Тамара Трунова: "Я волію обстоювати інтереси акторів, а не драматурга"

0298
Тамара Трунова: "Я волію обстоювати інтереси акторів, а не драматурга"

Співавторами цього тексту можна вважати всіх, хто завітав у затишний зальчик театру «Театральна лабораторія» та поставив запитання режисерці Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамарі Труновій на її майстер-класі. Розмова тривала близько двох годин і закінчилася грою в «крокодила». Тільки показати потрібно було не слово, а східний афоризм. Спільними зусиллями, перепитуючи і озвучуючи десятки варіантів, звісно ж, фразу відгадали. До чого це було? А до того, що в театрі сенс транслювати ще важче, а відчитувати його й поготів...

ПРО РЕПЕТИЦІЇ...

Можливо, це історія занадто приватна. Але мені здається, що є якась абсолютна істина, яку я маю відчути, з якою я маю зустрітися. Я усвідомлюю, що її нема, але чомусь цього розуміння мені не вистачає, аби дати собі ж право бути вільною.

У мене виходить так: перша третина репетиційного процесу - максимальна несвобода, друга третина - там можна жити, а третя третина - повне задоволення. Хоча я розумію, що загалом усі ці три етапи могли би бути повним задоволенням.

Можу сказати: ця тривога приходить із досвідом - коли я тільки починала, її взагалі не було. Я просто знаходила матеріал, що мені подобався, запалювалася від нього. Я весело й завзято його реалізовувала. Звісно, лишається напрацьований інструментарій, як і в акторів, є свої дорогі золоті і срібні кальки, що зберігаються у внутрішньому комоді на крайній випадок. Якщо не знайдеш нічого, дістанеш те, що в тебе є.

У мене також є кілька режисерських масок, яких я насправді дуже соромлюся і мені не хотілося б ними часто користуватися. І ось це відчуття, коли я розумію, що вже відчиняю цей заповітний комод... Ось тут у мене і починаються ці зайві внутрішні рухи. Мені стає соромно за саму себе. Починається вигоряння. А не робота з матеріалом та з актором.

Коли ставиш виставу, у тебе немає, як зазвичай наприкінці підручника, правильних відповідей. їх взагалі нема. Є тільки процес і є нульова точка, в якій тобі, по суті, доступне все.
І залежить все лише від того, якою мірою ти сама себе зможеш собі ж передоручити в умовах певного драматургічного матеріалу. Тому, мені здається, актор, наприклад, має завжди бачити для себе не обмеження, а тільки можливості.

Обмеження, значною мірою, накладає лише якість літературного матеріалу. Тому акторів я дуже люблю, а п'єсу - ні. І як правило, працюю з текстами авторів, які або мені абсолютно довіряють, або не спроможні заперечити зі зрозумілих причин.

У цьому сенсі в мене є певна свобода від диктатури тексту. І якщо ти режисер, ти все одно обстоюєш чиїсь інтереси, у той чи інший спосіб - я волію обстоювати інтереси акторів, а не драматурга.

Мені не подобається п'єса лише тому, що слово не пластичне, воно не 3D. І коли це слово транслюється актором, лише тоді воно здатне стати таким багатозначним і багатовимірним, якщо звісно актор може це зробити. І завжди біда, коли «пласке» слово зустрічається із «пласким» актором. Тому вибір акторів дуже важливий. Я, наприклад, не люблю: нумо візьмемо роль на супротив, а нумо скрутимо тебе в баранячий ріг - нащо? Актор може на спротиві працювати і потрапляючи в матеріал, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

На репетиції для результату я насправді можу, що завгодно, я можу маніпулювати, я можу «погрожувати». Це мої правила. Питання в іншому: я не робитиму цього для розваги або для того, аби відчути межі іншої людини. Зробити гарну виставу для мене завжди не більш важливо, ніж зберегти хороші стосунки з людьми, щоб вони захотіли продовжити роботу зі мною.

Я командний гравець. Мені не цікаво прийти, всіх вишикувати чи прогнути під себе й піти далі. Мені цікаво збирати людей. Можливо, це відбувається навіть позасвідомо, для майбутніх проектів.

Конфлікти під час репетицій? Я їх просто собі не можу дозволити. Як правило, це актори так розважаються. А в мене рівень відповідальності інший. Не люблю на репетиціях підбирати слова, люблю працювати у колі «своїх».

ПРО АКТОРІВ

Для мене кожен актор просто незамінний. Втрата актора - це трагедія. Два склади у виставі - це катастрофа, це як двічі вийти заміж: за одного, який стовідсотково, і за іншого, який більш-менш. Тобто від початку неадекватна історія.

Як я обираю акторів? Я вам краще розповім про Михайла Угарова - такий російський режисер, працює у московському Театрі.сіос. Так ось він якось розповідав, як вони на якийсь документальний театральний проект набирали акторів. Угаров проводив кастинг. Нічого не розпитував, не казав нічого грати. Але кожного актора просив зняти правий черевик. Той, хто знімав, проходив далі. А той, хто питав «навіщо?», ні. Потім Угаров просив кинути в нього цим черевиком. Від внутрішнього «зажиму» деякі трохи не в голову йому влучали.

Такі прості речі завжди найкраще виявляють усі внутрішні проблеми. Так я про що? Актор має бути відкритим, не боятися пробувати щось нове, а головне - довіряти.

Мені важливо, коли актор пропонує своє бачення. Таких сьогодні дуже мало, тому кожен, хто вміє говорити, формулювати, рухатись у потрібному напрямку, просто на вагу золота.

Я відкрита до пропозицій. Є речі, які я змінюю на ходу, відштовхуючись від цих пропозицій. І це ще одна причина, чому актор для мене важливіший за текст.

Концепція - це тема, це про що я ставлю дану виставу. А якими будуть внутрішні дороги - це вже питання партнерства. Якщо актор скаже: я нічого не можу, допоможи. Я допоможу, я вибудую все, хоча я цього і не люблю.

Є така прекрасна актриса Леся Самаєва. Вона каже так: «Якщо я не можу нічого гідного запропонувати у відповідь, я роблю те, що пропонує режисер». І ця актриса - скарб.

А коли починається знайома всім удавана багатозначність: «я не знаю, як це виправдати», «я не розумію, що роблю», «мені нема, на що опертися»... Що це? Це ж не професія.

Мені здається, що здатність актора пропонувати своє на репетиції напряму залежить від його внутрішньої свободи і того, наскільки він дозволяє собі робити припущення. Хоча всі ці варіанти потрібно перевіряти дією.

Уявити можна будь що. Вам може задаватися, що у цій сцені ви маєте сидіти нерухомо перед дзеркалом і сльози мають текти по щоках. Красиво, круто. Але ось ви сіли, і нема сліз. Взагалі інший настрій.

Тому маємо розуміти, що наші припущення виключно умоглядні, цих героїв ніколи не існувало, нам немає на що орієнтуватися. І ми завжди все перевіряємо - чи можу я з цієї ситуації-пункту прийти до наступного пункту, який прокреслений у загальній концепції, як у карті-схемі. Якщо так - це припущення залишаємо, якщо - ні, то відмовляємося.

Але для актора важливе це припущення - зі мною може трапитися все. Множинність варіантів поведінки, почуттів, реакцій насправді безмежна. І якщо актор переконливіший за мене в аргументації, то герой буде в цей конкретний момент більше схожим на нього, а не на мене.

Інша справа, те, що я мала на увазі, я хитро одягну зверху - в іншому епізоді, через інше проявлення. І в роботі режисера з актором насправді ж не важливо, хто переможе. Важливіше не загубити те, що є цінним для нашої роботи, для спектаклю.

Є режисери, які цих пропозицій не приймають і від початку, сказати б, підганяють актора під своє бачення результату. Я так не працюю. Мені здається, якщо в актора виникне конфлікт із режисерським баченням, то це обов'язково позначиться на спектаклі. Звісно, не одразу, але через якийсь час почнеться руйнування вистави. Не даремно кажуть «коридор ролі», і я люблю акторів, які вміють організувати свою свободу в межах цього коридору.

