Осіння рапсодія

0682
Осіння рапсодія

Моя героїня, народна артистка України Агнеса Дзвонарчук зазвичай грала жінок, які звикли пильно вдивлятися у дійсність.

Не дивно, що й сама Агнеса Володимирівна для мене - уособлення вольової, розумної, сильної жінки, одним словом, рідкісного театрального амплуа «інтелектуальна актриса». Отже, у наявності є, передусім, сила та гідність, у які віриш безперечно. Іноді навіть всупереч тексту. Бо важливіше те, що відбувається, як кажуть актори, «між літерами».

Майстерність актора - це не тільки вміння відчувати партнера та, як формулював Лесь Курбас, «тривати у наміченому уявою ритмі». Вміння зворушити глядача до найсильніших емоцій, не опускаючись при цьому до банальних штампів - це також тонке поєднання техніки і таланту. Але сутність актриси: зворушлива беззахисність розумної людини перед усім відвічним непоборним злом цього світу.

Усі ці блискучі здібності молодої актриси Агнеси Дзвонарчук, яка на початку 1960-х прийшла до Харківського театру імені Тараса Шевченка, одразу зауважили та по-різному експлуатували різні режисери. Варто пригадати її Софію в «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Софійку в «Каса маре» Йона Друце, Фросю в «Розплаті» Олександра Корнійчука.

За ними прийшли ролі, що вимагали вже особистісної цільності та сили характеру. Інколи це проявлялося в умінні відчайдушно протистояти життю - як у Альбіни, героїні «Кімнати» Еміля Брагинського, яка іронією захищала себе від надмірного прагматизму оточення. Тоді ж, у 1970-их, в акторській палітрі Агнеси Дзвонарчук з'явилися нові фарби: деякі її героїні були, як то кажуть, із від'ємною привабливістю. Наприклад, Клементина з п'єси Григорія Горіна «...Забути Герострата!» - жінка, готова сплатити будь-яку ціну за скандальну славу натхненниці Герострата. В ній за зовнішньою принадністю ховалися тверда воля та лукава підступність.

А розумна й жорстка сестра Крисчед з п'єси Дейла Вассермана «Політ над гніздом зозулі»? У виконанні Агнеси Дзвонарчук вона виглядала гідною супротивницею шаленого Макмерфі, роль якого грав Володимир Маляр. У фіналі вистави заводіяку бунту в лікарні перетворюють на тупого ідіота. Але сестра немов би навіть шкодувала за ним, бо Макмерфі вдалося щось незворотно змінити навіть у її душі. Глядачі бачили блискучий двобій, а разом з тим - яскраву роботу подружнього дуету Маляр - Дзвонарчук. Бо звісно, розповідаючи про Агнесу Володимирівну, не можна не згадати про Володимира Миколайовича, партнера на сцені та вірного супутника у житті.

Серед вистав, зіграних подружжям разом, не можу не пригадати спектакль Анатолія Літка «Соло щасливої людини» за п'єсою Артура Міллера «Донизу з гори Морган». У ній усі персонажі були такими собі іронічними проекціями, себто такими, якими їх собі уявляв герой Володимира Маляра - нещасний двоєженець Лаймен Фелт.

Його перша дружина Теодора у виконанні Агнеси Дзвонарчук спочатку здавалася надміру владною леді, від природи не здатною на будь-які емоції. Зрада чоловіка ламала сувору броню цієї дами, позбавляла її самовпевненості. І раптом з'ясовувалося, що Теодора може бути інакшою: розгубленою, слабкою, чуйною. Крізь звичний обладунок іронії починало проглядати щось справжнє. Згадуючи про далеку молодість із улюбленими джазовими мелодіями, Теодора та Лаймен сміялися, розуміючи один одного без слів, а глядачі відчували, як спільне минуле знову, хоч і не надовго, об'єднує героїв.

Момент взаєморозуміння як кульмінація сценічного співіснування вражав мене й у виставі Олега Русова за п'єсою «Оркестр» Жана Ануя, де за рутинним життям камерного провінційного окестрику була прихована справжня трагедія «маленьких людей». І найцікавішим для мене завжди був дует «першої» і «другої» скрипок, Олени Качан (Патриція) та Агнеси Дзвонарчук (Памела), стосунки яких на кону проходили усі стадії - від несамовитої ворожнечі до ніжної дружби. Десятихвилинний діалог двох скрипачок ставав сценою безпощадного саморозвінчання героїнь, коли відповіддю на жест із бездоганною точністю реакції був погляд, а ламка пластика Олени Качан вдало відтіняла неквапливу грацію Агнеси Дзвонарчук. Жіноча незадоволеність Патриції ховалася за високими словами про мистецтво, а Памела зворушливо розповідала про свою доньку, яку раз у раз кидала заради коханців. П'яні сльози, падіння за рояль: дві жінки розповідали свої смішні легенди, за якими ховалися від життя. Останнім ударом для них було самогубство віолончелістки. Хазяїн вимагав звеселити публіку, але із застиглих маш-кар усміхнених ляльок дивилися на нас перелякані очі. І Памела материнським жестом обіймала Патрицію за її гострі плечі...

Зовсім в іншій стилістиці була вирішена ще одна «жіноча» вистава - «Дім Бернарди Альби» Миколи Яремківа за п'єсою Федеріко Ґарсія Лорки. Сувора і владна Бернарда Агнеси Дзвонарчук нещадно муштрує своїх дочок, але відчувалося, що їй самій затісно в цьому убогому, зашкарублому в забобонах селі. І вона гордовито слідує старим моральним законам, протиставляючи свій дім, свою родину всьому світові.

Бернарда-Дзвонарчук із гордовито піднесеною головою у крислатому вишуканому капелюсі була ще настільки сповнена жіночої принадності, що дивним здавалося її бажання замкнути дочок у чотирьох стінах. Але поволі нам давали зрозуміти, що дім-форте-ця - один лише бік матері, лише мала частина її внутрішнього світу. Інша відкривається, коли вона залишається на самоті. Вдивляється у зіркове небо, вивільнюється - зовсім як хвилину до того це робила її непокірлива дочка Адела. На мить ми бачимо іншу Бер-нарду - люблячу, мрійливу, спокійну... Але ця мить недозволеної самій собі слабкості блискавично минає. А вистава стрімко мчить до трагічного фіналу.

Така трагедія нереалізованості, закостеніння сильної натури несподівано проявилася у втіленні актрисою персонажу, який традиційно вважається комічним. Це - Ганна Андріївна Сквознік-Дмухановська у спектаклі за п'єсою Миколи Гоголя «Ревізор». Утім, від Гоголя в цій виставі лишилася тільки обсада та пунктиром позначений сюжет. Текст і дія, згідно із законами всепереможної кліпо-вої естетики, йдуть паралельно. Режисер Юрій Одинокий широко розгортає перед нами примхливі асоціації, що виникли в нього під час читання п'єси.

Загальні гарячкові веселощі так нагадують булгаковський бал Воланда, що мимоволі шукаєш очима Маргариту. Нею могла б стати Ганна Андріївна у виконанні Агнеси Дзвонарчук. Вражає невипадковий контраст між трагічним виразом очей і тими цілком банальними фразами, що їх уклав Гоголь до вуст своєї героїні, невеликого розуму жінки «бальзаківського віку».

Цей трагізм здається виправданим тільки у двох сценах. Ось розтривожена розповіддю про казкове столичне життя Ганна Андріївна звичним рухом перекидає чарку горілки. І стає зрозуміло, як тоскно їй у цьому провінційному місті, як хочеться чогось іншого. А пізніше, під час сватання Хлестакова до її дочки-суперниці, Ганна Андріївна відвертається до публіки і мовчки закушує губу: не буде в неї цього адюльтеру, може, останнього в житті.

Ця гіркота нереалізованості власних бажань, мрій, устремлінь особливо проглядає у виставах, зіграних актрисою в останні роки. В них не було теми трагедії інтелігентної людини в її протидії суспільству, яка, на мій погляд, розкривається Агнесою Дзвонарчук найбільш вдало. Але співзвучною та домірною акторському таланту виявилася проблема відповідальності інтелігенції за результат втілення її великих ідей. Ця тема настійливо підіймається, зокрема, у складних та сардонічних п'єсах Славоміра Мрожека.

Вистава «Танго», яку Харківський театр імені Тараса Шевченка випустив у 2015 році, стала найвдалішою з цілої низки спроб втілення творів польського драматурга на сцені цього театру. Режисер Степан Пасічник показав жорстоку фантасмагорію, в якій доля інтелігенції у ХХ столітті тісно пов'язана із керуванням нею ж усіма політичними переворотами. Кожний персонаж уособлює якусь абстрактну ідею, яка швидко доводиться до логічного абсурду. Режисер та виконавці наповнюють класичні, вічні протиставлення «батьків» та «синів», народу та інтелігенції, порядку та хаосу живим емоційним змістом. Ми розуміємо, чому революційним романтиком Артуром так легко маніпулює «люмпен» Едік, що за удаваною простотою ховає зневагу до людей та бажання піднестися над усіма.

Режисер покладає провину за перемогу «едиків» на три покоління інтелігенції: «синів» (Артур), «батьків» (Елеонора та Стоміл) та «дідів» (брат і сестра Євгеній та Євгенія). Найстарше покоління - це свідома й дуже зла карикатура на «шляхетне панство», яке зараз дехто ладен оспівувати. У виконанні Агнеси Дзвонарчук та Володимира Маляра бабуся Євгенія та дядько Євгеній прагнуть лише спокою.

Тендітна героїня Агнеси Дзвонарчук, здається, давно вже існує в іншій реальності. Тільки краплені карти пов'язують її із власною домівкою. Однак у Євгенії є здорова інтуїція, яка дозволяє старій відрізняти мертве (виморочні ідеї Артура) від живого. Це робить її своєрідним камертоном вистави. Безперечно, вона теж знаходиться під тягарем загального безумства, але чинить йому напівсвідомий опір, в основі якого - невмируща жіноча сутність, генетична пам'ять про те, задля чого жінки розквітають, кохають, народжують. Вона замкнена у своєму небажанні дивитися навкруги, але в глибині душі зберігає віру у прості людські почуття. Євгенія стоїть на порозі смерті й тому так гостро відчуває всю безпорадність Артура, нікчемність Стоміла, безсоромність Євгенія, жорстокість Едіка.

Гра актриси - тонке балансування між витівками у дусі чеховської Шарлотти та несінням місії останньої в родині, яка повинна перед смертю переповісти нащадкам велику таємницю життя - велику любов до нього. Але цю таємницю вже нема кому почути. Здається, десь із середини вистави героїня відчуває близьку смерть. Далі її веде саме цей ритм - власний, нікому іншому не чутний. Мелодія прощання з життям.

Що можна протиставити швидкій руйнації звичних взаємин, уявлень, пріоритетів? Тільки чистоту і щирість людських стосунків, тільки любов. Якщо в «Танго» звучать ноти трагічного песимізму, то спектакль «Two-Step на валізах» за п'єсою Річарда Баера - гімн життю, справжній заклик до оновлення та відродження.

Вистава вирішена Степаном Пасічником у лірико-комедійному ключі та дещо нагадує «Старомодну комедію» Олексія Арбузова, де перед глядачем також розгорталося кохання двох одиноких людей похилого віку. Але у Бае-ра йдеться ще й про таку делікатну річ, як фізична близькість у, скажімо так, досить поважному віці. Взагалі в американського драматурга акценти розставлені дещо інакше, ніж у романтично-піднесеній п'єсі Арбузова. В цій історії нема відчуття трагізму (може, саме тому, що в ній є не тільки платонічне кохання). Перед нами - зовсім інше життя, в якому секс, гроші, ділове партнерство - звична тема для обговорення. А ніжність і любов десь заховані, вони проявляються поступово, не одразу виходять на перший план.

Герої п'єси - Герман і Крістіна, вдівець і вдова, що тепер повинні жити на самоті, бо дорослим дітям вже не потрібні. Але, як виявилося, потрібні один одному. Драматург розповідає історію возз'єднання двох сердець через сумнів, непорозуміння, образи, страх. Розповідає з добрим гумором, зі співчуттям до своїх героїв. Що ще потрібно глядачеві, аби з приємністю провести вечір у театрі?

На перший погляд, «Two-Step на валізах» - не дуже складна, типово бенефісна п'єса, що дає можливість акторам продемонструвати не тільки блискучу техніку, але й уміння бути смішними та ліричними водночас. Для втілення цієї п'єси ідеально підходить відпрацьований десятиріччями акторський дует Маляр-Дзвонарчук. Здається, які тут можуть бути сюрпризи? Ми й не бажаємо сюрпризів, хочемо побачити те, до чого звикли й чого так не вистачає зараз: філігранну відточеність жестів, вивіреність реплік, тендітну жіночність, чоловічу надійність та міць.

Але Степан Пасічник поставив спектакль насамперед про культуру людських стосунків. Про вміння небагатьма словами висловити усю глибину переживань й сумнівів. Про те, що навіть без високих слів можна розповісти про справжнє глибоке кохання. Тому акторам все ж таки вдалося здивувати нас. Здивувати передусім умінням видобути важливий зміст із цього простого на перший погляд матеріалу. Ми бачимо, що за невибагливими жартами та буденною самотністю не дуже молодих і не дуже щасливих людей криється туга за тим, що не збулося, за ніжністю та взаєморозумінням, за бажанням кохати й бути коханим.

Знайти той невловимий другий план, що перетворює звичайних обивателів на людей, які вміють відчувати і небанально виражати свої почуття, допомагає акторам сценографія Тетяни Медвідь. Поступове спустіння затишної й обжитої квартири Крістіни виглядає абсолютно буденно і. пронизливо. І ляльки-маріонетки, розвішені по стінах, дають підказку, як складалося життя героїні. П'єро, що самотньо залишається на стіні, позначає не лише концепції сценографа (натяк на професію героїні - дизайнер) і режисера, що примушує нас вкотре подумати про того, хто смикає за ниточки і розігрує перед нами виставу життя. Він ще й чудово вписується в знайомі нам усім культурні коди, в ту ігрову реальність, де химерно поєднуються жовті ангели, маленькі балерини і рафіновані жінки.

У душі Крістіни ностальгія за минулим (за альбомами, книгами і танцювальними мелодіями) відчутно змагається з бажанням почати нове життя. Адже у цій жінці химерно поєднані тонкий гумор, розум і чуттєвість разом із якоюсь невловимою привабливістю, перед якою не в силах встояти Генрі. Володимир Маляр показує, як у душі торговця килимами прагматизм змагається з пристрастю. Поєднання ділової хватки, ліричності та невмілої сором'язливості робить Генрі одночасно смішним і зворушливим.

Життєвий розрахунок, що невблаганно входить і в наше сьогодення, все ще викликає у публіки сміх. Інша ментальність - скажете ви, не дуже помилившись. Але у п'єсі та виставі є й зрозуміле будь-якому глядачеві незалежно від віку, національності та соціального стану - це передусім усвідомлення, як важко будувати нове життя на уламках старого.

Вдало придуманий фінальний епізод спектаклю, який дзеркально повторює сцену на початку першої дії: у великому пакувальному ящику ховалася збентежена жінка, яку налякав спалах пристрасті Генрі. Наприкінці ж вистави Крістіна виманює чоловіка, як краба з-під каменю, настрашеного її несподіваним проханням одружитися з нею. Цей смішний епізод знижує пафос щасливого фіналу: іронія, легкий сором, надія спалахують на обличчі Крістіни, несподівано розчулюючи нас.

Бо ми, мабуть що, скучили за достовірністю психологічного театру, який не може застаріти, поки нам потрібні на сцені справжні почуття. І поки є актори, які відгукуються своєю творчістю на складні синкоповані ритми сучасності, театр чогось вартий. 

Текст: Юліана ПОЛЯКОВА "Український театр"

Фото: Юрій ЛИХАЦЬКИЙ 

На фото: Агнеса ДЗВОНАРЧУК у виставі «Two-Step на валізах» Річарда Баера; Памела - Агнеса ДЗВОНАРЧУК, Патриція - Олена КАЧАН в «Оркестрі» Жана Ануя; Ганна Андріївна - Агнеса ДЗВОНАРЧУК («Ревізор. Містична комедія» Миколи Гоголя); Євгеній - Володимир МАЛЯР, Євгенія - Агнеса ДЗВОНАРЧУК, Едік - Роман ЖИРОВ («Танго» Славоміра Мрожека), Мільман - Агнеса ДЗВОНАРЧУК, Герман Льюіс - Володимир («Two-Step на валізах» Річарда Баера).




Попередня публікація розділу Пристрасне життя у танці
Наступна публікація розділу Опанас Заливаха − художник та борець за Україну

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар