Відігріваючи серця

02649
Відігріваючи серця

Голосом Лариси Руснак в українському дубляжі розмовляє Еллі в «Льодовиковому періоді», Кенга у «Вінні-Пуху», мама Дорі у «У пошуках Дорі» і ще безліч героїв із фільмів та серіалів і для дітей, і для дорослих. Актриса активно знімалася і знімається у кіно і телесеріалах - від першого українського «День народження Буржуя», що дав старт популярності величезній кількості вітчизняних акторів, і аж до останньої на сьогодні роботи у серіалі про військовий госпіталь «На лінії життя», що вийшов на українські телеекрани восени 2016 року.

Та завжди найважливішою для неї була і є робота в театрі.

У рідному - Національному театрі імені Івана Франка, куди прийняли одразу після випуску з театрального інституту у 1983 році, в антрепризах, у камерних та незалежних проектах.

Про театральне мистецтво Лариса Руснак каже категорично: «Це - найскладніше, найглибше, найважливіше. У театр поринаєш із головою, розчиняєшся і... “народжуєш дитину” - виставу». Кожна робота, кожна роль для актриси попри те, що вона ось уже майже 35 років на сцені - це завжди відкриття чогось нового у собі, урок з оволодіння новими знаннями чи вміннями.

І коли я запитую Ларису про суть акторської професії, вона, на хвилинку задумуючись, відповідає: «Мені подобається порівняння із дудкою. Актор - провідник ідеї, думки. Чогось дуже хорошого. На ній багато регістрів, півтонів, фарб. Це має бути складний, налаштований, високої якості, а тепер я уже певна - вистояний, інструмент». Зберегти таке ставлення до професії, як до захоплюючої мандрівки, повної несподіванок, таємниць, уроків, самовдосконалення, нових знань і, звичайно ж, напруженої роботи - багато чого вартує. Це викликає зачудування. І так і кортить відправитися слідом у цю ж мандрівку.

Хотілося б почати із дебюту Лариси Руснак, вчорашньої студентки театрального, у комедії Тірсо де Моліни «Благочестива Марта», де актриса зіграла головну роль. Згадати й інші створені нею образи у знакових виставах франківців 1980-1990-х: Фйорели у «Моїй професії - синьйор з вищого світу», Тезефіни в «Енеїді», повії у «Білій вороні», Відьми у «Брате Чичиков», Феї Рожабельведе у «Крихітці Цахес»... її танець у ролі повії в «Білій вороні» так захопив одну зарубіжну балерину, знайому Богдана Ступки, що Ларису Руснак запросили на кількарічне стажування до Лозанни (Швейцарія), де вона також познайомилась із технікою роботи в комедії дель арте.

Але мушу, на жаль, зізнатися, для мене акторська особистість Лариси Руснак відкрилася вже у 2000-х роках. У час, коли Богдан Ступка обійняв посаду художнього керівника Національго театру імені Івана Франка. Дедалі більше розмірковую над тим, що Богдан Сильвестрович до вибору і режи-серів-постановників, і самого літературного матеріалу підходив вельми радикально. Його рішення тоді сприймалися неоднозначно. Багато хто з критиків навіть переживав, що перший театр країни губить позиції, втрачає «великий стиль», що його довгі роки формував Сергій Данченко.

Утім, у 2001-2002 роках пройшов проект «Наша драма», апробація сценічними читаннями новостворених українських драм. Тоді в Театрі Франка поставив давньогрецьку трагедію «Цар Едіп» Роберт Стуруа. І саме Богдан Ступка, по суті, повернув в Україну після 15-річної перерви Григорія Гладія, який здійснив мандрівку у підсвідоме Зиґмунда Фройда в «Істерії» Террі Джонсона, де йшлося про останні дні старого і хворого на рак всесвітньовідомого психоаналітика (Богдан Ступка), його зустріч із не менш всесвітньовідомим сюрреалістом Сальвадором Далі (Остап Ступка), складні стосунки із молодшою донькою Анною, особистість якої роздвоюється і грається одразу двома акторками (Лариса Руснак, Людмила Смородіна), про роботу лікаря із пацієнткою, також із роздвоєнням особистості (Поліна Лазова, Оксана Батько).

У листопаді 2004 року Юрій Одинокий поставив «Братів Карамазових» Федора Достоєвського, які перемогли у 8 номінаціях театральної премії «Київська пектораль». І ця вистава спершу була також сприйнята вельми суперечливо, ба навіть упереджено, адже мало хто на сцені франківців сподівався побачити адекватну інсценізацію глибокого, психологічного прозового тексту про богошукання. У цій виставі Лариса Руснак у чергу з Вікторією Спесівцевою грала роль Грушеньки, іноді звабливої, іноді зарозумілої, пластичної, поривчастої, у рухах якої одразу було видно і відчай, і страждання, і біль.

Своєрідний карт-бланш після успішної вистави про Тараса Шевченка «Божественна самотність» Олександра Денисенка отримав актор, режисер і сценограф Олександр Білозуб. На початок 2000-х років він співпрацював як сценограф і художник костюмів з Аттілою Віднянським (ця спільна творчість триває і нині), встиг зіграти у виставі Андрія Жолдака «Кармен», поставити з вистави на сцені Театру імені Франка. Однак саме з його «Соломеї», хореографічної драми про славетну українську оперну співачку Соломію Крушельницьку у франківців почався період театру художника. Олександр Білозуб представив театральну фантазію про примадонну, про ціну, яку доводиться платити за славу, про муки творчості, про самотність, ілюзії, мрії... Візія режисера-сценографа витворювала чорно-білий сценічний світ, мотивувала присутність у ньому акторів, диктувала їхню пластичну трансформацію. Образ Соломії Крушельниць-кої синтезувався із виконавиці ролі самої видатної співачки (Поліна Лазова) і виокремленого, персоніфікованого на сцені голосу (Олександр Форманчук). А Лариса Руснак грала божевільну сестру Нусю, спершу веселу і сонцесяйну, закохану у голос. І саме ця любов, нездійснена і фатальна, викликала її хворобу, трансформувала її пластику. Тоді, підбиваючи підсумки театрального сезону, Віталій Жежера, який славиться не лише лаконічністю своїх висловлювань, а й особливою любов'ю до акторської братії, сформулював дуже коротко: «найкраща в сезоні - Лариса Руснак». Співпраця режисера Олександра Білозуба продовжилася Білозуба й у наступних виставах: Зоя у «...Я згадую... Амаркорд», Невідома у «Романсах. Майстер-клас», а я й досі з зачудуванням пригадую її виконання ролі Фріди Кало у «Двох квітках кольору індиго», Фріди, яка немов щойно зійшла зі своїх автопортретів.

Сама ж Лариса і зараз підкреслює: «Мені дуже подобаються ролі, де є можливість фізичного руху, пластики. А от спів - навпаки. Я завжди боялася співати». Щоб подолати цей страх, Лариса Руснак займалася дуже багато. Брала уроки у однієї з найкращих викладачок естрадного вокалу Ірми Гвініашвілі, в учасниці фольклорного гурту «Божичі» Сусанни Карпенко, спеціально займалася співами в театрі, у клубі «Бурса фольклору» з Валерієм Гладунцем.

«Я навчилася купи пісень. І зараз продовжую займатися цим. Якось мене почули учасниці ансамблю класичної музики “Фрески” і запропонували долучитися до їхньої програми “Українська феєрія”, в якій поєдналася музика українських композиторів ХХ сторіччя Станіслава Людкевича, Рейнгольда Глієра, Лева Ревуцького та Мирослава Скорика та поезія Осипа Маковея, Михайла Старицького. Олександра Олеся та проза Михайла Коцюбинського.

Під Новий рік разом із “Бурсою фольклору” нагадуємо собі колядки і ходимо із зіркою, співаємо по хатах, у метро. Виступаємо для бійців АТО. Чи часто я беру участь у таких концертах? Як скажуть, одразу зриваюся і їду. Спільно із іншими акторами, музичними гуртами, тут вже як вийде. У 2015 році відкривали на території тренувальної бази 90-го окремого аеромобільного батальйону відкрили меморіал загиблим побратимам-«кіборгам» у Костянтинівці. Спершу планувалося, що туди поїде чимало артистів і музичних гуртів, а в останній момент виявилося, що буду тільки я.

У середині 2000-х Богдан Ступка запросив до співпраці не лише Юрія Одинокого і Олександра Білозуба, а також і Андрія Приходька та Володимира Кучинського, у чиїх виставах Лариса Руснак також зіграла низку щоразу несподіваних образів. Для виконання головної ролі у «Шякунталі» за мотивами «Магабгарати» та п'єс Калідаси актриса спеціально рік навчалася індійським танцям. З усього акторського ансамблю вона, здається, якнайближче підійшла до засвоєння і передачі знакових жестів, відтворення образно-метафоричного світу індійської казки.Тоді була ще досить непевна ситуація, а я приїхала у народному строї, вишиванці, із разками намиста. На мене дивилися, м'яко кажучи, зі здивуванням. Дорогою у поїзді пригадувала усе, що коли-небудь співала і з “Божичами”, і з “Бурсою”, і що в театрі співала чи читала. Але у величезній концетній залі люди, а їх було дуже багато, мене уважно слухали. В мене було враження, що це було зібрання потомлених янголів, дуже потомлених, обсмальцьованих, обкопчених, але янголів. Бачиш перед собою людей, насуплених, втомлених, заводиш пісню і починаєш їх потроху відігрівати. Відігріваючи поволі їхні серця, грієшся і сама біля них. Але мені завжди більше подобається саме віддавати».

Натомість у Володимира Кучинського, який інсценізував роман Федора Достоєвського «Злочин і кара» і поставив виставу «Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста», Ларисі Руснак випала роль Пульхерії Олександрівни, а у партнери дісталися Олег Драч (Свидригайлов), Андрій Води-чев (Раскольников) та Тетяна Міхіна (Дуня). Вистава починалася із виступу оркестру театру під орудою Володимира Гданського, раптом шлягери переривалися кумедною пісенькою про Полішинеля, яку виконувала химерно загримована (немов мім) Лариса Руснак. І далі, у цьому ж гримі, вона продовжувала у виставі грати роль матері Раскольникова. Як пізніше розповідав Володимир Кучинський: «Грим не йде від інтермедії, радше навпаки, бо образ Пульхерії Олександрівни задумано як своєрідний символ, узагальнений образ матері, що не потребує конкретних рис. Коли вона плаче, здається, ніби хмара заступила сонце чи відбувається його затемнення».

У 2016 році на камерній сцені Театру імені Франка відбулася прем'єра вистави Андрія Приходька «Персона» за кіносценарієм психологічної драми Інґмара Берґмана, де одну з ролей - Елізабет Фоглер, актриси-зірки, яка не зрозуміло чого заніміла, - зіграла Лариса Руснак. Партнеркою по сцені - у ролі медсестри Альми, яка доглядає за Елізабет і говорить за двох, немов би сповідаючись в усіх своїх гріхах і жалях - стала молода актриса Тетяна Луценко. Розповідають, що Берґ-ман писав сценарій «Персони» у період внутрішньої дисгармонії й згадував, що це врятувало йому життя, не дало вийти з гри.

«Андрій Приходько, - розповідає Руснак, - малює тонким пензлем, і щоб згадати, відтворити всі нюанси, перед кожною виставою треба добре попрацювати. Для мене “Персона” -це передусім важка внутрішня робота над собою».

Дві героїні різні за характером, життєвим досвідом, соціальним статусом, розумінням сенсу життя. Як їм вестиметься удвох, коли, по суті, кожна з них залежна від іншої? Ларисі Руснак доводиться також у вкрай театральний гіперболізований спосіб зображувати лікаря і чоловіка Елізабет, однак у ролі Елізабет вона вимушено статична. Вистава починається і закінчується відеопроекцією політичних теленовин, де довго розповідається спочатку про Юлію Тимошенко, а потім про Ганну Герман. І сценічна дійсність, немов протиставляється усій політичній грі, популістській брехні, на яку так часто хибують можновладці.

Окрім роботи в Національному театрі імені Івана Франка (а тут останнім часом, на жаль, нових вистав за участі артистки з'явилося не так багато), Лариса Руснак активно працює в антрепризах і незалежних театральних проектах. Комедія Рея Куні «№13, або Олінклюзив» об'їздила уже майже всю Україну (режисер - В'ячеслав Жила, а разом із Ларисою грають Олексій Вер-тинський, В'ячеслав Соломка, Олександр Папуша, Ліліана Ребрик, Володимир Горянський, Сніжана Егорова, Олена Лавренюк та інші). Ще одна така антрепризна вистава з'явилася у 2015 році - «Гостя» за п'єсою Еріка-Емма-нуеля Шмітта у постановці Каті Степан-кової, продюсер - Нонна Кондрашова. Тут Ларисі випала одна з головних і, як вона любить, - без голосу, а з пластикою - ролей, мовчазна Гостя, яка міняє життя героїні Оділь - Олени Лавренюк.

Однак остання за часом робота Лариси Руснак створена у виставі «Закохані живуть трохи довше» за п'єсою Айвена Менчелла «Цвинтарний клуб» - історія про трьох удів, подруг з дитинства. Вони радяться, як їм жити далі, чи варто шукати нового кохання, чи берегти пам'ять про тих, кого вже немає поруч.. Цей спектакль - перша театральна антреприза Дніпра, незалежний театральний проект «АртСіті», що об'єднав акторів театрів КВК ДДУ, драми і комедії, молодіжного театрів. Окрім Лариси грають також Евгеній Чепурняк, Олена Володіна, Неля Амут-них, Ольга Кузьміна. Режисер - Андрій Евсєєнко.

«У нас поки що зберігається таке поверхневе ставлення до антрепризи, як до роботи не надто важливої. Ми дозволяємо собі зробити щось приблизно, не точно. А в даному випадку і організатори, і всі учасники серйозно поставилися до роботи в проекті. Перша антреприза в Дніпрі - як перша і бажана дитина. У всіх учасників було таке бажання зробити хорошу роботу, що завдяки цьому ця вистава відбулася і, думаю, дасть фору багатьом столичним виставам».

Окремою сторінкою творчого життя Лариси Руснак, сподіваюся, є її робота в камерних незалежних театральних проектах. У 2010 році вона, наприклад, зіграла роль Алли Ракитянської у виставі «Балерина за колючим дротом» Документального театру Берлін (режисер - Марина Шубарт). А від 2010 року досить часто співпрацює з Ярою Мистецькою Групою (Експериментальний театр «І_а МаМа», Нью-Йорк, керівник - Вірляна Ткач). У 2014 році за віршами Сергія Жадана було створено виставу «Глибинні мрії», де Лариса Руснак зіграла головну героїню, біженку, трагедія якої була ще й у тому, що її коханий не те, що не ставав на захист країни, а навпаки - йшов у ополченці. У 2016 році на ГОГОЛЬРЕБЇ’і та на Книжковому форумі у Львові було представлено ще одну виставу Ярої Мистецької Групи «1917-2017. Тичина, Жадан і Собаки», здійснену за поезіями Павла Тичини (збірка «Замість сонетів та октав», написана Тичиною у страшні 1918-1920 роки, коли в Києві 8 разів мінялася влада, коли Тичині загрожували смертною карою, збірки, про яку поет за радянських часів волів взагалі не згадувати) та за участі Сергія Жадана і гурту «Собаки».

Про свою співпрацю з Ярою Лариса Руснак розповідає так: «Ми ніби заходимо разом в одні двері, налаштовуємося на одну хвилю, а потім вона [Вірляна Ткач] відпускає - і ти вже сам визначаєш свій рух. Починається спільна подорож, емоційна і розумова. І ти ніби плаваєш у цьому матеріалі, особливо завдяки музиці, яку прямо тут творить Юліян Китастий. Такого вільного, глибокого, поза часом і простором існування я мало переживала в театрі.

І я обожнюю, як Сергій Жадан бавиться словами. А мені здається, що я щось можу зробити саме тілом, без тексту».

Я певна, що ця захоплива, повна авантюрних пригод мандрівка професією триватиме ще довго, пориваючи за собою все нових і нових глядачів і поціновувачів таланту.

Надія СОКОЛЕНКО, "Український театр"

Фото: Вальдемарт КЛЮЗКО, Валерія ЛАНДАР, Валентин ЛАНДАР, Максим РАЧКОВСЬКИЙ

На фото: Лариса РУСНАК Мальвіна САЛІЙЧУК. «1917-2017: Тичина, Жадан і Собаки» Ярої Мистецької Групи; у ролі Грушеньки, «Брати Карамазови» Федора Достоєвського. Режисер -Юрій Одинокий. Національний театр імені Івана Франка; «Райськеє діло» Івана Малковича. Режисер - Андрій Приходько. Національний театр імені Івана Франка; «Глибинні мрії» Ярої Мистецької Групи; Олена ВОЛОДІНА та Лариса РУСНАК, «Закохані живуть трохи довше» Айвена Менчелла. Режисер -Андрій Євсєєнко, Дніпровський незалежний театральний проект «АртСіті».



Попередня публікація розділу Життя в мистецтві
Наступна публікація розділу Дві прем’єри Ганни Яровенко

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар