Олексій Кравчук: «Треба шукати точки з'єднання!»

0813
Олексій Кравчук: «Треба шукати точки з'єднання!»

Зустрічаємося у Львівському театрі естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» на вулиці Фредра, в центрі. Театр у жилому будинку, заходити потрібно у під'їзд і дзвонити у двері, наче йдеш у гості. На першому поверсі зал та маленький хол, у підвальному приміщенні гримерка, каса з кабінетом адміністратора і кабінет директора. Чекаю на Олексія у кутку коридору, тут же приходять глядачі купувати квитки, а за два кроки актори репетирують виставу, що почнеться за 2о хвилин. На кількох квадратних метрах вирує життя

«МОЯ ЗЕМЛЯ УКРАЇНА»

Моя перша робота у Луганському українському музично-драматичному театрі - вистава «Шестеро персонажів у пошуках автора» за п'єсою Луїджі Пі-ранделло - відбулася ще у 2008 році. Там працювали дуже хороші актори, вийшла цікава постановка, яка довго йшла в репертуарі.

Тоді ж я натякнув, що радо б із ними поставив «Гамлета» і за кілька років вони запросили мене на цю роботу. Ми взяли переклад Юрка Андрухо-вича, запросили його на прем'єру і він сказав, що вперше побачив такий Луганськ і український театр в ньому.

У 2012-му я мав хороший контракт із Луганським академічним театром ляльок. Я встиг зробити там кілька вистав, зокрема «Синього птаха» Моріса Метерлінка. А у 2014 році, уже під час революційних подій, я поставив «Сон» за поемою Тараса Шевченка. Тепер цю виставу можна подивитися лише на ресурсі YouTube.

Одночасно я робив вистави у російському драматичному театрі Луганська - «Маскарад» Михайла Лермонтова і «Смерть Тарєлкіна» Олександра Сухово-Кобиліна. «Тарєлкін» був політичною виставою, двомовною: коли вигідно - чиновник говорить російською, коли треба - українською. Саме тоді вчергове розігрувалася карта стосунків української і російської мов, і матеріал був вельми актуальним.

На мою думку, «русскій мір», чи як ще його там називають, насамперед, підтримала наша бездіяльність. Я особисто знаю людей на Сході країни, вони там жили, ходили в театри, дивилися різні вистави. «Смерть Тарєлкіна» сприймалася добре загалом. Не без того, щоб хтось виходив обурений із вистави, але це правильно і, як на мене, це дуже добра характеристика мистецького твору.

Під час війни настрої публіки неодноразово змінювалися, адже в такий час всі люди страждають. У 2014 році під час обстрілів, коли ми жили у підвалах, я доробляв виставу у російському театрі. Цікаво, що це була п'єса сучасного українського драматурга Павла Ар'є, який написав популярні зараз «Баба Пріся» («На початку і наприкінці часів») і «Слава героям». Я ставив одну з перших його п'єс «Кольори». Робив так просто, як це було можливо. У російському театрі, російською мовою.

І от прекрасна актриса, яка там залишилася, Поліна Шкуратова читає: «Моє ім'я Марія. Моя земля Україна». А в залі люди плачуть. Я стояв на прем'єрі і ридав поруч із ними. Це було вперше, коли люди після доволі потужних обстрілів пішли в театр. Вечірні вистави починалися о 14:00, тому що далі - комендантський час.

У МЕНЕ ПИТАННЯ, ПИТАННЯ, ПИТАННЯ...

Після «Кольорів» я поїхав додому, до Львова. Але це теж було непросто - чоловік із львівською пропискою намагається виїхати із зони бойових дій... Було по-різному, страшно, чесно кажучи. Але луганчани мені допомогли виїхати без пригод.

Безумовно, Донецьк і Луганськ - це Україна. На превеликий жаль, є багато людей, яких я люблю, але вони не змогли виїхати. А частина - виїхали, але повернулися, бо не змогли влаштуватися. Повернулися туди, де дім, де є за що зачепитися. Якщо проаналізувати історії воєн, окупаційних режимів, то величезний відсоток людей повертається, якщо немає елементарної підтримки від держави. Я й сам, колиприїхав, бігав до Міністерства культури, ніжками топав, але у відповідь -нічого.

Донецьк і Луганськ різняться. Донеччани більш жорсткі за характером, напевно тому, що там степ і у них є риса - стояти, вижити. А луганчани ближчі до Слобожанщини, там досі співають неймовірно красивих українських пісень, у них передається ця традиція. От і сьогодні, в окупованому Донецьку українського театру немає, а у Луганську - є. Документально, юридично, український театр переїхав у Сєвєро-донецьк, але той, що залишився, працює українською.

Багато акторів роз' їхалися по Україні: у Дрогобич, Білу Церкву, Київ, Львів. А для держави вивезти театр, хіба це вивезти людей? Ні, як не парадоксально, для чиновників театр - це печатка, от її і вивезли. У 2014 році в.о. голови Луганської облдержадміністрації Ірина Верігіна розіслала театрам листи, які потім читали на колективах. Там пропонувалося всім виїжджати самотужки. З цього приводу у мене питання-питання-питання... Наприклад, куди? Але ці запитання зараз ставити не треба, треба шукати точки з'єднання.

Є такий термін - служіння театру. Коли все почалося, частина акторів виїхали в Росію, частина - роз'їхалися по Україні, але більшість - залишилися. І, незважаючи на бойові дії, всі ходили на роботу в театр. До війни ми з Поліною Олександрівною Шкуратовою були, як то кажуть, на ножах: я приходив у російський театр, завжди розмовляв українською, і ми трішки воювали. Коли почалися обстріли, саме ця жінка підказувала мені де брати воду, де купувати цигарки, приносила щось сама, хоча вдома доглядала стареньку дев'яносторічну матір. Людяність - це найважливіше.

Мистецтво на сьогоднішній час є найголовнішим, адже наслідки війни - це наслідки відсутності культури. Ми мусимо ініціювати в мистецтві миротворчу місію. Я згадую страшенну біду -Волинську трагедію, яка дуже нагадує те, що зараз відбувається на Сході. Щоб загоїлися рани і припинився біль, має минути два-три покоління. Але кроки до цього треба робити зараз і необхідно шукати не те, що розділяє, а ті точки, що об'єднують людей. Вважаю, що такі точки - це мистецтво, якісь культурні та загальнолюдські речі.

ТЕАТР НА ОБОРОННІЙ...

Після обстрілів Театр ляльок вийшов грати вистави біля супермаркетів. У Луганську залишилося дуже багато діток... Для них війна - щось зовсім інше. Вони захоплено дивилися виставу, а батьки стояли поруч і плакали.

Якось на новорічні свята 2015 року приходжу до лялькового театру, а там ополченці вирішили, як вони самі сказали, «влаштувати діткам свято». Вбралися вони у шапочки дідівморозів, бороди у них і так майже в усіх свої. Але забули роззброїтися, у кожного на поясі цілий арсенал. Я попросив їх усе це зняти, сховати в кабінеті директора. Нащо дітям нагадувати про війну навіть у святкову мить? Але сам не залишився, не міг витримати цього безглуздя.

Український театр, який залишився у Луганську, зараз називається театром на Оборонній (адреса театру - вул. Оборонна, її - прим. авт.), ним керує народний артист України Михайло Голубович, котрий у 2014 році намагався сам вивезти театр, спочатку до себе на батьківщину, на Черкащину, потім - до Києва, але у нього нічого не вийшло, не було домовленостей, як рятувати людей. Зрештою, їм довелося повернутись у Луганськ. Звичайно, вони не грають вистави, які піднімають гострі політичні і соціальні питання, бо там це небезпечно, але я впевнений, що історія ще повернеться до цього колективу.

Я переконаний, що майже всі театральні люди Луганська сподіваються на повернення України. Телефоном ми на всі теми не говоримо, бо слухають і з нашого, і з того боку. Це люди, які не виступали за сепаратизм, не бігали з прапорами і не хапали зброю.

Влітку 2014 року, коли прапор України вже був на околицях Луганська, всі чекали, затамувавши подих. Новина моментально облетіла все місто, ми сиділи у підвалі, всі знали про це. Якраз була трагедія в луганському аеропорту, саме був Лисичанськ. Із Західної України було легко казати - чому не берете зброю і не йдете? Та я бачив на власні очі, як усі чекали визволення. Але, на жаль, не сталося...

«А ВАС ЧИТАЮТЬ СЕПАРАТИСТИ?»

Ще в Луганську ми робили «Нелялькові зустрічі у ляльковому театрі». Мені пощастило і на цей проект відгукнувся Сергій Жадан. Він приїхав у травні і читав дві з половиною години свою поезію, його слухали «на ура». І тут дівчинка кореспондент ставить запитання: «Сергію, а вас читають сепаратисти?». Тут із заднього ряду піднімаються троє в камуфляжі і кажуть: «Читали, читаємо і будемо читати!». Перед тим Сергій питав мене, де поставити машину, а я йому: став ось так, будеш тікати на Дебальцеве, але не довелося. Гадаю, він зробив набагато більше, ніж політики, він читав про любов, так, як лише він уміє.

Якось пізно ввечері йшов центром Луганська, назустріч п'яний у камуфляжі. Каже: «Предгявите документи». У мене ж львівська прописка, а у нього зброя напоготові. Я почав: «В театре работаю, долго репетировали...». У чоловіка одразу обличчя подобрішало. Каже: «Знаете, я когда-то в детстве тоже в театре бьіл»...

Влітку 2014 року Ігор Плотницький (керівник невизнаної Луганської Народної Республіки - прим. авт.) зібрав нараду із театральними діячами. В основному це були директори театрів, рідше - художні керівники та головні режисери. Потрапив туди і я. Він казав, мовляв, молодій державі треба давати дорогу своїм режисерам, просувати так зване «національне» мистецтво, патріотичне, щоб не було всяких зальотних, як отой бандерівець Кравчук. По боках стоять автоматчики, а я підіймаюсь і українською кажу: «Вибачте, та я тут, серед вас». Плотницький знітився, одразу перейшов на українську, згладив конфлікт, не діяв агресивно.

ЗОНА, ЩО РОЗДІЛЯЄ ЛЮДЕЙ

Мені дуже сподобалася акція Сергія Жадана: він привіз у Харків поетесу Олену Заславську, яка підтримувала новоутворені республіки. Тоді це то хто засудив, але такі акції допомагають налагодити контакт. Якось Федір Стригун розповідав історію про один із фільмів Івана Миколайчука, де була така сцена: в одній траншеї лежить боєць радянської армії, а в іншій - фашист. Боєць починає співати «Ніч яка місячна...», а німець підіграє йому на губній гармошці. Звичайно, радянська цензура вирізала таку сцену. Але ж, розумієте, ось це - вічні питання.

Після приїзду до Львова я поставив п'єсу Павла Ар'є «Баба Пріся» у Театрі Лесі Українки з геніальним Олегом Стефаном у заголовній ролі. Я робив виставу про окрему зону. Скажімо, є чорнобильська зона, є зона АТО, тобто щось таке, що розділяє людей. Друга вистава - «Слава героям?» того ж автора. В кінці назви я недарма додав знак запитання. І там розподіл і з'являються герої, а між героями завжди гинутимуть прості люди. Але головним персонажем є жінка, яка не має надії мати чоловіка, дитину, сім'ю. На сьогоднішній день вважаю ці грані вкрай важливими.

Завдяки проекту драматургині Наталі Ворожбит з акторами-лялькаря-ми, яким вдалося виїхати з Луганська, тут у Львові ми з художником театру Олексієм Хорошком робили виставу про актора, який залишився без ляльки, використовували там відеозапис луганської вистави за Тарасом Шевченком «Сон» та відео з Youtube, де переселенці розповідають про неможливість виїхати з Луганська чи в'їхати на непідконтрольну Україні територію.

У театрі «І люди, і ляльки», де я зараз працюю художнім керівником, ми зробили виставу «Еклезіаст» на основі української, російської і єврейської пісні та за біблійними текстами Книги Еклезіаста. Для цієї постановки художник Євген Дуля створив рухомі ляльки, які нагадують скульптури Іоана Ґеорґа Пінзеля. Для мене це важлива робота, бо це саме ті культурні зв'язки, які поєднують людей. І, слава Богу, люди розділяють мовне питання і культуру, бо це різні речі. Нещодавно, у нашому театрі був вечір поезії і у мене виникла ідея, зробити телеміст Львів-Луганськ з отаким вечором хорошої, сучасної української поезії.

На початку липня 2016 року провели другий міжнародний фестиваль «І люди, і ляльки». Минулого року ми робили його у двох частинах. Спочатку їздили по селах Львівщини, куди театри взагалі не зазирали останні десять чи двадцять років. їздили на конях, грали дитячі вистави - все, як у давнину. Потім повернулися до Львова і приймали найкращі театри України та гостей з Грузії, а зараз розширили географію.

Вже другий сезон кожна субота є днем вечірньої сцени, коли граються вистави або ж для сімейного перегляду, або для дорослих. Відбулися прем'єри вистави для дорослих «Божественна комедія.» Данте, а для дітей Надія Крат поставила виставу «Ось та Ась» за казкою Степана Васильченка, в якій ми зачіпаємо тему України та Росії. Вистава вийшла дуже ігрова та смішна.

За останній рік театр став учасником чотирьох фестивалів: «Мельпомена Тавріїї» в Херсоні, «Вересневі самоцвіти» у Кропивницькому, Міжнародного Фестивалю Театрів ляльок та анімації для дорослих «Lalka tez Cztowiek» у Варшаві та «Золотий лев» у Львові.

Із Варшави театр привіз диплом у номінації «Чудова мить» за сценічну анімацію ляльки актрисою Аллою Новіковою у виставі «Еклезіаст». На сцені нашого театру в рамках «Нелялькові зустрічі в театрі ляльок» зібрали свого глядача фольк-гурт «Жива» який презентував свій перший диску «Щу-ка-риба» та «Театр в кошику» з виставою «Голос тихої безодні» за п'єсою Неди Нежданої. А до дня Святого Миколая і взагалі новорічних свят ми спільно з керівником дитячого центру Олегом Онещаком підготували виставку лялькок «Лялька зі скрині».

У моїх найближчих планах «Пісня над піснями» та «Гамлет» у театрі «І люди, і ляльки», куди на постановки також запросив Оксану Дмітрієву та Сергія Брижаня. А в Театрі Лесі Українки я збираюся поставити «Калігулу» Альбера Камю.

Глобально, ця війна - мабуть, величезний перерозподіл капіталу. Я не знаю цього напевно, але сподіваюся, що коли-небудь історики докопаються до цих речей, бо зараз прості люди багато чого не усвідомлюють. На днях ми з другом поїхали кататися на конях за місто. І от, десь за 30 км від Львова, серед лісу закинутий костьол, старий цвинтар і неподалік хрест, де загинули люди під час волинської різні. Мене це вразило до глибини душі - село повністю вимерло, пам'ять проросла деревами. Якби ми нарешті навчилися зважати на такі речі, можливо, життя було б іншим.

 

ДОВІДКА:

Олексій Кравчук - режисер та актор, заслужений діяч мистецтв України. Закінчив Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського - акторське (1988) та режисерське (1995) відділення.

Народився з квітня 1963 у місті Лієпая, Латвія. Батько - народний артист України Анатолій Кравчук. Мати - заслужена артистка України Ірина Кравчук. Працює у Львові, художній керівник театру «І люди, і ляльки». Раніше працював актором і режисером Харківського театру імені Тараса Шевченка, потім - режисером Донецької муз-драми, у Львові працював у Театрі імені Леся Курбаса та Театрі імені Лесі Українки. Викладає на факультеті акторської майстерності та театрознавства Львівського Національного університету імені Івана Франка.

 

Жанна КУЗНЄЦОВА

На фото: Олексій Кравчук, «Сон» за поемою Тараса Шевченка (Луганський обласний театр ляльок), «Божественна комедія» за Данте (театр «І люди, і ляльки»), «Ось та Ась» за казкою Степана Васильченка (театр «І люди, і ляльки»).



Попередня публікація розділу Андрій Бакіров:«Вірити і робити»
Наступна публікація розділу Конкурс сценаріїв «СВОЄ КІНО» підвів підсумки

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар