Філософія весняного джазу

01878
Філософія весняного джазу ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

В джазі треба грати тільки з тим, з ким хочеш

Володимир Тарасов в джазі з 14 років. Був організатором та лідером кількох джаз-груп, які успішно виступали в Литві, на теренах республік колишнього СРСР та у Європі. З 1980 по 1987 рік утримував звання кращого барабанщика СРСР. У 1986 році таке ж визнання здобув у Європі. У 1991 році створив оркестр музикантів академічної музики і джазу Литви «Lithuanian Art Orchestra». У 2009 році був удостоєний премії «Тріумф», а у 2012 році відзначений нагородою на фестивалі «Vilnius Jazz» за заслуги перед литовським джазовим мистецтвом. Володимир Тарасов пише музику до кінофільмів, драматичних спектаклів, займається сучасним мистецтвом, інсталяціями та перформансом, міжжанровими проектами, організовує персональні і групові виставки з Іллею Кабаковим і іншими художниками. З тріо ГТЧ та іншими музикантами, оркестрами та соло записав і випустив понад 100 грамплатівок і компакт-дисків. У 2006 році увійшов до складу тріо «Jones Jones Trio» разом з уславленими новоджазовими імпровізаторами – саксофоністом Ларрі Оксом і контрабасистом Марком Дрессером.

Куди рухається джаз? Чи перемагає він інші музичні напрямки? – з таким запитанням я звернувся до Володимира Тарасова.

–Звісно, що ні. Джазу сьогодні значно менше у музичному просторі, ніж, скажімо, 30 років тому. І це наслідок природнього розвитку суспільства, яке стає більш комерціалізованим, прагматичним, технологічним. Люди, і особливо, молодь стали слухати музику на гаджетах, плеєрах, інших електронних цяцьках. Ви майже не зустрінете людей, які користуються програвачами. Але нещодавно у Франції я був здивований тим, як там почали ставитися до «вінілу», він знову входить у моду. Перевидають старі платівки, причому в оригінальних обкладинках. І це мене порадувало. Я придбав Оскара Пітерсона і Кейтона. Їхня музика належить минулому часу, і це свідчить про те, що нинішня епоха не дала нічого взамін. Мистецтво розвивається хвилями, то один напрямок виходить на перший план, то інший. Зараз, наприклад, процвітає класична музика, яка збирає повні зали. В джазі не має таких аншлагів. Тому що замість часу особистостей, прийшов час напрямків. Хоча представники цього жанру намагаються грати те, що виконувалося 30-40 років тому, а якогось креативного начала не так і багато. Треба пам’ятати, що джаз це не комерційна музика, вона ніколи не  збирала аншлагів, за винятком другої половини 1960-х – початку 1970-х. Якщо тоді відсоток продаж джазових платівок займав 40% із загальної маси, то зараз він не перевищує і 4%. Але я сприймаю це абсолютно спокійно. Попит на нашу музику відповідає потребам суспільства. Воно слухає те, що йому треба, що його захоплює.

Як вам цьогорічна «Єдність»?

–Я дуже радий, що Сергію Грабарю вдалося провести 16-й фестиваль, причому два-три з них в абсолютно жахливій ситуації війни. Але чим більше таких заходів, тим краще для країни, для її морального духу і культурного розвитку. Фестиваль дав можливість показати і польський, і литовський джаз. Він маленький, короткий, але дуже багатий за змістом і яскравий. Як на мене, він таким і має бути:  дводенним, дуже насиченим, різноплановим. Кожен прийде на те, що йому подобається. Комусь смакує вільна музика, комусь диксиленд, комусь фанк. Останнє тріо взагалі намагалося грати в іспанському стилі: дві гітари і барабан. Мозаїчна різноманітність – сутність цього фестивалю.

Як вам гралося?

–Мені, якщо чесно, завжди тут грається з великою приємністю. В Києві я виступаю не вперше. Тут є дух старого міста, давньої історії. Це відчувається під час прогулянок по місту. Особливо, на Подолі.

Я перед вами розмовляв із Соляником. Він з такою гордістю сказав: «Я грав із Тарасовим»

–А я пишаюся, що грав із Соляником, чудовим піаністом. В джазі треба грати тільки з тим, з ким хочеш. Нема нічого страшніше ситуації, коли музиканта змушують, щось робити. Коли продюсер каже: «Ні, ви будете робити те й те». Добре якщо це Норман Гранс, який бере і зводить на одній сцені Луї  Армстронга і Елла Фітцжеральда, або Кларка Тері і Оскара Пітерсона. Це був професіонал найвищого класу, він знав кого, з ким поєднувати. Але є такі, котрі, не знаючи і не розуміючи стилю музикантів, змушують їх робити, те, чого вони не хочуть. І це нещастя. Тому, що в такій музиці бракує творчості, можливо, є чистота виконання, але немає натхнення, ідентифікації музиканта, як митця. Я дуже щасливий, що Сергій  Грабар наполіг, щоб разом зі мною грав Марк Токар. І він, і Соляник – неперевершені музиканти, які вміють мислити, з широким діапазоном напрямків: від диксиленду, танго – до найвільнішої музики, яка тільки може бути. Так що я був дуже радий, можливості пограти з Володею Соляником і Марком Токарем. Приходьте 15 листопада на мій концерт в цьому ж залі Театру оперети.


Людина з гітарою

Гітариста і композитора Олексія Ревенка сьогодні добре знають любителі неокласики і неоромантики – стилів, які в Україні нині активно розвиваються поруч з таким явищем, як пост-рок. Це  музика вдумливих людей, як правило молоді з базовою музичною освітою, яка ментально прагне пов'язати сучасні тренди з світовою класикою.
Свій перший твір Олексій написав в 11 років. Через багато років цей твір отримав назву "Апогей душі" і дав назву одному з останніх альбомів Ревенко-Бенд.
Перед тим як створити власну групу, Олексій грав як гітарист в різних рок-командах, але інтуїтивно відчував, що це не його шлях. Як гітарист-віртуоз, композитор і аранжувальник, він по справжньому реалізував свій творчий хист у рамках власного проекту, кістяк якого склали Євген Смальцуга – флейта, Марина Кучма - скрипка, Анфіса Ревенко – віолончель, Олексій Ревенко – акустична гітара. На концерти і сесії звукозапису Олексій часто запрошує інших музикантів, які значно посилюють звучання групи.

Мені і моїй доньці дуже подобається твій джаз, але він не такий як в інших…

–Дуже важко зараз визначити стиль музики, я вважаю не треба ніяких визначень, ніяких форматів, на Заході давно вже з’явилося таке поняття, як world muzik, це коли об’єднуються різні стилі і, власне кажучи, щось нове можна створити тільки тоді, коли поєднуєш різні напрямки, додаючи щось своє. Я тривалий час грав класичний рок, виступав на фестивалі «Нашестя», у мене є спільний альбом з групою ДДТ, який проданий тиражом понад 100 тисяч екземплярів, маю чотири своїх рок-альбоми, які презентував у багатьох містах України і Європи, а концертів було стільки, що я з ліку збився. З іншого боку я завжди писав, ренесансну ліричну музику лірику, люблю експерименти із співзвуччям. Мій перший проект: гітара, флейта, скрипка, віолончель. Я керую цим процесом, як композитор та оранжувальник. Тоді був ще такий проект: бандура, гітара, цимбали, саксофон, флейта. Але склади команд постійно змінюються, хто виїжджає, чи вибуває, На «Єдності» ми показали результат роботи за два тижні – дуже цікаве співзвуччя бандури, саксофона, гітари. Я прагну, щоб у моїй музиці домінували внутрішній зміст, ідея, мелодія. Саме складне і цінне – написати мелодію, я люблю багато повітря в музиці, люблю щоб було все об’ємне і в той же час трепетне, казкове, такі посили краще і доходять до людей. Я переграв усе на світі, грати щось класичне, класичний джаз чи рок, на сьогодні мені не цікаво, я теж людина,

А що тебе не влаштовує в рок-музиці? Чому ти відійшов від неї?

–Я не кажу, що мене щось не влаштовує, зараз, мабуть, такий період в житті. Я з роком був набагато більше, ніж із джазом. Просто елементарно набридло. Не можуть бути одні брюнетки, хочеться і блондинок.

–Тут більше свободи?

–Мені її ніколи не бракувало, тому я й дозволяю собі експериментувати. В мене 11 інструментальних альбомів, п’ять рок-альбомів. Мене часто запрошують виступати в збірній солянці в палаці Україна. Я ще й пісні пишу. Я щасливий і радий цьому. Це і хобі, і робота, і бізнес усе разом. Диски мої продаються на ура. Я задоволений. В планах просто їздити і виступати. Бо я провів в чужих студіях пів свого життя, записав там багато музики, але зараз вже маю свою  власну студію і тільки тепер відчув справжню свободу. Я нікуди не поспішаю, але на рік роблю по два альбоми. Хочу похвалитися останнім. Великий симфонічний оркестр грає моїх 11 творів, які належать до різних напрямків: ренесансу, арт-року, і симфо-року, романтики і просто класики. Кожен альбом це окремий світ. Але зізнаюсь, я втомився від студійної роботи і останніх сім місяців і не заходив туди. Зараз концерти, концерти, концерти.

–Можеш розповісти, як ти йшов у музику. Як усі? Шкільний рок-гурт і так далі?

З семи років гітара, і далі одна гітара, і зараз гітара, і все, і більше нічого не хочу. Так, були в мене, починаючи з дитинства, класні викладачі, виконавські зразки, багато хто був у мене серед кумирів, але зараз орієнтуюся тільки на себе, мені вдалося створити свій напрямок і стиль. Критики це теж підтверджують, кажуть, що я ні на кого не схожий. Мою музику називали постіндустріальним романтизмом, акустичною неокласикою, симбіозом ньюейджа і чогось там ще, але скоріше за все я займаю свою окрему ніші у world muzik.

–Від музики можна втомитися? Як ти відпочиваєш?

Я сплю(сміється). Від музики не втечеш у мене мелодії в голові звучать постійно. Тільки встигай їх фіксувати. Музика 24 години на добу і це круто…

Розмовляв Олександр КАРПЕНКО, член президії Всеукраїнської асоціації джазу

На фото: В.Тарасов та О.Ревенко



Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар