75 чи майже 90?

02472
75 чи майже 90?

У минулому році Волинський обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка відсвяткував своє 75-річчя. Зробив він це у робочому режимі: мінімум урочистостей - і прем’єра вистави «Століття Якова. Перше кохання» за романом Володимира Лиса у жанрі, визначеному як «поліська рапсодія» (режисер- постановник - Микола Яремків).

Власне, правдива історія українського театру в Луцьку розпочалася значно раніше: ще у 1928 році режисер Микола Певний,вихованець Садовсько- го та Саксаганського, разом із дружиною Ніною організував тут аматорський гурток, як невдовзі перед тим зробив і на Закарпатті. З часом він «розрісся» до цілковито професійного колективу - із фундаментальною художньою частиною, гастролями по всьому Волинському воєводству, з трупою у 30 осіб. За 11 років існування театр підготував понад 40 прем'єр - здебільшого, творів української та зарубіжної класики, як драматичного, так і музичного жанру.

Проте в офіційному обігові досі перебуває дата 29 лютого 1940 року, вже коли радянська влада відкрила в Луцьку начебто «новий» театр. «Начебто» - тому що від попередників тут лишилася і театральна будівля (колектив працював у ній аж до середини 70-х), і більша частина трупи, хіба що підсилена цілим курсом Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого (самого Миколу Певного було заарештовано та невдовзі розстріляно).

Тобто ми й досі перебуваємо у лещатах радянської міфології, згідно з якою до 1939 року на Західноукраїнських землях панували дикість і невігластво, і лише возз'єднання з УРСР принесло сюди світло цивілізації. Тоді як справедливіше було б казати про наближення 90-річчя українського театру в Луцьку.

Цю позицію поділяє волинян Петро Ластівка, котрий понад десять років співпрацює з цим театром як режисер, а останні чотири - очолює його: «75-річчя - це, звичайно, не та дата, яну ми хотіли 6 відзначати. Добре було б вести відлік від того моменту, коли театр справді почав діяльність у Луцьку. Але ця дата або в історії загубилася, або була навмисне кимсь викреслена».

Загалом, якщо уважніше придивитися до подальшого творчого шляху Луцького театру, то розрив спадкоємності у його діяльності відбувся не у 1939-1940 роках, а між довоєнним та повоєнним періодом: у 1945 році його діяльність було розпочато практично «з чистого аркуша» - сюди перевели Миргородський пересувний театр імені Тараса Шевченка, з яким і з'єдналися рештки місцевих митців. Цей період пов'язаний з іменами директора Владислава Силіча, художнього керівника Бориса Лур'є, чергового режисера, недавнього випускника театрального інституту Володимира Грипича. Оскільки і у 20-ті, і у 30-ті, і в 40-ві роки основну частку репертуару складала українська класика, поставлена у традиційний спосіб, творча діяльність тривала таким чином: люди й навіть влада змінювалися, естетика - ні.

У квітні цього року менш масштабний, але не менш вражаючий особистий ювілей святкує Данило Поштарук, незмінний протягом останніх десятиліть директор - художній керівник Волинського обласного академічного театру ляльок: рівно 60 років тому він 17-літнім юнаком вперше вийшов на сцену місцевого музично-драматичного театру.

Сьогодні Данило Андрійович згадує:

- Це приміщення (колишнього польського театру, де тепер театр ляльок, а до 70-х років був музично-драматичний. - А.Л., Е.З.) збудоване у 1890 році, у 1955-му зробили добудову. Саме тоді я сюди і прийшов: Володимир Григорович Грипич узяв мене в театр, вивів на сцену - і пропрацював я тут 14 років.

Тоді навіть співробітникам театру було важко потрапити на вистави. У нас був такий Олександр Львович Гальперін, він носив у кишені штанів знаменитий засмальцьований записничок, треба було підійти - він його виймав, гортав довго і записував тебе на контрамарку. Якщо, припустімо, у січні це було - то на якесь-то там лютого, не раніше. Зрештою, це був єдиний культурний заклад в області - сюди й ходили.

Я вам скажу - то була трупа, то були актори! Я свідомий того, що всі так кажуть - мовляв, от, колись було краще, а нині гірше, але тоді вони справді були моїми кумирами. Це ті люди, які багато перейняли з перших уст від наших корифеїв. Григорій Канішевський - просто актор від Бога, пізніше народним артистом став... Тьоса Іван Кирилович - улюбленець публіки... Дуже цікава була актриса Марія Клименко, надзвичайна. У неї було таке нутро! Вона ніби світилася зсередини!

Вищу освіту мав тоді один актор, Мусієнко, який, здається, Одеський педагогічний інститут закінчив, філологію. А решта - самоучки, включно з директором, але такі добрі наставники!

Наступний період у житті Луцького театру пов’язаний із переїздом у 1976 році до новобудови в самому центрі міста. Тоді Україною прокотилася друга - після рубежу 50-60 х - хвиля типового (з невеликими варіаціями) будівництва театральних приміщень, які «за сумісництвом» використовувалися для різноманітних обласних заходів, головно - партконференцій. «Братами» Луцького театру стали тоді театральні будівлі у Луганську, Івано-Франківську, Хмельницькому, Сімферополі, Одесі (музкомедія), Сумах, Ужгороді.

Про ці часи розповідає нинішній директор - Анатолій Миколайович Глива:

- Ще студентом інституту імені Карпенка-Карого я весь час приїздив сюди на практику Мені було цікаво, бо я часто відвідував театр, коли навчався в педучилищі, і дуже любив його.

Директором тоді був Костянтин Костянтинович Наумов. Навіть з позиції сьогоднішнього дня я чимдалі переконуюсь, що це був справжній директор. Він переживав і за творчість, і взагалі за все, що стосувалося театру. Він любив театр, жив театром і більше був тут, ніж удома, хоча мешкав навпроти.

Перші мої гастролі з театром теж були дуже цікаві - бо ж перші! 1976 рік, Таганрог та Новочеркаськ. Там було багато українців. Ми навіть виступали в одному селі, де взагалі у розмові українська переважала - щоправда, видозмінена, але все одно було приємно. У містах, тому ж Новочеркаську, була трохи інакша ситуація, але і на виїздах, і на стаціонарі люди підходили та зізнавалися, що вони українці...

Звичайно, якщо вже зараз міркувати, то розумієш, що наш театр тоді перебував у не зовсім хорошому стані, і фінансування було невелике. Хоча, я пригадую, ми тоді заробляли 200 тисяч, ще 200 тисяч нам давали дотацію. І ми «вкладалися» в ці кошти, зарплату виплачували. Я попросив Наумова бути керівником моєї дипломної роботи. Він погодився, допомагав мені, коригував. Я взявся аналізувати роботу театру в старому приміщенні і те, що дав перехід до нового.

Йому сподобався мій диплом, і він запросив мене - якраз була вакансія заступника директора.

А що дав театрові цей перехід?

Був дуже великий інтерес до самого приміщення. Це було у грудні 1976 року: 25 грудня відбулася обласна партійна конференція (отака пріоритетність! - А. Л., Е. З.), а вже 2 січня 1977 року - перша вистава.

На цьому місці раніше щось було?

Був сквер із колонадою на вході. Потім багато хто казав: боже, як нам було добре працювати на старому місці! Там так затишно було - старовинні стільці, особлива атмосфера!

Отже, я остаточно прийшов сюди у 1977-му і дуже шкодую, що не встиг потрапити на гастролі в Новосибірську та Новокузнецьку. Тоді взагалі гастролі були дальні, тривалі - по два, навіть три місяці. Пам’ятні для мене були гастролі на Далекий Схід у 1981 році - Владивосток, Хабаровськ. Це вже були, так би мовити, повністю мої гастролі, я відповідав за них як заступник директора. Цікаві були і міста, і переїзди, і глядач.

Яка тепер публіка?

Взагалі індикатор - молодь, яка приходить (або ні) на касу. Як мінімум, 100 вистав на рік ми зараз граємо саме на касу - я вважаю, що для такого невеликого міста, як Луцьк, це до

сить багато. Зараз у нас квитки по 40, 30, 20 гривень.... Але є й по 10. І коли ми збільшуємо вартість квитка, то це стосується лише перших рядів: ніби і ціну піднімаємо, і квитки лишаються доступними.

На прем’єри стабільно приходить багато глядачів. Але коли почались події на Майдані, а потім на Сході, людей дещо поменшало... Ми порахували, що минулого року було 13 чи 14 днів жалоби. Але то життя, нікуди від нього не подінешся. Тож переносили вистави, забезпечували глядачів місцями на інші дні, вони з розумінням до цього ставилися...

Хто був головним режисером, коли ви прийшли у театр?

Еділ Михайлович Ольшевський. Він живе в Луцьку, має більше 80 років, ми з ним і зараз підтримуємо стосунки. Потім був Анатолій Поляк, потім знову Ольшевський. Далі - Михайло Васильович Ілляшенко.

...Після училища я лише рік пропрацював учителем та директором сільського будинку культури - і вступив до театрального інституту. І вже майже 40 років я тут. Цей театр - це все моє життя!

25 років - з 1986-го директором, а згодом і художнім керівником театру був Богдан Степанович Береза. Це той випадок, коли директор не просто працював, а служив театрові, плекав його, жив ним. Із книжкою Паоло Грас- сі «Мій театр» на робочому столі він здавався ледь не останнім театральним романтиком.

Богдан Степанович відійшов у вічність у 2010-му (йому було лише 62). Така ситуація вкрай важка для будь-якого колективу, але лучани гідно пережили втрату і можуть упевнено дивитися в майбутнє. Творчий тандем художнього керівника Петра Ластівки та директора Анатолія Гливи наразі працює злагоджено, а надихати їх має заклик Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!», який разом із бюстом «патрона» театру віднедавна з'явився на оновленому фасаді його будівлі.

Слово Петру Ластівці:

- Як не смішно, я очолюю цей театр з і квітня 2011 року. У 1979 році закінчив режисерське відділення інституту Карпенка-Карого, моїми викладачами були Михайло Михайлович Рудін та Володимир Олександрович Неллі-Влад. Дипломну виставу зробив в Одеському театрі Жовтневої революції, тепер імені Василька; згодом поїхав у Чернігівський театр імені Шевченка і пропрацював там іо років. Далі - Тернопіль, а потім - постановки, роз’їзди: Миколаїв, Дніпропетровськ, Львів, знову Чернігів, знову в Тернопіль запрошують... В Орел поїхав поставив, у Брянськ, до Молдови їздив... Я уже свою радіостанцію зробив у Тернополі, якась копійка була... І тут Богдан Степанович Береза мені телефонує - це було навесні 2004 року. І каже: може, ви б поставили у нас? Мені треба «Вісім люблячих жінок». Я кажу - розумію, у вас там баби, певне, репетують, але я б краще поставив, наприклад, «Мартина Бо- рулю». - «А ну, розкажи мені про “Борулю"». - Я йому в трьох словах розповів. - «Добре, - каже, - це буде твоя друга постановка». Так усе й почалося.

Коли я лише прийшов до цього театру і почав репетирувати, то побачив, що актори страшенно розтреновані і грають не точно, а приблизно. Але на підході вже була молодь, і я її всю зайняв у «Мартині Борулі». Випускали його - якраз Помаранчева революція була. Я кажу Березі: вистава - про це! А потім пішло: «Тригро- шова опера», «Калігула»... Класний спектакль був. Актори так завзято у ньому грали!

...Олена Ластівка, Софія Онищук-Коць, Дмитро Мельничук, старші Олександр Яким- чук та Анатолій Романюк, зовсім молодий Дмитро Репюк - ось той акторський кістяк, на якому тримається репертуар театру. А поряд з ними і «корифеї» - Людмила Приходько, Ольга Осіїк, Лариса Зеленова, Олександр Пуць, і середнє покоління та молодь - Світлана Органиста, Лариса Пивачук, Сергій Басай, Ігор Зінчук, Ірина Маслюк, Вячеслав Погудін, Ігор та Людмила Натанчуки, Олександр Веремко, і вокалісти, і оркестр під орудою супер-професіонала Миколи Гна- тюка, і балет на чолі з балетмейстером Володимиром Замлинним...

За всі роки своєї практики я дійшов висновку: якщо хочеш робити себе в театрі - тоді їдь, став скрізь, - продовжує Петро Ластівка. - А якщо ти хочеш робити театр - лишайся і роби. Я зараз не їжджу на постановки. Я тут. Нікого не боюся кликати - Микола Яремків приїздить, Ірину Стежку запрошували, Людмилу Колосович. І своїм хлопцям даю поставити - Дімі Мельничуку, Паші Гарбузу, в них режисерська освіта... Не повинен бути театр лише одного режисера.

Як режисер Петро Ластівка є одним з небагатьох, котрі не можуть просто перенести на кін п'єсу, як вона є: він завжди знайде прийом, «кульбіт», поворот, дещицю сценічних «спецій», що змусять класичний матеріал «заграти» інакше, ніж усі звикли. Так було з «Мартином Борулею», «Гамлетом», «Моєю чарівною леді», «За двома зайцями», «Кармен» (там, у «міксті» новели П. Ме- ріме та музики Ж. Бізе аж чотири пластичних і одна вокальна іпостасі Кармен зачаклували одного нещасного Хосе), «Дон Жуаном», де він продовжив випробовувати можливості музично-драматичного «формату», поєднавши текст класичної комедії Мольєра із класичною ж музикою В.-А. Моцарта (вийшло щось середнє між «комедією-балетом» та «комічною оперою»), «Назаром Стодолею», котрий перетворився на такий собі «зй-по- сібник з етнографії та культурології в ігровій формі».

Ми, віддаючи свою енергію, своє серце цьому театрові, творимо, хочеться так думати, майбутнє європейського українського театру, -каже Ластівка. - Саме європейського! Просто українського театру я стільки надивився... коли неграмотні діди грали «Наталку Полтавку», «Мартина Борулю», ідіотів корчили з себе!.. Колись у дитинстві побачив «По ревізії», там мама грала (Ластівка - з акторської родини: його батько Петро Трохимович та мати Марія Олександрівна працювали у Тернопільському театрі, на кін якого Петро-молодший виходив змалечку. - А.Л., Е.З.). Це був просто жах! Я так плакав! Мама каже: «Чого ти плачеш, це ж весела вистава?!» - «Мамо, чому вони всі такі дурні, тупі? Я не хочу бути таким українцем!».

Болюче питання для кожного обласного театру - стосунки з місцевою владою. Театр у Луцьку в цьому сенсі вигідно вирізняється - доглянутістю, навіть модерновістю.

- Ми зробили за ці чотири роки дуже багато, - із гордістю розповідає Петро Петрович. - У нас з 2006-го (за всієї активності Богдана Степановича) не було надбавок за статус академічного. А тепер - спочатку 10, потім 20, а зараз сподіваємося, декому, можливо, і 25 відсотків надбавки зробимо. Крім того, купили автобус, який був ще на 2011-2012 роки запланований. Відремонтували стелю, зараз ремонтуємо господарчий корпус, котрий 40 років не ремонтувався. Запланували пошити новий одяг сцени - старому теж уже 40. Береза мріяв про малу сцену - ми її тепер маємо, вона носить його ім'я, встановили йому там меморіальну дошку.

Що погано - ти вже одній владі пояснив, що таке театр, а тут нова приходить, і знову йди, пояснюй спочатку... А вони розбираються довго, час іде, ми витрачаємо на це своє життя...

Зусилля керівництва театру - вибуховий темперамент Петра Петровича та спокійна наполегливість Анатолія Миколайовича - дають результат: обласне керівництво наввипередки визнає значущість театру в житті місцевої громади та обіцяє всіляку підтримку.

Володимир Петрович Гунчик, голова Волинської обласної державної адміністрації:

- На сьогодні важливе місце у культурній палітрі області посідає Волинський академічний обласний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка. Це головна сцена області, на якій відбуваються всі важливі суспільно-політичні та культурно-мистецькі заходи обласного, всеукраїнського та міжнародного рівня. У театрі створено комфортні умови як для роботи колективу, так і для глядача.

Валентин Степанович Вітер, голова Волинської обласної ради:

- У нашій області театр посідає саме те місце, яке йому належить. Тут проходять не лише вистави, а й усі урочисті події, обласні свята. Це справді центр культури області. Звичайно, головною проблемою є фінансування театру - проте це стосується усіх областей. Але в нас з театром налагоджена співпраця. І торік, і позаторік ми виділяли кошти на ремонт фасаду театру, і, що головне, ці кошти були освоєні. Навіть виникла конфліктна ситуація - на фасади намагалися повісити рекламні плакати. Але ми встояли. Театр має бути театром, а не тумбою, на яку можна наклеїти рекламу.

Валерій Юхимович Дмитрук, начальник обласного управління культури:

- Наша область менша від інших областей, особливо Східної України - усього 1 мільйон населення. У Луцьку - 205 тисяч. І так склалося, що театр - головний та практично єдиний такий майданчик в області: усі, хто приїздить в область виступати, звертаються сюди. І новорічні ялинки проводяться - у цьому році приїхали діти з Луганської області, дві групи приблизно по 20 осіб. Їм дуже сподобалося - їх вітав Святий Миколай, потім трохи помолилися... Для них це було незвично. І жалобні заходи теж тут проводимо. На сходах перед театром відбуваються громадянські панахиди за хлопцями, які загинули на Сході України.

До кінця сезону театр випускає ще дві прем'єри: «Закон (Сурогатна мама)» за В. Винниченком у постановці художнього керівника та «Не шукайте щастя, бо я його украв» за «Украденим щастям» І. Франка в режисурі дипломниці КНУТКіТ ім. І. Карпен- ка-Карого Ольги Оноприюк.

- Я пишаюся тим, що я в цьому театрі, і, відверто скажу - пишаюся тим, що я в ньому зробив, - каже Петро Ластівка. - Я пишаюся, що співпрацюю з однокашником, з одного університету - Анатолієм Миколайовичем, і ми завжди можемо порозумітися. І пишаюся виконавською майстерністю своїх акторів, які в мене і співають, і танцюють, і балакають. Я з ними чорта можу зліпить - аби тільки вистачило мені сили пояснити їм, що я хочу.

Я вам скажу чесно: я в кайф тут працюю. Я навіть з директором посварюся в кайф. Ми потім сядемо, коньячку вип'ємо... Через три місяці він скаже: ти знаєш, ти мав рацію. Або я скажу, що я її не мав, а він - молодець!

Анна ЛИПКІВСЬКА, Ельвіра ЗАГУРСЬКА, «Український театр»


Фото надані театром

На фото: вистава «Дон Жуан» за Ж.‑Б. Мольєром– В.‑А. Моцартом, приміщення театру, 1950‑ті роки (нині — обласний театр ляльок); театральний майдан у Луцьку, 1970-1980‑ті роки; вистава «Хорунжий Назар Стодоля та його любовні поневіряння» за Т. Шевченком;



Попередня публікація розділу У Києві триває конкурс молодих режисерів
Наступна публікація розділу Мама сказала «Ні»

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар