Грані таланту

084
Грані таланту ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Цього року святкує 20-річний ювілей Академічний камерний хор імені Дмитра Бортнянського (м. Чернігів). Колектив заснував 1996 року маестро Любомир Боднарук, а 2010 року очолити хор запросили молодого 24-річного випускника Національної музичної академії України ім. П. Чайковського Івана Богданова. Тоді він став наймолодшим художнім керівником в Україні, а нині ще й Головою хорової асоціації ім. М. Леонтовича Чернігівської області. Впродовж семи останніх років колектив неодноразово гастролював за кордоном, створив безліч цікавих оригінально поставлених програм та ввів до репертуару нетипові для академічних хорів твори. Про подальші творчі плани, нинішні досягнення та особливості професії – у ромові з головним диригентом та художнім керівником Іваном Богдановим.

 – Репертуар хору Бортнянського зараз можна розподілити на кілька напрямків, адже ви виконуєте не тільки академічну музику. Тож скільки їх?

 – Таких напрямків чотири: духовна, рання, академічна та неакадемічна музика. І кожна локалізується в певному приміщенні. Наприклад, у Чернігові є будинок хорової спадщини – це Борисоглібський собор, де ми виконуємо і культивуємо нашу духовну українську музику в контексті світової православної музики.

З  цієї осені розпочнемо серію регулярних концертів ранньої музики в Портретній залі Художнього музею ім. Галагана по неділях. Звучатимуть твори добахівської традиції, які належать до епох Проторенесансу, Ренесансу, Бароко. Концерти будуть костюмованими – зразком слугуватимуть портрети історичних постатей Західної Європи, наприклад, Генріха VIII, Анни Болейн. Ми влаштуємо своєрідний косплей – шиємо подібні до оригінальних вбрання. Відкриватиме концерт ніби показ мод обраної епохи, що зрештою перетвориться на бал, де хористи танцюватимуть під власний спів. Під час виконання мадригалів, канцон ми плануємо розігрувати невеликі пластичні етюди – інтермедії, що відображають сюжет твору. Таким буде кінцевий результат, але багато часу займає процес підготовки костюмів, тож поки виступатимемо без постановки.

Значну частину репертуару складають твори академічної традиції. А рік тому ми почали виконувати кавер-версії світових хітів естради та року – це програми «New Age» і «Queen XXI». Ми продовжимо роботу в тому ж дусі – на ювілейному заході звучали композиції від Баха до «Океану Ельзи», які ввійдуть до наших майбутніх концертів.

– Як ставляться виконавці до такого репертуару? Можливо, щось їх приваблює більше?

– Для мене вся музика ділиться на два види – якісну і неякісну, цікаву і «сіру». Хронологічні й стильові межі тут не основні. Сподіваюся, що в моїх хористів той же підхід. Наприклад, коли розбираєш гармонічну мову композицій Стінга чи «Богемську рапсодію» гурту Queen, то знаходиш дуже складні поєднання і оригінальні рішення з погляду композиції. І я не можу сказати, що це простіше чи примітивніше, ніж класика. Вже не говорячи, що в таких творах теж може бути дуже серйозний підтекст. Зокрема, пісня Фредді Мерк’юрі «These Are The Days Of Our Lives» про те, що в дитинстві ми раділи і тішилися, а після цього почалося шоу, показуха. Здавалося, що все ще попереду, а насправді найважливіше відбувалося, коли ми перекочувалися в траві й бігали по калюжах в грязюці.

– Нещодавно за Вашої підтримки з’явився мобільний додаток «Місто легенд у твоєму смартфоні» – екскурсійний гід Черніговом. Яка роль хору в проекті?

– Це додаток, який дозволяє прогулюватися Черніговом та у реальному часі вивчати історію його пам’яток. У додатку текст-опис супроводжується музикою у виконанні нашого хору – поки це тільки концерти Бортнянського. Далі реалізуємо функцію, щоб користувач, відвідуючи певне місце, наприклад, собор, міг увімкнути музику того століття, в якому був збудований цей храм. До кожної локації будуть підібрані треки, які допоможуть занурити людину в потрібну атмосферу. Додамо також старовинні історичні фото міста й надамо можливість мешканцям міста самим розповідати про наші пам’ятки.

– У концерті каверів гурту «Queen» було чимало ансамблевих та сольних сцен із режисерським вирішенням. У виступах колективу стає все більше театралізації. Чи означає це, що можна чекати на оперу?

– Насправді так! Я давно виношував такий задум. Наступного року плануємо поставити оперу про одну особистість, музиканта, нашого сучасника. Поки що потримаю інтригу, бо ми плануємо презентувати її і в Києві також. Я зрозумів, що в деякій музиці глядачу потрібен візуальний, сценічний ряд, щось цікаве і незвичне, а не шаблон, де хор стоїть в одній позі чи обмежується мінімальним набором типових рухів. Я хочу розмити ці стереотипні рамки. На ювілейному концерті ми прибрали ошатні куліси і оголили сцену, було видно технічне оснащення, дроти, труби – те, що зазвичай приховане від очей глядача.

– Для театралізованих експериментів хористи вчать партії напам’ять чи співають по нотах?

– Зараз мої хористи співають по нотах. Це свідчить про те, що вони знають ноти – це грає на їхню користь. Не треба сміятись, я говорю серйозно – вони знають ноти! Звісно це жарт, бо я пишаюся людьми з якими працюю. Це кращі ансамблеві вокалісти нашої області, кожен – особистість і професіонал.

– Які книги, фільми, постаті впливали на Ваше формування як особистості та музиканта?

– Я ще досі формуюся. Те, що сформувалося до кінця – вже вмерло. Мама сказала мені в юності: «Всі закриті структури – мертві. Якщо ти хочеш, щоб щось жило і розвивалося, то розімкни цю систему. Адже, якщо входу в неї нема – це вимираючий вид». За великим рахунком мене формувала сім’я і церква – саме ці дві величини. Мене не формувала школа, а тільки давала уявлення про англійську граматику. В плані формування особистості, ідентичності на мене вплинула українська та російська література – Ліна Костенко, Володимир Малик, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой, Федір Достоєвський. В училищі мені дуже сподобався фільм «Амадей» Мілоша Формана, який показав, що композитор – не надлюдина, а живий чоловік, який може, так само як і ми, кашляти та чхати.

З кінорежисерів дуже люблю Хічкока, Антоніоні й особливо Тарковського, бо він організовує і пробуджує в людині митця. На формування особистості сильно впливає і нерозділене кохання. Коли ми любимо невзаємно, то, звісно, страждаємо, пе-реживаємо, але саме тоді людина росте, росте її серце. В юнацький період бувають моменти, коли людина, може, й жити через це не хоче. Але отримує поживу для розуму. Той, хто завжди знав тільки успіх, у підсумку багато чого не розуміє в художній творчості. Поети як люди, скажімо так, альтернативного духовного світу, виплескують пережите в своїх творах. І якщо ти не рвав на собі волосся, і не казав собі тисячу разів, що все скінчено і життя нікчемне, то ти не знатимеш, де в автора боліло в момент, коли він писав певні рядки чи такти. А коли сам пережив ці страждання, то зможеш зрозуміти, відчути споріднену душу. Взагалі, коли закохуєшся, то власне в того, в кому ти цю споріднену душу знайшов. Ти переймаєшся, чогось собі навигадуєш, шукаєш у іншому бажані для тебе риси, а тоді розумієш, що ця людина їм не відповідає, помічаєш різницю між тим, якою її бачиш ти і якою вона є насправді… Це і формує той нелегкий досвід, котрий дає ключ до розуміння багатьох речей. У православній духовній практиці є таке поняття як образ Божий, він є в кожній людині, такий собі «ідеальний Я». Мені здається, що коли ми закохуємося, то бачимо в іншому те, яким він міг би бути. Бачимо його суть, яка, можливо, закінчилась, коли йому було три роки чи десять, двадцять. Ти зустрічаєш його вже побитим і надламаним власними думками чи діями, або ж діями інших. Але початково ти вловлюєш цю внутрішню іскру, яка тебе і притягує. Тільки от потім розумієш, що іскра вже не та.

– У фільмі вже згаданого Андрія Тарковського «Солярис» герої летять на іншу планету і розуміють, що можуть ніколи не повернутися. Пам’ять про Землю втілюється у хоральній прелюдії фа-мінор Баха. Якби Ви мали полетіти в космос, то які б три музичні твори взяли з собою?

– «Пікову даму» Чайковського, «Страсті за Матвієм» Баха, а далі стояв би і обирав між «Всенічною» Рахманінова, його Другим та Третім фортепіанними концертами, «Карпатським концертом» Скорика, «Дон Жуаном» Моцарта і купою хорової духовної музики. (Сміється). І ще брав би не записи, а партитури, щоб мати можливість слухати це кожен раз по-різному внутрішнім слухом.

– Зустрічала думку, що диригенту під час роботи над партитурою варто не вносити туди нічого особистого і не надбудовувати власний авторський задум, а просто гарно виконати так, як написав композитор . Адже саме в такому вигляді це мистецтво діятиме найкраще, бо це початковий задум. А який Ваш підхід?

– Модно так говорити: «Я роблю так, як написав композитор». Спробуйте взяти симфонії Дмитра Шостаковича і виконати за тими метричними вказівками, які проставив композитор! Ніхто не грає симфонії Шостаковича в темпах Шостаковича, бо це просто знущання над музикою. Наприклад, Юрій Башмет стверджує, що у композитора був зламаний метроном і тому його вказівки недійсні. Тоді можна сказати, що у Баха з пера крапало чорнило і деякі ноти він взагалі не хотів писати, а про-сто дописував потім штилі до плям, і ці ноти теж недійсні. Це – лукавство. Прогнозують, що більшість професій будуть замінені машинами, комп’ютерними програмами і буде це абсолютно точно. Як на мене, розшифрувати задум композитора не вносячи свого бачення – це стати ретранслятором. Це все рівно, що шедеври літератури дати прочитати гугл-перекладачу. Тол-стой написав «Війну і мир» однаковими буквами, інтонаційні акценти в реченнях робить читач. Деякі дійсно вдало передають форму, але забираючи з музики смисл. І тоді музичний твір перетворюється на музейний експонат, а цього робити не можна. Творчість будь-якого композитора має потребу в актуалізації, адже протистоїть інформаційному потоку небувалих масштабів. Жодна епоха не була настільки перенасичена інформацією як наша. Для того, щоб того ж Баха слухали зараз, умовні «менеджери» Баха, тобто самі диригенти, повинні подбати, щоб твори митця, їх «подача» виглядала конкуренто-спроможною. Я вже не говорю – знайти свій сегмент ринку. Це легко робиться в європейських країнах, де є багаторічні традиції слухання та виконання музики. У нас же, особливо не в столиці, треба «робити з нуля одиницю».

– Впевнена, що Ви переглядаєте записи чи дивитесь наживо виступи відомих диригентів світово-го рівня. У кого з них і чому Ви навчились?

– Знаєте, всьому основному я навчився у своїх викладачів по спеціальності – Світлани Павлівни Лисенко – викладача Чернігівського училища, Іннеси Володимирівни Шилової, яка викладає на кафедрі хорового диригування, та Алліна Григоровича Власенка – на оперно-симфонічній кафедрі академії. Мені неймовірно щастило з викладачами музичних дисциплін, почи-наючи з училища. Починаючи від батьків до керівників у консерваторії [тато – вокаліст, мати – музикознавець. – Прим. ред.]. Основне, чому нас вчать по спеціальності, – це функціональне диригування, тобто як правильно все показати виконавцю. Наприклад, у Валерія Гергієва, до якого сам їздив на репетиції, я запозичив, скажімо так, абстрактний рух, коли дири-гент показує не тільки технічні моменти, а й образ. Причому абсолютно не функціональним жестом, який сам по собі нічого не означає. Такий рух стає елементом малюнка і диригування сприймається як окремий пластичний вид мистецтва зі своїми виразними засобами. Сума цих абстрактних жестів впливає на виконавця, і він глибше починає розуміти характер. Вигадав це, звісно, не Гергієв. Колись Тосканіні показав виконавцям як вони повинні зіграти: дістав із кишені шовкову хустинку, підкинув, і вона повільно опускалася на підлогу. От Гергієв робить по суті те ж – пояснює альтернативними способами. Так він пробуджує в музикантах митців, адже не говорить прямо: «Зіграйте тут ніжно, тут різко», а дозволяє їм самим підібрати виразні засоби для певного образу.

Колись я потрапив на Зальцбурзький фестиваль, де відвідав репетиції багатьох майстрів. Серед них – суперзірка сучасного диригування Густаво Дудамель. Він неймовірно енергетичний, поводиться на сцені як рок-зірка, здається, що в ньому всі 380 вольт! Тоді я усвідомив, що базові канони диригування, залеж-но від темпераменту і власних відчуттів, диригент може порушувати за потреби. Норми – це як рамки пристойності, які потрібні для того, щоб увійти в певне коло, це обмеження для тих, кому нічого сказати. У першій главі «Євгенія Онєгіна» є рядки:

«Он по-французски совершенно

Мог изъясняться и писал;

Легко мазурку танцевал

И кланялся непринужденно; Чего ж вам больше? Свет решил,

Что он умен и очень мил».

Це все, що потрібно було людям аби визнати героя «своїм». Подібний «джентльменський набір диригента» формує класична школа, це необхідно, але просто диригувати «так як треба» в тебе не вийде, якщо ти маєш енергетичні творчі сили. З віком я все більше відчуваю, що потрібно вивільняти своє внутрішнє, порушувати рамки. Адже найцікавіші місця в творах композиторів ті, де автор відходить від канонів.

– Які відчуття у Вас виникають на сцені безпосередньо під час концерту?

– Я сам порушую «норми», коли диригую, бо не можу по-іншому. Я ж взагалі в музику прийшов не для того, щоб мені дарували квіти і аплодували. Я спершу хотів стати священиком, але після того як побував на концерті Петербурзької капели під керівництвом Владислава Чернушенка, що приїздила до Чернігова, то зрозумів, що музика теж може змінювати людину. Після концерту я не йшов, а летів додому! Зараз говорю, а в самого мурашки по тілу. Я був вражений тим, що відчуття духовної повноти може дати не тільки релігія, а й просто концерт, що музика може перевернути свідомість. Тоді я був на третьому курсі училища і вже свідомо вирішив стати диригентом.

Іноді почуваєшся спустошеним, а іноді виникає відчуття єднання з композитором, і розмови з ним, розмови з артистом. Коли досягаєш цього моменту, то входиш у глибоко особистий простір і відкриваєш душу цій музиці. Це, мабуть, і є головна причина, через яку не можна просто виконати вказівки композитора, бо тоді душа залишиться закритою. В такому стані ти забуваєшся, а коли потім чуєш бурхливі аплодисменти, то виникає відчуття розчарування, бо мені насправді хочеться тиші. В такі миті відчуваю дискомфорт, адже з художньої точки зору глядач ніби підглядає за тим, що відбувається у тебе в серці та в душі. Загалом, чим довше ти займаєшся певною справою, тим скромнішим стаєш. Якщо ти сяєш у світлі софітів, то це ще не означає, що ти яскравий.

Це означає, що на тебе просто світить софіт.

Спілкувалася Галина Дуб

Фото Руслани Русланової




Попередня публікація розділу В тилу працює культура...
Наступна публікація розділу «Для музики нема кордонів…»

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар