Роман Коваль: «Вся моя праця – з любові до героїв України»

0620
Роман Коваль: «Вся моя праця – з любові до героїв України» ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Ще на зорі незалежності нашої держави він дивився на світ українськими очима, робив українську справу, творив українське середовище і викликав українських духів наших пращурів, на яких тримається українське небо. У своїх книжках Роман Коваль воскрешає із забуття імена українських героїв, зворушливо розповідає про їхні подвиги.

Наша розмова з дослідником історії визвольної боротьби першої половини ХХ століття Романом Ковалем – присвячена 20-річному ювілею патріотичної організації Історичний клуб «Холодний Яр».

– Пане Романе, як виникла ідея створити Історичний клуб «Холодний Яр»?

– Усе почалося з прочитання книги Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр»… Це був 1994 рік. Саме тоді я писав книжку «Портрети Самостійної України», і вона виходила досить гостра. Чи не всі портрети тодішніх чільних діячів українського руху виявилися, контроверсійними… Лише образ Зіновія Красівського був однозначно позитивним.

Усіх тогочасних лідерів української демократії я знав… Раніше на них дивився, як на напівбогів, а виявилося, що вони люди. А люди можуть обманювати, фальшувати, пересмикувати… І боротися проти націоналізму. Як наприклад, Богдан Горинь, який хотів створити «мільйонну партію» – не тільки з українців, а й з євреїв, росіян… Я ж вважав, що треба творити радикальну національну організацію. Бо йшлося про здобуття Української Держави. Я вже тоді розумів, що тільки голосуванням у Верховній Раді державності не здобути. Одну свою статтю восени 1990 року закінчив так: «Лише коли Україна вкриється синьо-жовтими похиленими стягами із жалобними стрічками, коли пролита кров згуртує українську націю, зможемо сказати: до свободи лишився один крок».

Я це розумів, маючи лише 30 років, але сивочолі вожді не хотіли цього і чути, вони вважали постановку питання саме таким чином – провокацією. Не дивно, що «Портрети Самостійної України» була написані досить різко… А ще тоді правив Кравчук. Саме він запрограмував оте, що зараз ми пожинаємо: створення не національної держави українського народу, а «государства многонационального народа Украины».

На початку 1990-их у моєму житті сталася подія – це зустріч із дочкою Юрія Липи Мартою Липою – на Конференції українських націоналістів у Шевченківській райраді Львова. Після мого виступу вона підійшла, представилася (а я вже тоді знав, хто такий Юрій Липа, був читачем його книг, прихильником, послідовником). Пані Марта делікатно сказала: «Пане Романе, я стежу за Вами, читаю Ваші статті. Я з усім погоджуюся, що Ви пишете. Але, пане Романе, навіщо нам правда, від якої опускаються руки?»

Я задумався… І з часом зрозумів, що нам потрібна правда, яка мобілізує, спонукає до боротьби, а не знеохочує. І я покинув свої «Портрети Самостійної України»…

Десь тоді мені й потрапила до рук книжка Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», яку видав у Львові Роман Федорів. І переді мною постало покоління, у яке я закохався. Тоді я очолював Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», яке було створене бандерівцями-політв’язнями як легальна форма існування ОУН. Я якраз готувався до IV з’їзду ДСУ. Під впливом тієї книжки й написав проект резолюції «Вшануймо пам’ять холодноярських героїв». З’їзд ухвалив її одноголосно. І досі я виконую резолюцію тієї партії, якої вже немає.

Імпульсом стали і поїздки на Галичину в 1990–1991 роках. У всіх селах – кургани, хрести і таблички на пам’ять про вояків УПА та членів ОУН, які загинули за Україну, повсюди синьо-жовті прапори. У мене виник священний трепет перед цими людьми. Але весь час мене бентежила думка: «Чому цього немає у Східній Україні?! Не може бути, щоб тільки Галичина боролася!» І книжка Горліса-Горського мені відкрила очі. У нас все було, боролися мільйони, але пам’ять нашу випалила зловорожа Москва.

– Ви були серед тих, хто творив історію України на зорі незалежності. Невже тоді не було лідера, за яким би пішли українські патріоти?

– Нещодавно я знайшов у себе в архіві кілька папок зі своїми публікаціями за 1990–1991 роки, які ми з Віктором Рогом плануємо видати. І та епоха ніби воскресла! У статтях відображено факти, події, людей, дано їм оцінку. Сподіваюсь, за рік-два все ж завершити свою недописану книжку. І я навіть відчув обов’язок перед нинішнім поколінням. Минуло ж 25 років, і сучасна молодь не знає, що насправді було у 1990–1991 роках.

А треба знати. І не у викладі тих, хто гасив Українську революцію, хто, ведучи мітинги, називав провокаторами людей, які піднімали синьо-жовті й червоно-чорні прапори. Павличко кричав у мікрофон: «Поки ви не приберете ці прапори, я не буду проводити мітинг!» Якось він вів мітинг на Софійському майдані, а СУМівська молодь (Олесь Вахній, Андрій Жованик, Костя Відибіда та інші) почепили на даху будинку гасло: «Київ проти Москви». Побачивши це, Павличко несамовито закричав у мікрофон: «Це провокатори! Зніміть це гасло!» Він напустив на них Варту Руху. Почалася бійка наших з нашими… І аж коли рухівці скинули з даху те гасло, ведучий під радісні оплески продовжив мітинг.

А ще Павличко на з’їзді Руху закликав «тримати росіян біля серця, бо тільки у згоді з росіянами ми зможемо побудувати Самостійну Україну».

Була ще невиправдана надія дисидентів на росіян-антикомуністів. Я ж заперечував. У статті «Подавляющая нация», зокрема, писав: « “Можно ли еще спасти Россию?” – ця думка не дає спокою не лише лідерам КПРС, “Пам’яті” та російським генералам, а й відомим російським дисидентам. “Возможно ли остановить распад страны?” – тривожаться ветерани НКВС і російські правозахисники. “Удастся ли отстоять целостность России?” – хвилюються червоні, білі та коричневі патріоти. Так, “єдіная і нєдєлімая” – головна мета і цінність російських патріотів, у які б ряси вони не наряджалися, під якими прапорами вони не виступали б».

Ця стаття викликала вибух обурення в лавах українських дисидентів, мовляв, як можна російських правозахисників ставити поруч із ветеранами КПРС!

Згодом, звичайно, прийшло розуміння, що у питанні Самостійної України росіяни виявляють подиву гідну одностайність: «Нєт, нє било і не может бить!»

Бажання дисидентів створити масові партії призвело до того, що в тих партіях опинилися люди різних національностей, різних рас, різних поглядів. І все це зірвалося із середини. Скажіть, де зараз Рух, де УРП?!

Тобто йдеться про історіософічну працю про часи, коли ми виборювали державу. Важливо, щоб покоління, яке вийшло на історичну арену, знало свою найближчу історію.

– В чому полягає діяльність Історичного клубу «Холодний Яр»?

– У жовтні 1995 року ми встановили перший пам’ятний знак у Холодному Яру. А з весни 1996-ого проводимо постійні вшанування. Історичний клуб «Холодний Яр» – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь, це, врешті, їхня реабілітація – громадська, а тепер і на державному рівні. Це музичні фестивалі, присвячені героям.

20 років Історичний клуб «Холодний Яр» вертає із забуття святих звитяжців України, вшановує їх. Для мене це велика втіха і радість. Мені так пощастило в житті! Ніби перст всевишньої сили вказав на мене: це маєш зробити ти…

Я справді повернув своєму народові величезний материк його героїчної історії. На початку 1990-их УНР як духовного поняття не існувало – ні в серцях, ні в головах людей. Цієї теми не було. Радію й успіхам своїх друзів і послідовників – Костя Завальнюка, Дмитра Проданика, Віктора Моренця, Геннадія Іванущенка, які написали десятки книжок про визвольну боротьбу. Всі вони – члени Історичного клубу «Холодний Яр».

– Що є основною мотивацією Вашої праці?

– Нещодавно по радіо була передача про Миколу Кагарлицького, і там прозвучала його цитата: «Якщо у тебе серце не переповнене любов’ю до тих, про кого ти хочеш писати, не пиши». Це постійно повторюю і я. Вся моя праця – з любові до полеглих, зневажених нашим безпам’ятством найкращих синів України, які ризикували не тільки своїм життям, а й життям власних родин, коханих. Це страшніше, ніж своїм життям ризикувати. Уявіть: ти дав хлібину лісовику, а за це більшовики спалили взимку твою хату, і твої діти залишилися на морозі. І такі ситуації були! Пилип Хмара з Цвітної завітав до свої сестри на куток Хмарівку. Їй якраз більшовики спалили хату. Вона накинулася на брата, що через нього її діти залишилися на снігу серед зими…

Потужним мотиватором була й ненависть до російських окупантів. У статтях 1990–1991 років я наполегливо реабілітував образ ворога. Демократи ж боялися навіть сказати, хто нас поневолив. Нещодавно переглядав свою статтю «Хто надіне корону російської імперії: Єльцин чи Горбачов?» Провід УРП ціле засідання присвятив лише одному питанню – про шкідливість цієї статті для УРП… Один тільки Григорій Гребенюк не засудив… Всі інші заступалися за Єльцина, казали, що він допоможе збудувати Самостійну Україну, що він наш союзник… Недавно Кравчук зізнався, що у приватних розмовах Єльцин чітко говорив: не буде ніякої Самостійної України! Я у статті називав Єльцина імператором, і це спричинило кількагодинне обговорення. Врешті-решт, дисиденти постановили: статті Романа Коваля шкодять, вони русофобські.

– Наскільки чисельна Ваша організація? Назвіть імена відомих людей, які до неї належать.

– Членів Історичного клубу «Холодний Яр» – неповна сотня. Звичайно, не кожен може вступити до нашої організації. Це вузьке коло людей, які роблять велику справу. Зокрема, членами клубу є режисери фільмів про визвольну боротьбу Володимир Бондаренко, Олександр Домбровський та Олександр Рябокрис; сотник «Чорних запорожців» Роман Боровик; лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк; автор інтернет-ресурсу «Українське життя в Севастополі» Микола Владзімірський; співачка Іляна Гайдук; скульптори Михайло Горловий і Дмитро Бур’ян; директор Богуславського історичного музею Петро Гогуля; журналіст Костя Дикань; головний архівіст Вінницького державного обласного архіву Кость Завальнюк; директор Ірпінського історичного музею Анатолій Зборовський; член Апеляційного суду Київської області Юрій Кулішенко; прес-секретар голови Верховної Ради України Андрій Ковальов; благодійники Ігор Гаврищишин, Антін Коломієць, Любомир Хамуляк та Іван Омелянюк; командир «Легіону Свободи» Олег Куцин; директор Медведівського історико-краєзнавчого музею Богдан Легоняк; директор Кам’янського історико-краєзнавчого музею Юрій Ляшко; поетеси Антоніна Литвин і Тетяна Лемешко; поет і волонтер Валерій Мартишко; автори книг про визвольну боротьбу на Чернігівщині та на Буковині – відповідно Віктор Моренець і Дмитро Проданик; дочка голови УГВР УНР Наталка Осьмак; кобзарі Тарас Силенко і Василь Литвин; захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов; племінник холодноярського отамана Якова Мамая-Щириці Павло Щириця; доктор медичних наук Орест Абрагамович; боєць легендарного батальйону «Айдар» Євген Городничук; господиня історичного комплексу «Дикий хутір» Леся Островська; кандидат філософських наук Роман Берднарчик; юрист Олександр Бєсєдков; краєзнавці Павло Вакулюк, Василь Білошапка, Владислав Карпенко, Анатолій Лесик і Лесь Ісаїв; дочка козака 1-ої Запорозької дивізії Армії УНР Тамара Здоровецька; працівник Державного обласного архіву Полтавської області Володимир Коротенко; вояки і ветерани АТО Віктор Радіонов, Олександр Косіненко, Леонід Цимбал і Петро Билина; курсант Національної морської академії Олекса Мацієвський; кулеметник дивізії «Галичина» Леонід Муха; кандидат історичних наук Віктор Ревегук; редактор газети «Шлях перемоги» Віктор Рог; лікар Володимир Семенів; сотенний УПА Мирослав Симчич-Кривоніс; нащадок отамана Пилипа Хмари Юрко Хмара; народний депутат України Юрій Бублик та інші достойники.

На превеликий жаль, наша діяльність не пропагується на ТБ. За 20 років ми провели сотні вечорів пам’яті, презентації десятків книг, але телебачення майже не висвітлювало ці важливі події культурного життя. Для прикладу – ТСН за 20 років свого існування зробила лише один репортаж із нашого вечора. То була презентація книжки Рената Польового «Кубанська Україна».

– Хто вплинув на формування Вас як націоналіста? Чому Ви, лікар за фахом, почали досліджувати історію України?

– У нашій хаті в Горлівці висів величезний портрет Тараса Шевченка, на якому він у баранячій шапці. Я малим трохи його побоювався, особливо, коли залишався сам удома. Те, що у Горлівці в нашій хаті висів портрет Кобзаря, говорило про настрої моїх батьків.

І ще одна відповідь – ненаукова… Моя мама рано вийшла з декретної відпустки, вона працювала у Горлівському педінституті іноземних мов. А до друга моїх батьків Миколи Винника приїжджала з Гуляйполя його мати Олена. Саме на її руки залишали мене. Молодший брат Миколи Василь Винник, професор Київського лінгвістичного університету, через багато років мені розповів, що їхня мати знала величезну кількість старовинних козацьких пісень, які співала, колихаючи мене. Уявіть собі: жінка з доби визвольної боротьби початку ХХ століття у Горлівці, де, здавалося, ніщо українське вже не проросте, співала козацькі пісні! Впевнений, що саме вона мене запрограмувала. В роки незалежності України ці історичні пісні вибухнули моїми книжками про тих козаків, яких вона оспівувала. Я в це вірю. І моя віра безальтернативна.

Значну роль відіграло й те, що мої діди були репресовані. Дідусь Федот Коваль загинув під час голодомору, Сільвестр Барик був репресований за українську мову, двічі арештований, сидів у Лук’янівці, а потім був висланий в Архангельську область. І я ще дитиною намріяв собі помститися за них…

– Ваша працелюбність вражає. Скільки книг Ви вже написали і які плани на майбутнє?

– Це моє життя, моя любов до тих, про кого я пишу. Маю дуже багато боргів. Наприклад, у мене є набрана на комп’ютері справа «Петлюровские отаманы» (29 томів), справи отаманів Гулого-Гуленка, Пшоника, Заболотного… Опрацьовані кримінальні справи – це майже готові книжки. Але часу довершити не вистачає…

Плануємо разом із Моренцем видати епохальну працю «Подебрадський полк» Армії УНР» у чотирьох томах. Уже вийшов І том. Хочу написати про роль жінок, дітей, лікарів у визвольній боротьбі в добу УНР. 2008 року я майже закінчив роботу над дослідженням, у якому мало бути 25 історій визвольної війни та 25 біографій діячів визвольного руху, і знову трохи забракло часу. Я вже підготував до друку невідомий рукопис Якова Гальчевського, і також не вистачає часу довести його до макету… А ще планую з Віктором Моренцем зробити дослідження «Наші чужинці» – про людей різних національностей, які боролися за вільну Україну.

Написав я майже 60 книг. Хочу, ааби борці за Українську Державу впливали на виховання нинішнього покоління патріотів України.

На початку 1990-их років я поставив собі за мету створити галерею образів, із яких кожен захоче брати приклад. Я намагаюся робити все, щоб ми відчули радість буття, бо ми є духовними і кровними нащадками гайдамаків, чорношличників, холодноярців, болбочанівців, оунівців, вояків УПА!

Це ж таке щастя мати таких прадідів!

 

P.S. Квартира пана Романа нагадує архів-музей, справжній храм історії України. З полиць і стін дивляться на тебе очі отаманів і кобзарів. Письменник своєю творчістю запалив багатьох митців, які увіковічили образи цих відомих людей. Портрети Юрія Горліса-Горського, отамана Андрія Гулого-Гуленка виконав Володимир Чучупак. Лютого-Лютенка і Костя Блакитного намалював Сергій Адамович, а Пилипа Хмару – Галина Адамович. Погруддя Миколи Міхновського, Михайла Гаврилка і Горліса-Горського виліпив Дмитро Бур’ян, а погруддя отамана Зеленого і Михайла Гаврилка створив Михайло Горловий. Михайло Іванченко намалював портрети творців Вільного козацтва – Никодима Смоктія, Семена Гризла та Грицька Іванченка. Проникливо дивляться на господаря отаман Яків Орел-Гальчевський та Євген Коновалець.

За словами Романа Коваля, на роботу його надихають пісні бандуристів, а працює він під джазові композиції Елли Фіцджеральд, Луї Амстронга і Каунта Бейсі.

Лариса ГРОМАДСЬКА, "Культура і життя"

Фото автора



Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар