У прокат вийшов фільм «Друге дихання», герої якого, українські ветерани, піднялись на найвищу гору Африки – Кіліманджаро. У документальній стрічці Марії Кондакової розповідається історія про чотирьох українських воїнів із протезами та бійчиню, яка пережила поранення на фронті. Роман «Добряк» Колесник, Владислав «Шатя» Шатіло, Михайло «Грізлі» Матвіїв, Олександр «Рагнар» Міхов та Ольга «Висота» Єгорова на висоті 5895 метрів розгорнули український прапор.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1620961 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1620961{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Оператором фільму став військовослужбовець Сергій Михальчук («Довбуш», «Поводир», «Дике поле»), а основними локаціями зйомок стали Україна та Танзанія. Музику для фільму створили Євген Філатов та Олександр Чорний.
Марія Кондакова є режисеркою таких картин, як «Чорничне літо» (нещодавно львів’яни могли побачити цю короткометражку на фестивалі Wiz-Art), «Моя війна», «Вона та війна» тощо.
«Цей фільм – не про підкорення вершини. Він про людей, які кидають виклик обмеженням і стереотипам», ‒ вважає режисерка.
«Друге дихання» – благодійний проєкт. Усі прибутки від українського прокату будуть спрямовані у фонд «Друге дихання» на допомогу ветеранам з ампутаціями у проходженні фізичної та психологічної реабілітації. Амбасадором фонду є телеведучий Олександр Педан, який також здійснив підйом на Кіліманджаро разом із командою та став співпродюсером стрічки. Дистрибʼютором картини є Green Light Films.
Ось що розповідають герої картини про свій досвід сходження на Кіліманджаро.
Який момент із підйому ви ніколи не забудете?
Сашко «Рагнар» Міхов: Для мене – це хвилина, коли ми вп’ятьох одночасно ступили на вершину. Разом. Ми це зробили. Емоції, які відчував у той момент, не передати словами. Я був не просто на найвищій точці Африки – душею я стояв на вершині світу. І я впевнений: так само почувався кожен із нас.
Влад «Шатя» Шатіло: У день штурму вершини я йшов за Рагнаром і помітив краплі на стежці. Спершу подумав: тече термос чи фляга. Коли ми зупинилися, виявилось, що це його кров із носа. Я запропонував щось зробити, зупинитись, покликати допомогу. Але він відповів: «Все норм, треба рухатись далі».
Мені самому тоді було дуже важко, але побачивши його стан і цю рішучість, я зрозумів: якщо він може йти далі, то і в нас усе вийде. Це сильно підняло мені дух.
Роман «Добряк» Колесник: Ми були вже на висоті понад 4700 метрів, можливо близько 5000. Усі сили відмовляли: руки, ноги, голова. Хотілося просто впасти й залишитися лежати. Але ми підтримували одне одного. Кожному було важко, і все ж кожен намагався віддати якусь частину своїх сил побратиму чи посестрі, аби ті йшли далі. Цей момент командної підтримки я ніколи не забуду.
Ольга «Висота» Єгорова: У ніч штурму після кількох годин підйому почали мерзнути руки й ноги, повітря було настільки холодним, що я могла дихати тільки через балаклаву. Горло боліло, здавалося, воно просто обпікається. І тоді я почула, як хтось із хлопців стогне. Розуміла, що всім важко, кожен бореться зі своїм болем. Я підняла голову і злякалася: стежка перед нами світилася безкінечним ланцюгом налобних ліхтарів, що тягнулися високо вгору. Здавалося, це неможливо пройти. У той момент я подумала: ми не зможемо. Але вже під час спуску на цьому ж місці сонце піднялося, пригріло, і я обернулася назад. Побачила Кіліманджаро і посміхнулася: все можливо. Просто треба рухатися.
Що було найважчим у сходженні?
Сашко «Рагнар» Міхов: Найважчим виявився спуск. Ми були виснажені, організм вимагав якнайшвидше зійти вниз, бо кисень і сили були на межі. Ноги вже майже не слухалися, кукса боліла від навантаження й крутого схилу. Це було набагато важче, ніж підйом. І коли ми дійшли до табору на висоті 3800 метрів, я подумав: «Годі, більше жодних гір на сьогодні».
Влад «Шатя» Шатіло: Неймовірний головний біль, який не знімали жодні ліки. Вони подіяли лише перший раз, а в найважливіший день, під час штурму вершини, нічого вже не допомагало. Було так боляче, що навіть очима рухати важко. Мій спосіб відновлення – на кожному привалі я просто падав у сніг, заплющував очі й так відпочивав, іноді навіть засинав на кілька хвилин. Було холодно, я тремтів, але сил не залишалося ні на їжу, ні на воду. Пам’ятаю, як мене просили підвестися, а я відповідав: «Ми вже йдемо далі?» Якщо ні, то я ще лежу. Це справді допомагало відновлюватись.
Михайло «Грізлі» Матвіїв: Найважче було терпіти сильний головний біль, який посилювався з кожним метром висоти, і натерту ногу, що боліла в протезі. Впоратися допомогли підтримка команди й власне бажання ніколи не здаватись, попри обставини.
Роман «Добряк» Колесник: Найважчим стало те, що я травмував ногу – куксу. Це мене сильно налякало: попереднього разу після такої травми доводилося кілька днів обходитися без протеза, пересуваючись на милицях. Я боявся, що подорож для мене закінчиться. Було дуже важко йти, але після ночівлі біль стих, і вранці я зміг продовжити рух.
Ольга «Висота» Єгорова: Найважче було впоратися зі своїми думками: «Сил більше немає», «Я це не витримаю». Сходження забирає величезну кількість фізичних і психологічних ресурсів, і мозок починає чіплятися за будь-які негативні відчуття. Це нормально – це спосіб організму привернути увагу. Але ці відчуття тимчасові. Ти від цього не помреш, просто тобі дискомфортно. І треба усвідомити: дискомфорт мине, а ти або досягнеш своєї мети, або зупинишся. Вибір – за тобою.
Чи був момент, коли хотілося здатися?
Сашко «Рагнар» Міхов: Ні. У мене не було думки зупинитися. Я згадував родину, усіх, хто вірив у мене, і повторював собі: ти маєш це зробити. Якби тіло відмовило чи я знепритомнів – це був би єдиний варіант не йти далі. Але навіть якби впав, то піднявся б і зробив ще один крок.
Влад «Шатя» Шатіло: Ні. Єдиний варіант, який я допускав: якщо знепритомнію і тіло просто відмовить. Але поки стою на ногах – іду далі. До речі, ми вже після сходження зрозуміли, що у кожного були схожі думки.
Михайло «Грізлі» Матвіїв: Ні. Ми ще перед початком сходження домовилися командою: краще знепритомніти, ніж здатися. Ця думка не залишала жодного шансу для відступу.
Роман «Добряк» Колесник: Серйозного моменту, коли хотів би сказати «я більше не можу» – не було. Єдине, що я розумів: якщо біль у нозі стане надто сильним, доведеться відмовитись від підйому, аби не нашкодити собі. Але думки здатися в прямому сенсі я відкидав.
Ольга «Висота» Єгорова: Ні. Мене тримали люди з досвідом, які йшли поруч. На зупинках вони допомагали одягати рукавички, наливали чай, віддавали теплу шоколадку. У їхніх очах була впевненість – у собі й у нас. Це додавало сил і давало зрозуміти: усе нормально, ми пройдемо через цей стан. Вони стали для нас фундаментом сходження.
Яка деталь підтримала вас найбільше під час маршруту?
Сашко «Рагнар» Міхов: Ми постійно підбадьорювали один одного, хто чим міг. На висоті близько 5400 метрів у мене пішла кров з носа. Побратим Шатя помітив і сказав: «Саньок, у тебе кров із носа, треба щось робити». Я відповів: «А що тут зробиш? Треба йти далі». І ми йшли. Іноді найбільшою підтримкою було навіть мовчки рухатися вперед разом.
Влад «Шатя» Шатіло: Передусім – ситуація з Рагнаром, про яку я вже розповів. А ще дуже підтримував Ромчик Добряк. Він постійно жартував і підбадьорював. Особливо запам’яталося, як він повторював: «Не відчуваю. Я камінь». Хоч сам уже падав із ніг, його хитало з боку в бік так, що побратими били його трекінговою палицею, аби вирівняти. Але навіть у такому стані він знаходив сили підтримувати нас усіх.
Роман «Добряк» Колесник: Не можу назвати щось одне. Кожен день, кожна година була наповнена підтримкою: у жартівливій формі, у серйозній, у словах «та не жени, зможемо, що б не сталося». Ми знали: навіть якщо хтось один не зможе йти – будемо його нести.
Ольга «Висота» Єгорова: Саме ця турбота і спокій від тих, хто вже мав за плечима досвід, стала найбільшою підтримкою. Їхня впевненість була сильнішою за будь-які слова.
Коли ви вперше відчули, що вершина близько?
Сашко «Рагнар» Міхов: Тоді кожен крок супроводжувався тремтінням і натхненням. Це було очікування того особливого моменту, коли я вперше ступлю на найвищу вершину Африки – гору Кіліманджаро.
Влад «Шатя» Шатіло: Це було на точці з сонячними панелями, де можна було навіть підзарядити гаджети. Ми піднялися вище хмар і зустріли схід сонця. У той момент відкрилося друге дихання: наче очі розплющилися, і ти нарешті прокинувся. Почув бадьорий голос Добряка – і на душі стало легше.
Михайло «Грізлі» Матвіїв: Коли побачив стелу на вершині. Це додало сил і стало поштовхом для останнього ривка.
Роман «Добряк» Колесник: Коли нам сказали, що лишилося 70 метрів. Ми вже бачили вершину перед собою. Але, чесно, нічого особливого не відчув. Організм був виснажений настільки, що просто робив останні кроки без емоцій. Хотілося лише якнайшвидше дійти й почати спуск. А от справжнє усвідомлення прийшло вже внизу: «Оце ми чудонули».
Ольга «Висота» Єгорова: Насправді усвідомлення прийшло вже під час спуску. Біля стели я пам’ятаю лише одне: повторювала собі «Оля, не знепритомній». Голова паморочилась, тіло хитало з боку в бік, і я була зосереджена тільки на тому, щоб зробити ще кілька кроків. Ніякого відчуття тріумфу тоді не було. Багато моментів я навіть не пам’ятаю – їх нагадали фото і відео. А от уже під час спуску, коли стало легше, я справді відчула: ми це зробили.
Що ви привезли з Кіліманджаро додому?
Влад «Шатя» Шатіло: Впевненість у власних силах і розуміння того, як багато значить команда поруч.
Михайло «Грізлі» Матвіїв: Я привіз не лише впевненість, а й глибоке усвідомлення власних можливостей – здатність долати межі, які колись здавалися непереборними. Гора залишила у мені відбиток витривалості, мужності й віри в те, що жодні фізичні обмеження не можуть зупинити справжнє прагнення.
Ольга «Висота» Єгорова: Я привезла мрію. Не нову, але до цієї подорожі майже забуту: вирушити у світову велосипедну подорож на кілька років.
Усі фото надані Green Light Films
