У «Видавництві Старого Лева» вийшла книга короткої прози поета, прозаїка та публіциста Станіслава Асєєва. У ній він постає перед нами як тонкий лірик, твори якого виринають ніби з позачасся, із сутінків, – так, наче бачиш змальовані події уві сні.
Відомий широкому загалу насамперед як публіцист, автор книжок «”Світлий шлях” : історія одного концтабору» та «В ізоляції» (за останню здобув Шевченківську премію у номінації «Публіцистика та журналістика») Станіслав здивує читачів пронизливими різножанровими текстами, що були написані у період між 2011-2021 роками. У них чарівна леді своїми сльозами освічує темряву байдужого міста, священник і убивця змушені ділити одну в’язничну камеру на двох, коханці вирушають на край світу, а бізнесмен-торговець знай прораховує на калькуляторі усе своє життя.
Також у книжці подано щоденник, що його автор вів у 2014-2016 роках. Розпочинаючи зі сумнозвісного «параду полонених» у Донецьку й закінчуючи похороном терориста Мотороли, Станіслав крок за кроком фіксує власні емоції та думки: що відчуває людина, коли на її очах руйнується увесь знайомий світ, канонада розриває небо над головою, і Бог, що не зупинив світову бійню, не вберіг від страждань і смерті мільйони невинних людей, не спустився в Аушвіц – чи варто на нього чекати тут, у Донецьку?
Публікуємо уривок з книги.
***
Шелест бамбукового гаю
На її оголених грудях сяйнула низка сонячних відблисків, і я подивився на вікно: через нещільні фіранки пробивалося різане світло, але слава Богу, що то було світло заходу сонця, – наставав вечір. Якби це був день, я наклав би на себе руки. Дні завжди розтягують життя, наче гуму, і тільки в мерехтінні нічних вивісок і в холодному відблиску зірок іще можна знайти куточок спокою й байдужості, аж поки з-за обрію знову вивалиться величезний, наче жирний масляний клубок, сонячний диск, і все знову затанцює в безглуздому танці забитих ущерть трамваїв, задушливих офісів і простягнутих рук біля церков. День нагадував здоровезного восьминога, щупальці якого обвивають планету слизькою холодною тванню, й іноді я навіть відчував, як тхне рибою від зустрічних перехожих.
Тому з Амі я завжди зустрічався під вечір. Ми їли топлений шоколад, сміялися, кохались, а потім усе починалося знову: безглузда круговерть, позбавлена будь-якої надії вдень, уночі наповнювалася таємничим сенсом і щастям. Вона була японкою зі стародавнього роду, але я завжди називав її на французький манер, наголошуючи на останньому складі. Їй це подобалось. Як, мабуть, сподобалось би і парижанці носити японське вбрання: залізна клітка та океанські простори однаково кепські, й часто з одного ми воліли б опинитися в іншому.
Я стояв біля вікна абсолютно оголений, закутавшись у теплу білу ковдру з овечої вовни, й уважно дивився на Амі. «Чому люди так мучать одне одного?» – крутилось у мене в голові. Чи перетворимо і ми наше життя на цілковите пекло, суміш звички і страху? Тут, у тіні прийдешнього вечора і в густому ароматі шоколаду, все це здавалося неможливим. Так вважали і ті, хто вже опинився на смітнику людських доль.
Я ще раз поглянув на Амі: на її тонких губах сяяла усмішка безтурботності. Напевно, зараз вона не думала ні про що.
– Кави?
– Ми знову не спатимемо всю ніч.
– Хіба не чудово прокидатися під вечір, коли вся маячня забирається геть? – запитав я.
– Маячня?
– Так. Війни і пожежі, податкові кодекси, обвали ринку, зведення денних новин… І взагалі – день мені видається одним газетним аркушем.
– Не знаю. Я люблю прокидатися з тобою.
А я цього якраз і не любив. Тобто мені подобалося відчувати її шкіру, м’який, наче пух, поцілунок, сміятися разом з якихось дрібниць, – але спати я любив без неї. Це стосувалося тільки сну, і я зовсім не був проти Амі в таких ось вечірніх заходах сонця, у краплинах шоколаду в неї на грудях, із пустощами під ковдрою, коли ми, наче діти, щипали і кусали одне одного, аж поки знову перетворювалися на людей. Але найкраще я висипався сам.
Амі часто згадувала, як її прадід, якого вона застала ще зовсім маленькою, розповідав їй, буцімто кожен японець перед смертю чує шелест бамбукового гаю, і що життя кожного з їхнього роду обривалося під шум листя; на її грудях тим часом відблискувала вузька смуга вечірнього сонця, і я сказав:
– Добре.
З консервативної родини вона вистрибнула в центр Європи, накликавши на себе батьків гнів і втративши все, що їй було дороге там, з іншого боку землі. Сяк-так улаштувавшись на роботу і знявши невеличку квартирку, вона приходила до мене щосуботи, і ми робили все, що тільки спадало на думку. Часто ми просто лежали на величезному ліжку серед книжками полиць і говорили про те, що нашіптували нам корінці. Книжки були у квартирі скрізь: на полицях, в кутках, вони височіли, наче нью-йоркські хмарочоси, серед тумб і речей, слугували опорою для кількох картин, які я був купив у бульварних художників, вони часом встеляли обідній стіл, тож нам частенько доводилося пити каву з хрусткими тостами, визираючи з-за Фолкнера із Джойсом.
– Ти ніколи не розповідав про свою родину, – сказала вона, щойно я влігся поруч.
– Ну, ми не були аристократами…
– Перестань… – не відриваючи погляду від стелі, ляснула вона мене по плечу.
– Насправді там усе просто: мати закохалася в того, ким батько ніколи не був, а він, своєю чергою, почав їхнє спільне життя словами «якщо ти колись підеш від мене – я зрозумію». Рідкісний придурок.
Амі розсміялася.
– Він міг залізти до неї в душу, але обмежився рукою на грудях. Хіба не завжди так і буває? Утім, теж треба вміти: з нього би вийшов чудовий кишеньковий злодій.
– То ти вдався в нього? – усміхнулася Амі.
– Яблуко від яблуні… – підтягнув я її до себе разом із ковдрою.
– А пам’ятаєш, пам’ятаєш, як одного разу ми сиділи на тому старому черепичному даху після роботи, просто під зливою, і дивилися, як усі розбігалися під навіси квіткових лавок? Просто як діти.
– Ми й досі діти, – сказав я, повернувшись до неї обличчям.
Амі теж розвернулася до мене.
– У дитинстві я мріяла… Я мріяла. А зараз – уже ні.
– Про що ти мріяла?
– Я уявляла, ніби десь є край світу, і я неодмінно подамся туди. Дурниці. Але я довго дивилася в далечінь океану і думала, що десь там і є оцей край.
– Дивно, я думав про те саме.
– Про океан?
– Ні, я ріс у затхлому місті, навколо якого були інші міста, а за ними – ще і ще. Щось на кшталт безкінечної пустелі з каміння і скла. Але я теж мріяв піти на край світу… Хіба що…
– Що?
– А що як нам утнути це просто зараз?
– Що саме? – Ледь прикусивши губу, подивилась вона на мене з якоюсь любов’ю, ніби і справді слухала белькотіння дитини. – Поїхати на край?
– Чому б і ні? Якщо хтось може вирушити на край ночі – то із краєм землі ми вже точно впораємось.
Я підвівся з ліжка і понишпорив у кишені штанів.
– Скільки в тебе з собою грошей? – запитав я в Амі.
– Кілька сотень буде, а що? – недовірливо підвелася вона з подушки.
– Чудово! У мене нашкребеться ще сотня. Заправимо на всі наш старенький «форд» і мчатимемо, аж поки упремося в край світу.
– Ти це серйозно? – так само недовірливо, але вже з ледь помітною усмішкою запитала вона.
Я подав її одяг:
– Вдягайся.
Уже за десять хвилин ми сиділи в салоні автомобіля.
– І куди ж ми поїдемо?
– Хіба це має значення? До біса все це! Просто їхатимемо всю ніч.
– Ти божевільний, – прошепотіла вона мені на вухо, ледь торкнувшись губами щоки.
– Знаєш, якщо божевілля вимірювати залитим баком, то я винен лише на третину.
Вируливши на першу безлюдну трасу, я повернув на північ, і ми щосили помчали у глибину ночі, поки вогні міста дедалі більше розчинялись у темряві.
– А як ти його уявляла? – запитав я через кілька миль.
– Уявляла кого?
– Оцей край. Ну, який він, на твою думку, має бути?
– Не знаю… На Сікоку біля нашого будинку була невеличка гора. Іноді я підіймалася на неї, лягала на спину і дивилася крізь вишневі гілки на небо. Мені здавалося, що десь там, удалині, починається рай. Але я ніколи не думала про це конкретно.
– Знаєш, у дитинстві я завжди боявся переплутати, яку руку треба давати для рукостискання, і страшенно заздрив жінкам, яким достатньо було просто сказати «привіт», – раптом видав я ні з того, ні з цього.
– До чого це ти? – справедливо запитала Амі.
– Не знаю. Просто захотів розповісти.
До зустрічі з Амі у мене були тільки повії. Утім, це ніколи мене не бентежило. Хтось вірить у Господа Бога, хтось – у чорні діри, ну а я вірив у те, що союз двох людей неминуче призводить до лицемірства і брехні, хай хто буде ваша супутниця – повія чи архітекторка. Купувати кохання було простіше: іноді я навіть отримував трохи із тих речей, які нібито додаються до шлюбу, читаючи жрицям кохання рядки з Екзюпері. Самого ж кохання навчався лише за уривчастими фразами з маленьких книжок, аж доки Амі поглинула мене цілковито, розділивши мою жагу до жовтуватих листків.
Про все це я думав уже досить довго, і виявилося, що весь цей час Амі говорила зі мною.
– То як ти вважаєш? – донеслося раптом до мене.
– Щодо чого?
– Щодо цієї жінки. Чи могла вона кохати його, небагатого та ще й опроміненого радіацією того дня в Хіросімі? «Ми плакали від щирого серця», – так він тоді сказав.
– Звісно, могла, – відповів я, гадки не маючи, про кого йдеться. Але вирішив відповідати, керуючись загальним принципом. – Комплекс місіонерства – допомога всім стражденним.
– Приголомшливо. Ти судиш, навіть не знаючи людей. І за що я тільки тебе кохаю? – вирвалося в неї, наче між іншим.
Я відвів погляд від дороги і поглянув на Амі.
– А хіба…
– Що?
– Та так, нічого. – І більше ми не сказали одне одному жодного слова.
Темна пляма ночі ковтала зелені вогні ліхтарів, а з неба розпускалася золотава квітка яскравих зірок, яка урочисто сходила до холодних туманів землі. Я натиснув на педаль. Авто помчало ще швидше, та, коли мій погляд торкався довгих вій Амі, я бачив, що вона так само лагідно спала на сусідньому сидінні. Мені й самому шалено хотілося спати: повіки чимдалі важчали, а до чола приливало приємне солодке відчуття, варто було на секунду ледь приплющити очі. Я почав думати про те, на біса ми все це затіяли і куди несемося серед ночі, аж раптом відчув сильний поштовх, так, ніби наскочив колесом на колоду. Кермо повело, «фордом» почало крутити, і ми на повній швидкості вилетіли на узбіччя, з усієї сили впилявшись в один із ліхтарних стовпів.
Якийсь час я просто сидів і дивився перед собою, аж нарешті відчув теплу кров, що стікала щокою. Відразу поглянув на Амі: вона ледь ворушилася, впершись головою у скло. Насилу вибравшись з автівки, я підбіг до пасажирських дверцят і почав витягати Амі назовні – але з рота у неї вже йшов струмок темної крові, а погляд тьмянів просто в мене на очах. Вона насилу дихала, та крізь кашель і кров намагалася щось сказати. Але всіх її сил вистачало лише на слабке «я»:
– Я… я… – шепотіла вона крізь темну кров.
Обережно поклав її на землю. Від «форда» йшов ядучий дим. Я роззирнувся: навколо не було ні душі, стояла така тиша, ніби в радіусі десяти миль викачали все повітря. Аж раптом Амі, ледь-ледь підвівшись, узяла мене за руку і знову намагалася щось сказати. Я нахилився до неї вухом і заледве зумів розібрати крізь переривчате шепотіння:
– Я… не чую.
І її дихання обірвалося в безодню ночі.
15.12.2015 – 12.04.2016