«Дикий театр»: Деякі люблять гарячіше

01618
«Дикий театр»: Деякі люблять гарячіше

Редакція журналу «Український театр» продовжує підсумовувати найголовніші досягнення нових неофіційних театрів протягом сезону 2015–2016 років. Напередодні Ірина Чужинова розмірковувала про сутність державного й недержавного секторів у театрі України, а також презентувала PostPlayТеатр. Сьогодні вона розповість читачам про ще одного яскравого представника нової генерації – «Дикий театр».
* * *
З чого починається театр? Із чийогось бажання бачити вистави, здатні вразити, навіть шокувати, які відверто і не лише літературною мовою розмовляють із глядачем на «дорослі» теми: про політику і секс, про життя в українській глибинці і соціальні хвороби суспільства. Саме цим прагненням, розповідає театрознавець та театральний менеджер Ярослава Кравченко, інспірований «Дикий Театр», що вже кілька місяців працює у столиці.
Передусім «Дикий Театр» пропонує підтримку для вже готових вистав: прокат, промоцію, копірайт, пошук майданчиків та розповсюдження квитків, адміністрування. Формат цієї нової ініціативи вельми незвичний для нашої країни, адже в нас інститут незалежного театрального продюсування просто відсутній. Тому чимало незалежних театральних проектів гинуть, як метелики-одноденки, так і не дочекавшись вправного менеджера-рятівника, який узяв би на себе відповідальність за життя спектаклю після прем’єри…

«Пілотним проектом», що спонукав створити «Дикий театр», став спектакль­концерт «Joy Division», ним як куратор опікувалася Ярослава Кравченко. Ризикували: освоювали «terra incognitа» арт-заводу «Платформа» як театральний простір та незвичний формат спектаклю-байопіку про депресії та осяяння рокера Яна Кертіса. Але попри все вдалося створити бажаний резонанс навколо вистави з мінімальним бюджетом, реалізованої зусиллями молодої команди.
Потрібні й незамінні люди долучилися до команди «Дикого театру» вже після того, як розпочалася робота. Цінна порада від Ярослави: не треба витрачати сили на кастинги, краще почати щось робити і неодмінно поруч із вами з’являться однодумці. Нині тут є фахівці із креативу, розвитку партнерських зв’язків, реклами та роботи з різними цифровими технологіями. Дизайнерська компанія Олени Нікуліної «Blablabladesign» визначає стиль театру та усіляко, практично й морально, підтримує зухвалий театральний старт-ап.
В афіші «Дикого театру» кілька вистав: «Joy Division» в постановці Ксенії Скакун, «Vій 2.0» Наталі Ворожбит та «Попи.Менти.Бабло.Баби» за п’єсою Віктора Понізова в постановці Максима Голенка, «Бити/Любити» за культовим романом «Венера у хутрі» Леопольда фон Захер-Мазоха в постановці Антонія Ходоровського. Окрім цих спектаклів у гастрольному режимі в рамках спеціальної програми «Теж дикі» зіграні вистави одеського «Театру Олексія Коломійцева» «Divka» та «Вівісекція», Черкаського обласного театру «The Білохалатність» Тетяни Киценко в постановці Володимира Снєгурченка, театральної компанії «Dollmen» «Сон смішної людини» за оповіданням Федора Достоєвського в постановці Ігоря Коршунова.
Як розповідає Ярослава Кравченко, заявок про співпрацю на скриньку «Дикого театру» надходить чимало. Кількість інколи викликає подив – адже недержавний театральний сектор живе у глибокому підпіллі і деякі імена чи назви навіть фахівці чують уперше. Окрім «пасивного» пошуку потенційних партнерів, доводиться багато дивитися. Залишаючись відкритим до пропозицій, «Дикий театр» має певне генеральне бачення естетично «рідних» вистав: це все, що апріорі з різних причин не вписується у формат державної сцени, але, звісно ж, головним критерієм залишається якість – художня та професійна.
Як ведеться «Дикому театру»? Не краще, ніж усім. Ярослава Кравченко каже так: «У мої організаційні обов’язки, крім основного набору продюсерських дій: вмочати сигару в коньяк і повільно пожовувати, насолоджуючись,– інколи входить і підлогу помити перед виставою, інколи роздати листівки, інколи нарубати бутербродів і збігати по реквізитні огірки. Тяжко це, принизливо? Ні. Бо знаю, для чого це все роблю. Морально важкувато, адже у нас нестабільний ринок, нестабільна країна, якась спотворена етика у міжтеатральних стосунках, а глядачі не мислять критично і не бунтують, коли їм показують відверту халтуру. Чому “Дикий театр” “пiшов по барах”? Не лише, тому, що це частина нашої концепції мобільності, а й тому, що у комерційних клубах і концерт-холах на кшталт MonteRay чи Sentrum оренда нижча, ніж в Молодому чи Театрі Франка».
Але все ж «Дикий театр» оптимістично заявляє про плани на майбутнє. Виробництво власних проектів розпочнеться із проекту про долі музикантів «Клуб 27», за ним будуть і моновистава за п’єсою «Улісс» Віталія Ченського, і «Парфюмер» за однойменним романом Патріка Зюскінда в постановці Максима Голенка. А в перспективі – поїздки усією країною. Чому б і ні?

Ірина Чужинова, «Український театр», № 2 за 2016 рік
На фото: сцена з вистави «Vій 2.0»
Фото з Фейбук-сторінки «Дикого театру»



Попередня публікація розділу PostPlayТеатр: Стіни, стеля, два стільці…
Наступна публікація розділу «New Stage»: Дуже проста історія

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар