Хімчистка душ і сердець

060
Хімчистка душ і сердець ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Про молодий колектив «Театру-Пральні» заговорили доволі недавно, хоча вже цього літа вони святкуватимуть два роки від заснування. А почалося все з творчої дружби, спільних інтересів, любові до театру і музики.

Синтез об’єднує

П’ятеро студентів-одногрупників (Маруся Бернос, Катерина Петрашова, Надія Голубцова, Марічка Штирбулова, Ігор Митальников), які навчалися за спеціальністю «Актор театру ляльок» в Університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, вже на четвертому курсі мріяли про власний театр. Їм дуже хотілося бачити в ньому синтез драматичного, лялькового і музичного театру, тому кожен із них, окрім планових занять акторською майстерністю, оволодівав ще й грою на музичному інструменті (контрабас, віолончель, акордеон, мелодика, барабан, гітара, фортепіано).

У дитинстві всі п’ятеро займалися творчістю (театральна студія, танці, пантоміма, народний спів, участь у шкільному КВК), тому логічним продовженням став вступ до мистецького вишу. Про кар’єру саме лялькарів вони не думали, через це навіть не ходили на прослуховування до театрів. А наступний день після випускного (27 червня 2015 року) одностайно вирішили вважати датою створення власного альтернативного театрального колективу.

Логотипом театру стало анатомічне серце. Назва «Театр-Пральня» виникла у Марічки Штирбулової, згодом її підтримали й інші колеги. «По-перше, – пояснюють актори, – назва неординарна, тож одразу привертає увагу глядача. Театр і пральня – поєднання несумісних речей. По-друге, ми віримо, що покликання нашого театру і загалом усього мистецтва, умовно кажучи, “прати” серця, “виводити” плями з душі, “освіжувати” розум, “очищати” свідомість.

Один рецензент після перегляду нашої вистави написав, що ми намагаємося відіпрати зашкарублі плями в історії. Звучить трохи пафосно, проте дуже точно. І розпочати ми хочемо з себе – власного “прання”.

У своїх виставах прагнемо говорити про актуальне, важливе, необхідне, про що не можемо не говорити – про людину, державу і націю».

Згодом до команди на волонтерських засадах приєдналося ще кілька друзів, які допомагають розв’язувати організаційні та творчі питання (Ігор Білиць, Катя Павлевич, Богдан Яремчук, Тетяна Журкович, Олександр Кришталь та інші). А першою людиною, з якої почалося існування «Театру-Пральні», актори вважають Марчіна Бжозовскі. Він викладач акторської майстерності, а також керівник і режисер театру Szwalnia у місті Лодзь (Польща). Саме Марчін здійснив поки єдину їхню постановку.

«Ми – є»

Друзі познайомилися з режисером на одному зі студентських фестивалів у Молдові. «Марчін через мистецтво намагається говорити про актуальне, дуже цікавиться всім що відбувається у світі. Вважає, що мистецька молодь має добре знати історію і стежити за сучасністю», – розповідають актори «Театру-Пральні».

На фестивалі вони записали адресу Марчіна Бжозовскі, довго листувалися з ним і згодом таки вмовили приїхати в Україну на постановку. За три приїзди режисера по 10-12 днів упродовж шести місяців їм вдалося створити виставу «Ми – є», прем’єра якої відбулася торік 13 і 14 лютого.

Вистава є одночасно стислим перебігом основних подій історії України та автобіографічною розповіддю самих її виконавців. А позаяк актори є однолітками нашої держави, то детально розглянули саме останні 25 років її існування. Поважною зупинкою є Революція гідності й останні події на сході країни.

Актори на контрасті намагаються показати справжню автентичну Україну (з народною музикою і піснями, традиціями, обрядами та вшануванням минулого) порівняно зі штучно-трафаретною (шароварщиною, цицькатими жіночками, затертими композиціями під фонограму, дешевими намальованими рушниками, віночками і сувенірами).

Основою вистави є різножанрова музична партитура. Учасниками є не лише актори, а й усі предмети, які неначе оживають. Наприклад, центральним образом-героєм є фортепіано, яке в одній сцені починає самостійно грати. Цей інструмент є своєрідним незамінним предметом у багатьох будинках, у кожному культурно-мистецькому закладі й зовсім недавно став символом Революції Гідності.

Наче через збільшуване скло, глядач спостерігає за біографією самих акторів: дитинство, шкільні та студентські роки, перші кроки самостійного дорослого життя. Індексом кожного часу стає пісня, адже вона одразу відсилає всіх до конкретних спогадів чи асоціацій із минулого (приміром, шансон, який дівчата називають музикою свого дитинства). Загалом публіка наче потрапляє у таке собі музично-візуальне задзеркалля, сповнене різних метаморфоз і трансформацій.

Із цією виставою колектив «Театру-Пральні» вже неодноразово їздив на гастролі містами України, Польщі та Молдови, бав участь у кількох фестивалях (Dotknij Teatru та Szwalnia Doc (Лодзь, Польща), BytOFFsky та Hartowanie Teatrem (Битів, Польща), «Румбарбар» (Борислав, Україна) і ГогольFest....

Нова прописка, нові можливості

Майже півтора роки виставу «Ми – є» театр показував на сцені Києво-Могилянського театрального центру «Пасіка». І лише цієї зими колектив переїхав до Центру сучасного мистецтва «Дах». Це відбулося після знайомства акторів із Владиславом Троїцьким.

Минулого літа режисер запросив до свого проекту «…але вітер…» Марічку Штирбулову. Згодом дізнався про її колектив, переглянув відеофрагменти з вистави й одного разу сказав: «А знаєш, приведи своїх голубів завтра до мене». Після першої зустрічі й почалася їхня співпраця. Зараз триває репетиційний процес і десь на літо запланована прем’єра, робоча назва якої «Це шо?».

А ще колектив позиціонує себе не тільки як театр, а й як музичний бенд. Вони неодноразово давали концерти на різних майданчиках. Окрім того, люблять грати просто неба (Михайлівська, Поштова та Контактова площі). Уже традицією стало колядувати на платформі метро Льва Толстого на Різдво.

Для створення власного альбому колектив має вже десять цілісних композицій. У творчості імпровізують та експериментують, поєднуючи українські народні пісні та музику з сучасними ритмами й текстами. Суміщають такі музичні жанри, як американський поп, фольклор, речитативи і джаз. Мають в арсеналі й кілька авторських пісень. Візитівкою є пісня «Скаче жабка».

Оскільки театр і концерти поки не приносять великого прибутку, актори заробляють, знімаючись у рекламі та дублюючи фільми, викладаючи в театральних студіях, працюючи мімами та аніматорами. Приміром, Марічка Штирбулова, окрім проекту «…але вітер…» Влада Троїцького, ще грає у виставі «Мене звати Пітер» у Театрі на Липках та «Буна» у ЦСМ «Дах» (обидві поставив Давид Петросян).

«У якийсь момент ми почали говорити, що не є друзями, – зізнається Марічка. – Так, ми постійно разом збираємося, але не для того, щоб весело провести час. Ми – колеги і маємо спільну працю. А через деякий час усвідомили, що вже стали сім’єю. Бо у нас одне на всіх прізвище – Пральня».

«Разом ми обожнюємо не лише працювати, а й відпочивати, – додає Катя. – Полюбляємо придумувати тематичні вечірки та костюмовані ігри. Із кожної закордонної поїздки намагаємося привозити колегам сувеніри. Інтуїтивно на відстані та за поглядом відчуваємо одне одного».

«Сім’я – це люди, які можуть тебе зрозуміти, – зауважує Надя. – А це нині велика рідкість».

Незабаром «Театр-Пральня» поїде у Хорсенс (Данія) на фестиваль Freedom Prison, а влітку – до Польщі. Також хочуть організувати гастрольний тур містами України. Планують розширити колектив. Мріють купити арфу і велику машину, яка б уміщала всі їхні інструменти.

 

Галина Дуб,

музикознавець:

– Музичне оформлення напрочуд вдало поглиблює головні ідеї вистави «Ми – є». Якщо раніше революції асоціювалися з симфоніями Бетховена чи операми Верді, у яких звучав потужний оркестр, то тепер головним «рупором» протесту стало звичайне домашнє фортепіано. Тож символічно, що воно розташоване в центрі декорації спектаклю. Це не єдиний інструмент, використаний у виставі, але саме він висунутий на передній план, як на своєрідну барикаду.

Тієї зими під фортепіанні соло намагалися змінити країну. Більшість виконаних композицій на Майдані – це лірика, світла і співоча. І саме такою є головна тема спектаклю, яку награє Марічка Штирбулова. Невибаглива прониклива мелодія з пульсуючим акордовим супроводом відображає і плинність часу, коли актори розповідають про становлення української державності, і водночас щиру наївність та тугу, коли історія переходить на особистості.

Загалом упродовж вистави протиставляються українські пісенні фольклорні теми, цікаво інтерпретовані акторами, та безлика масова попса. Мов на справжньому Майдані, де виконання творів світової класики глушили примітивним шансоном.

Вікторія КОТЕНОК, "Театрально-концертний Київ"



Попередня публікація розділу Театр починається… з квесту
Наступна публікація розділу Тетяна Сосновська: «Музей має бути актуальним…»

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар