Днями побачила світ книжка «Г’юстоне, у нас проблеми». Це – захопливий та веселий роман Катажини Ґрохолі, відомої польської письменниці, авторки багатьох книжок-бестселерів, яку люблять за її неповторний стиль та тонкий гумор. Роман був написаний у 2012 році. Тепер, у «Видавництві Старого Лева», книжка вийшла українською у перекладі Наталки Сняданко.
Життя Єремії годі назвати щасливим та успішним. Щогодини з ним трапляється якась халепа. Він у свої тридцять два роки – невдаха, безробітний кінооператор, який розійшовся з коханою, проте досі щодня думає про неї. Мати ненав’язливо, проте постійно втручається у синове життя, а ще материн собака люто його ненавидить. Проблеми – немов кадри у кінострічці, та змінити сценарій свого життя Єремія зможе лише сам.
***
Якщо узагальнити, то згрубша можна назвати мене людиною нещасливою. Наприклад, уродини у мене бувають лише раз на чотири роки. Тож треба ще примудритися, щоб народитися 29 лютого! Тож нічого дивного, що я такий незрілий, просто дозріваю повільніше. Якби у Марти були уродини раз на чотири роки, вона теж була би трохи недорозвинута, бо такі люди не встигають за собою. Сьогодні тобі двадцять вісім, а на наступні уродини виявляється, що вже далеко за тридцять.
Так сталося і зі мною.
Але моїм батькам цього було замало, і за хресного вони вибрали брата моєї матері, який міг би виправити їхню помилку і завадити назвати мене саме так, як, на жаль, мене і назвали, мій хресний міг би стати для мене рятівним колом, але не тільки не став, а радше навпаки.
Мій хресний був дуже добрим чоловіком, але любив випити. Це кожен любить, але він любив особливо сильно.
Щоправда, мені би судилося називатися Юстинкою або Ядвісею, але, на щастя для мене, виявилося, що це відпадає, як тільки батьки побачили, з якими атрибутами я прийшов у цей світ. Кажуть, що подивитися на це чудо збіглися працівники з усього відділу лікарні, та це мене зовсім не дивує.
Звичайно, моя мати не могла стриматися від того, щоб не розповісти про це спершу моїй виховательці у садочку, а потім – вчителеві географії у школі, який, як виявилося, у Ломжі був однокласником мого батька, ну а потім вона розповідала про це усім моїм дівчатам.
Так ніби ті самі не знали!
У кожному разі, у мене досі терпнуть яйця, коли мама промовляє: «Хоч я і ніколи не розповідаю нікому про подробиці життя мого сина, але дозвольте лише одну історію…».
Це у неї виходить майже автоматично. Мама, зрештою, завжди починає розповідь словами: «Хоч я і ніколи». Іноді це буває весело, надто ж коли вона нарікає на світ, який, на її думку, дуже перехвалили, а насправді це не надто приязне до людини місце. Але це не означає, що моя мама цілковито позбавлена ентузіазму.
Мама має пса. Мені соромно зізнаватися, якого саме, бо я від щирого серця ненавиджу цього сучого сина. Бриджуся навіть вимовляти назву його породи. Скажу тільки, що він малий і галасливий. Дуже малий і дуже галасливий. Цей сучий син знає мене вже чотири роки, але щоразу, коли я приходжу до мами, він кусає мене за литки. Хоч як я намагався його підкупити, хоч би до чого вдавався – нічого не допомагає. Зрештою, чим ти його підкупиш, якщо мама щоденно дає йому сто грамів яловичої полядвиці? І плювати він хотів на різні там крекери, тістечка, ковбаски і схожі дурниці, за допомогою яких можна домовитися з кожним нормальним псом.
Називається це створіння Геракл (о господи!), ясна річ, на честь того самого Геракла, бо мама закохана у все грецьке.
– Ти знаєш, що я ніколи не належала до тих, хто прагне виділятися і підкреслювати власну оригінальність, але такий милий песик повинен мати бодай оригінальне ім’я, ти ж зі мною згоден?
Я зовсім не був згоден. Але мовчав і кивав, бо так був навчений за довгі роки спілкування з мамою. Я ж знаю, що вона питає не для того, щоб почути відповідь, а так, як зазвичай питають жінки.
Говорить сама до себе, але при цьому вдає, наче звертається до мене, тобто говорить лише для того, щоб почути власний голос, а оскільки самого питання їй недостатньо, то вона і відповідає сама собі, щоб пересвідчитися, що досі не втратила дар мови. А для матері дар мови – це те саме, що жити. У цьому і у багатьох інших питаннях вона схожа на усіх жінок.
Геракл був останнім із численних імен, які вона спершу пропонувала сама собі, потім відмовлялася, тоді пропонувала нові, а тоді питала, чи я згоден, я кивав, а вона продовжувала шукати.
Зевс, Буш, Генерал, Арні, Долар, Обломов (моя мати дуже любила і російську літературу також), Кмитич, Аурелій, Колумб (хоча мама і вважає, що даремно він відкрив Америку), Тадеуш (як Костюшко) і так далі.
Я назвав би пса Блохою, але про це висловлювався лише подумки, ясна річ. Я навчився підтримувати з матір’ю хороші взаємини і часто її відвідую – коли привожу прання і коли забираю. Відтоді, як від мене пішла Марта, то щонайменше раз на тиждень.
Врешті мама зупинилася на Гераклі, бо:
– Ти ж знаєш, що я не дуже сентиментальна, але цей песик такий малесенький, але при цьому такий розумник! Мій песику, найрозумніший, найкращий, моє сонечко! – і вона кидалася цілувати огидного Геракла, який, звичайно ж, відразу в неї закохався.
Якщо порівняти те, що мама розповідає знайомим про Геракла, з дійсністю, то і її розповіді про мене у віці немовляти можуть видатися дуже перебільшеними, але тоді мама була молодшою і, я сподіваюся, більш спостережливою.
Іноді вона втрачає відчуття реальності, і тоді світ видається їй дуже непривітним.
– Ти тільки уяви собі, коханий, – каже мама, зручно вмощуючись у крісло і взявши на коліна живий доказ того, що Бог має почуття гумору, – стою я собі у нашому магазині, знаєш, про який я говорю?
Я киваю.
– Але то не той магазин, про який ти подумав…
Цікаво, звідки мама знає, про який саме магазин я подумав? Я взагалі не думав про жоден магазин, а просто з ввічливості кивнув.
– …не той, у якому працює пані Галинка, яка, зрештою, вже померла, ну але в тому немає нічого дивного, якщо знати, який у неї чоловік, з таким чоловіком легше вмерти, ніж жити, ніякого порівняння з твоїм татом, який нехай з Богом спочиває, твій тато був людиною широкої душі, і дуже добре, що він не дожив до тих часів, коли молодь сама себе не шанує, Богу дякувати, що твій тато не бачить, як його син не може знайти собі місця у житті…
У цю мить я вже відключаюся зовсім, бо навчився мистецтва уважно дивитися на маму, але при цьому нічого не бачити і не чути. Думаю про те, як би підсунути мамине крісло до вікна, щоб сонце світило на її волосся – вона носить волосся зачесаним ззаду в дульку. Жодна з моїх знайомих жінок уже так не зачісується, тож якби я зняв її у такому ракурсі, як Соботинський, то вийшло б непогано – символ минулого.
– …i стою собі спокійно, а тут ззаду за мною раптом як закричить якась бабця: «Пані, купуйте швидше, бо люди чекають!». А ти ж знаєш, що Геракл не буде їсти жилавого м’яса, правда, моя крихітко? Я вдала, що не почула, і прошу, щоб мені відрізали з іншого шматка, бо це для пса, який живиться тільки цим, тож не можна йому давати чогось неїстівного. І тут вона як крикне на мене! «Людям немає що їсти, а ви пса годуєте полядвицею?!» Ти взагалі мене слухаєш?
Ну от, не вдалося!
Цього разу їй не вдалося зловити мене на гарячому, але мама має таку неприємну звичку – говорить, говорить, а потім зненацька, коли ти вже зовсім розслабився і мало не задрімав під її монотонний голос, раптом питає, чи ти слухаєш.
Але цього разу їй не вдалося! Роки тренувань не були даремними!
– Мамо! Звичайно, що я тебе слухаю! Сподіваюся, ти їй відповіла як слід!
– Ти ж знаєш, що я ніколи… – починає мама нове речення, – ніколи не поводжуся агресивно і ненавиджу хамство, але вже при виході я повернулася і сказала: «Бажаю вам, шановна, гарних вихідних, і нехай ваша Торунська ковбаса стане вам поперек горла!». Бо бабця якраз купувала Торунську. І я пішла собі геть. Уявляєш, які тепер люди стали хамуваті?
Уявляю. Та, зрештою, і уявляти не довелося.
Ось приблизно така моя мама, якщо коротко.
У неї є брат. У багатьох є дядьки, і в цьому немає нічого поганого, але брат моєї мами – це мій хресний батько, у цьому, зрештою, теж немає нічого дивного, хоча саме через цього її брата я досі маю купу проблем.
Мої старі почали думати, як мене назвати, вже аж тоді, коли я народився, але навіть це їх не вибачає. Знаю, що вони розглядали такі імена, як Йовініан, Йосафат, Йонаш і Йокаста. Від Юди відмовилися, хоч і невідомо, чому саме.
Обговорюючи варіант Йокасти, батьки дуже посварилися, бо тато не хотів повірити, що це жіноче ім’я, яке належало матері і дружині Едіпа в одній особі. Батько водив пальцем по словнику і вишуковував імена на Й, бо мати вважала, що ім’я дитини повинно починатися лише з довгої літери, а Й – найдовша літера в алфавіті. Перед Йокастою батькові трапився Йом Кіпур, і це теж йому дуже сподобалося, тож усе могло би для мене закінчитися набагато гірше, якби вирішальне слово було за батьком. Але він щось остаточно вирішував тільки тоді, коли йшлося про техніку – був інженером, а його найбільшим захопленням (після радіо, звичайно ж) були військові літаки, а найбільше – «Спітфаєри», з яких і досі ще чотири штуки літають, хоча їм уже по сімдесят років. Ще йому подобалися побратими «Спітфаєрів» – «Мессершмітти».
Через Йокасту батько страшенно рознервувався, бо, по-перше, на його думку, це типово чоловіче ім’я, подруге – ім’я цісарське (тепер мені здається, що він просто переплутав його з іменем Бокасса), по-третє, він вважав, що моя мама його дурить, коли каже, що в Едіпа мама і дружина були однією особою, а для мого батька, людини порядної, такі речі були чимось геть незбагненним.
– Ну що ж, «спітфаєри» – це значно простіші конструкції, ніж жінки, – так він любив казати.
Словом, батько запропонував Голоферна і Генріха (він просто обожнював Генріха VIII, цікаво чому?), і на цьому його втручання у справу вичерпалося. Він завжди слухався мами. До самої смерті. Щоправда, помер він від інфаркту, але суть не в тому.
Мене назвали Єремією.
Мені довелося багато років боротися з мамою за те, щоб вона перестала називати мене Горобчиком. А ще раніше я роками боровся за те, щоб вона не називала мене Цьомчиком. Тепер вона називає мене Єремцьо. І щоразу, коли я чую: «Єремцьо», – всередині у мене все терпне.