Я інколи акторам кажу, якщо ви відчуваєте, щось пішло не так - зробіть паузу. Глядач не піде, він навіть про це не дізнається, заборони на паузи не існує, але ця зупинка дозволить повернутися на втрачену внутрішню лінію ролі. Але у більшості випадків так ніхто не робить, а з однієї фальші народжується інша - і далі спектакль летить вже не туди, як грудка снігу. Звісно, потрібно навчитися до цього, мабуть, легше ставитися. Я поки що не дуже вмію.

ПРО ВИСТАВИ

У мене немає улюбленої своєї вистави. Точніше улюбленою стає та, яка у даний момент часу відбувається такою, якою замислювалася. Я кожного разу після такого думаю: ось, ця - точно улюблена. А потім змінюю думку.

Мені подобається собі подобатися. Це я знаю точно. Проте ресурс моєї симпатії до себе дуже обмежений, він дуже швидко виснажується.

Однак це ніяк не впливає на бажання висловлюватися не маніфестами і не кон'юнктурно, себто не про те, що і без мене зрозуміло всім. Звісно, можна постійно встромляти палець у чиїсь старі рани, коли наперед знаєш, що це спрацює і всі заплачуть. А потім тебе хвалитимуть і підкидатимуть на руках.

Як на мене, це питання смаку: комусь потрібно кохати самому, комусь достатньо, коли його кохають, а комусь принципова взаємність. Так само і в театрі. Що тобі важливо? Зробити собі ім'я, увійти в історію чи важливо зрозуміти себе. Останнє навіть звучить незрозуміло. Тим не менш, як на мене, останнє і є найважливіше.

Я взагалі рідко коли відмовляюся від пропозицій. Дуже люблю, коли мені щось пропонують. Сама я абсолютно не вмію шукати можливостей. Не знаю, я вмираю від цього. Можливо, тому не змогла б бути актрисою.

Звісно, я мрію про власні проекти поза стінами державного театру. Але сьогодні не бачу можливостей їх реалізувати. Знімати кіно? Але ж тоді ним треба займатися. Тобто серйозно і відповідально. Шукати команду, бюджет. Опановувати нову художню мову.

Я знаю, що займаюся зараз не зовсім тим, чим би мені хотілося. Це стосується багатьох речей, зокрема і вибору драматургії, і доступних постановчих ресурсів. Якщо трапиться так, що у мене буде можливість займатися тим театром, яким хочеться - звісно ж, я залишуся у професії довго. Тому що я перестану витрачати безцінні нерви на бозна-що.

Сьогодні, за окремими винятками, лише та людина, яка стає художнім керівником театру, може поставити ту виставу, яку хоче. А відкриті до пропозицій майданчики - це як у прислів'ї: хоч у курені, аби до серця мені. Свобода в обмін на бюджет..

Наскільки я відверта у своїх виставах? Мені здається, дуже відверта. Тим паче, якщо я роблю текст, який вподобала і запропонувала. Якщо це п'єса - компроміс між моїм бажанням і баченням художнього керівника, я також не почуваюся скуто.

Я не табуйована в середині. Можливо, мені ще і з акторами завжди щастить: хтось у потрібний момент підморгне на знак підтримки, а мені цього й досить. Інше питання, що моя відвертість достатньо закамуфльована, адже тексти, з якими я працюю, не такі гострі, щоб дамбу прорвало й усі думки прозвучали. Тож можна сказати, що у певних рамцях я дуже відверта.

Я дивлюся багато спектаклів поза Театром драми і комедії. Кажуть, що не можна оцінювати в системі «сподобалося/не сподобалося», але зі мною відбувається саме так. Я або впускаю в себе цю виставу, забираю її з собою, або на наступний ранок просто не можу загадати, про що ж я дивилася виставу напередодні - так це було від мене далеко.

ПРО ДРАМАТУРГІЮ...

Я гарно ставлюся до гарної драматургії. Дуже чекаю на українську го-стросоціальну п'єсу. Якщо ми вже сміливі, то давайте говорити про те, що відбувається з нами сьогодні, буквально зараз. Тому що Янукович - вже минуле, а Порошенко, Нищук - це герої дня нинішнього.

Мені не зрозуміло, коли драматурги беруться за теми, які вони не знають або знають погано. Тоді виходить подвійна брехня: вони написали про те, чого не знають, а ми вийшли на сцену і також цього не знаємо, і переказуємо ці чужі псевдознання. Тому і театр такий фальшивий. І багато гарних п'єс просто не написані, тому що автори від початку знають: це нікому не потрібно, це ніколи не буде поставлено.

Я дуже люблю абсурдистські п'єси. Хоча кажуть, що часи абсурду у минулому, мені так не здається.

Ось скоро буде новий проект в театрі оперети, де буде потрібно, наприклад, на основі драматичного тексту Девіда Елдріджа «Під небом синім» поставити музичну виставу (це завершення театральної конкурсної програми «Taking the Stage» від Британської Ради в Україні).

Паралельно роблю в Молодому театрі «Сашо, винеси сміття» Наталі Ворожбит. Це і про війну - і ні. Там дуже акуратно все написано. Як на мене, ця п'єса про емпатію до людства і про те, що смерть це частина життя, а життя безкінечне, про бездарність, марність і про велич людини.

Інколи мені здається, що я проживаю не своє життя, а життя свого симулякра - стільки нереалізованих вчасно планів. І весь час виникають нові. Втім, коли є компроміс з вибором тексту -це як любов з розрахунком, а хочеться завжди театральної пристрасті.

У січні 2017 року на сцені театру «Золоті ворота» в рамках проекту OPEN_MIND_СТУДЕНТ відбудеться мій драматургічний дебют: мою одноактну п'єсу «Улун» поставила Тетяна Губрій, вистава називатиметься «КостяКатяМамаЧай».

Дуже дивні відчуття, якщо чесно. Чому я написала п'єсу? Цьому передував складний і дивний період, в якому було багато втрат, зокрема і смерть актора Віталія Лінецького, з яким так і не довелося попрацювати. Він був готовий до роботи, весь час щось пропонував. Але я боялася масштабу його таланту.

І ще багато було таких життєвих не-зустрічей - пройшла повз когось я, хтось - повз мене. А потім я виграла конкурс Британської Ради в Україні і потрапила на Единбурзький театральний фестиваль Фріндж. Там я почала писати п'єсу «Улун». І це була просто необхідність того періоду життя. Бо якби я її не написала, я б не могла вам про це все розповісти. Це був такий жіночий, режисерський, людський виклик. Ось така історія.

І ЗВІСНО Ж ПРО КРИТИКУ

Я не займаюсь «общєпітом». Я працюю довго, доскіпливо. Проробляю кожну секунду сценічного часу, жодна мізансцена не є випадковою. Для мене у цьому весь кайф роботи. Тому коли чую від критиків: ой, перекроїли класику, смішно.

Завжди думаю: коли вже нарешті прийде той, хто зрозуміє, що я роблю? Адже це так важливо бути почутим. До критики ставлюся нормально. Але в кожній професії є певний процент людей неадекватних.

Кажуть, якщо у людини в руках шланг для поливу і поруч хтось проходить, в усіх без винятку виникає бажання спрямувати воду на іншого. Хтось стримується, хтось ні. Хтось може собі дозволити прийти і, сидячи у другому ряду, не вилазити зі смартфону, потім не прийти на другу дію, а на наступний день написати пост у Facebook. Це ж критик робить про себе, не про мене. Мені завжди цікаво, нащо це потрібно?

А інколи критик буває дуже вчасним, якщо він не відсторонюється від спектаклю, не думає, що його думка це є певне знаряддя кари чи контролю. Цінним є побачити свої думки переосмисленими іншим.

Якої мірою я залежу від професійної думки зі сторони? Я залежу від думок розумних людей. Це для мене дуже важливо. Я від цього позбавитися і не можу, і навіть не хочу. Власне, для цих розумних людей я і роблю свої вистави. Не для глядачів, не для всіх.

Не можу сказати, що я орієнтуюся на смаки широкого глядача. Це було б неправдою. Все одно у мене є моя особиста референтна група «мого глядача», якого я уявляю собі, коли я роблю виставу. Тому мені і важлива думка цього сегменту. На моє щастя, цих людей досить багато. Звісно і хвилювання від зустрічі з ними на черговій прем'єрі сильне.

 

ДОВІДКА:

Тамара Трунова - режисерка, драматургиня. Навчалася за спеціальністю «перекладач» у КНЛУ (1999-2004). У 2009 р. закінчила режисерський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (курс народного артиста України Едуарда Митницького). Працювала як режи-серка у Муніципальному театрі «Київ» (2008-2010), з 2011 р. працює у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Лауреатка театральної премії «Київська пектораль» у номінації «За найкращу виставу для дітей» за виставу «Пасажир у валізі» за п'єсою Ульріха Губа «Біля ковчегу о восьмій» (2012). Брала участь у першому та третьому Фестивалях молодої української режисури імені Леся Курбаса. Здійснила постановку вистав: «Том Со-йєр» Ярослава Стельмаха за романом Марка Твена (2008), «Пасажир у валізі» (2012), «Дві панянки в бік півночі» П'єра Нотта (2013), «Близькість.» Па-тріка Марбера (2015), «Безприданиця. Версія» за Олександром Островським (2016) - у Театрі драми і комедії; «Холостяки і холостячки» Ханоха Левіна, «Вечір із гарненькою та самотньою» Олега Єрнєва - муніципальний театр «Київ»; «ЛЄНА» Дмитра Левицького (2014) у Черкаському театрі імені Тараса Шевченка; «Крим» Оксани Савчен-ко (2014) у рамках Міжнародного фес-тивалю-лабораторії Telpa Daugavpils (Латвія); «Як двоє бідних румунів польською розмовляли» Дороти Мас-ловської (2016) у театрі «Золоті ворота»; «Служниця - пані» Джовані Ба-тісти Перголезі (2016) у Національній опері України.

 

Найближчі прем'єри:

«КостяКатяМамаЧай» за п'єсою Тамари Трунової у театрі «Золоті ворота» (режисерка - Тетяна Губрій) в рамках проекту OPEN_MIND_СТУДЕНТ (січень 2017)

«Сашо, винеси сміття» Наталі Ворожбит у Київському академічному Молодому театрі (лютий 2017)

«Під небом синім» Девіда Елдріджа в Національному театрі оперети (березень 2017) в рамках Театральної програми «Taking the Stage» Британської Ради в Україні

 

Ірина ЧУЖИНОВА, "Український театр"

Фото: Олеся МОРГУНЕЦЬ-ІСАЄНКО, Олександра ЖЕЛЄЗНОВА, Євген ЧЕКАЛІН

На фото: З художнім керівником Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра народним артистом України Едуардом Митницьким; Лариса Огудалова - Анна ТОПЧІЙ, Харита Гнатівна - Леся САМАЄВА. «Безприданиця. Версія» за Олександром Островським. Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра; Серпіна -Ольга НАГОРНА. «Служниця-пані» Джованні Батісти Перголезі. Національна опера України; Ірина ТКАЧЕНКО. Презентація уривку «Під небом синім» Девіда Елдріджа, вересень 2016 р.;«Військовий вальс» Альони Філіштинської (м. Попасна)та Аліни Бакирей (м. Нововолинськ). Проект «Class Act: Схід-Захід»; Тамара Трунова.



Попередня публікація розділу Танець без кордонів
Наступна публікація розділу У Каневі показали «РеінкарНАЦІЮ»

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар