Пристрасне життя у танці

01126
Пристрасне життя у танці

Талант і працелюбство – ось секрет успіху молодого прем’єра балету Національної опери України, лауреата міжнародних конкурсів Микити Сухорукова.

Нещодавно Микита блискуче виступив у головній ролі прем’єрної вистави «Трикутний капелюх» Мануеля де Фалья (балетмейстер – Аніко Рехвіашвілі, диригент – Микола Дядюра, художник костюмів – Габріела Салаверрі Солана, сценографія Марії Левитської). Його партнеркою була чудова танцівниця Тетяна Льозова. Іспанський темперамент і колорит, рельєфність і витонченість рухів, іскрометний гумор і щирість почуттів, продемонстровані цією парою, ідеально вписалися у загальний малюнок постановки.

Коли починається робота над новою виставою, постановникам доводиться не просто обирати, а робити ставку не майбутніх виконавців. Про Сухорукова Аніко Рехвіашвілі в одному інтерв’ю сказала: «Микита настільки пристрасно живе в танці, що, коли він виходить на сцену, розумієш – зараз ти побачиш диво! Мені навіть здається, що це нове слово в чоловічому танці».

Йому лише двадцять п’ять років, а зроблено і досягнуто стільки, що вистачить на завершену творчу біографію, яка почалася з непереборного бажання танцювати.

– Я навчався у Донецькій державній хореографічній школі, яка не має нічого спільного зі школою Писарєва, – розповідає Микита. – Став танцівником балету завдяки чудовому педагогу Юрію Андрійовичу Цибульському, який умовив моїх батьків відправити мене на навчання до Києва. Не знаю, як йому це вдалося, бо сім’я була категорично проти: мені було лише 14 років. Та все ж це сталося, я приїхав разом із ним до столиці і за його рекомендацією вступив до коледжу «Кияночка».

Про хореографічне училище мова не йшла, бо з огляду на мої фізичні дані ніхто не міг передбачити, що я колись стану «великим» танцівником, тобто артистом балету. Максимум, на що я тягнув, – це танцювати згодом у якомусь ансамблі народного танцю. Прохання мого педагога було приблизно таким: візьміть хлопця, бо дуже хоче!

– Одна справа – бажання учня, але чому педагог узявся протегувати учня без, як ви кажете, особливих фізичних даних?

– Саме тому, що бачив моє бажання, справді непереборне. От просто не жити без цього – і все. Юрій Андрійович як педагог – людина абсолютно віддана своїй справі, яка здатна розгледіти за нескладними формами артистичну жилку, і це вже надихає на працю. І це праця, як часто бувало, по сім днів на тиждень. Залізна дисципліна!

Юрій Андрійович дав мені все, що я міг у нього взяти, тож після закінчення школи відвіз мене до Києва. Директор коледжу «Кияночка» Дмитро Євгенович Кайгородов узяв мене спочатку під свою опіку, надавши небачену до того свободу, а за півроку наш клас потрапив під кураторство Євгена та Яни Кайгородових. Це цікавий тандем педагогів: вони звертають увагу на абсолютно різні речі, і це дає гарний результат. Мабуть, саме звідтоді я й почав перетворюватися на артиста, бо Євген Дмитрович вважав, що технікою ми мали оволодіти вже давно, а його завдання – навчити нас танцювати.

– Ваш репертуар нині дуже широкий, ви танцюєте в різних амплуа. Як зрештою відбулося перетворення на класичного балетного «принца»?

– Справді, мене готували до амплуа характерного танцівника, я в ньому почувався як риба у воді. Але коли прийшов працювати до Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва, довелося спробувати себе у класиці. З усього репертуару я там не танцював хіба що Альберта у «Жізелі» і Дезіре в «Сплячій красуні».

Мій дебют у «Лебединому озері» художні керівники розглядали як експеримент, але він виявився, на їхню думку, вдалим, тож звідтоді класика захопила мене. Я ніколи не забував слова свого першого педагога про те, що мені не бути Зігфрідом, і щоб це не було для мене розчаруванням. Танцюючи класику, я не зовсім був упевнений у своїй бездоганності на сцені…

Першим із високих професіоналів, хто переконав мене в тому, що я маю танцювати класичні партії, був Микола Данилович Прядченко. Для мене його слова стали справжнім шоком і великим щастям. Я з колосальним задоволенням працюю і в характерному амплуа, і в комічних виставах, і опановую те, про що міг тільки мріяти на самому початку.

– П’ять років ви працювали в Муніципальній дитячій опері, а з 2013-го – соліст Національної опери України. Що привело вас на цю сцену?

– Усе почалося з ювілейного концерту Валентини Калиновської, де я танцював «Класичне па де де» Даніеля Обера. Колись Валерій Ковтун і Тетяна Таякіна вразили Францію, блискуче станцювавши на фестивалі те, що французи вважали доступним тільки їхній школі. Мені ж дісталося випробування, про яке досі згадую з жахом: за десять днів вивчити складний номер і виступити перед усіма педагогами театру, бо в концерті, здається, брала участь уся трупа. Мене навіть не спитали, чи можу я це зробити, натомість дали досвідчену партнерку – Катерину Алаєву, репетитора – Геннадія Жала, і робота почалася…

Звичка долати труднощі і залишати на потім сумніви допомогла.

А після цього був «Віденський вальс». Це дуже складна вистава, яка потребує високої технічності, невимушеного акторства, емоційного наповнення кожного жесту, інакше герой перетвориться на банального ловеласа. Для мене в будь-якій партії важливо зрозуміти, які почуття спонукають персонажа до тих чи тих дій, яку реакцію він викличе у героїні…

У хореографії Петіпа важко виразити себе: є певний набір рухів, до яких важко додати щось від себе. Михайло Баришников колись намагався змінити емоційне тло Зігфріда: він пробував відійти від образу обманутого хлопчика, зробити так, щоб у сцені з Чорним лебедем це був його вибір, тобто йому просто сподобалася інша жінка. У рамках усталених канонів майже неможливо зробити так, щоб це було зрозуміло. Фатальність помилки легко вкладається в романтичні рамки класики, а така собі приземленість вимагає значного порушення канонів, тож у класичній версії це недопустимо та й не потрібно.

На мою думку, класику треба берегти і охороняти, а для цього її варто виконувати частіше і, бажано, блоками по кілька вистав, а не раз на місяць. Практика довела, що на гастролях, коли одну й ту саму виставу танцюють щодня, з кожним днем вона виходить усе краще. Але це вже питання прийнятої системи: у репертуарному театрі це зробити складно, на відміну від західної системи «стаджіоне». Але намагатися все одно треба: наполегливими репетиціями, оновленням костюмів досягати тієї чистоти і легкості, яка властива класиці.

– І все ж, перетанцювавши майже весь репертуар, якому амплуа ви віддаєте перевагу?

– Може, мова навіть не про амплуа – я просто люблю все нове, кожна наступна роль подобається більше ніж попередня, бо для мене вона – нова: Базиль і Солор, Фігаро й Альберт, Кай і Франц… Романтичні, комічні, піднесені, земні, а головне – живі. Мені не подобається бути тільки виконавцем жорстко зафіксованого набору рухів. Натомість цікаво співпрацювати з балетмейстером над створенням нових вистав, пропонувати своє бачення героя, на роль якого мене призначають, з огляду на мої можливості додавати власні риси до хореографічного малюнка, тоді цей персонаж буде і трохи мною.

Робота в новій постановці «Трикутний капелюх» принесла мені надзвичайне задоволення: цікавий сюжетний ігровий балет без якихось серйозних переживань, але з масою емоцій, у якому можна просто отримувати задоволення від танцю. Це така рідкість, яку можна дозволити собі не часто, тому «Капелюх» буде однією з моїх улюблених вистав… Поки не почнеться нова робота!

Довідка

МИКИТА СУХОРУКОВ

лауреат міжнародних конкурсів артистів балету:

2008 р. – І премія та золота медаль на ІІ Міжнародному конкурсі Юрія Григоровича «Молодий балет світу» в м. Сочі (Росія);

2013 р. – ІІІ премія на XII Міжнародному конкурсі артистів балету та хореографів у Москві.

Закінчив Донецьку державну хореографічну школу (2005, педагог Ю. Цибульський) та Київський хореографічний коледж (2008, педагог – заслужений артист України Є. Кайгородов)

З 2008-го – соліст балету Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва

З 2013-го – соліст Національної опери України імені Т. Г. Шевченка

Партії: Принц Зігфрід («Лебедине озеро» П. Чайковського), Альберт («Жізель» А. Адана), Принц («Попелюшка» С. Прокоф’єва), Паріс («Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва), Базіль («Дон Кіхот» Л. Мінкуса), Солор («Баядерка» Л. Мінкуса), Жан де Брієн («Раймонда» О. Глазунова), Юнак («Шопеніана» на муз. Ф. Шопена), Перелесник («Лісова пісня» М. Скорульського), Фігаро («Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта), Франц («Віденський вальс» на музику Штраусів), Дафніс («Дафніс і Хлоя» М. Равеля), Степан («Лілея» К. Данькевича), Єгер («Білосніжка та семеро гномів» Б. Павловського), Коров’єв («Майстер і Маргарита» на муз. Д. Шостаковича, Г. Берліоза, Й.-С. Баха, Г. Малера, Ж. Оффенбаха та ін.), Александр, Ференц Ліст («Дама з камеліями» на муз. Л. ван Бетховена, Й. Брамса, Й. Пахельбеля, Г. Форе, Е. Елгара, І. Стравінського).

Лариса ТАРАСЕНКО, “Театрально -концертний Київ”

Фото Олександра ПУТРОВА



Попередня публікація розділу Душевна сила «тургенівської» пані
Наступна публікація розділу Осіння рапсодія

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар