Приблизно у середині лютого у Львові відкриють виставкові зали новоствореного Центру інтелектуального мистецтва «Меркурій».
На близько 1000 м2 розташується ретроспектива інтелектуального мистецтва України від початку XX століття і до сьогодні. Понад 500 творів мистецтва за останні сто років можна буде побачити в єдиному виставковому просторі на площі Міцкевича, 10 у колишньому будинку «Укрсоцбанку».
Що ж таке інтелектуальне мистецтво? Чиї твори зможуть побачити глядачі? Як функціонуватиме Центр? Про все це ми розпитали артдиректора Центру Богдана Мисюгу.
Зрозуміле мистецтво
Насамперед інтелектуальне мистецтво, це не є те мистецтво, яке тяжко зрозуміти. Таке ставлення до інтелектуального мистецтва є стереотипом. Ми до цього трошки інакше ставимося. Тобто, якщо взяти прямий переклад, то «інтелект» – це «розуміння». Тобто, це зрозуміле мистецтво.
Для нас мистецтво візуалізує світогляд. Знаєте, є музеї, де висить суперінтелектуальне мистецтво, але воно не промовляє. Тож я ніколи не назву цю експозицію інтелектуальною. Тобто, нам дуже важливо, щоб змінилися ставлення до мистецтва.
Ми ніяк не можемо звикнути до того, що ми – інтелектуальна нація. Ми зробили з мистецтва предмет дуже вузької тусовки.
Звісно, я розумію, чому це сталося. В СРСР була парадигма нагнути всіх художників працювати на ідею. Мистецтво, як могло, від цього тікало. Спочатку воно ховалося, потім воно почало творити свої закриті кола, потім пішов процес відчуження у 70-х роках, і так далі.
Спочатку це відторгнення ідеології відбулося в колах українських патріотів, потім це сталося в 70-х і серед космополітів. А у 80-х роках в нас почалося те, що відбулось і на Заході у 50-х. Тобто, мистецтво заявило, що воно нічого не має спільного з системою, з ринком, з побутом.
На Заході чому так відбулося? Для того, щоб не ототожнювати мистецтво з предметним світом. В нас відбулось і те саме, дещо з інших причин. У нас були зовсім інші умови, тому це відбулось в інший спосіб. І коли я говорю про інтелектуальне мистецтво, я говорю про повернення українського мистецтва в широке коло людей. Щоб люди навчилися жити серед мистецтва. Щоб люди навчилися відкривати його смисли.
Я розумію, що мудрі слова людей дратують, бо часто за тими мудрими словами нічого мудрого не є. І ми, чесно кажучи, також думали, як себе називати. Центр інтелектуального мистецтва – це, скоріше, площина розуміння мистецтва.
Центр інтелектуального мистецтва говорить про інтелектуальний досвід мистецтва. То як інакше його було назвати? Ми намагаємося про дуже складні категорії говорити простою мовою. Нам треба розібратися у своїх смислах, відкинути чужі і створити власну модель. Воно ніби так дуже амбітно виходить, але поки що так є.
Ретроспектива інтелектуального мистецтва
Ми хочемо спочатку відкрити ретроспективу інтелектуального мистецтва. Там не будуть всі художники представлені, які є у нас в колекції. Нам важливо, щоб були представлені смисли. Вона буде розміщена на двох поверхах. Це чотири зали, приблизно тисяча квадратних метрів.
Буде п’ять смислових блоків. Мистецтва індивіда буде поставлено добою модерну і повоєнними творами. Мистецтво прогресу. Зрозуміло, що йдеться про добу авангарду. Мистецтво моральної опозиції. Воно почнеться з категорії «хто ми». Далі буде блок, який називається «позиція». Що таке позиція? Що таке зло? Що таке добро? Що таке мораль? І що таке постава гідної людини? І друга річ – опозиція. Тобто протистояння.
Мистецтво «цинічного дискурсу». Це те, коли починається розвал цінностей. Це те, з чого починав трансавангард. Спочатку відбулося розвінчання цінностей модернізму. З’явився у світі театр абсурду. З’явилися інтелектуальні маніфести Жана-Поля Сартра. В Німеччині з’явився новий експресіонізм. А в Італії трансавангард. І трансавангард – це італійське явище. А експресіонізм – це німецьке явище. У нас були зовсім інші речі. Їх треба називати по-нашому. Тому ми шукаємо власні терміни, «цинічний дискурс» наприклад. Бо постмодернізм – цинік. Він холодно дивиться на це все збоку, іронізує. Потім, ми ніколи не говорили у мистецтві про кіберпанк. Це кіношний термін, але це можна вживати й стосовно мистецтва. Цей страх перед комп’ютером, перед інтернетом, він був поголовним.
Потім, якщо дивитися на смислову мапу світу, від 80-х років, є ціла течія постструктуралізму. Власне, в чому суть? В розшаруванні смислів аж до архетипу. Як палімпсест. Розкручування історії не для того, щоб її знищити, а для того, щоб дійти до початку. Згадаємо фестиваль «Вивих». Згадаємо фестиваль De Novo, який робила Антоніна Денисюк у Підгорецькому замку. Я прочитав маніфест фестивалю у каталозі й порівняв його з метамодерним маніфестом, який сформулювали голландці у 2011-му році. Ви не повірите. Один в один. Тобто маніфест метамодерну 2011 року відбувся на українському фестивалі у 1998-му році. То ж для чого нам свої явища, які ще й виникли раніше, називати чужими термінами? Це наш інтелектуальний досвід.
Герметичні кола будуть. Буде Звіринський, буде Мінько, але в іншому форматі. Якщо ми дивились на Звіринського як творця герметичних кіл, тут я дивлюсь на Звіринського як на людину прогресу. Він і Сельський практично змінили хід львівського мистецтва. Воно ж могло б піти шляхом реалізму. Професори, які прийшли гуртом зі Сходу, могли нагнути львівську школу. А Звіринський і Сельський не дали цього зробити. І потім, що відбулося? Відбулося те, що львівська школа змінила хід мистецтва всього СРСР. Ну, не тільки львівська, ясно, але оце повернення авангарду багато змінило.
Ще є один смисловий блок, який я назвав мистецтвом дієвих інтелектуалів. Це вже не циніки. Це ті люди, які зробили нашу революцію. Вони змінюють життя. Вони дуже активно рефлексують і вони вказують шлях, куди треба йти.
Мені важливо працювати з живими художниками. І мені важливо, щоб Центр також став центром створення цінностей, щоб це була сильна експертна інституція, яка є регулятором ринку. Такі зразки у світі є. Наприклад, центр Жоржа Помпіду. Це один з наших орієнтирів.
«Хто ми?»
Хтось може сказати, ну там Богдан Мисюга створив Музей модернізму і називав модернізмом те, що модернізмом не називається. Але Музей модернізму – це просто бренд. Зрозуміло, що туди потрапив і постмодернізм. Зрозуміло, що туди потрапили всі раціональні течії постмодерні, які виходили з модернізму. Що зробив модернізм? Він позбавив нас комплексу меншовартості. І він змінив мислення іноземців про українське мистецтво. Зараз в нашій експозиції Центру інтелектуального мистецтва буде більше постмодерних творів.
Буде багато такого, що досі не проговорено. Мені здається, що мистецтво Незалежності – це найбільш заплутана річ, яку останнім часом трактують, на жаль, з позиції корпоративних інтересів. Біда в тому, що ми не маємо об’єктивної історії мистецтва. Ми спробуємо її зробити більш менш об’єктивною. Маю також на увазі, що в українському мистецтві мають з’явитися свої категорії, свої терміни. Наприклад, свого часу Опанас Заливаха поставив одне питання: «Хто ми?». Після питання «хто ми?» Галина Севрук почала українською розмовляти. Горська також.
Шістдесятник – це абсолютно не мистецька категорія. Скоріше суспільно-політична. А питання «хто ми?» – це є проблема мистецька. І за цю проблему Аллу Горську вбили. Богдан Сорока не мав можливості виставлятись. Так, лише за питання «хто ми?». Адже питання «хто ми?» заставляє нас вибудовувати поняття нашої ідентичності, залізти в нашу праісторію, залізти в архетип. Треба взяти традиції. Треба розібратися, що таке національне. Чи тільки вишивка? А може наше сприйняття колориту, наприклад?
Як, наприклад, поняття «шістдесятник» притулити до мистецтва? Хтось написав з дослідників, що був фольклорний романтизм. Я сказав би додав до цього неоавангард та пізній модернізм або мистецтво герметичних кіл.
Ми з Наталкою Космолінською (львівська мистецтвознавиця, – ред.) дуже довго сперечалися. Вона казала не вживати цей термін. А я вважаю, що якщо це було закрите мистецтво, значить, це герметичне мистецтво. І поступово цей термін почав широко вживатись. Мені важливо, що такі спеціальні терміни вже почали з’являтись.
«Державні музеї – цвинтарі мистецтва»
Часом стикаюся з тим, що люди не довіряють приватним колекціям. А я, наприклад, не довіряю державним. У мене є двадцятирічний досвід роботи в державних музеях. Для мене це цвинтарі мистецтва. Це тисячі творів, які стоять стосами без діла. Художники поклали життя заради того, щоб вони існували. А вони просто стоять.
З іншого боку принцип надходження творів до музеїв також є примітивним. Художник робить виставку в музеї на якесь там своє річчя. За це він має подарувати твір, який осідає у фондах. Для чого він там осідає, ніхто не знає. А це тому так є, що немає зв’язку музеїв з ринком. Держава бахає мільярди на утримання творів, які насправді того не варті. Вкладає мільйони під час війни в обслуговуванні картин, які того не варті. Я ж бачив фонди творів 20-го століття, я б 70% не взяв, до того ж їх ніхто ніколи не побачить. Зрештою, їх і не треба показувати, вони назбирались «щоб було». Біда в тому, що при такому розкладі ми ніколи не будемо цікаві світові. А ще при такому розкладі держава ніколи не отримає податки з продажу мистецтва.
Я думаю, що всі державні музеї повинні загинути у тому вигляді, в якому вони є зараз. Це дуже страшно звучить. Але принцип державних музеїв руйнує ціннісну систему творів і мистецтва. Там, де зникає ринок, зникає правдива оцінка творів. І з’являється несправедливий наплив до державних колекцій творів, які там не повинні бути. Якби був ринок, багато творів туди б ніколи не потрапили. Такі твори мають бути позбавлені державних номерів та розпродані на ринку. Всюди у світі музейні колекції є рухомими.
Друге, благодійні аукціони не повинні існувати. Якби з усіх дилерських продажів, які є зараз в Україні, заплатили податки, ми б мали суму приблизно в 100 разів більшу, ніж виторги благодійних аукціонів. Ми ж всі твори купуємо тільки через угоду. Всі люди, які нам продають твори, платять податки.
«Мистецтво повинно говорити про смисли»
Для того, щоб арт-ринок розвивався, мистецтво повинно говорити про смисли. Мистецтво, яке про смисли не говорить, не має ціни. Мистецтво, яке неможливо актуалізувати, не має ціни.
Центр має бути самоокупним. Для того, щоб музей був самоокупним, він мусив бути дуже близьким до людини. Ви ніколи не переконаєте жоден державний музей, що там не повинен бути доглядачів. А в нас не буде. Нам потрібні медіатори. Крім того, у нас будуть також такі речі, я вже казав, подібні до квесту.
Центр також має фондосховище, у нас є дві реставраційні майстерні. Ми працюємо над тим, щоб з закритих фондів перетворитися на готель для мистецтва. Ми будемо мати території, де ми будемо приймати приватні колекції так, як це роблять великі фондосховища за кордоном. Ми знаємо, дуже багато майстерень художників, зимою не опалюються. Літом картини під сонячними променями. Картини від того руйнуються. Ми хочемо стати інституцією, яка ними опікується.
Коли я викладав в академії, то робив зі студентами дуже багато експериментів. Наприклад, вони стояли в різних частинах залів та кольоровими олівцями малювали, як ходять глядачі. Одним кольором як ходять діти, другим, як ходять дорослі, третім, як ходять молоді тощо. Для мене ідеальною є експозиція, де ці лінії збігаються. Я ці експерименти буду далі продовжувати. Мені це дуже важливо.
Інвестори зробили дуже багато для того, щоб з банківських площ зробити музейні, там буде професійне музейне світло, професійні підібрані кольори залів, перегородки на колесах. І в межах смислових блоків у нас будуть ротації щомісяця. Ми кожні два тижні будемо робити нове відкриття. Це буде такий дуже крутий мурашник.
Довідка: Богдан Мисюга (народився 1974 року у м. Івано-Франківську) – кандидат мистецтвознавства, куратор та аналітик українського новітнього мистецтва. Автор виставкових та видавничих проектів про сучасне українське мистецтво. Співкуратор першої експозиції МСУМК, автор ідеї та куратор Музею модернізму при ЛГМ ім. Б. Возницького.
Фото надані Центром інтелектуального мистецтва