Новини культури України

«Підростеш – побачиш»

У видавництві Юлії Сливки вийшла друком книга львівської авторки Лілії Чех «Підростеш – побачиш».

Спогади дитинства, коли ми споглядаємо їх з висот дорослішання, стають мапою розуміння рідних. Бо настає одного разу мить, коли простору порозумітись нам уже замало: його забирають дрібні й великі образи, небажання говорити, розповідати, довіритися. Його забирають нерозказані історії минулого – ключі до прощення й прийняття.

Пропонуємо уривок з книги.

***

Баба з дідом

Якщо не вдаватися до сентиментів, то чесно буде визнати, що більшість дітей, які втрапили народитися в Україні в 90-х роках ХХ століття, з огляду на економічні (і не лише) перипетії, виховувалися бабами й дідами. Батьки фізично не мали де притулити у свої роботи-зранку-до-ночі щоденних кількох годин із дітьми.

А може, часом не мали на те бажання. І це також буде чесно.

Але казати, що то було зле – чесністю вже не буде.

Ось мама – на порозі бабиної й дідової квартири ввечері кличе мене збиратися додому, і я радісно біжу взуватися.

Ось тато – у гостях раз на кілька тижнів підкидає мене до стелі з кришталевою люстрою посередині. Баба чомусь не радіє його візиту. Але мене це ще не цікавить, бо я – з татових рук лечу до блискучого кришталю!

А ось баба з дідом.

Баба дзвенить баняками, пательнями й мисчинами на нашій старій кухні з м’яким, трохи вже хвилястим лінолеумом на підлозі – певно, готує деруни.

[Точно! Бо ж казала: – Лілюня! Картоплянички будеш?]

Або, може, ліпить чергові гори вареників і пельменів. Потім розкладе їх на всі дерев’яні дощечки, які має. Пізніше піду подивлюся.

Дід тим часом поважно сидить у вітальні в своєму такому ж поважному й величезному кріслі. Шарудить газетою «Експрес». Поруч лежить уже прогортаний «Бульвар».

Метушитися бабі під руками з пропозиціями допомогти не випадає, бо й так не дозволить нічого, окрім миття посуду. То біжу до діда – випрошу побавитися в шашки.

Випрошувати не доводиться, бо дід завжди пристає на мої пропозиції про шашки або карти. От і зараз теж. Швиденько згортає газету, вмощується на дивані. Граємо. Перемагаю вже втретє. Радію!

[То тільки згодом дід розкаже, що піддавався, але зараз – радіємо вдвох.]

На кухні дзенькіт посуду спинився, тепер чути лише помірне шипіння сковорідки і знайомі запахи цибулі з картоплею – таки вгадала! Деруни!

Баба кличе. Біжу до кухні, де на столі вже чекає ціла запашна тарілка, а поруч ще одна – для сметани. Баба задоволено спостерігає за моїм апетитом та розглядає квітки на моїй кофтині.

Дід також уже тут, вмощується на табуретці навпроти мене, накладає дерунів і собі. Тоді приходить мама. І вже трохи хочеться йти взуватися.

І так триває з року в рік.

І шашки, і деруни, і дощечки на кухні,

і хмари смажених запахів,

і баба, і дід, і мама.

І здається, що так буде завжди.

А тоді настають такі дні, коли ні дерунів, ні шахів не хочеться.

І заходити нема коли.

І подзвонити не випадає.

І взагалі – ну навіщо ви постійно всі мені видзвонюєте?!

Але ці дні теж минають.

І тоді настає такий час, коли я бачу, як стає більше опуклих вен у діда на ногах і як розтягується час, потрібний йому, аби відгукнутися на мій заклик прийти до кухні.

Час, коли бачу, як зменшується відстань, з якої баба здатна роздивитися малюнок на моїй сукенці й упізнати, кого то я показую на екрані свого смартфона.

Час, коли я дуже б хотіла оті всі дні, коли не хотілося зайти чи подзвонити, повернути собі сповна і дзвонити, приходити, сидіти у великому кріслі, розставляючи шашки на дошці.

І щоб знову здалося, що так буде завжди.

Exit mobile version