Кожен етнографічний регіон має свої особливі традиції. Не виняток – і на Великодні свята. Розповідаємо, як розважалися навесні наші предки у найбільше релігійне свято.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1608510 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1608510{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
На сайті Te News розповіли про традицію, яка має кілька назв – «великодня вежа», «дзвіниця» або «церковця». Вона була популярною серед молоді на Галичині та Буковині.
У забаві «Великодня вежа» брали участь 4-6 юнаків, які ставали в коло, їм на плечі вилазили ще 2-3 хлопців. Такою «вежею» вони обходили довкола церкви. Якщо хтось з верхнього ярусу падав, це дуже веселило учасників та глядачів.
Про цю традицію згадує письменник Богдан Лепкий. Він народився у Гусятинському районі на Тернопільщині. У книзі «Великдень (Зі споминів про хлоп’ячі літа)» він так описує традицію: «Парубки дзвіницю зробили: на долині трьох, двох їм на раменах стоять, а на верху один, як шпиль. Тому найгірше; хоч його за ноги тримають, хитається. “Тримайся вітру” – радить котрась із дівчат. Та ще вона не вимовила того, як дзвіниця рушилася з місця, захиталася – і бебех поміж дівчат. Крик, вереск, писк… Гагілку перервали. Але гагілка нині найважніша забава. Дівчата знов беруться за руки і хоровід снується кругом церкви. “Через попові лози скакали бігцьом кози, То в гору, то в долину. То в рожу, то в калину”. “Ой віл, бігме віл”. Хлопці з-поза дзвіниці вискочили волом. Найсильніший тримає, його руки вчепився менший, того ще менший, цілий шнурок; завернув, хлопці розбіглися і просто на дівчат. Знов крик, вереск і писк. Знову гагілку перервали. “Ми вашої забави не мішаємо, не мішайте ви й нам!”, – каже старша дівчина і кличе товаришок до нової гагілки. Пішли тії пани с кути. Що носили на нас прути. Пішли тії пани спати. Що казали нас кувати…».
Великодня забава «Вежа»
А «Фотографії старого Львова» розповіли про традиції святкування у селах, що розташовані у Львівській області понад рікою Зубра – Вовкові, Кугаєві, Загір’ї та Жирівці. Їх детально описав в історико-етнографічному нарисі «Вовківська земля» Микола Батіг.
Хлопці готували стрільний порох для заряджання «моздирів», якими стріляли на Великдень. Два такі чавунні «моздирі» досі зберігаються у церкві в Кугаєві. Дитячі пістолети із запасом пістонів для великоднього салюту купували навіть найменшим хлопчикам.
Богоявленська церква у Кугаєві (фото з архіву Степана Гайдучка)
Менші хлопці у Страсний тиждень майстрували дерев’яні молотки «добіньки». Ними вони здійснювали траурний ритуал у Страсний четвер. Ввечері вони збиралися під церквою, де була підвішена велика дерев’яна дошка, після першого удару церковного дзвону розпочинали свою жалобну «мелодію». Хлопці ритмічно били «добіньками» дошку: два удари – довгі, три – короткі. Це тривало аж до пізніх сутінків. Право зайняти найкраще місце належало найстаршому юнаку з найбільшою «добінькою». Останнє – належалося наймолодшому.
Під голосний салют «моздирів» та пострілів із саморобних «добіньок» відбувалося й освячення паски удосвіта неділі.
Довбня як музейний експонат (фото з Вікіпедії)
У передвеликодню ніч у надзубрянських селах за прадавнім звичаєм під церквою розпалювали вогнище й сиділи біля нього аж до ранку. У деяких місцевостях цей звичай називали «гріти діда». Така традиція була поширена в багатьох регіонах, найбільше – на Гуцульщині. Вона тягнеться ще з язичницьких часів, вважалося, що цим вогнем ми вшановуємо предків, гріємо, задобрюємо їх. Іноді з вогнем пов’язували новий урожай, здоров’я членів сім’ї, а часом пояснювали вогонь євангельським текстом про сторожу біля Господнього гробу.
Традиція «гріти діда» особливо поширена на Гуцульщині (фото Blitz)
Про інші цікаві традиції – каток, сербен та повішання Юди – ZAXID.NET розповідав тут.
