У письменниці, головної редакторки та співзасновниці «Видавництва Старого Лева» Мар’яни Савки виходить друком нова книга оповідань «Люди на каві».
Люди на каві. Та про що вони лишень не говорять! Сміються, сваряться, зізнаються в коханні, розповідають про подорожі, будують плани. Встигай лише записувати. Ці історії – про звичайних людей, які живуть своє життя, з його драмами, болючими розривами і вічним прагненням щастя. Тут багато чуттєвості, гумору і фіксації моменту, бо так важливо відчути мить, у якій ти живий і відчуваєш світ довкола – у повноті емоцій, звуків, смаків, кольорів. І в цьому сенсі цю збірку оповідань можна було б назвати свого роду гідом у світі органів чуття, бо головний герой тут – людина, яку можна обійняти і яка хоче, щоб її чули, бачили і любили.
Пропонуємо уривок з нової книги.
***
Люди на каві
Я завжди ходжу до кав’ярні, не змінюючи маршруту. Життя в середмісті має чимало переваг. Дуже швидко випрацьовуєш щоденні ритуали, маршрути й заощаджуєш купу часу. Час мені потрібен. Якогось дня я вирішила стати письменницею. Рішення було таким однозначним і простим, що я відразу ж подала заяву на звільнення з моєї контори, якій після універу віддала чотири проклятущі роки. Що я там робила – ай, про це нецікаво розповідати. Перекладала папери, поливала традесканцію на вікні шефа й думала, що опановую менеджмент. Це смішно. Який із мене менеджер?! Я письменниця, істота химерної організації внутрішнього хаосу. Сама собі авторка і творчиня свого життя. Мене дуже зворушує мій стан неналежності нікому, навіть надає якоїсь вищості у власних очах. Я пес, який не служить жодному господареві. Я жінка, яка не обслуговує жодного чоловіка (і жодної жінки!). Я крута. В мені 49 кілограмів брутто – зі шкарпетками, вовняною майкою й леґінсами. Певно, я трохи замала й надто худа, щоб так пишатися собою. Проте думаю, що я майбутня зірка літпроцесу (хоча ще ніхто про це не здогадується). І волосся в мене сяє неперевершеним блондом. Я довго шукала цей тон – і от знайшла, саме такий, щоб світився в темряві не гірше за якісь там флікери.
Щоразу, коли я переступаю поріг, бариста повертає голову в мій бік – як сонях до сонця. Певно, моя яскрава голова таки засвічує цей не надто освітлений простір. Тут є чимале вікно, але воно виходить у темний двір, сонце туди майже не проникає. Баристу звуть Василь. У нього заяча губа, у дитинстві її не дуже вдало прооперували. Василь добрий, як склянка вечірнього хересу. Я часто його розглядаю й фантазую про побачене. Наприклад, дивлюся на його татуху на внутрішньому боці лівої руки й думаю собі: а що стоїть за цим його маленьким вибором, чому саме колібрі? І пишу собі в ноут нотатку про те, як Василь зустрів одного вечора на Галицькій дивну дівчину з рівною чорною гривкою, дівчину, яка програла парі й чіплялася до перехожих, щоб із нею сфотографувалися.
А ніхто ж не хотів, бо хтозна, що вона собі надумала. Ну, звісно, крім Василя. Бо Василь побачив цю малу, трохи схожу на дівчинку з фільму про Леона-кілера, і захотів якомога ближче до неї підійти. Дівчина випростала руку з телефоном, а він став їй за спину для спільного фото. Однак він же соромився своєї трохи схованої у вуса губи, тому в момент, коли дівчина робила спільне селфі, заховав обличчя в її волоссі і вдихнув його запах. І це наповнило його таким довершеним відчуттям щастя, що Василь несподівано для себе самого підняв дівчину – і вона видалася йому легкою, як колібрі. Дівчина-колібрі погодилася на світле пиво в барі неподалік і стала сенсом життя, але одного дня поїхала в Америку з кінцями, а Василь увічнив пам’ять про неї ось у такий милий спосіб. Це мої щоденні завдання з письменницької майстерності.
Сюди часом заходять хлопці у військовій формі. Моя улюблена розвага – зчитувати їхні шеврони й настрої. Хлопець без шеврона на рукаві замовляє лимонад із великою кількістю льоду. Квадратики мультикаму ще просякнуті вітром, димом, потом. Його темна чуприна буйно розрослася, борода, як у святого Петра – він щойно з фронту, робить перший ковток життя на мирній території. Потім він розквартирується, стрибне в душ, побіжить до барбершопу, щоб вийти в місто з ідеально підстриженим заростом, виголеними скронями, напомадженим чубом, пахучий і свіжий, ніби розквітлий ірис. Тут на нього чекатимуть побратими, які також пішли на ротацію, і хто ще? Напевно, кохана. Красивезна білявка, яка емігрувала, але поспішає до нього, бо кинула своє навчання на заході, знехтувала можливостями отримати громадянство в чудовій і максимально віддаленій від війни країні, щоб нарешті обійняти свого героя.
Або ні, не знехтувала, не приїде до нього, але вишле фото топлес, фото з душу, фото за кермом, поскаржиться на різницю в часі, запише перед сном голосове. А він вийде гуляти в місто, з яким його пов’язує чимало пригод, кілька друзів і подруг. Одній із тих подруг, з якою він познайомився на зустрічі з волонтерами, він подзвонить і, мабуть, запросить її сюди. Або ні, не сюди, є красивіші місця – кав’ярня на даху чи в міському парку, там, де столики під старими липами. Або біля старої каплиці на площі. Так, радше біля каплиці. Він чекатиме на неї, переглядаючи два десятки повідомлень у «сигналі», й не знатиме, що вона затримується, бо до неї спізнилася няня. А вона, коли врешті вирветься з дому й доїде до центру міста, зрозуміє, що він уже 10 хвилин чекає. І їй не вдасться собі пробачити ті втрачені 10 хвилин, тож вона бігтиме, ковзаючи мокрою після вранішнього дощу бруківкою, і врешті наступить на поділ власної сукні й дивом не впаде, відчайдушно балансуючи руками. І примчить, трохи захекана, на зустріч і сидітиме навпроти, не дихаючи, зчитуючи з його усміхнених очей темні провалля, куди він нікому не дозволяє зазирати.
А ще сюди, до кав’ярні, де я сиджу за своїм столиком біля вікна в темний двір, приходять дві подруги. Не зовсім зрозуміло, скільки їм років. І я не впевнена, чи вони майже мої ровесниці, чи віку моєї мами. Вони обидві вродливі й між собою дуже схожі, хтозна, може, то сестри. Василь завжди радіє їхній з’яві. Я потай теж радію. На кожну з них у мене вже є своя історія, яка мені прийшла, коли я за ними спостерігала. Інколи мені навіть удається чути їхні балачки. Не думаю, що це великий гріх – підслуховувати розмови в кав’ярні.
– Вчора як бахнуло, – каже одна, – я ванну приймала. Лежу така в трояндових пелюстках, і тут – бабах, будинок аж підскочив.
– Так ти була у ванній – правильне місце під час
обстрілу, – додає друга.
– Ага! Тільки ванна в мансарді й під вікном!
– Я от завжди думаю, коли волає ця сирена, чи є на мені труси! А то прилетить – а я з голою дупою.
– Головне, що дупа нічогенька.
Вони хихочуть у кулаки, потім схиляються над телефоном.
– Але вже гарний! – каже одна.
– Ех… – зітхає друга.
– Ага…
На мить завмирають у мовчанні.
– Ну нічого, нічого, дочекаєшся. А поки що тримай своє замовлення.
Вони крутять у руках коробку, загорнуту в рожевий папір, змовницьки усміхаються. Але я вже не чую, що одна шепоче іншій на вухо.
Монотонно виє сирена – як зла русалка, що затягує у свої смертельні обійми заблукалих моряків. Жінки йдуть, похапцем розраховуючись за каву.
Василь, із яким ми ще ніколи не мали приватних розмов, підходить до мене й каже:
– Ми закриваємося. Ідете чи залишитеся тут зі мною?
Мені здається, що ефект колібрі якимсь чином поширюється й на мене. Я бачу, що він хоче стати якомога ближче, так, ніби ми робимо селфі. І кажу йому:
– Якщо можна, я залишуся тут.