурсі з дуже простої причини: я до них їздив. От приходить лист: «Приїжджайте до Риги і прочитайте лекцію про Франка», і я погоджувався, бо там є люди, які спраглі цього спілкування.

Я розмовляв у Відні з аспіранткою з Італії, яка науково вивчає Данте, вона зовсім не знала, що Франко його перекладав… Ми просто мало розказуємо про себе. У нас є дуже великі скарби, але ми не вміємо їх представити, як у тій приказці: «Вміла приготувати, та не вміла подати». Багато наших попередників уміли «готувати», а нам тепер треба вміти їх «подати», і подавати треба сучасними методами…

– Як Ви бачите наукову роботу музею?

– Науково-дослідна робота – це фундамент музею, і якщо вона не проводитиметься на сучасному рівні, методологічному, то все решта буде, як то кажуть, енергія – гудок. Ми вже почали формувати повний корпус архівних документів, які стосуються Франка і його родини. Основна частина Франкового архіву зберігається в Києві, в Інституті літератури імені Тараса Шевченка, у відділі рукописних фондів і текстології.

Весь корпус – це п’ять з половиною тисяч одиниць зберігання, повний особистий архів Франка, який він заповів Науковому товариству імені Шевченка у Львові. Але з приходом радянської влади НТШ було знищене. Архів і особиста бібліотека Івана Франка, де є близько 12 тисяч книжок, перейшли до Києва. Зараз вони зберігаються в надійних руках і в належних умовах.

Ідеї деяких гарячих голів «забрати все і привезти до Львова» мені не подобаються. Куди забрати? У яких умовах це все буде зберігатися? І хто з тим працюватиме? Інша річ, що ми повинні мати цифрову копію цього архіву, і вона вже частково зроблена.

Нам також слід пам’ятати про те, що приміщення музею – це дім родини, дім роду Франка, який має живих нащадків. Вони теж повинні приходити до цього дому, і вже у серпні цього року плануємо організувати таку зустріч. Я знайомий із Роландом Тарасовичем, онуком Івана Франка, їздив до нього на ювілей. Він зараз поїхав до Канади налагоджувати зв’язки з родиною. Онук Роланд – єдиний, є ще правнуки, є родина з боку доньки Ганни. От зараз збираємо цю інформацію.

Надія ПАСТЕРНАК, "Культура і життя"

Фото Йосипа МАРУХНЯКА



Попередня публікація розділу Нові горизонти
Наступна публікація розділу Лікувати не можна помирати

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар