Вона стала справжнім гімном радянських курортів. Під неї танцювали в піонертаборі, освідчувалися в коханні під шум прибою й фотографувалися на тлі Чорного моря. Але мало хто знає, що ця пісня — не радянська, не про кохання і навіть не про відпочинок, інформує Ukr.Media.
Її батьківщина — Японія, і написана вона була зовсім з іншим настроєм.
Романтика по-японськи: прощання з життям
Пісня, яку ми знаємо як «У моря, у синього моря», насправді має японське ім’я — Umi, що означає просто «Море». Її написали в далекому 1933 році композитор Сін’я Кікучі та поет Харуо Сато. Але це була зовсім не курортна лірична замальовка. Це — прощальна пісня, майже реквієм.
В оригінальному тексті море — це не місце для засмаги й коктейлів, а символ відданості і смерті. Море кличе героя пісні віддати своє життя за імператора, за батьківщину. Воно — як колиска, у яку ти лягаєш востаннє.
Ось приблизний зміст куплетів японської версії:
«Якщо загину — нехай моє тіло буде поховано в морі,
Якщо житиму — мої кістки залишаться біля його хвиль.
Усе своє життя я присвятив батьківщині,
Тепер море приймає мене назад…»
Пісня ніби передає внутрішній стан людини, яка вже не боїться смерті, а відчуває єднання з морем — як із вічністю.
Як пісня потрапила до СРСР?
Після Другої світової війни Японія, яка зазнала поразки, відкрилась для культурного обміну. І пісня “Umi” у 1950-х роках якимось дивом потрапляє в Радянський Союз. І тут трапляється справжнє музичне переродження.
Радянські поети взяли мелодію, зворушливу і меланхолійну, й написали до неї абсолютно новий текст — про курортне кохання, теплі хвилі та легкий флірт. Ні слова про смерть, жертовність чи імператора. Усе стало світлим, теплим і романтичним.
Від імперських маршів до пляжного шлягера
У СРСР пісню підхопили з усією любов’ю. Її виконували багато різних співаків, її крутили на радіо, грали на шкільних дискотеках, і навіть у фільмах. Вона стала символом чогось ніжного і безтурботного — зовсім не того, що вкладав у неї японський автор.
Це випадок, коли музика вирішила жити власним життям, і їй вдалося. Мелодія, народжена у тривожному дусі передвоєнної Японії, перетворилась на саундтрек радянських канікул.
Цікавий поворот
Іронія долі в тому, що пісня, яка мала бути гімном прощання, стала гімном зустрічі. Замість солдата — закоханий. Замість прощання з життям — перший поцілунок. Море все ще хвилюється, але тепер — від кохання.
Так буває з культурою: вона не має паспортів, але має дивовижну здатність перевтілюватися. Іноді, щоб мелодія зазвучала по-справжньому, потрібно змінити не ноти, а слова.
Отже, коли наступного разу почуєте знайоме “у моря, у синього моря”, згадайте: десь у Токіо ця мелодія колись звучала зовсім інакше — як сумний шепіт самурайської душі. А в нас вона залишилася як спогад про перше кохання і запах теплого моря. І в цьому — своя краса.
