8 серпня в українських кінотеатрах розпочались покази австрійського фольк-горору «Лазня диявола», лавреата «Срібного ведмедя» за видатний мистецький внесок (операторська робота Мартіна Шлагхта справді видатна) на Берлінському кінофестивалі. Крім того Австрія, яка одна з перших визначилась з представником на премію «Оскар», висунула претендентом на потрапляння до номінації «найкращий міжнародний фільм» саме «Лазню диявола».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1591158 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1591158{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Над стрічкою працювала продюсерська компанія Ульріха Зайдля, одного з найавторитетніших та найрадикальніших австрійських кінематографістів, відомого своїм фільмом «Собача спека», трилогією «Рай» та іншими гострими картинами, у яких він безжально викриває буржуазний світ своїх краян. Цього разу ми опинимось в Австрії 18 сторіччя.
Створив фільм режисерський дует Вероніки Франц та Северіна Фіала (дружини та племінника Зайдля). Їхні попередні фільми-горори «Я бачу, я бачу» та «Сторожка» брали участь в кінофестивалях в Європі.
У центрі сюжету нового фільму – дівчина з бідної родини, яка виходить заміж та оселяється у віддаленому будинку її чоловіка посеред густого лісу. Світ чоловіка для неї геть чужий, а мрії про дитину стають нездійсненним тягарем. З кожним днем рутини, важкої праці та марних сподівань, вона все більше закривається в собі. Допоки не опиняється на темному шляху, що веде до злих думок. Стрічку було номіновано на австрійську кінопремію в 11 категоріях.
Режисери будують свій фільм навколо історичних досліджень періоду, коли хронічна депресія спонукала сотні людей по всій Європі рятуватися від буденного пекла вбивствами. Чому так відбувалось, досить докладно розповідають автори цієї незвичної картини.
«Лазня диявола», хоч і жанрово означена як горор, скоріше є похмурою історичною драмою про Європу XVIII століття. Проте жодних пишнот імперського Відня чи інших міст тут немає навіть попри те, що деякі кадри викликають асоціації з живописом.
Це позачасова історія, сповнена бідності, болю та страху. Архаїчне суспільство, виснажлива праця, холодні будинки. Усе це відтворено на екрані з безжальною жорсткістю та правдивістю, ніби занурюючи глядача у світ героїні, її меланхолію та депресію, які у цих убогих селах називали «диявольською лазнею».
Режисерів зацікавило дослідження американки Кеті Стюарт, яка вивчила судові протоколи вбивств та самогубств на німецькомовних територіях XVII–XVIII століть. Оскільки скоїти самогубство означало втратити шанс на царство боже, місцеві селяни вбивали, щоб бути страченими. Більшість з цих вбивць були жінками, а їх жертвами – діти.
У титрах фільму згадуються Агнес Катерина Шикін та Єва Ліцльфельнер. Реальні злочинниці тієї епохи стали прототипами головної героїні. Проте фільм є художнім твором, що лише відштовхується від реальних фактів. Його безнадійно похмура атмосфера не шкодить ідеальному візуальному ряду. Він такий самий безжальний, як і картини Зайдля, але набагато поетичніший (якщо, звісно, такий прикметник пасує до того, що відбувається на екрані).
Головну роль зіграла співачка, художниця, перформансистка Аня Пляшг. Вона ж написала для картини саундтрек (музичний проєкт Soap & Skin).
Якщо підсумувати, то це похмуре, реалістичне видовище, яке водночас зачаровує та не відпускає. Воно не розважить, проте дасть велику естетичну насолоду. І щоб у цьому пересвідчитись, варто піти у кіно.
