В тилу працює культура...

0396
 В тилу працює культура... ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Кожна війна залишає свій «культурницький» слід у душі народу, який воює. Навіть маленька і недовготривала. Скажімо, про російсько-грузинський збройний конфлікт в Абхазії 1992–1993 років режисер Заза Урушадзе зняв психологічний фільм «Мандарини». Там головну роль абхазького естонця Юхо (відстороненого, а тому об’єктивного свідка подій) зіграв незабутній Лембіт Ульфсак. Фільм вийшов у 2013 році, тобто через два десятиліття після подій. Тепер українці розуміють задум грузинського режисера значно краще, ніж зрозуміли б чотири роки тому.

Ми тепер і фінів розуміємо добре! У Фінляндії в 1955-ому вийшов перший фільм Едвіна Лейна із символічною назвою «Невідомий солдат». І лише в 1989-ого вийшов другий – «Зимова війна» (Talvisota). Негусто, як бачимо: лише два фільми за 77 років після закінчення війни. Це, очевидно, пов’язано з тим, що Фінляндія прагнула не загострювати стосунки з СРСР. Обидва фільми знято під час політичної відлиги.

* * *

Війна фінів із росіянами у 1939–1940 роках тривала 105 днів. Нашій же АТО пішов четвертий рік. Цікаво: скільки про це вийде фільмів? Якими вони будуть? Можна лише гадати. Поки що українці зосередились на піснях та поезії. «Культура і життя» вже згадувала про книжечку «По живому. Околовоенные дневники», яка нещодавно вийшла у прифронтовому Маріуполі. Там зібрано вірші і прозові твори тридцяти авторів. Збірку було успішно презентовано в Запоріжжі, Одесі, Миколаєві, Луцьку та багатьох містах Донбасу. У травні-червні заплановані презентації в Литві. Книга вже перекладена литовською мовою – всі найкращі поети Литви були мобілізовані для цієї справи! Тож можемо подякувати литовцям за співчуття і підтримку конкретними справами. Наразі розпочато роботу з перекладу збірки англійською.

Мені пощастило представляти «Околовоенные дневники» – разом із поетами Оксаною Стоміною та Олексієм Чупою – у Львові та Коломиї. Можу зробити певні висновки про ефективність акції. Серед тих, хто приходив на зустрічі, були не лише рафіновані шанувальники поезії, але й ті, хто хоче більше дізнатися про війну. Вони жодного разу не були розчарованими, тому що і Оксана, й Олексій розповідають про війну максимально чесно. Окрім того, помітив, що такі поетичні акції непогано об’єднують працівників культури та бійців АТО. А це дає певну надію на те, що українська культура повніше зафіксує війну на Сході, донесе її до нащадків не у спотвореному вигляді.

* * *

Хочу підкреслити одну обставину: в Коломиї зустріч у кафе «Світовид» була організована біженкою з донецького Антрациту, чудовою журналісткою Ольгою Золотарьовою. Вона росіянка, народилася в Ярославлі, але дуже любить Україну. Її активною помічницею була волзька татарка Алсу Камалієва. І це дуже показово: нинішні культурницькі акції не обмежуються етнічними українцями, як не обмежуються етнічними рамками і політичні акції.

Про це свого часу добре сказала Євгенія Коротич із Севастополя, яка також представлена у збірці «По живому»: «Я продолжала разговаривать исключительно по-русски, выпускала русскоязычные издания, любила Пушкина, обожала Набокова, безмерно уважала Улицкую. И вообще, откровенно говоря, русская культура, особенно связанная с языком, безусловно, гораздо больше моя, чем любая другая. Но при этом я потихоньку понимала, что моя страна – Украина…»

Євгенія так пояснила своє раптове прозріння після побиття студентів і того першого мільйонного мітингу, який став початком Революції Гідності: «Я увидела всех этих людей. Даже не так. Мы увидели друг друга! И поняли, что нас, готовых заявить “С нами так нельзя”, – много. Много готовых объединиться, помогать друг другу и что-то делать для общего блага. Кто может выйти на площадь и отстаивать интересы незнакомых людей. Много тех, которые для меня и есть олицетворение моей Украины…»

Я навмисно процитував ці рядки, щоб ми усвідомили, наскільки тісно тепер переплетені політика й культура.

Анексія Криму і війна на Сході багато чого порушили, але й завоювання є. Про це дуже мудро сказала луганчанка Олена Ольшанська, яка тепер живе у Запоріжжі: «Цей світ не буде таким, як вчора. / Для нас відкриються інші двері…» Це зі збірника «По живому». Із захватом починаю думати: та це ж маленьке патріотичне «Євангеліє», написане кращими людьми донецького краю!

«Для нас відкриються інші двері…» Мабуть, за цим принципом і живе Ольга Золотарьова, яка тепло приймала нас у Коломиї. Вона вірить у краще майбутнє тієї частини біженців, які не склали руки. І вона чудово розуміє роль культури. Тому й організувала для своїх гостей екскурсію в Музей писанки, а потім у Музей Гуцульщини та Покуття. Там гості з Донбасу знайшли багато цікавого для себе. І роздумів було чимало…

Скажімо, чому настільки працезатратними є витвори гуцульської культури: різьба, чеканка, вишивка? Чому гуцульська писанка найскладніша у світі? І невже обов’язково оздоблювати скриньку таким складним візерунком? Невже, коли вирізьбити простіше, вона гірше служитиме власнику?

Міркуючи над цим, можна було дійти несподіваних висновків. Наприклад, земля в горах не дуже родюча... Сінокоси теж не такі пишні та щедрі, як у заплавах Десни. Гуцулам із давніх-давен доводилося викорчовувати предковічні смерекові та букові ліси, щоб мати бодай клаптик поля чи сіножаті. Це важка праця, значно важча, ніж на рівнині. То, може, складність гуцульських витворів мистецтва саме тим і пояснюється? У довгі зимові вечори майстри різьбили, а жінки вишивали досить інтенсивно, щоб ніколи не розслаблятися, а завжди бути в тонусі, діставати задоволення від результату, пишатися витворами своїх рук. І щоб наступної весни знову бути в хорошій формі та без нарікань виконувати важку фізичну роботу. Влітку – спина і ноги, взимку – очі й руки…

Може, це й хибна гіпотеза, але важливо, що відвідування будь-якого музею завжди загострює думки патріотів. Звісно, в Карпатах – одне, у Приазов’ї – інше; але важливо, щоб нас не розділяла ця місцева специфіка, щоб ми краще знали особливості українських регіонів і водночас почувалися єдиним цілим. Символом Коломиї стала писанка, а ось символом прифронтового Маріуполя можуть стати тетраподи, розмальовані орнаментом і квітами. Ох, ця поетична українська душа! Тетраподи кримчани замовили ще до війни – для збереження морської берегової лінії, але після несподіваної анексії півострова витвори залишилися у прифронтовому місті. Тепер вони радше виконують роль протитанкових засобів – їх чимало біля наших блокпостів. Але це також прояв українського духу й української культури! Бо хто б у Лугандонії додумався до такого? Душа в окупанта не поетична…

* * *

Справді, культура українського народу незримо впливає на багато речей. Скажімо, в Музеї писанки ми випадково познайомилися з канадською журналісткою Кристиною Райнерс. А потім зустрілися з нею у затишному львівському магазині «Книжковий дворик». І, звичайно ж, не могли не поговорити про те, що після виходу в світ англомовного варіанту збірочки «По живому» пані Кристина могла б допомогти донести українське слово до канадського читача.

Розмовляючи з Оксаною і Олексієм, вона як ніхто зрозуміла наш біль... Адже генетично тісно пов’язана з Україною. Серед її предків є і галичани, і лемки, а дідусь народився за 20 кілометрів від Чорнобиля. Зверніть увагу: Кристина Райнерс – англомовна, а ось росіянка Ольга Золотарьова чудово володіє українською, і вибір вона зробила рішучий – висока активність, жертовність, розуміння суспільства і надзвичайна здатність генерувати ідеї. А це дуже важливо!

Сподіваюся, з часом пані Ольга знайде своє місце на культурницькому небосхилі Коломиї та Прикарпаття в цілому. Бо її задум про потенційну корисність біженців із Донбасу і Криму, про співпрацю з усіма і перманентне «нанизування» позитиву – вартий уваги. Символом її організації «Фенікс-Коломия» є тризуб, на якому зображена шахтарська каска, кримська магнолія, а по центру – коломийська ратуша. Пані Ольга хоче довести, що Коломия, зосередившись на співпраці з біженцями, згодом може отримати неофіційний статус найкультурнішого, найгуманнішого, найкреативнішого міста Прикарпаття. Тож побажаємо успіхів їй особисто і тим нашим друзям із Донбасу, які будять Україну і кличуть до співпраці.

Сергій Лащенко

Фото автора

 



Попередня публікація розділу Співець військової слави
Наступна публікація розділу Грані таланту

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар