Бажання вірити в людину

0903
Бажання вірити в людину ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Наприкінці минулого театрального сезону в Київському театрі «Актор» відбулася прем’єра вистави «Наша кухня» за п’єсою Асі Котляр. А віднедавна ця вистава зайняла своє місце в афіші Нової сцени Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.

Напевне ім’я цього драматурга маловідоме українському глядачеві. Майя Леонідівна Тараховська (Ася Котляр) народилася у місті Ізяславі, що на Хмельниччині. Ще в ранньому дитинстві доля закинула до Литовського міста Клайпеда, де мешкає дотепер. Потім були дитячий садок, школа, навчання в Калініградському державному університеті, робота вчителем математики у середній школі.

А ще захоплення театром, що почалося з самого дитинства. На сьогодні її творчий доробок складає понад сорок п’єс на різноманітну тематику: драми, комедії, фантасмагорії, п’єси для дітей та підлітків. Письменниця дуже любить свої творіння і вважає їх власними дітьми. Протягом останніх двох років ці твори стали активно ставити в любительських, шкільних та професійних театрах. На сьогоднішній день вона має вже понад 80 постановок у театрах України, Білорусі, Нідерландів, Польщі, Росії, Литви, Казахстану, Грузії, Узбекистану, Карелії.

«Пишу під псевдонімом Ася Котляр, взявши ім’я від однієї бабусі і прізвище від другої. Не знаю чому, але мені комфортно писати саме під цим псевдонімом, і я відчуваю їхню присутність десь поруч, хоча їх вже немає на цьому світі. Їхні любов і підтримка завжди зі мною. Я в цьому переконана. Я люблю кожну мить свого життя, навіть найтяжчу. Я ціную кожен прожитий день, безумно люблю все, що мене оточує: свою родину, свою роботу, свій театр, своє місто. Люблю три своїх Батьківщини : Україну – де народилася, Литву – де мешкаю, і Ізраїль, де ніколи не жила. А ще – свою маленьку планету, як би пафосно це не звучало», - зізналася Ася Котляр.

З дозволу автора цю п’єсу адаптувала для постановки дочка видатного режисера Леоніда Варпаховського Анна Варпаховська, блискуча актриса театру і кіно. Актриса понад двадцять років служила в трупі Московського драматичного театру ім. К. С. Станіславського. 1994 року емігрувала до Канади, де разом з режисером Г. Зіскіним (режисер-постановник вистави «Наша кухня») заснували Російський театр імені Леоніда Варпаховського. Вже більше десяти років творчість актриси тісно пов’язана у Україною. За цей час створено кілька цікавих проектів разом з Національним академічним театром ім. Лесі Українки та Київським театром «Актор».

Трагікомедія – улюблений жанр артистки, в який вона буквально «занурюється». Особлива роль трагікомічного начала саме в «Нашій кухні». А. Варпаховська впевнена, що гумор і трагічне у житті нерозривні. І чим тісніше вони переплітаються, тим яскравіше і глибше сприймаються як жарти, так і драматичні події.

Нову виставу присвятили пам’яті Леоніда Варпаховського. Драматична постановка «Наша кухня» - щемлива історія про горе, про війну. Війна – це завжди біль, сльози, горе і вічна пам'ять про тих, кого вже не повернути.

У центрі сюжету – історія двох жінок, які пережили війну. Їх доля виставлена на показ. Вони відкривають глядачеві свою душу і розповідають про любов, співчуття, чужий біль, який сприймаєш як власний, про горе матерів, жінок і сестер.

Дві жінки – росіянка і єврейка, розповідають про своє життя, сидячі на кухні. Це звичайна кухня у простій комунальній квартирі, будинку, який збираються зносити. Але для них вона цілий світ, свій світ, що є символом минулої епохи.

Події відбуваються в Києві 8 – 9  травня 1980 року. Доба вже такого далеко ХХ століття змальовується з усіма його  перепетіями та відповідними обставина й ознаками радянської епохи: репресії, наклепи, заборони, голод, страх, війни, комунальні квартири, великі черги… А історія з брильянтом, що заснована на реальних подіях, допоможе глядачам на деякий час змінити настрій і посміхнутися.

Разом з Анною Варпаховською, яка виконує роль Цецилії, майже весь час на сцені заслужена артистка України Любов Солодова (Маня). Такі, здавалося б дуже різні виконавиці, гармонійно доповнюють одна одну. Цікавий образ дочки Мані – Елеонори, створила актриса театру ім. Станіславського Світлана Зельбет.

Доброта, людяність і співчуття, що здатні все перемогти, торкаються сердець глядачів упродовж всієї вистави. Після неї залишаються світлі відчуття і бажання вірити в людину.

Едуард Овчаренко

Фото з сайта театру



Попередня публікація розділу Грузинський характер – українською мовою
Наступна публікація розділу Як жили українці п’ятдесят років тому?

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар