@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1620112 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1620112{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

ZAXID.NET публікує уривок з книги української етнологині Анни Ніколаєвої «А тепер і спитати немає в кого», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», – це практичний путівник у світ генеалогії, що допоможе крок за кроком зібрати і зберегти навіть найменші уламки родинної пам’яті. З чого розпочати дослідження свого роду, як шукати інформацію, аналізувати документи, працювати з архівами, фотографіями і ДНК-дослідженнями – етнологиня детально і водночас доступно пояснює, як дізнатись більше про власну родину і зрозуміти себе. Адже коріння відлунює в нас сильніше, ніж здається. Потрібно лиш встигнути запитати.

***

Ще одним важливим етапом збору родинної інформації стануть розмови з вашими рідними. Як етнологиня, назвала б їх глибинними інтерв’ю, однак ми говоримо про свою родину, тому більше пасуватиме термін «глибокі душевні розмови». Для одних вони легкі та звичні, а для інших стають викликом та зоною для зростання й пошуку взаєморозуміння. Також розмова з родичами може торкатися травматичного досвіду, який викликає неприємні емоції. Розповідаючи про своє минуле, ми залучаємо пам’ять, а вона часом діє вибірково. Щось ми пригадуємо, ніби це було вчора, а деякі події безслідно губляться у бурхливому потоці щоденної інформації. Ми схильні змінювати свою думку та свідчення або ж не пригадувати певних подробиць. А ще наші спогади суб’єктивні, тому пригадані нами деталі можуть не відповідати дійсності. Пам’ятайте про це.

Під час таких розмов ви почуєте сімейні легенди про діда, який був позашлюбним сином шляхтича і служниці, або про прадіда, який закопав на городі сімейний скарб, чи про прабабусю, біологічним батьком якої був Нечуй-Левицький або сам Франко. Записуйте кожну деталь, щоб потім мати змогу підтвердити або ж спростувати такі легенди.

Сьогодні майже кожен смартфон містить функцію диктофона, тому ви маєте можливість записати розповіді ваших близьких та зберегти на згадку, а ще перетворити їх на текст, розшифрувавши та проаналізувавши для подальшого дослідження. Також я рекомендую зафіксувати таку розмову на відео. Минуть роки, ваші рідні підуть у засвіти, а ви матимете неоціненну змогу послухати, наприклад, голос своєї бабусі або дідуся чи показати відеорозмову з вашим прадідом своїм онукам. Можливо, саме у цю мить ви усвідомите, чию усмішку має ваш син, або чому вас так часто порівнюють зі вашою бабусею, або від кого передалася ця характерна дзвінкість у доньчиному голосі. Такі миті наповнюють наше життя особливим теплом, а неочікувані спогади виринають із закутків пам’яті.

Тут хочу принагідно нагадати, що цифрові носії можуть бути ненадійними, тож краще зберігати інформацію у двох-трьох різних місцях, а також у паперовій версії. Етнологи вживають термін «розшифрування» на означення процесу перетворення аудіо на текст. Тому і я рекомендую весь записаний матеріал розшифрувати й додатково зберігати текст роздрукованим, а не лише на ноутбукові, телефоні чи у хмарному сховищі.

Перетворювати аудіо чи відео на текст сьогодні легко за допомогою різноманітних програм на основі штучного інтелекту. Проте після використання таких потрібно ретельно перевіряти текст на відповідність і виправляти помилки. Якщо ж довіри до новітніх технологій у вас ще немає, то можете сміливо вмикати запис і друкувати почутий текст до електронного записника самостійно.

Під час мого навчання на другому курсі історичного факультету всі студенти отримали завдання на виконання практичної роботи «Мій родовід та доля моєї родини». Нам роздали питальники й відправили опитувати родичів. Більшість запитань стосувалася Голодомору, війни, традицій та обрядів, а також сімейної історії. Саме завдяки цьому студентському досвіду я маю аудіозаписи голосів своїх бабусь і деякі фрагменти з історії власної родини, до яких сьогодні можу повертатися, зіставляючи інформацію для подальших сімейних досліджень. Можливо, якби я це робила з кращим розумінням справи у свої 19 років, то сьогодні б мала більше потрібної інформації. А ще тоді, під час розмови зі своєю бабусею Маргаритою, я вперше побачила на фотографії її біологічного батька, а свого прадіда. Зі спогадів бабусі його прізвище було Юркевич, а звали чи то Георгій, чи Юрій, чи Олексій, чи Федір. На жаль, вона постійно плуталася у свіденнях щодо імені, але чітко називала по батькові Веніамінович. За сімейною легендою, моя прабабуся Віра зустрічалася з ним, завагітніла, але вся його велика й далеко не бідна родина була проти цих стосунків, тому офіційного шлюбу не сталося, як і визнання батьківства. Саме через це мої бабуся й прабабуся мають одне на двох по батькові Герасимівна, оскільки мій прапрадід Герасим записав новонароджену онуку на себе.

Моя бабуся народилася 1935 року в сибірському місті Маріїнськ, десь між Кемеровом і Красноярськом. На території цього містечка розташовувався концентраційний табір, так званий Сиблаг ГУЛАГу, в якому відбували покарання такі відомі українські діячі, як Патріарх Йосиф Сліпий, Володимир Старосольський, Микола Ґалаґан, Тодор Гавриленко. А ще у місті є залізнична станція, на якій, ймовірно, працював мій прапрадід Герасим. І я гадаю, що саме через його роботу сім’я опинилася в Маріїнську. Також можна припустити, що розчарована у коханні й вагітна Віра приїхала до свого батька і саме там народила дочку Маргариту. На жаль, я так і не знаю, де познайомилася Віра з біологічним батьком власної доньки, та зі слів бабусі Маргарити відомо, що Юркевич у повоєнний час працював у лісовому господарстві у Києві. Вона знала його адресу й мала бажання побачитися з рідним батьком, однак, приїхавши до столиці, так і не насмілилася подзвонити у двері його київської квартири…

Питальник. Як ви вже зрозуміли з моєї сімейної розповіді, класичні питальники з шаблонними запитаннями тут не працюють. Одразу поясню чому. Для того щоб отримати всю потрібну інформацію, яку потім можна буде скласти, мов пазли, в сімейну історію, доведеться ставити багато уточнювальних запитань. І якщо у вашому пазлі під час опитування бракує елементів, то відразу з’ясовуйте їх. Звісно, ви зможете повернутися потім і запитати додатково, після того як зрозумієте, що не знаєте того чи іншого. Все індивідуально й залежить від обставин та конкретної ситуації.

Почніть з усіх найстарших членів вашої родини, опитайте батьків, дядьків і тіток, братів і сестер ваших дідів та прадідів і всіх, із ким маєте можливість поговорити. Якщо не знаєте з чого почати розмову, то візьміть фотоальбом і запитуйте, хто на світлинах і кому ким він чи вона доводиться. Професійні генеалоги рекомендують не просто відійти від шаблонних запитань, а взагалі відмовитись від питань «в лоба». Розмову радять будувати від загальних запитань про час, про празники, про весілля, прив’язуватись до сезонного календаря, де визначними в селах (а більшість родоводів так чи інакше стосуються сіл та дрібних містечок) є релігійні свята, пости, сезонність аграрних робіт тощо. А вже коли вона набрала обертів, ставити конкретні запитання.

1. Запишіть, як звуть вашого респондента. Уточніть повні дані за паспортом та за свідоцтвом про народження.

2. Дата народження теж важлива. Іноді трапляється, що реальний день народження людини може відрізнятися від зазначеного в документах. Поцікавтеся, чи у вашій родині немає таких історій.

3. Чи змінювали прізвище? Якщо так, то за яких обставин (наприклад, після шлюбу), коли і з якого на яке?

4. Якщо хтось із ваших предків мешкав у селі, запитайте, як їх називали по-вуличному і чому саме так. Звідки пішло таке прізвисько? На якому кутку або хуторі жили?

5. У яких роках ходили до школи? До якої саме? Скільки класів закінчили?

6. Де здобували профільну або вищу освіту? 7. Чи служили в армії? Коли, де і скільки часу?

8. Якщо переїжджали, то куди саме і за яких обставин?

9. Якою мовою розмовляли в побуті?

10. Ким себе вважали або називали (наприклад, українцями, гуцулами, поляками)?

11. Де працювали, на яких посадах і в яких роках?

12. Розпитайте про братів і сестер респондента: їхні імена, роки народження. Де вчилися? Де сьогодні мешкають і чи мають нащадків?

13. Де познайомилися з майбутнім чоловіком або дружиною? Скільки зустрічалися до весілля?

14. Чи вінчалися? Чи укладали шлюб офіційно? Якщо так, то де саме (населений пункт, церква)?

15. До якої церкви ходили? Чи змінювали віросповідання? Якщо так, то з якого на яке?

16. Хто були сусіди? Попросіть пригадати прізвища, імена та прізвиська сусідів і склад їхніх сімей.

17. З ким приятелювали із сусідів та підтримували стосунки? Попросіть поділитися історіями взаємин.

18. З ким родичалися?

19. Хто куми? Хто кого і в кого хрестив?

20. Чи були розлучення? З яких причин і в яких приблизно роках? Якщо так, то чи підтримували стосунки з родичами іншої сторони?

21. Чи народжували поза шлюбом? Чи відоме ім’я біологічного батька? Чи він знав про вагітність і народження дитини? Розпитайте деталі такої історії.

22. Чи помирали діти? Де поховані? Чи були перервані вагітності і за яких обставин? 2

23. Попросіть розповісти про спогади Другої світової війни. Хто воював? Де саме? Чи отримав нагороди? Якщо так, то які? Чи збереглися вони донині? Якщо так, то де й у кого? Якщо хтось із членів родини загинув, то коли саме і де похований? Як пережили окупацію? Розпитайте про те, що відбувалося і як проживали той страшний час. Чи були евакуйовані і якщо так, то куди саме й коли повернулися на рідну землю?

24. Чи пам’ятають повоєнний голод? Як виживали?

25. Чи були в родині репресовані або засуджені? Якщо так, то за яких обставин. За що? Чи були реабілітовані опісля?

26. Чи пам’ятають Голодомор 1932–1933 років? А що батьки розповідали? Чи хтось помирав від голоду? Якщо так, то де ховали таких покійників? Що їли в той час, щоб вижити?

27. Чи пам’ятають, що розповідали про Першу світову війну? Можливо, хтось воював? Якщо так, то на чиєму боці? Чи розповідали про розквартированих солдатів? Чи знають щось про 1917–1921 роки визвольних змагань?

28. Запитайте, на що хворіли і від яких хвороб помирали. Чи мали інвалідність?

29. Де саме поховані різні члени вашої родини і чи доглядає хтось за їхніми могилами?

30. Чи були розкуркулені? Що в них забрали? І чи були члени родини звинувачені у куркульстві й кудись заслані? Якщо так, то куди саме? Чи повернулися зі заслання і коли саме?

31. Чи примусово переселяли когось у родині? Якщо так, то коли, звідки, куди і за яких обставин?

32. Чи були ті, хто емігрував з країни? Якщо так, то коли й куди саме? Чи підтримували з ними зв’язок?

33. Чи їздили на заробітки? З ким, куди саме і на скільки часу?

Цей запитальник має допомогти вам у зборі інформації. Його ви можете взяти за основу вашої розмови з рідними. Проте я рекомендую дослухатися до людини, з якою ви спілкуєтеся, дати їй змогу висловитися й розповісти спочатку те, що вона вважає за потрібне розказати, а вже потім за допомогою додаткових запитань скерувати розмову у важливий вам напрям. Оберіть зручний час для вашого співрозмовника. Це допоможе налаштувати на потрібну хвилю та уникнути зайвого зволікання. Якщо ви мешканець міста й хочете поспілкуватися зі своєю далекою сільською родичкою, то варто пам’ятати про надважливий для неї час догляду за худобою або ж час перегляду улюбленого турецького серіалу чи шоу, який у жодному разі не можна перенести.

За щоденними клопотами нам часто бракує часу на такі розмови з рідними або ж хтось не готовий говорити чи відкриватися іншим, навіть своїм родичам. Подекуди ми замислюємося над тим, що не розпитали, не поговорили, вже після того, як людина пішла у засвіти. Потім кажемо: «А тепер і спитати немає в кого…». Щоб такого не сталося у вас, візьміть питальник і поговоріть зі своїми рідними вже зараз.

Як уникнути незручних ситуацій самим молодятам та їхнім гостям?

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Як запрошувати гостей?

Яким чином краще сповістити друзів, близьких та знайомих про майбутнє весілля? Чи обов’язково розсилати запрошення?

Красиві запрошення — це спосіб показати гостям свою повагу. Ви можете обрати традиційні паперові запрошення, які розсилаються поштою або кур’єром, або ж скористатися зручною електронною розсилкою. Чим раніше майбутнє подружжя займеться цим питанням, тим краще. Зазвичай, запрошення розсилають за 2-3 місяці до весілля, щоб гості мали достатньо часу організувати свій приїзд, особливо якщо їм потрібно подорожувати або взяти відпустку.

Чи потрібно додатково дзвонити вже після того, як молодята розіслали запрошення?

Так, зазвичай це бажано. Неважливо, який формат святкування — чи це фуршет, чи бенкет, де кожен має своє місце — молодятам треба знати точну кількість гостей, щоб все добре спланувати. У запрошенні зазвичай вказується дата, до якої просять відповісти, та контактний номер або електронна адреса. Якщо до цієї дати ви не отримали відповіді від когось із запрошених, варто зателефонувати або написати їм, щоб уточнити їхню присутність. Контактною особою для відповідей часто вказують організатора або людину, якій довіряють, щоб наречені могли займатися іншими весільними справами.

Якщо ви не можете бути на весіллі, як правильно відмовляти у подібних ситуаціях?

Так, важливо повідомити про це якомога раніше. Ви можете письмово сповістити майбутнє подружжя про свою відмову або зателефонувати за вказаним у запрошенні телефоном. Телефонний дзвінок часто є кращим варіантом для особистого спілкування. Обов’язково висловіть подяку за запрошення і коротко поясніть причину відмови, якщо це доречно та не є надто особистим. Наприклад, можна використати фразу: «Щиро дякую за запрошення, але, на жаль, я не зможу відвідати ваш захід з такої причини». Поважними причинами вважаються: від’їзд, хвороба, невідкладні сімейні обставини, наприклад, втрата родича, або вже запланована відпустка. Якщо ви не можете прийти на весілля, то за правилами етикету гарним жестом буде надіслати молодятам подарунок, щоб привітати їх і побажати щастя, хоча це і не обов’язкова вимога. Як презент буде доставлений молодятам — особиста справа кожного, завжди можна скористатися послугами пошти або кур’єра.

Рідко коли сім’я може запросити на весілля всіх родичів та знайомих, кого обов’язково кликати, а кого — ні?

Ви вільні запрошувати тих, кого вважаєте за потрібне, зважаючи на свої можливості та формат весілля. На жаль, часто буває так, що через обмежену кількість місць або бюджет ми не можемо запросити навіть деяких близьких родичів. У таких випадках ображатися не варто, адже кожна пара має свої обставини. Щодо присутності гостей на офіційній церемонії (наприклад, у РАГСі або виїзній реєстрації), то часто її відвідують найближчі родичі та свідки, а всі інші гості приєднуються вже до святкування. Це рішення залишається на розсуд молодят та їхніх уподобань.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Правила розсадки

Як правильно організувати розсадку за столом?

Весілля — це один з тих урочистих прийомів, де молодят традиційно садять поруч, у центрі уваги. На багатьох інших офіційних заходах, за правилами етикету, подружні пари часто розсаджують окремо, щоб гості могли познайомитися з новими людьми та поговорити про різні речі. На весіллі ж розсаджування пар та інших гостей залежить від загального формату та уподобань молодят.

За класичним етикетом гостей радять розсаджувати у шаховому порядку (чоловік, жінка, чоловік, жінка), щоб усі більше спілкувалися. Однак на сучасних весіллях часто перевагу надають розташуванню подружніх пар разом або друзів, які добре знають одне одного, щоб забезпечити їм максимальний комфорт. Поряд з нареченим і нареченою (зазвичай наречена сидить праворуч від нареченого) зазвичай садять батьків молодят, також дотримуючись продуманого порядку. Зручним варіантом є також розсадження гостей за окремими столами по кілька осіб, що сприяє знайомству з новими родичами або друзями. При розсадженні важливо враховувати спільні інтереси та стосунки гостей, щоб у них були теми для розмов та комфортне спілкування.

Розсадку краще робити поіменно?

Усе залежить від організаторів бенкету. Якщо молодята вирішили закріпити місця за столом на свій розсуд, тоді слід поставити картки. Коли гостей багато, у фойє краще вивісити схему розсаджування. Запрошених обов’язково має хтось зустрічати у дверях (родичі, ведуча, спеціальна людина), вітати, пропонувати аперитиви, допомагати зорієнтуватися з розсадженням. Якщо гостей небагато і стіл один на всіх, можна обійтися без схеми.

Чи можна запізнюватися на весілля?

На весілля краще приходити вчасно. Запізнюватися на важливі події, особливо на весілля, це нешанобливо до молодят та організаторів, тому краще цього уникати. Якщо ви розумієте, що запізнюєтеся, спробуйте мінімізувати запізнення, і прибути якомога швидше, намагаючись не привертати до цього зайвої уваги. За правилами етикету, найкраще прийти за 10-15 хвилин до заявленого початку заходу, щоб не заважати організаторам завершувати останні приготування та встигнути зорієнтуватися. Якщо ви приїхали значно раніше, варто почекати неподалік, займаючись своїми справами, але не заходити на місце проведення бенкету завчасно, щоб не створювати незручностей.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Міфи про весільні подарунки

Як зрозуміти, яку суму потрібно витратити на подарунок?

Суму ви вибираєте самі, скільки можете собі дозволити. Молодята в жодному разі не повинні переживати на тему того, що хтось подарував їм дешевий презент.

Що не можна дарувати на весілля?

Щодо подарунків, які не варто дарувати, це питання скоріше про особисті вподобання та контекст, але є кілька загальних рекомендацій. Уникайте дарувати щось, що може бути надто особистим, образливим або суперечити цінностям пари (наприклад, подарунки з політичним або релігійним підтекстом, якщо ви не впевнені у їхніх поглядах). Також не варто дарувати речі, які вже є у молодят, або ті, що суперечать їхньому стилю життя. Якщо пара склала вішліст, варто орієнтуватися на нього, адже це список їхніх бажань. Проте, якщо обрані вами подарунки не входять до списку, але ви впевнені, що вони будуть корисними та бажаними, це також допустимо. Щодо грошей, то традиційно в деяких культурах перевагу віддавали нематеріальним подарункам, але у сучасному світі грошові подарунки стали одними з найбажаніших та найпрактичніших. Це дозволяє парі використати кошти на власні потреби або мрії, будь то подорож, купівля житла або інші значні витрати. Тому вважати дарування грошей «непристойним жестом» чи «принизливим» є застарілим поглядом. Головне — щирість і повага до вибору пари.

Якщо ми добре знаємо людей, як правильно піднести грошовий подарунок?

Якщо ви вирішили подарувати гроші, найкраще покласти їх у красиво оформлений конверт або спеціальну листівку для грошового подарунка. Неважливо, які купюри ви даруєте, вибирайте ті, що маєте в наявності. Головне — це акуратний вигляд подарунка. Вручаючи конверт із грошима, в жодному разі не можна діставати його вміст і демонструвати всім присутнім. Це вважається непристойним та нескромним. Подарунок треба вручати спокійно й особисто, бажаючи щастя молодятам.

Коли найкраще дарувати подарунок, на початку урочистостей, у середині?

Іноді організатор заходу може запропонувати спеціальний час для збору подарунків, проходячи з тацею, особливо для конвертів. Проте, за сучасними правилами, найчастіше подарунки вручають на початку свята, коли гості приходять, бо це найзручніше для всіх. Молодятам слід продумати, як буде організовано цей момент, можливо, облаштувавши спеціальну зону або стіл для подарунків.

Звичайно, в такий день наречена та наречений не дивляться і не розпаковують презенти детально, щоб не відволікатися від свята. Їхнє завдання — подякувати гостям і передати подарунки помічникам або скласти у спеціально відведеному місці. Особливо важливо, щоб усі подарунки, зокрема грошові конверти, були передані надійним людям, які за ними доглянуть.

Оскільки подарунки на весіллі відразу не розглядають, до кожного презенту потрібно додати листівку з привітаннями, побажаннями та підписом або візиткою, щоб молодята знали, від кого він. Це дозволить молодятам пізніше знати, від кого який подарунок.

Якщо ви не впевнені, коли саме краще вручити подарунок, сміливо запитайте про це у молодят або організаторів. Як вже зазначалося, вручення подарунків на вході часто є найзручнішим варіантом, адже гості приходять з квітами, і сидіти з букетом, чекаючи на церемонію дарування, — незручно.

Чи обов’язково дарувати квіти на весілля?

За великим рахунком, нічого обов’язкового в питаннях подарунків — немає. І все ж квіти — бажані. Але знову ж таки, якщо ви не вважаєте за потрібне купувати букет — це ваша особиста справа.

Чи можна використати подарункові списки?

Так, подарункові списки (вішлісти) стають все більш популярними, і багато пар їх використовують. Однак важливо врахувати, що не всі гості готові їм слідувати. Це абсолютно нормально. У людини може банально не вистачити грошей на вибрану позицію, або запропоновані варіанти можуть не відповідати її смакам. Люди старшого покоління, швидше за все, також не завжди зможуть скористатися такою підказкою. Щодо самого алгоритму: краще розміщувати списки в інтернеті, на спеціальній сторінці або в запрошенні, щоб гості в режимі онлайн могли бачити, що вже обрано. До речі, бувають ситуації, коли пара дуже забезпечена і не потребує жодних матеріальних подарунків. Якщо цей момент чітко прописаний у запрошенні (наприклад, «замість подарунків ми будемо раді пожертвам на благодійність» або «нам достатньо вашої присутності»), важливо поважати бажання пари. У такому випадку, квіти можуть бути приємним, але не обов’язковим жестом, або ж ви можете обрати благодійний внесок, якщо це зазначено.

А як після урочистостей можна віддячити гостям за подарунки?

Наприкінці застілля наречений або обоє молодят обов’язково мають подякувати гостям за те, що вони прийшли розділити їхнє свято, та окремо — за подарунки. Щодо подальшої подяки, то за правилами хорошого тону молодятам варто надіслати кожному гостю особисту листівку з подякою протягом трьох місяців після весілля. Це може бути письмове повідомлення або листівка, яка висловить щиру вдячність за їхню присутність та подарунок. Телефонувати кожному гостю наступного дня після весілля є нереалістичним та не є загальноприйнятою практикою.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Етикет тостів та поведінка на святкуванні

Жодне весілля не обходиться без тосту, хто має першим взяти слово?

Перший тост, як правило, виголошує хтось із господарів свята, найчастіше — один із батьків молодят. Це може бути батько або мати, або обоє, адже сучасний етикет не обмежує жінок у можливості висловлювати привітання та побажання. Важливо, щоб слово взяла та людина, яка почувається комфортно і бажає виступити. У принципі, всі привітання мають говорити лише за бажанням, не треба тиснути на гостей або вимагати від них якоїсь полум’яної промови, адже тости — справа добровільна. Тим, хто планує сказати тост, краще підготуватися заздалегідь, щоб виступ був щирим, коротким і не затягнутим. Декілька пропозицій або короткий, доречний анекдот — ідеальний варіант. У жодному разі тост не повинен містити жартів на чийсь рахунок, щоб ніхто з присутніх не почувався ніяково чи принижено.

Як запрошеним правильно поводитися на весіллі, і чи обов’язково потрібно брати участь у конкурсах та танцях?

Приходячи на весілля, крім подарунка та відповідного вбрання, ми маємо взяти із собою ще й гарний настрій та готовність до святкування. Навіть якщо у вас зараз на душі шкребуть кішки, ніхто не повинен про це здогадуватися, адже чуже весілля — не час і не місце для власних страждань. Важливо брати активну участь у загальному святкуванні — танцях, розвагах, жартах, — щоб підтримати атмосферу радості. Однак, якщо конкурси здаються вам вульгарними, незручними або ви просто не хочете брати в них участь, ви маєте повне право ввічливо відмовитися. Навіть якщо ведучі намагаються «силою» витягнути людину на сцену, можна чемно, але твердо відмовити, не привертаючи зайвої уваги. Також необхідно бути готовими спілкуватися з незнайомими людьми на абстрактні та нейтральні теми, уникаючи гострих питань національності, релігії чи політики. Ваше завдання — допомогти створити святковий настрій і забезпечити комфортне спілкування для всіх.

Пам’ятайте, що весільний етикет — це передусім прояв поваги та щирості, що створює атмосферу комфорту та взаєморозуміння. Дотримуючись цих простих правил, ви не лише уникнете незручних ситуацій, але й зробите свій внесок у незабутнє свято, сповнене радості та тепла для молодят та всіх присутніх.

Наталя Валевська вирішила провести теплі вересневі дні на узбережжі Одеси та поділилася з підписниками атмосферним відео. Артистка відзначила, що вперше за довгий час вийшла до моря, щоб насолодитися останніми променями осіннього сонця.

У ролику Валевська постає в купальнику, продемонструвавши стрункий силует у цільному купальнику. Також вона поцікавилася у підписників, де вони відпочивали цього літа.

“Вперше за довгий час вийшла на морько. Ловлю останні теплі дні вересня в улюбленій Одесі”, — написала співачка у своєму інстаграмі.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1620082 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1620082{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

ZAXID.NET публікує уривок з книги української фольклористки й антропологині Дар’ї Анцибор «Дреди, батли і “стіли”», яка скоро вийде у видавництві «Лабораторія». Авторка дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність – від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності.

***

Спочатку трошки теоретичної основи. Почнімо з того, що таке «культура». З одного боку, це слово ми знаємо змалечку. З іншого – воно таке об’ємне, що не так просто дати єдине визначення.

Культура – це однакові цінності, норми й моделі поведінки, символи, традиції та уявлення про світ. Це особливий спосіб життя, який підтримує спільноти людей у часі й просторі. У часі – тому що ці складники передаються від одного покоління іншому. У просторі – тому що, подорожуючи, люди поширюють свої звичаї та вірування. Тобто й тоді, коли бабуся-українка розповідатиме внукам, що на Різдво готують кутю, і коли вона ж передаватиме рецепт куті своїй французькій подрузі.

Усе наше життя сповнене звичаїв. У різних культурах вони можуть відчутно відрізнятися. Наприклад, у Франції чи Італії під час зустрічі двічі цілуються в щоки. Натомість у Японії таке привітання було б надзвичайно образливим. Там вітаються схиляючись до співрозмовника, і що нижчий нахил – то більший вияв пошани.

Кожна культура має цілий набір таких звичаїв на всі випадки життя – від привітань і звички поступатися місцем у транспорті до сценарію весілля та святкування Нового року.

Культура буває матеріальною: наприклад фортеці, храми, картини, прикраси, вишиті сорочки, книги, горщики, музичні інструменти – одно слово, будь-що, до чого ми можемо доторкнутися і що можемо зберегти для майбутніх поколінь.

Культура буває нематеріальною, і тоді ми пізнаємо її в інший спосіб: через танець, спів, відтворення ритуалу чи смаки улюблених традиційних страв. Її не так просто зберегти, бо треба самостійно відтворювати: щоб не забути слів пісні, рухів танцю або того, що на Великдень час робити писанки.

Культура є панівною, якщо більшість членів суспільства керується єдиними уявленнями про цінності, традиції та вірування. Усередині суспільства з’являються групи, які об’єднуються за певною важливою ознакою: професійною, віковою, релігійною, статусною, географічною, за спільним дозвіллям тощо. Вони утворюють субкультуру, виробляючи власне бачення ідей, цінностей чи традицій. Ці спільноти зовсім не обов’язково мають заперечувати загальноприйняту, панівну культуру. Утім, існуючи всередині неї, вони неодмінно підважують прийняті норми, змінюють оптику бачення проблем і дають поживу для нових дискусій.

Префікс суб- говорить про прихований, неофіційний, виокремлений статус таких груп. Якщо загальноприйняті норми й звичаї утворюють систему культури, то субкультури представляють її підсистему. Звідси й інші назви таких молодіжних спільнот: неформали й андеграунд.

Кожна субкультура об’єднується довкола спільного символу. Це можуть бути музика – панки, хіпі, металісти, спорт – футбольні, баскетбольні ультрас, тенісні вболівальники, альтернативні світи – воєнно-історичні клуби, фанати комп’ютерних ігор і фантастичних саг, художня діяльність – поети-слемери, авангардисти, дослідницька діяльність – спелеологи, дигери та багато інших.

Здебільшого старші покоління свідомо чи несвідомо прагнуть, щоб їхні нащадки дотримувалися сформованих правил поведінки й відтворювали їх. Коли цього не стається, ми згадуємо про кризу поколінь. Час не стоїть на місці – ми всі розвиваємося, і це помітно також на рівні мови чи жартів. Те, що ще 10-15 років тому видавалося кумедним і доречним, сьогодні вже викликає щирий подив, а часом цілком справедливе обурення і навіть скасування. Тож молодь не завжди готова беззаперечно дотримуватися «загальноприйнятих» норм, адже помічає: деякі традиції застарілі, якісь треба переглянути, а якісь – оновити. Умовно: що було нормальним для часів збиральництва, навряд чи є таким для суспільства цифрової ери.

Юність – це час, коли із цікавістю пізнаєш життя, шукаєш своє місце в суспільстві, прагнеш задоволення своїх потреб, і коли щось не подобається – готовий боротися за свою ідею і висловлювати позицію через різні форми протесту. А це не тільки марші, пікети чи голодування, але й зовнішні маркування в стилі одягу, музиці, специфічному сленгу тощо.

Це нормальний процес, але він, звісно, викликає спротив у тих, хто звик жити за традиційним ладом. Таке несприйняття спонукає молодь іще більше гуртуватися за інтересами і протестувати проти усталених у суспільстві практик. Відоме твердження, що рушійною силою будь-якого протесту стає саме молодь, має реальні історичні підґрунтя.

Протестувати проти того, що тебе не влаштовує, – нормально не тільки для молоді, але й для старших поколінь, що закріплено в Конституції як право на мирні зібрання. Однак саме молодь зазвичай є чутливішою до несправедливості. Це пояснюють особливою роботою мозку та серйозними психологічними змінами в цей період життя.

Дослідники вважають, що однією із причин об’єднання в субкультури є боротьба з певними викликами й пошук власної ідентичності. У підлітковому чи ранньому юнацькому віці людина з одного боку переживає крах дитячої системи цінностей і пошук нових авторитетів, а з іншого – шукає свою групу, з якою може себе співвіднести. Найважливіша причина вступу до такої групи – бажання належати до певної спільноти, де можна отримати взаємодопомогу, взаємозахист і тісне спілкування за спільними інтересами.

Слово «субкультура» натякає, що вона перебуває в пониженому, підпорядкованому статусі супроти панівної культури. Ідеться про певне об’єднання людей за спільними специфічними цінностями, способом самоідентифікації, потребами й зацікавленнями. Це виокремлює їх від домінантної частини суспільства. Представники субкультур зазвичай критикують і підважують загальноприйняті норми, ідучи в символічне підпілля і витворюючи «опір через ритуали» (термін Теодора Рошака, класика культурної антропології). Тому їх також називають неформалами або андеграундом.

Окремим відгалуженням субкультур є контркультури. Теодор Рошак увів цей термін на позначення відокремленої системи, твореної нонконформістами, які відмовляються жити за усталеними правилами панівної культури.

Субкультуру від контркультури відрізняє ступінь цієї відмови. Контркультура протестує радикально й повністю, вона налаштована активно комунікувати (зокрема, і через конфлікти) із зовнішнім світом, доносячи йому свої переконання й переломлюючи його під себе. Відомими контркультурними рухами були бітники, хіпі, панки в 1960-ті.

Нині дедалі частіше дослідники (зокрема, Крістіян Вайлдберґ, Вільям Десмонд, Кен Ґоффман і Ден Джой) говорять, що перші контркультури зароджувалися ще до нашої ери у групах «аутсайдерів історії», філософських бунтарів на кшталт Сократа та його учня Діогена – одного з найвідоміших кініків (виступали за аскетичне життя в максимальній гармонії з природою, відкидаючи сором, багатство, славу й чуттєві задоволення), Ісуса Христа чи інших релігійних пророків. Усі вони активізувалися за часів непевності й стагнації культури, пропонуючи нові бачення свободи й виходу з кризи.

Субкультура натомість може існувати в замкненому, підпільному стані, необов’язково конфронтуючи з панівною культурою. Свою причетність до субкультури можна виявляти по-різному – від специфічних зачісок, улюбленої музики чи книжок до життєвої філософії, сленгу та навіть їжі. Щоб називатися субкультурою, група не мусить мати всі ці ознаки одночасно. Інколи досить кількох. Для одних груп украй важливо розділяти одні життєві цінності, а для інших головним стає, наприклад, естетичний складник.

Коли людина дорослішає, потреба додатково самовиражатися й гуртуватися довкола ідеології відходить на задній план. З’являються інші чинники, які забирають час і сили: сім’я, робота, облаштування побуту, близькі люди тощо. Дорослі частіше гуртуються як за професійними інтересами, так і за більш «побутовими» критеріями. Хоча питання цінностей і тут для багатьох лишається вкрай важливим. Колекціонери, віряни різних конфесій, байкери, дайвери, в’язальні й танцювальні осередки, любителі барахолок, птахоспоглядачі й риболови… Усі ці спільноти теж є субкультурами, але у книжці ми з вами зупинимося саме на окремих молодіжних угруповуваннях в Україні.

Сьогоднішнє суспільство урізноманітнюється і поступово – борючись із зашкарублими стереотипами – стає щоразу відкритішим до інакшості. Представники різних груп дедалі частіше отримують шанс бути більш видимими й почутими. Тому потреба «йти в підпілля» зникає. Але так було не завжди.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1620084 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1620084{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Сцена з вистави

***

Від емоції до фахової кваліфікації – чимала дистанція, але є культурні події і явища, які їх зближують сумою аргументів. Таким феноменом синергії серця, мислення і мистецької мови володіє Театральний центр «Слово і Голос», що вивіряє кожен черговий творчий крок та здобуває щораз глибші поклади етичних вартостей у метафізичному просторі Часу і Пам’яті. Після масштабного проєкту «Цвіт. Шевченко» Наталія Половинка та її колектив реалізував нову, не менш значиму і складну за естетично-смисловою морфологією, виставу «Політ птахів», жанрово означену як «кураж на одну дію».

Сцена з вистави

Глядач / співучасник цієї «подорожі у просторі міфу» мав можливість індивідуально пройти різні стадії опанування поетичною субстанцією, що ввібрала у себе духовні досвіди, символи і ритуальні практики з різних культурних традицій, почасти адаптованих у філософських поглядах Григорія Сковороди. Складна семантична «тканина» режисерської інтерпретації теми по траєкторії «земне – небесне», що пластично-образно обіграно лінією поміж екстатичністю, бурлеском, архетипами та молитвою, загострює глядацькі реакції та «визволяє» сучасну людину з нашарованих прагматичною дійсністю неоцинізмом, страхами і стереотипами, умовностей.

Сцена з вистави

Очевидно, відчитування смислового наповнення вистави в її динамічній структурі – це індивідуальний досвід та інтелектуальні зусилля кожної людини, яка кожного разу приходить до Театрального центру «Слово і Голос» за новими посилами до субстанцій духу, любові та універсальної гармонії. Працюючи в надскладній творчій методології, Наталія Половинка з високообдарованими молодими особистостями – учнями та послідовниками – відчутно збагачує культурний ландшафт сучасного Львова та України в цілому.

Сцена з вистави

Інституційно центр сьогодні діалогує з найбільш притягальними явищами культурних практик у світі, зокрема з паризьким театром Le 13e Art (хореограф і директор Мурад Мерзукі), вистава якого «Pixel» стала однією з рушійних у прокладанні напрямку актуалізації синкретичного підходу до етнічної та поліетнічної культурної пам’яті через взаємодію нових технологій та новаторських семантичних «ключів». Або ж з програмними засадами Венеційського бієнале сучасного мистецтва, на яких відстежується тенденція до концептуалізації етнокультурних традицій в гуманістичній парадигмі.

Олександр і Катерина Усики відсвяткували 16-ту річницю шлюбу й нагадали: міцні стосунки тримаються на терпінні. Подружжя, яке знає одне одного ще зі шкільних років, опублікувало в соцмережах однакові пости з ніжним фото та зізналося, що вже 16 років ідуть поруч «як справжні чемпіони».

38-річний абсолютний чемпіон світу з боксу не раз з усмішкою називав себе «підкаблучником» і зізнавався, що на поєдинках прагне бачити дружину серед глядачів — її голос він чує найкраще.

Пара виховує чотирьох дітей: 15-річну Єлизавету, 12-річного Кирила, 10-річного Михайла та найменшу Машу, якій півтора роки.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619997 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619997{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Як зазначається в повідомленні на сайті Нацради, телерадіоорганізація «Телефакт», зареєстрована у Самборі на Львівщині, отримала ліцензію на мовлення в таких містах: Львів (37 ТВК), Самбір (47 ТВК), Борислав, Новий Розділ, Підбуж, Рожеве, Старий Самбір, Турка (38 ТВК). Термін дії ліцензії 10 років.

За даними аналітичної платформи YouControl, ТОР «Телефакт» зареєстрована 28 років тому в Самборі. У 2021 році телерадіокомпанію придбав бізнесмен Зіновій Козицький, батько голови Львівської ОВА Максима Козицького. Керівником телерадіоорганізації вказаний Роман Хруневич, якому також належить частка 10%. Розмір статутного капіталу телерадіоорганізації – 1,5 млн грн.

Окрім телерадіокомпанії, родина Козицьких із липня 2021 року володіє також сайтом новин Lviv.media.

В інтерв’ю для ютуб-програми «Тур зірками» артистка зізналася, що має відданих прихильників, які готові їздити за нею на концерти навіть в інші міста.

За словами зірки, серед усіх презентів був і досить незвичний — пристрій для чищення пупка. Окрім цього, фанати добре знають про любов співачки до яскравих шкарпеток і часто дарують їх у знак уваги.

Найзворушливішим подарунком Дорофєєва назвала звичайний стаканчик кави. Його піднесла дівчина, яка довго чекала на зустріч із кумиром. Напій встиг охолонути, але для Наді важливим виявився сам жест: фанатка хотіла підняти їй настрій, і цей простий подарунок вразив співачку більше, ніж будь-які інші.

“Мій улюблений — це чистилка для пупка, мені подарували. Взагалі, вони дарують мені піжами, які я реально ношу, дарують платівки. У мене офігенна колекція платівок. Це все робить фан-клуб. Вони мені іноді дарують якісь концертні костюми, шкарпетки. Вони все знають, що я дуже люблю шкарпетки. Перший такий зворушливий для мене момент, коли ще в турі “Время и Стекло” дівчина чекала мене на службовому вході, і вона принесла мені стакан з латте, тому що вона знала, що я дуже люблю латте. Вона стояла, дуже довго мене чекала, кава охолола. Вона каже: “Я не знала, коли ви приїдете, я чекала вас дві з половиною години, але я знаю, що ви так любите пити латте, і я хотіла вам підняти настрій”. Мене розірвало емоційно від цього. Я пам’ятаю це вже років шість і ніколи не забуду, тому що для мене не важливо, скільки і що коштує, для мене важливо, коли людина старається”, — поділилася Надя.

Колектив, яким захоплюється увесь світ та аплодує їм стоячи, представить програму «Піснею єднаєм покоління», присвячену 120-річчю від дня народження засновника хору, видатного українського композитора та диригента Григорія Верьовки. Початок вистав о 16:30 та 19:30.

На сцені театру імені Марії Заньковецької виступлять хор, оркестр та балет – понад 70 артистів, які подарують глядачам незабутнє занурення у світ української музики, пісні й танцю.

У програмі на львівську публіку чекають найкращі зразки української музичної спадщини та нові прем’єри:

• «Подяка світу» – сенсаційний твір, що набрав понад 2 мільйони переглядів у TikTok та був представлений Президенту України на премії «Національна Легенда України». У його основі – всесвітньо відомі хіти гуртів Scorpions, Imagine Dragons, Måneskin та співака Sting.
• Вокально-хореографічна сюїта «Добрий вечір».
• Відроджений твір Анатолія Пашкевича «Степом, степом» – символічна композиція, що знову набуває актуальності.
• Вокальна композиція «Обрядове коло» Рубена Толмачова (цикли «Русальна», «Купальська», «Весільна»).

Подія у Львові стане частиною великого жовтневого туру українськими містами:

3.10 – Кам’янець-Подільський

4.10 – Хмельницький

5.10 – Тернопіль

6.10 – Івано-Франківськ

7.10 – Львів

8.10 – Чернівці

9.10 – Луцьк

10.10 – Рівне

12.10 – Житомир

18.10 – Київ

Квитки на львівську подію можна придбати за посиланням.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619940 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619940{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Термін «сценографія» організатори розглядають максимально широко, визначаючи ним всі можливі сучасні прояви візуального мистецтва в царині сценічного дизайну і навіть більше: візуальної складової перформативних мистецтв по за класичним сценічним майданчиком. Формат квадрієнале – тобто подія, яка повторюється кожні чотири роки, передбачає фокусування на мистецьких процесах, подіях і явищах кількох попередніх років і сьогодення.

Родзинкою Квадрієнале 2025 став спецпроєкт «Сценічний дизайн. Діалог ідентичностей: Україна-Литва» який реалізовано в партнерстві з Литовським музеєм театру, музики і кіно, за підтримки Українського Інституту.

Основою спецпроєкту і першою подією Квадрієнале стала спільна виставка сучасних українських та литовських художників театральних костюмів у Вільнюсі.

Подальша програма буде реалізована традиційно у Львові. ЇЇ стрижнем стане низка художніх виставок українських та іноземних митців, крім того на учасників і відвідувачів Квадрієнале чекатиме насичена та різноманітна програма публічних подій: лекції, майстер-класи, і дискусії та презентації. Повну програму можна побачити тут.

Програма основних подій:

26 вересня, п’ятниця

10:30 – Зустріч та публічна бесіда зі студентами-сценографами. Серед учасників ‒ представники провідних мистецьких академій та університетів.

вул. Валова, 9

14:00 – «Майстерня сценографа для дітей» від Школи мистецтв «Вільних та небайдужих»

Будинок Головної пошти

12:00 – Майстер-клас із театрального світла від Світлани Змєєвої.

Львівський академічний театр імені Леся Курбаса

12:00 – Відкриття виставки «Руйнація ідеалу». Експозиція сценографії та костюмів Матіаса Енгельмана (Австрія) до опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін»

Експериментальна сцена «Львів Опера: Малярка»

13:00 – Презентація спецвипуску театрознавчого часопису «Просценіум». Випуск присвячено мистецтву сценографії. Презентація експозиції «СценоГраф», присвяченої творчості художника Мирона Кипріяна

Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької

16:00 – Перформанс від мистецького об’єднання «Хвиля». Відкриття міжнародної виставки «Львівське Квадрієнале Сценографії 2025. Точка змінює простір». Виставка українських та іноземних художників сценографів і художників театрального костюма

Zenyk Art Gallery

19:00 – Відкриття персональної виставки Дайнюса Бендікаса (Литва). Експозиція костюмів до вистави «Сплячі» Литовського національного драматичного театру. Режисер ‒ Оскарас Коршуновас, за п’єсою Маріуса Івашкевічюса

Галерея Артцентру «Дзиґа»

27 вересня, субота

13:00 – Публічна бесіда з українськими та іноземними учасниками Квадрієнале.

• Спікери:
• Юрген Мюнцер (Австрія), художник
• Біруте Укрінайте (Литва), художниця
• Ауксе Капочуте (Литва), заступниця директорки Литовського музею театру, музики і кіно

Zenyk Art Gallery

14:00 – «Майстерня сценографа для дітей»

Будинок Головної пошти

16:30 – Відкриття міжнародної виставки «Львівське Квадрієнале Сценографії 2025. Спільний простір». Експозиція фотографії «Театральний костюм на сцені, за лаштунками та в об’єктиві». Експозиція робіт та інсталяцій сценографів і художників театрального костюма. Експозиція студентських робіт

Будинок Головної пошти

19:00 – Показ вистави «Другу». Режисер Олег Онещак, композиторка Марія Верб’яна, сценографка: Олександра Нагірна. Діють: Олег Онещак та Марія Верб’яна

Вуличний майданчик у Закапелку Марека біля «Дзиґи»

28 вересня, неділя

13:10 – Публічна дискусія «Фотограф і фотографія в театральному процесі»

Львівський академічний театр імені Леся Курбаса

14:00 – «Майстерня сценографа для дітей: показ театральних костюмів» від Школи мистецтв вільних та небайдужих

Будинок Головної пошти

18:30 – «Янгольський перформанс». Марина Пономаренко (поезія), Варвара Турта (клавесин), костюми Богдана Поліщука.

Закапелок Марека біля «Дзиґи»

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619935 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619935{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Цьогоріч події зосереджені у трьох тематичних кластерах: Жива пам’ять (кураторки Олеся Яремчук та Олександра Довжик, INDEX: Інститут документування та взаємодії), Бути поруч (куратори Катерина Міхаліцина та Остап Сливинський), Вивих часу (куратори Ольга Муха та Юрко Прохасько).

Цьогоріч на книжковий ярмарок приїдуть 127 видавництв з усієї України. Спеціальним гостем фестивалю стане Джим Ловлесс, один із найпопулярніших мотиваційних спікерів у світі та автор книги «Іди туди, де страшно. І матимеш те, про що мрієш». Також у фестивалі візьмуть участь Якоб Феллінг (данський ілюстратор та художник репортажів, колишній журналіст та автор 11 книг), Зоран Ферич (хорватський письменник та журналіст), Фіона Бенсон (британська поетка, сценаристка та редакторка), Войцех Тохман (польський журналіст та репортер, автор 10 репортажних книжок), Павел Решка (польський журналіст видання «Newsweek Polska»), Скотт Рейнольдс Нельсон (професор гуманітарних наук в Університеті Джорджії, США), Ґергард Ґнаук (журналіст, кореспондент німецької газети Die Welt у Східній Європі), Шарлотта Гіґґінс (головна кореспондентка the Guardian з питань культури).

На 32 BookForum можна буде зустріти та послухати Радомира Мокрика, Артура Дроня, Володимира В’ятровича, Ростислава Семківа, Василя Шкляра, Макса Кідрука, Івана Малковича, Юрія Винничука, Олену Стяжкіну, Богдану Романцову, Євгенію Кузнєцову, Остапа Сливинського, Ірен Роздобудько, Марію Матіос, Софію Андрухович, Віру Агєєву, Люко Дашвар та інших улюблених авторів та видавців.

У публічних дискусіях візьмуть участь Остап Українець, Вахтанг Кіпіані, Євген Глібовицький, Вахтанг Кебуладзе, Тарас Лютий, Алім Алієв, Віталій Портников, Денис Казанський та ще багато інших.

Окрему програму для дітей форум підготував спільно з простором української дитячої книги «Барабука».

Digital-партнер HAY Festival готує широку онлайн програму та буде транслювати вибрані події на YouTube-каналах HAY Festival, Форум видавців, а також трансляція буде доступна на MEGOGO.

Також онлайн приєднаються Сергій Плохій (директор Гарвардського українського наукового інституту), Норман Наймарк (професор Стенфордського університету), Саймон Шустер (журналіст, оглядач журналу TIME, автор книги «Шоумен» про Володимира Зеленського), Ольга Токарчук (польська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2018), Бернардін Еварісто (британська письменниця та науковиця), Колм Тойбін (один із найвідоміших сучасних англомовних прозаїків Ірландії) та інші.

Ми обрали найяскравіші на наш погляд події, проте наполегливо радимо не обмежуватись лише ними. Детальна програма доступна на сайті bookforum.ua.

03 Жовтня

Замість відкриття: Відповідальність бути. Львів для України і світу

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 10:30

У наступні кілька років після проголошення Незалежності, Україну охопила трансформаційна й глибока економічна криза, яка вплинула на всі галузі економіки, культури і життєдіяльності. Відповіддю на крах системи книгорозповсюдження у 1994-му став Форум видавців у Львові, метою якого було обговорити складні питання і збагнути стратегію руху до створення в Україні цивілізованого книжкового ринку.

На заході пропонується обмінятися думками щодо того, чим досвід міста Львова може бути корисним для підтримки і відродження українських бібліотек, видавців, міжнародної співпраці і чому підтримка видавничої і бібліотечної справи, плекання авторів і промоція читання є надважливими у формуванні української ідентичності і в наших змаганнях за перемогу і незалежність.

Учасники:

• Тетяна Бережна, т.в.о. міністра культури і стратегічних комунікацій України
• Ніна Обулєн Коржинек, пані міністр культури та медіа Хорватії
• Андрій Садовий, міський голова Львова
• Максим Козицький, голова Львівської обласної військової адміністрації
• Юрій Холод, голова Львівської обласної ради
• Артур Дронь, письменник і ветеран
• Мар’яна Савка, поетка, головна редакторка Видавництва Старого Лева
• Юлія Хомчин, директорка Інституту стратегії культури
• Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру
• Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду Відродження
• Олександра Коваль, в.о. директорки Інституту книги, засновниця Форуму видавців у Львові
• Модератор: Вадим Карп’як, журналіст

Презентація збірки ветеранських новел Voices Of Defenders vol.1

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 12:30

Публічна презентація збірки у друкованому та аудіо форматі за участі авторів – захисників і захисниць. За кожною із цих новел – яскрава людина із безліччю неймовірних історій про радість, надію, любов і силу життя.

Авторами збірки є 10 молодих ветеранів та ветеранок із різних бригад, міст, з різним досвідом, військовими званнями та історіями. Але у кожного був момент, який найбільше закарбувався в памʼяті та вилився у особистий щемкий текст про перемогу життя над смертю.

Сайт збірки: https://voicesofdefenders.org.ua/uk.htm

• Учасники: Григорій Семенчук, Богдан Кордоба, Юрко Вовкогон

Львів, Lwów, Lemberg, Львов: феномен львівськості в часи викликів

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 14:00

Дискусія про те, що означає бути львів’янином у багатошаровому місті, яке постійно балансує між локальною ідентичністю та відкритістю до інших культур. Учасники говоритимуть про історичні та сучасні виміри львівськості, міфи та реальність міста, його роль у формуванні українського культурного ландшафту. А також про Львів, як місто яке прийняло чи не найбільше постраждалих, стало містом-шелтером і місто-хабом після початку повномасштабного вторгнення.

• Учасники: Марек Радзівон, Влодко Кауфман, Андрій Бондаренко, Ірина Подоляк, Земовіт Щерек (онлайн), Гаська Шиян (онлайн). Модератор: Григорій Семенчук

Оголошення переможців та презентація Книжкової премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія» 2025 року

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 15:30

Оголошення переможців унікальної літературної премії «Зустріч: Українська-єврейська літературна премія» 2025 року, яка відзначає видатний внесок в українську художню літературу, присвячену минулому та майбутньому українсько-єврейських стосунків. Під час заходу відбудеться презентація п’ятірки книжок, що увійшли до шорт-листа, за участі авторок, перекладачок з їдишу та івриту, редакторок, які поділяться своїми думками про міжнаціональну взаємодію та сучасність міжкультурних взаємин. Цього року журі доведеться обирати між містичним трилером, класичним романом, спогадами, оповідями про хасидів і хасидизм і антологією творів українських письменників ХХ століття про наших єврейських співвітчизників. У розмові також візьмуть участь члени журі – співзасновниця українського книжкового клубу в Нью-Йорку «Razon Book Club» у Нью-Йорку і волонтерського руху на підтримку громадянського суспільства «Razom for Ukraine» Марія Генкін (Нью-Йорк), культовий український письменник і теоретик модерних трендів у літературі та філософії Володимир Єшкілев (Івано-Франківськ), а також видатний перекладач зі слов’янських мов, член керівництва Українського ПЕН-у Остап Сливинський (Львів).

Їх убила Росія: постаті української культури

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 17:00

Презентація проєкту «Їх убила Росія: Постаті української культури» за участі Саші Довжик, Марʼяни Матвейчук, Максима Ситнікова, Ольги Ольхової та Радомира Мокрика. Про рівень теперішнього говоритимуть представники Ініціативи з моніторингу втрат серед українських діячів та діячок культури, які загинули внаслідок повномасштабної війни Росії проти України. Роботу над моніторингом розпочала команда Українського ПЕН на початку повномасштабної війни. У 2023 році спільно з The Ukrainians розпочався проєкт «Люди культури, яких забрала війна» за кураторства Саші Довжик, який є серією матеріалів про загиблих. Зокрема Мар’яна Матвейчук створила літературні портрети таких діячів і діячок як застрелений окупантами херсонського композитора Юрія Керпатенка, директорки музею в Куп’янську Ірини Осадчої, перекладача давніх мов із Ірпеня Олександра Кислюка, поета Гліба Бабіча та інших. 2024 року до моніторингу долучилася інші державні інституції та громадські організації, щоби об’єднати свої зусилля в збереженні пам’яті про загиблих українських культурних діячів і діячок та адвокації їхніх справ. Радомир Мокрик додасть історичної перспективи про те, як від російського імперіалізму та радянської системи потерпали люди культури у 20-му столітті.

Ніч поезії та музики non-stop

Концерт-арена «Малевич», 19:00

«Ніч поезії та музики non-stop» ‒ культурний марафон, де поезія переплітається з музикою, створюючи атмосферу творчого натхнення.

• Учасники: Олександр Комаров, Соломія Чубай, Остап Сливинський, Богдан Тихолоз, Юлія Мусаковська, Артур Дронь, Катерина Міхаліцина, Павло Коробчук, Ія Ківа, Марина Пономаренко, Олена Герасим’юк, «Мертвий Півень».

04 Жовтня

Відчути і відобразити: любов у війні

Дім Звуку ЛКП «Львівське радіо», 12:30

Чи може звичайна західна людина без досвіду війни зрозуміти, як живеться в Україні під час повномасштабного вторгнення? Якоб Феллінг, данський журналіст і митець, спробував це зробити у непересічний спосіб. Після приїзду в Україну в жовтні 2023 на базі 6 реальних історій кохання він створив 120 малюнків та анімацій, які стали основою для світлового шоу «Кохання та війна». Згодом його витвір демонстрували у громадських місцях Данії, Фінляндії, Латвії, Італії, Німеччини. У розмові йтиметься про те, чи може візуальна інтерпретація воєнної дійсності достукатися до глядачів в різних куточках світу і стати входом у глибшу розмову про Україну, чи може малюнок бути альтернативою фотографії в нехудожніх оповідях. А також про візуальні наративи, як невід’ємну складову сучасної комунікації.

• Учасники: Якоб Феллінг, Катерина Міхаліцина. Модераторка: Неллі Клос

Скарб старовинних кулінарних книг або «Золотої нитки не загубіть»

Міжнародний Волонтерський Центр, 13:00

Давні кулінарні книжки – це щось значно більше за просто переписи страв. Це ниточки пам’яті, своєрідні кулінарні послання від минулих поколінь до прийдешніх. Ниточки, що дають розуміння «хто ми є». Гортаючи їх, можна зазирнути в час, якого вже нема. Книги проєкту «Авторська Кухня Українська» – це кулінарні книги з історією. За кожною, проглядається постать авторки – надзвичайної жінки свого часу. Її історія, її оточення, життєві орієнтири.

А ще, особливістю старих кулінарних книг є мова! Оті: «витачати легонько і печи», «як збронзовіє, заляти зимною водов», «виймити і приложити другим пляцком», «переховувати в холоднім місци». Враження, ніби сама авторка (а може й, хтось дуже вам рідний) ділиться правилами гостини і секретами куховарського вміння. І на душі стає тепліше…

• Учасники: Наталія Гресько. Модераторка: Оксана Хмара

На частоті свободи: розмова про «Радіо Афродіта»

Львівський культурний хаб, 13:00

Розмова-презентація документального роману про підпільну радіостанцію Української повстанської армії, яка півтора року вела мовлення кількома мовами, розповідаючи світові про боротьбу українців на окупованих територіях.

Ця історія фантастична на вигляд, однак у ній немає жодного слова вигадки. Восени 1943-го, в розпал Другої світової війни, радіопростір Європи заговорив про Україну. «Увага! Увага! Ви чуєте голос „Вільної України“!» ‒ кілька разів на день лунало англійською, французькою, німецькою і навіть російською.

Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо “Афродіта”» ‒ це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років досліджував архіви, проводив інтервʼю, мандрував Карпатами у пошуках могил і криївок, подорожував до Бельгії та Нідерландів, щоб написати цю книжку.

Хто як не ми: фронт і тил як дві визначальні форми буття українського суспільства в часі великої війни

Готель «Жорж», 15:00

У розмові йтиметься про те, що змінилося у стосунках між фронтом і тилом від 24 лютого 2022 до жовтня 2025, які діри й прірви відкрилися, чим вони загрожують і чи здатні ми як суспільство зробити щось для того, аби їх залатати.

• Учасники: Ігор Мітров, Олена Стяжкіна

AI для книжкового світу: 10 інструментів, що вже змінюють індустрію

Центр міської історії Центрально-Східної Європи, 15:00

Як штучний інтелект допомагає писати, редагувати, створювати обкладинки.

Інструменти для видавців: ChatGPT, MidJourney, ElevenLabs, Claude, Grammarly.

Кейси українських авторів і стартапів.

• Учасники: Анастасія Коробова

Кіно як пошук ідентичності. Презентація книжки «Екранний портрет України. 12 кінорежисерів 21 століття»

Львівський фотомузей, 16:00

Презентація книжки «Екранний портрет України. 12 кінорежисерів 21 століття» і розмова з авторками та кінорежисерами про роль, яку відіграє кіно у формуванні ідентичності й вихованні національних цінностей.

• Учасники: Анастасія Канівець. Модераторка: Наталія Єгоровець

«Невинний» контент. Розмова про культуру та ідентичність

Музей етнографії та художнього промислу, 16:00

Як українські автори долають стереотипи та мисленнєві схеми, закріплені в радянський період? Як література, масова культура, музеї адаптуються до воєнної реальності? Натхненням для розмови стала польська антологія «Невинний контент та інші пастки. Українські есеї про ідентичність», серед авторів якої, зокрема, Остап Сливинський, Ростислав Семків, Євгенія Кузнєцова, Діана Клочко, Ярослава Стріхa, Софія Рябчук та інші. Антологія видана Центром Мєрошевського в рамках проєкту «Польсько-українська школа перекладу «Слово на слово»».

Тривалість і тривкість: зазирнути у майбутнє

Сесійна зала Львівської міської ради, 17:00

Російсько-українська війна триває і фінал її аж ніяк не визначений. Втім те, що на 4 році повномасштабної війни цивільні і військові мають змогу зібратися і публічно обговорити майбутнє – очевидно вже є наша перемога. Революції і війни, що припали на долю нинішніх поколінь, щоразу були проти, на перший погляд, непереможного супротивника.

Які зміни в ідентичності українців відбулись у зв’язку з цими подіями? Якою є роль сучасних українців в глобальному світі?

Які зміни в самоідентифікації українців відбулись у зв’язку з цими подіями? Якою є роль сучасних українців в глобальному світі?

• Учасники: Ярослав Грицак, Олександр Комаров, Вахтанґ Кебуладзе, Сергій Плохій, Борис Ґудзяк, Ольга Муха

Лекція «Як читати сучасну українську літературу»

Львівський муніципальний мистецький центр, 17:00

Читачі постійно шукають відповідь на запитання: якою є сучасна українська література? Запитання непросте, бо передбачає цілий каскад текстів, імен і характеристик кількох поколінь.

Відомий літературознавець Ростислав Семків разом із видавництвом Stretovych намагається відповісти на цей запит, упорядкувавши книгу «Українська сучасна проза: 25 найкращих оповідань».

З нагоди виходу книжки Ростислав Семків проведе лекцію, на які розповість про найбільш знакові імена і тексти, які зараховуємо до сучасної української літератури. Про повний спектр тематики й стильових пошуків від пізніх 80-х й дотепер.

Бути поруч / бути разом? Що буде з нашим європейським човном?

Музей етнографії та художнього промислу, 19:00

Сьогодні дехто вже каже, що посеред європейського континенту утворюється «чорна діра»: колишні найбільші ентузіасти європейської ідеї, нові члени ЄС – Польща, Словаччина, Угорщина – поступово перетворюються на запеклих євроскептиків, які не бачать ні себе в об’єднаній Європі, ні перспективи такої Європи взагалі. Чи справді Європа аж у такій «дірі»? У той самий час для України європейська ідея виглядає єдиним рятівним сценарієм майбутнього. Як нам бути поруч? А може, все-таки бути разом? Чекати не можна, говорити і знаходити потрібні слова потрібно вже. Про це говоримо з інтелектуалами, культурними активістами, письменниками з України, Польщі, Словаччини, Сербії.

• Учасники: Владімір Арсенієвич (Сербія), Ольга Муха (Україна), Кшиштоф Чижевський (Польща). Модератор: Остап Сливинський

Живі й присутні: комбатантська поезія

Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Р. Іваничука (зал презентацій), 19:00

Поети й поетки, що є ветеранами російсько-української війни, читають вірші – і не лише свої, але й тих, хто навіки в строю.

• Учасники: Ігор Мітров, Микола Антощак, Федір Рудий, Артур Дронь, Павло Матюша, Андрій Кириченко, Олександр Комаров

05 Жовтня

Нова енергія літератури

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 10:00

Чи може література формувати майбутнє ‒ чи їй назавжди судилося лише віддзеркалювати й інтерпретувати те, що вже сталося? У цій розмові видатна польська нобелівська лауреатка Ольга Токарчук та знана українська письменниця Софія Андрухович міркуватимуть про роль літератури у часи кризи, катастроф і глибоких трансформацій.

• Модератор: Марцін Ґачковський

Література як безпечне місце пам‘яті та травми

Львівський муніципальний мистецький центр, 12:00

Чи можна заховатися в історіях? Література як безпечне місце пам‘яті та травми.

• Учасники: Александр Кратохвіл (Німеччина), Богдан Коломійчук (Україна). Модератор: Юрко Прохасько

Публічне інтерв ‘ю з Бернардін Еварісто

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 12:30

У цій розмові лауреатка Букерівської премії Бернардін Еварісто разом з українським поетом і перекладачем Остапом Сливинським поділиться роздумами про свою новаторську творчість, теми, що рухають її письмом, та відданість підсиленню голосів, які традиційно залишалися поза увагою літератури. Вона говоритиме про перетини ідентичності, творчості та суспільних змін, відкриваючи бачення свого шляху як письменниці й культурної діячки.

Війна, що нами пише

Львівський культурний хаб, 13:30

Артур Дронь, Богдан Коломійчук та Сергій «Колос» Мартинюк про досвіди і тексти. Зустріч двох авторів, які говоритимуть про власний досвід життя й творчості у час повномасштабної війни. Як події та переживання перетворюються на тексти? І як ці тексти стають не лише способом висловитися, а й свідченнями безжального часу, в якому ми живемо.

• Артур Дронь ‒ письменник, ветеран російсько-української війни.
• Сергій «Колос» Мартинюк ‒ музикант, письменник, громадський діяч, засновник та лідер гурту «Фіолет».

Наші пошкоджені душі. Розмова Стівена Фрая і Юрка Прохаська

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 15:30

«Як піклуватися про розум, коли світ здається на межі краху?» У цій розмові відомий британський письменник, актор і президент Hay Festival Стівен Фрай разом з українським психоаналітиком Юрком Прохаськом обговорять виклики для нашого психічного здоров’я у часи потрясінь.

Вони досліджуватимуть крихкість і водночас стійкість людської психіки, те, як окремі люди й цілі суспільства справляються з травмою, і чому відкриті розмови про психічне здоров’я є життєво необхідними для нашого колективного виживання. Розмова ставить питання: що зламається першим ‒ світ чи наша здатність витримувати його? ‒ і які практики турботи можуть допомогти нам зберегти рівновагу, гідність і надію в умовах «нової нормальності»?

• Учасники: Стівен Фрай, Юрко Прохасько. Модераторка: Катерина Міхаліцина

Україна та Ізраїль: поле бою російської пропаганди у роки війни

Львівський палац мистецтв. Конференц-зал, 17:00

У роки російсько-української війни, починаючи від 2014, а особливо після 2022, російська пропаганда зробила ідеологічну війну проти українок і українців частиною бойових дій. Оскільки мешканці України мають давні та глибокі зв’язки з ізраїльтянами та спільну долю в протистоянні екзистенційним викликам, нашим народам доводиться протистояти схожим руйнівним меседжам російських спецслужб. Про те, як розпізнавати маніпуляції громадською думкою та як їм протистояти сьогодні розмовлятимуть український журналіст, аналітик, телеведучий і блогер із мільйонами слухачів на You-tube Віталій Портников і українська журналістка, аналітикиня, творчиня та керівничка українського телеканалу «Слава» в Варшаві Марія Гурська.

• Учасники: Віталій Портников, Марія Гурська. Модераторка: Наталя Федущак

Точка світіння. Двомовні читання українських військових поетів

Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Р. Іваничука (зал презентацій), 19:00

Читання авторів та авторок, чиї тексти увійшли до проєкту Ukrainian Wartime Poetry, який втілює поетка та перекладачка Юлія Мусаковська спільно з Ексетерським Університетом у Великобританії та Містами літератури ЮНЕСКО — Львовом та Ексетером.

• Учасники: Ігор Мітров (Україна), Анатолій Дністровий (Україна), Артур Дронь (Україна), Федір Рудий (Україна) (читають оригінальні тексти), Г’ю Робертс (Великобританія), Фіона Бенсон (Великобританія), Юлія Мусаковська (Україна) (читають переклади на англійську). Модераторка: Анна Хрякова

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1619952 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619952{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Авторка чотири роки мешкала в США. У 2020 вона жила в Новому Орлеані й там долучалася до вуличних демонстрацій. Книга стала результатом чисельних інтерв’ю, у яких герої розповідають власні історії, та кількарічної роботи над текстами, розпочатої 2020-го в США у розпал пандемії і протестів Black Lives Matter, що поширилися того ж року всіма Сполученими Штатами після того, як білий офіцер поліції вбив чорного чоловіка на ім’я Джордж Флойд, і які підтримали в багатьох країнах світу. Оксана Брюховецька також є авторкою ілюстрацій до книги.

ZAXID.NET поговорив з Оксаною Брюховецькою про рух Black Lives Matter, про те, яким чим цей досвід боротьби є корисним українцям та як саме створювалась книжка, яка уже встигла викликати не аби який резонанс.

За яким принципом ви обирали героїв інтерв’ю?

Коли виникла ідея брати інтерв’ю, швидко стало зрозуміло, що це буде досить складно. Улітку 2020 року, коли спалахнули протести, в гарячій фазі була пандемія COVID19, люди сиділи вдома в ізоляції, на вулиці і в громадських місцях носили маски, уникали контактів і спілкування. У мене практично не було ніяких зв’язків у цій країні, я туди приїхала незадовго до подій і вперше в житті.

Я пробувала просто писати людям, чиї публічні висловлювання мені були цікавими, але вони ніколи не відповідали. Організатори протестів, до яких ми підійшли на вулиці в Новому Орлеані, відмовилися давати інтерв’ю ‒ їм було не до того. Питали різних українських знайомих, які відвідували США або вже жили там про контакти.

Спочатку відгукнулися двоє PhD студентів з Нью-Йорку, де навчалася знайома українка. Це були чорна дівчина і білий хлопець, їхні розповіді вміщені першими в книжці.

Згодом я побачила, що у фейсбуці утворилася група Української антирасистської громади і написала в ту групу, що шукаю контакти людей, які би розповіли українцям про протести Black Lives Matter, і що особливо зацікавлена у контактах чорних людей. Мені відповів Юліан Гайда, журналіст, американець українського походження. Він сам дав інтерв’ю і познайомив із чорним журналістом із Чикаго Стівом Байнумом, який погодився поговорити в zoom, бо симпатизує Україні і є парафіянином української православної церкви. Його інтерв’ю – одне із найпотужніших у книжці.

Оксана Брюховецька також є авторкою ілюстрацій до книги (фото видавництва “Човен”)

Подорожуючи Сельмою, в Алабамі, де всі музеї і заклади були зачинені через ковід, ми натрапили на Welcoming Center, інформаційний центр і крамничку біля історичного місця ‒ моста Едмунда Петтуса, на якому відбувалися події Кривавої неділі в часи Руху за громадянські права. Ми запитали чорного хлопця у масці за стійкою, чи не порадить він нам людину із Сельми, яка би розповіла нам, іноземцям, про ті історичні події, а також про нинішні протести. Хлопець дав нам візитку жінки, сказавши, що це легендарна учасниця руху 1960-х, найкомпетентніша людина в місті з цього питання. Я телефонувала безліч разів за тим номером на візитці, але ніхто не відповідав. Вже втративши надію, через кілька тижнів після повернення з Сельми, я натрапила на ту візитку знов і знічев’я подзвонила. І раптом на тому боці відповіли ‒ мені забило дух, бо південного афроамериканського акценту я майже не розуміла. Це була Кімберлі, помічниця легендарної Джо Енн Бленд, яка дитиною ходила маршами разом із Мартіном Лютером Кінгом, дитиною потрапляла до в’язниці через протести. З нею ми невдовзі записали розмову в zoom.

Чорна пасторка Морган Фултон належала до спільноти церкви Chi Alpha, яка у час пандемії, коли все кругом позачиняли, продовжувала іноді збирати людей на відкритому повітрі. До неї і ще до кількох людей із університету Тулейна ми звернулися напряму і вони погодилися поговорити.

Я можу розповідати про кожного героя чи героїню книжки, яким чином їх знайшли, але це буде довга розповідь. Якщо коротко, то чим далі, тим більше щастило і вдалося поговорити з надзвичайно цікавими людьми ‒ збір інтерв’ю тривав більше року. Здебільшого це не були активні організатори протестів, радше ті хто приєднувались, часто або іноді, або ж спостерігали. Це були, скажімо так, звичайні громадяни, які були готові коментувати події у країні і ділитися власним досвідом. Людей нам допомагали знайти інші люди ‒ часто це були несподівані ланцюжки збігів. Такі випадковості насправді мають цінність, тому що це убезпечує від однієї вузької спрямованості у виборі людей.

Втім були і більш структуровані принципи ‒ важливо було мати більшість чорних голосів ‒ їх у книжці 16. Деяких із них ‒ люди змішаних рас ‒ коли людина має, до прикладу, білого батька і чорну матір, втім в американському контексті вони вважаються чорними. Також важливо було показати ‒ в протестах брала участь величезна кількість білих американців, тож білі також представлені в книжці. Є двоє українців з діаспори, є люди єврейського і азійського походження. Приблизно рівна кількість чоловіків і жінок, а також різний віковий діапазон, що охоплює різні покоління. Було важливим також професійне різноманіття, освіта і експертність ‒ тож в книжці є студенти, професори, дослідники, журналісти, люди приналежні до активізму, економіки, мистецтва і релігії. Не всі записані розмови увійшли до книжки, а ті, які видавалися найцікавішими. Але таких була більшість.

Як склалась книга? У якій момент стало зрозуміло, що вона потрібна в Україні?

Вже після кількох розмов я збагнула, що з цього може вийти щось більше аніж публікація в медіа. І хотілося говорити з людьми. Я потрапила в зовсім нове незнайоме суспільство, сиділа на ізоляції на карантині. Ці інтерв’ю приносили розкіш спілкування, можна було так багато дізнатися, це була просто освітня програма. Було ясно, що в Україні немає багато якої інформації, що нею ділилися люди. Огляд політики й історії переплітався в цих розповідях з історіями їхніх родин чи спільнот. Але головна цінність цих інтерв’ю в тому, що вони зафіксували певний історичний момент. В них постають ті гарячі теми, які саме на той час звучали в американському суспільстві, вимоги, які висували протестувальники. Деякі з них могли звучати утопічно чи радикально, але всі привертали критичну увагу до суспільних проблем. Це нагадувало моменти революційного піднесення, знайомі мені з українського контексту, хоча безперечно наші протести і їхні були різними, і я не проводжу прямих паралелей.

Я була в захваті від формату інтерв’ю, тому що він дає можливість за годину-дві стільки взнати від людини, що залишалося відчуття, наче ти знаєш цю людину вже давно, наче ви ‒ друзі. Я десь прочитала, що коли людина відчуває, що вона вам цікава – вона відкривається. А всі ці люди були надзвичайно цікаві. І звичайно, було б дивно лишати всю цю радість тільки для себе. Звичайно, мені хотілося поділитися нею з людьми в Україні. Тим паче, що протести BLM дуже спотворено висвітлювали в українських медіа і дуже відчужено, як щось, що потрапило в новини, але нас не стосується. Також, на жаль, я бачила у той час багато расизму в соцмережах і коментарів, які свідчили про цілковите нерозуміння того, що тоді відбувалося в США. Безперечно, я могла розповісти сама про те, що бачила на власні очі – я це зробила в кількох публікаціях в медіа на той час. Але мені хотілося більшого ‒ зібрати ці різні голоси, дати можливість людям зі Сполучених Штатів самим розповісти нам, українцям, про те, що їх хвилює. А нам – мати можливість їх почути.

Хочу також сказати, що коли більша частина роботи над книжкою була зроблена, на початку 2022 року, я поставила роботу над книжкою на паузу. Так, з початком повномасштабного російського вторгнення у мене було оце відчуття, що «не на часі». Я цілковито переключилася на інший проєкт, мистецьку дипломну роботу, яку робила в університеті Мічигану, і вона була присвячена Україні, російській війні і травмі поколінь. Було надзвичайно важливо привертати увагу до теми України там. Коли ж я повернулася в Україну, то побачила, як вирує у нас культурне життя попри війну, і як важливо, щоб українські дослідження – на різні теми –з’являлися в публічному полі. Відтак я ще пів року завершувала роботу над книжкою і вона побачила світ у видавництві «Човен» в липні 2025 року.

Чим досвід боротьби афроамериканців за свої права міг би бути корисним українцям у своїй боротьбі?

Це обопільний інтерес і обопільна користь. Саме тому, що ми маємо свою історію боротьби за нашу свободу, за визволення, за незалежність. І це стара історія, саме в Сполучених Штатах я дізналася про дружбу Тараса Шевченка з афроамериканським актором Айрою Олдріджем, який втік від американського расизму в Європу, і під час гастролей його театру в Санкт-Петербурзі з ним познайомився Тарас Шевченко. Є портрет Айри Олдріджа, який Шевченко намалював. Мене дуже надихала ця історія, коли я малювала портрети своїх героїв і героїнь для книжки. За свідченнями, Шевченко й Олдрідж спілкувалися (їм допомагали з перекладом), і ділилися тим, що Америка тоді ще досі не покінчила з рабством, а Росія з кріпацтвом.

У книжці є кілька людей, які детально проводять паралелі між американською білою вищістю і російським колоніалізмом і пояснюють, чому, зрозумівши одне, легше зрозуміти й інше. Особливо в цьому відношенні раджу розповіді Стіва Байнума і Террелла Старра ‒ обоє чорних журналістів мають зв’язок з Україною і бачать ці паралелі у своїй і нашій боротьбі.

Яка найнегативніша та найпозитивніша риси США з вашої точки зору?

В Америці дуже багато нерівності і це дуже легко побачити, якщо вийти з благополучної бульбашки університетів і освітніх програм, куди здебільшого потрапляють українці, куди потрапила і я. Ці бульбашки є неймовірно багатими, цікавими і прогресивними. Часто, як кампус університету Мічигану, де я перебувала три роки ‒ вони ізольовані він «іншої дійсності», це такі позитивні конгломерати, good places, відсилаючи до однойменного серіалу. Ці хороші університети справді вражають. Коли я прийшла в мистецьку школу університету Мічигану і нам зробили тур по всіх об’єктах її території, по всіх майстернях і студіях, оснащених неймовірною кількістю засобів – від величезного керамічного цеху до студій віртуальної реальності і гігантських студій для зйомок ‒ і всім цим студенти можуть користуватися, ‒ моє серце обливалося сльозами ‒ я згадувала бідні майстерні моєї Київської художньої академії. В університеті я слухала неймовірні курси на різних департаментах. Коли я гортала сторінку з описами курсів ‒ в мене голова йшла обертом, яке все мені здавалося цікаве.

Але я мала щастя перед цим півтора року жити в Новому Орлеані і гуляти його околицями, і бачила жахливу бідність, бачила людей, у яких крізь покоління немає можливості здобути освіту ‒ бодай якусь, не кажучи вже про престижний університет. І ці люди найчастіше – чорні люди і люди кольору. І усі в той час говорили про системну нерівність, системний расизм, який неможливо здолати протестами на вулиці. Цим Сполучені Штати відрізняються від України ‒ у нас люди можуть вийти на вулицю з протестами і змінити владу, або змусити владу змінити її рішення. В США цього дуже важко домогтися. Звісно, зміни на краще там відбувалися, в тому числі завдяки масовим рухам, але і постійні відкати назад також.

Під час протестів Black Lives Matter з’явилось також гасло All Lives Matter? Чому воно є некоректним?

Кожне гасло працює в певному контексті і важливо розуміти цей контекст, щоб збагнути значення того ти іншого гасла. Гасло про те, що всі життя мають значення не є некоректним, воно є універсальним. Воно працює в контексті, скажімо, питання зміни клімату, чи загрози ядерної війни, яка може знищити усе людство. Звісно, це гасло відсилає й до певних релігійних догм, як от любов до ближнього.

Журналіст Террелл Старр працює в Україні та висвітлює події тут (фото видавництва “Човен”)

Але подивімося, що робиться у світі. Хіба життя людей в різних куточках світу мають однакову цінність? Хіба всі люди мають однакове право на життя, здоров’я, освіту? Чому ми, українці, одного дня стали позбавлені мирного життя, чому мої співгромадяни гинуть на війні? Тому що для агресора наші життя не мають значення. І ми боремося проти агресора, за цінність своїх життів. Пам’ятаючи про це, мені здається, легко зрозуміти й гасло Black Lives Matter, яке з’явилося в певному контексті і виражає боротьбу певної групи людей. Але це не означає, що твердження про те, що чорні життя мають значення, автоматично передбачає, що інші життя не мають. Це хибне тлумачення. І коли гаслові Black Lives Matter протиставляли All Lives Matter ‒ це було немов спроба стерти видимість конкретної боротьби конкретних людей, сказавши, що усі одинакові. Але усі не однакові, бо в світі є нерівність, є війни і є пригнічення. І коли ми говоримо «Слава Україні», ми не спеціально замовчуємо інші країни, так? Ми цим гаслом говоримо про себе, про свою боротьбу.

Зустрічала такі думки, що рухи Black Lives Matter та Mee Too привели до влади Трампа (тобто за нього голосували противники цих рухів). На вашу думку, чи це так?

Насправді, у 2020 році протести Black Lives Matter і підйом цього руху не дав Трампові прийти до влади. Це визнано багатьма у США. Але рухи й настрої в суспільстві не тримаються в однаковій напрузі постійно, з часом вони йдуть на спад, а лідери країни, яких обрали, розчаровують своєю політикою, не виправдовують сподівань. І тому Трамп повернувся. Це схоже на те, як в Україні повернувся Янукович через 5 років після того, як Помаранчева революція не дала йому прийти до влади. Але є і певна відмінність, тому що Трамп повернувся на другий термін. І це показує те, якою є ця країна ‒ там дійсно багато людей підтримують Трампа. Це було видно і під час виборів 2020 року – ця країна наче розколюється надвоє.

З боку складається враження, що американська демократія зараз склалась, як картковий будиночок. Чи це так?

На превеликий жаль це схоже на правду. Втім, як пояснив Террелл Старр на презентації нашої книжки в Києві, американська демократія досить молода, буквально трохи старша за українську. Адже тільки після Руху за громадянські права, у 1960-х, ця держава надала нарешті усім своїм громадянам право брати участь у голосуванні, тобто здійснювати політичний вибір. Це він і називає точкою відліку американської демократії. І, як бачимо нині, за неї ще треба багато боротись.

Багато росіян говорять, що санкції проти всіх громадян Росії є расизмом. Чому таке порівняння є некоректним?

Санкції проти всіх громадян країни-агресора потрібні, бо їхня держава розв’язала війну і вторглася в суверенну країну. Санкції є однією з форм тиску на державу ‒ на жаль не дуже дієва ‒ задля того, аби покласти кінець цьому свавіллю. Пересмикування російської пропаганди, про яке ви питаєте ‒ цинічне і брехливе. Це намагання представити громадян Росії жертвами, у той час, як вони є співучасниками злочину, який здійснює їхня держава ‒ навіть якщо комусь із них цього не хочеться визнавати. Якщо вони користуються благами своєї держави, сплачують в ній податки, то несуть і відповідальність за дії держави. Але звісно вони це можуть заперечувати, бо в їхньому світі все догори дриґом. Про це гарно розповідає Максим Буткевич, про оцю свідомість відсутності відповідальності.

Згадаймо протести проти війни у В’єтнамі у США в 1970-х. Саме тому, що громадяни країни відчували відповідальність за дії своєї влади вони виходили на вулиці. В моїй книжці представлена знана художниця Марта Рослер, яка робила відомі мистецькі твори проти війни у В’єтнамі у той час.

Знаємо, що образ Америки ми бачимо переважно через кіно. Якою є роль культури у боротьбі за рівні права? Що може культура?

Культура грає різну роль, іноді вона виконує функцію ідеології. Вона може бути цілком тоталітарною і обслуговувати тих, хто пригнічує певні групи людей.

Є культура народів, яка йде з глибин, із сердець. Культура народу формує його ідентичність, робить його видимим у світі. Якщо ми хочемо познайомити когось з Україною, ми розповідаємо про її культуру. Так само, ознайомившись з культурою інших народів, ми можемо пізнати їх глибше.

В усіх рухах за права, за визволення, культура, мистецтво грають роль. Бо це те, як люди виражають себе, свої ідеї. Особливо цінним є критичний потенціал, закладений в культурі. Якщо його відібрати, якщо перестати дискутувати, осмислювати, підважувати ‒ то дуже легко опинитися в маніпульованому стані, де панують цензура і примус.

Квоти в культурі, зокрема оскарівські квоти, допомагають чи шкодять у досягненні рівності?

Квоти ‒ це важлива політика для того, щоб здійснити зсув в системі, де певні меншини чи групи ‒ жінки, наприклад, чи люди кольору, як в США, ‒ не мають доступу до привілеїв, які мають інші. Вона є дієвою на певних етапах і в певних ситуаціях. Втім ця політика не вирішує усіх проблем одразу, і на жаль іноді може зводитися до показових результатів, коли на позір все стає добре, але по суті нічого не змінюється. Наприклад, Білорусь якось була визнана як країна, у якій дуже високий показник представленості жінок у політичних інститутах, але при цьому усі ці жінки успішно підтримують Лукашенка. Втім завдяки цим квотам тоталітарній країні доводилося отримувати високі показники гендерної рівності. Тобто так, квоти допомагають представленості, але потрібно одночасно розглядати безліч інших суспільних проблем.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619965 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619965{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

«Нам щиро приємно бути частиною цього кінопроєкту! Дякуємо за запрошення ‒ нехай українська музика звучить ще голосніше й сягає сердець глядачів у кінотеатрах!», ‒ йдеться на сторінці хору у фейсбуці.

Нагадаємо, фільм стане продовженням пригод, що розпочались у фільмах «Потяг у 31 грудня» та «Потяг до Різдва».

Легендарна пісня вперше прозвучала у вересні 1970 року, проте фільм посилається не лише на неї, а й на багатозначність червоної рути в українській культурі. Адже це і символ справжнього кохання, і легендарна пісня, і міфічна квітка, й однойменний фестиваль, і навіть реальний потяг червоного кольору, що існував в 70-х роках.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

Події фільму відбуваються у потязі «Червона Рута», де кохання з першого погляду не просто можливе, а неминуче. Легендарний символ кохання комусь допоможе знайти справжнє почуття, комусь – зберегти його, а комусь – зрозуміти, що воно завжди було поруч.

Нових персонажів у фільмі зіграють Олександр Рудинський («Перші дні»), Роман Луцький («Медовий місяць»), Катерина Варченко («Прикордонники»), В’ячеслав Довженко («Кіборги») та інші. Також до своїх ролей у попередніх фільмах повернуться Станіслав Боклан, Катерина Кузнєцова, Анна Кузіна, Юрій Горбунов, Лілія Ребрик, Михайло Хома, Олеся Самаєва, Дмитро Павко і Анастасія Іванюк.

Над фільмом працюють режисер Олексій Єсаков («Песики»), оператор-постановник Юрій Король («Потяг у 31 грудня», «Мавка. Справжній міф», антологія «Перші дні»).

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619987 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619987{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

У програмі фестивалю – три національні чемпіонати з кави: Barista Championship, Latte Art Championship та Coffee Roasting Championship. Вони стартують уже 2 жовтня, вхід на чемпіонати вільний. А от 4–5 жовтня відвідувачів чекають більш, ніж 30 кав’ярень з різних міст, фестивальний фудкорт і солодощі.

Літературна частина події збере відомих авторів та спікерів: Артура Дроня, Мар’яну Савку, Маркіяна Прохаська, Ігоря Балинського, Маріанну Душар та інших. На книжковому ярмарку видавництва та книгарні представлять новинки, а відвідувачі зможуть долучитися до збору україномовних книг для для Шевченківської публічної бібліотеки у селищі Шевченкове Куп’янського району, що на Харківщині.

Гості фестивалю зможуть обрати вінтажний образ, докупити аксесуари на ярмарку та насолодитися атмосферою ретро, а також послухати стендап-виступи Чиркова, Зухвалої, Щербана та інших. А на вечірніх концертах відвідувачі зможуть насолодитися концертами за участю Jamala, Крихітки та інших запрошених артистів.

Організатори збирають кошти на FPV-дрони для українських захисників у межах ініціативи «Рій помсти».

Дітям до 12 років, ветеранам, військовим та родинам загиблих вхід безкоштовний. У вартість квитка входить порція кави у дріпі.

Квитки на Coffee, Books and Vintage Festival уже доступні, ціна зростатиме ближче до події.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1619744 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619744{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

ZAXID.NET вирішив відвідати творчу майстерню скульпторів Дениса Шиманського і Володимира Семківа, поглянути на роботи, які вони готують до «Тижня скульптури» та поговорити з ними про актуальність скульптури, мистецтво у публічному просторі і мистецтво в час війни.

***

18 вересня – ясний та погожий день. Давно не пам’ятаю такої м’якої та приємної осені у Львові. Йду на Зелену, 115, щоби зустрітися із двома львівськими скульпторами у їх майстерні – Денисом Шиманським та Володимиром Семківим.

В своїй майстерні, яку знімають на двох, вони готують роботи для Львівського «Тижня скульптури», що буде розпочнеться у жовтні і триватиме місяць. Проте об’єкти зазвичай стоять на вулиці рік, а то і довше.

Крокую по типовій ґрунтовці, яка межує із калабанею, що типово для другорядних вуличок міста.

Підходжу за адресою, яку мені дав Денис Шиманський – типової новозбудованої багатоповерхівки, і довго не можу зрозуміти, де ж художники примудрилися облаштувати тут майстерню.

Денис Шиманьский покаже своїх 20 робіт під час Львівського Тижня скульптури. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

З іншої сторони від цього ЖК мене виходить зустрічати Шиманський в засмальцьованому комбінезоні, на якому сліди фарби, ґрунту та глини – все саме так, як мав би виглядати художник за роботою. Він веде мене ще кудись, до найближчої будівлі, яка за Радянського Союзу була котельнею.

Біля неї вже чутно мистецький дух – в садочку всіяно скульптурами, а одразу перед входом усміхнений Володимир Семків в масці зварювальника, рукавицях і робочій куртці зварює металевий каркас майбутньої скульптури. Тепер все склалося.

Процес кипить, іскри летять. Проходжу повз Семківа і йду за Шиманським всередину цієї будівлі, яка мені уже починає нагадувати віллу «Хованка» із Пеппі Довгапанчохи.

І я не помиляюся. Переступивши поріг, я поринаю в щось середнє між виставковою залою галереї, гаражем автолюбителя і бабусиним горищем. Запах у майстерні в ногу вальсує із внутрішнім наповненням майстерні – це якийсь дикий мікс глини, бензину, кави, дерева й фарби.

По периметру височезних стін, які колись приховували начиння котельні від сторонніх очей, до самої стелі стоять риштування, на яких почесно за нами споглядають скульптури та картини митців.

«В цьому куточку роботи Володі до зеленої Кассандри, далі мої. Тут фігурки з проєкту в Палаці мистецтв і ескізи, з яких усе починалося. Маленьке поступово виростає методом проб, помилок і експериментів. Тут також трохи живопису художника Стаса Жалобнюка з Одеси: ми бартеруємо – він нам живопис, ми йому скульптуру», – розповідає Денис Шиманський.

Спочатку він нервово заглядає в телефон, щоби зорієнтуватися на питаннях до розмови, які я надіслав йому раніше.

«Колись була котельня, і вона була просто закрита. Вікна були замуровані, бо тут був просто ніби склад. У 2016 році УКУ замовило у Володі Семківа проєкт з руками і він шукав місце, де йому можна було би ліпити ескізи. Тоді ми й знайшли цю майстерню і відтоді тут і працюємо», – розповідає він.

Прошу його почуватися вільно та розповісти більше про те, чим наповнений простір. Крім різних артефактів на полицях, тут, очевидно, ще робочі місця митців. Під стінами стоять величезні столи, на яких гамузом в творчому впорядкованому хаосі лежить мистецький реманент, всілякі інструменти, газові пальники, затискачі, в кутку стоїть велика піч.

«Можемо плавити тут все, що завгодно, і кераміку, і навіть бронзу», – хвалиться Шиманський.

Скульптури Дениса Шиманського будуть діалогувати із навколишнім простором Львова. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Тема цьогорічного львівського «Тижня скульптури» – Діалоги. Мені стає дуже цікаво, бо вже в цій майстерні розвивається особливий діалог: ревіталізована радянська котельня, яка би мала зігрівати дійсність «народонаселення ячейок радянського суспільства», стала оплотом, буквально кузнею сучасного мистецтва.

«Раніше я робив проєкт «Особистий простір» і там були маленькі фігурки до 20 сантиметрів, які вписувалися в різні архітектурні форми. І для мене цей фестиваль став логічним продовженням історії діалогів з архітектурою і з пам’ятниками Львова», – розповідає Денис.

Два дні він з дружиною ходив по місту і вибирав локації, де ці фігури могли би експонуватися і з чим би могли діалогувати його роботи, і, зрештою, у нього склалася візія.

Концепція роботи Шиманського стала продовженням попередньої виставки з багатьма фігурками до 20 сантиметрів, Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

«У Львові я встановлюю 20 об’єктів на певний час, потім демонтую, щоб звільнити місце для нових ідей і робіт. Це мій діалог із містом через 20 точок: Оперний театр, пам’ятник Федорову, фонтан на площі Коліївщини, органний зал, Личаківський цвинтар, Стрийський парк – інтервенція до дипломної роботи Ярослава Мотики у фонтані з лебедями, залізничний вокзал, Львівська політехніка», – розповідає Денис Шиманський.

Митець хоче розробити мапу, щоби було зрозуміло, де ці об’єкти знаходяться для того, щоби кожен охочий міг прийти до них та здійснити з ними якийсь свій діалог. Але попри це скульптору подобається спонтанність, тому його ідея полягає у живій безпосередній зустрічі, а не у педантичному відшукуванні всіх 20 скульптур на карті міста.

«Мені подобається спонтанність міста. Ідеш, бачиш пам’ятник – це одна історія, архітектуру – інша. Придивляєшся до будинку, балконів, вікон, деталей – і помічаєш, як скульптура вступає в діалог з простором. Наприклад, на площі Коліївщини колись компактно жили євреї: це було місцем зустрічей під час набирання води», – каже Шиманський.

Підходжу до скульптур ближче і у сонячному світлі, що щедро заливає кімнату крізь величезні вікна, уважно вглядаюся в скульптури. Запитую у нього про матеріали.

«Це кераміка шамот – матеріал, виготовлений з природної глини, яка піддається попередньому випалюванню при температурі близько 1200 °C. Він стійкий і витривалий до середовища», – розповідає скульптор.

Коли я готувався до розмови і читав про попередні роботи митців, то згадував про те, що скульптура у публічному просторі для львів’ян подекуди є викликом. Свого часу скульптура «Впевнена» Василя Корчового, як і монумент Ксав’єру Моцарту австрійського скульптора Себастіана Швайкерта, викликала у містян чималий резонанс. Тож запитую у Шиманського про те, яку суспільну реакцію він очікує.

«Кожен має право на власну думку та висловлювання. Важливо, що це може бути будь-яка форма – хейт чи підтримка – якщо не шкодиш самій роботі. Це нормально і природно: людина має право висловлюватися, і я це вітаю. Мистецтво будь-якої форми – скульптура, живопис, інсталяція, перформанс – важливе, бо це суть людини. Без нього ми не були б тими, ким є. Це як вода для життя, мистецтво необхідне для мислення, фантазії й сприйняття світу», – розмірено веде далі автор.

Ідея скульптора полягає у живій безпосередній зустрічі із скульптурами. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

В цей момент до майстерні заходить Володимир Семків і розмірено знімає з себе маску зварювальника і рукавиці, видихає, ставить чайник і пропонує почаювати. Щиро погоджуюся, бо говорити про скульптуру – це як танцювати про архітектуру – доволі складно, і треба робити паузи.

«Львів швидко змінюється, і “Тиждень скульптури” цьому дуже сприяє. Згадайте Львів ще 6-7 років тому – це було геть інше місто. Колись скульптура асоціювалась із корупційними скандалами та сумнівними пам’ятниками. Цікаво, бо раніше “сильні світу цього”, замовляли скульптуру і митець був просто інструментом – хай би то був Мікеланджело в Італії, чи якийсь скульптор, який ліпив ленінів за Совка. Сьогодні публічна скульптура – авторська заява, діалог із містом. Часто вона тимчасова, як стріт-арт. Тим не менше, “Тиждень скульптури” показує: мистецтво в місті — це не пам’ятник на віки, а жива розмова митця з громадою», – говорить Володимир Семків.

Під час фестивалю можна буде побачити три роботи Володимира Семківа. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Повільно осягаю пасаж, у якому Мікеланджело порівнюють із радянськими скульпторами, і, на диво, приходжу до висновку, що Семків таки має рацію. Тож відходжу від ошелешення і запитую про його роботи, які будуть на тижні.

«Цього року матиму три роботи у місті. Перша – “Бульбашка”: рука-кулак тримає велику рожеву сферу, символ наших особистих ілюзій і паралельних реальностей. Якраз біля входу до майстерні я зварював металевий кулак, який буде тримати цю бульбашку. Друга — “Діалог”: дві двометрові дерев’яні ноги мандруватимуть містом, з’являючись біля різних пам’ятників, ставлячи питання про якість наших просторів і мистецтва. Третя – “Затиснута” – жіноча постать – навпроти театру Курбаса», – відповідає Семків.

Я розумію, що питань у мене більше, ніж у нього відповідей, і що я лиш доволі інтуїтивно можу все це намацати. Він бачить питання у моїх очах і робить крок на випередження.

«Скульптура говорить формою, а слова лише звужують сенси. Якісна робота має власний ключ: кожен знаходить свій. Якщо вона зачіпає – значить, зроблено добре. Глядач має сам питати: що це, чому дратує або радує? Митець не дає готових відповідей, він ставить запитання, а відповідати має глядач», – розповідає Семків.

Одну з робіт Володимира Семківа фактично зацензурувала Львівська міськрада. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Мені стає простіше, бо перестаю почуватися варваром у саду. Натомість запитую про те, чи просто було погоджувати розміщення робіт із міською радою.

«Ну, одну мою роботу, “Гнучкість”, міськрада фактично зацензурувала. Я створив її спеціально для розміщення перед ратушею: це зігнута восьмиметрова колона — символ цінностей і їхньої стійкості. Ну і позаяк поруч відбуваються прощання з полеглими, то чиновники забоялись, що артоб’єкт не впишеться в контекст. Та ідея в іншому місці втрачає сенс. Колона як символ опори може бути міцною або гнучкою – так само, як наші погляди на війну, мобілізацію, владу й власні принципи», – каже автор.

Я бачу, що йому прикро, але він приймає таку позицію. Вирішую його запитати, власне, за війну і за мистецтво.

Одна з робіт Володимира Семківа – «Бульбашка»: рука-кулак тримає велику рожеву сферу. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

«Коли почалась війна, у мене був великий шок і здавалося, що мистецтво зайве. Якщо завтра може прилетіти ракета, то навіщо це все? Але саме в кризу я побачив протилежне. На виставках, наприклад, у Нацмузеї в Одесі, одразу після обстрілів прийшло сотні молодих людей, і у всіх них горіли очі. Тоді я зрозумів, що людям потрібна культура, той катарсис, що вони переживають споглядаючи твори мистецтва, щоби триматися. Ми справді боремось і за культуру, і це відчутно саме в такі моменти. Це вже банальна фраза, але я бачу її суть, коли люди приходять, то я розумію і відчуваю, що це потрібно людям», – підводить підсумки Семків.

Не можу з ним не погодитися. Тож зрештою поки Денис нарізає яблука, а Володимир наливає чай, спішу насолодитися моментом і атмосферою, яка панує у майстерні, позаяк розумію, що дістав квиток і нагоду попасти у виставкову залу, де не хочеться бути варваром, а більшість відповідей зможу отримати лише стишившись.

Володимир Семків відомий зокрема своїми роботами на кампусі Українського Католицького Університету. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Нагадуємо, що організаторами фестивалю є Львівська міська рада, артцентр «Я Галерея», Сучасний музей мистецтва та Львівська обласна військова адміністрація. Куратором виступає Павло Гудімов, а головна менеджерка фестивалю – Анна Годун. Над подією працює понад 30 людей. Від художників, представників інституцій до волонтерів. Четвертий рік поспіль активно долучається Скансен Львів. Також четвертий рік генеральними інформаційними партнерами події є ZAXID.NET та 24 канал.

Мені подобається, коли любовна лінія, якщо вже автор зробив її центральною, була прописана психологічно тонко, детально, емоційно точно, без будь-яких банальностей, нелогічностей і “рожевих соплів”. Для мене дуже важливо, щоб вчинки героїв були обґрунтованими, а їхні характери розкривалися з різних боків, а не лише з боку почуттів один до одного. Тож сьогодні в моєму списку будуть гідні романи про кохання з цікавими сюжетами.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Джек Лондон “Маленька господиня великого дому”

Головний герой, з дитинства володіючи небагатьом властивою самодисципліною, сам побудував своє життя, спрямувавши його в потрібне русло. У нього ідеальний шлюб з Паолою, жінкою без єдиної вади. Чудесним чином в ній поєднуються розум, краса, творчі здібності, сміливість, здається, немає нічого, що було б їй не під силу.

Але ідеальний шлюб дає тріщину після того, як в маєток приїжджає друг Діка — Івен. І як би Паола не намагалася тримати дистанцію, між нею та Івеном виникають почуття, які вони не в силах стримувати. Жінка розуміє, що любить їх обох, і не знає, як повинна вчинити, адже вона поважає свого чоловіка і хоче захистити його доброчесність.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Шарлотта Бронте “Джейн Ейр”

У романі прекрасно все: опис природи, детально прописані герої, тонка любовна лінія, діалоги, що передають кожну найдрібнішу емоцію. Я жодного разу не занудьгувала під час читання. Так, я не завжди погоджувалася з вчинками героїні, не завжди була солідарна з її релігійними поглядами, але варто списати все це на те, коли була написана ця книга, і які суспільні норми тоді існували.

Джейн Ейр, кругла сирота, що володіє зовсім незрозумілим для оточуючих людей характером. Спочатку вона постає перед нами похмурою, замкнутою, тихою, але при цьому жадає любові, якої не отримувала з самого дитинства. Але поступово грані її характеру починають розкриватися перед нами все сильніше, і ми розуміємо, яка чиста душа у цієї героїні, і якою внутрішньою силою вона володіє.

Джейн розповідає нам свою історію, починаючи з дитинства: труднощі життя з жорстокою тіткою та її дітьми, навчання в суворій релігійній школі для дівчат, робота гувернанткою в похмурому маєтку Торнфілд, мешканці якого явно щось приховують, доленосна зустріч з його таємничим господарем. Життя не дає дівчині поблажок, але вона все одно бореться за власне щастя.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Мадлен Л’Енгл​ Стедман “Світло в океані”

Думаю, ця книга найсумніша з усієї моєї добірки, вона розбивала мені серце протягом всього прочитання.

Автор розповідає історію доглядача маяка та його молодої дружини, які дуже хочуть завести дитину, але у них не виходить. Доля підкидає їм таку можливість — немовля прибиває до берега, і вони починають про нього піклуватися, як про своє, вирішивши нікому не розповідати про цю подію. Але, звичайно, все це призводить до плачевних наслідків.

Ця історія не лише про кохання молодої пари, але й про ціну вибору і про прощення.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Маргарет Мітчелл “Віднесені вітром”

“Віднесені вітром” — це любовно-історичний роман. Спочатку книга притягує дуже сильними головними героями, які мені, до речі, не подобаються, але це не псує моє враження від книги.

Дії відбуваються під час громадянської війни в США, коли рабовласницький Південь воював з Північчю, а сім’я Скарлетт, головної героїні, опинилася під ударом, адже вони були досить багаті і володіли великою кількістю рабів.

Героїня показана нам у той час, коли їй доводиться виживати, але у неї не опускаються руки, вона вміє пристосовуватися до будь-якої ситуації — цим не можна не захопитися. Скарлетт, яка володіє величезною силою життя, і Ретт Батлер, самовпевнена і самодостатня людина, ідеально підходять одне одному.

Для мене ця історія дуже цінна за рахунок того, що я рідко зустрічаю книги, в яких мені не подобаються образи головних героїв, але при цьому мені дуже подобаються їхні стосунки, за рахунок цього роман затягує. Я була залучена у все, що відбувалося, співпереживала, хвилювалася, раділа — загалом, читала з великим інтересом.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Колін Маккалоу “Ті, що співають у терні”

Сюжет роману охоплює майже 55 років (з 1915 по 1969-й) і розкриває долі трьох поколінь. Книга розділена на сім частин, кожна з яких характеризує одного з героїв.

Це роман про заборонене кохання молодої дівчини до священника, якого вона знала з самого дитинства. Але книга не лише про кохання, але й про вибір, адже священнику доводиться вибирати: влада, гроші, зростання по церковній ієрархії чи щасливе життя з коханою дівчиною. Тобто влада чи кохання? Я дуже добре пам’ятаю, як сильно мене дратував цей герой і тепер мені цікаво, наскільки зміниться моє сприйняття роману при читанні вже в усвідомленому віці, коли за плечима є життєвий досвід.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Жоель Діккер “Правда про справу Гаррі Квеберта”

Дана книга передує роману “Книга Балтиморів”. У детективі “Правда про справу Гаррі Квеберта” розповідь також ведеться від особи Маркуса Гольдмана, популярного молодого письменника, який намагається виправдати і визволити з в’язниці свого колишнього університетського викладача, наставника і просто друга Гаррі Квеберта, якого звинуватили у вбивстві п’ятнадцятирічної Ноли Келлерган, скоєному 33 роки тому.

Головний герой починає розслідувати цю справу, паралельно він пише книгу про події, які відбувалися влітку 1975 року і призвели до вбивства дівчинки, яку любили і вважали ангелом всі, хто її знав. Чим далі він заходить у своєму розслідуванні, тим більш заплутаним воно стає, герой стикається з різними труднощами і перешкодами, але це не заважає йому закінчити розпочате.

Що ж сталося з Нолою Келлерган? Від кого вона тікала і, чому її тіло було виявлено у володіннях Гаррі Квеберта, через тридцять три роки після зникнення? Який зв’язок був між великим письменником і п’ятнадцятирічною дівчинкою?

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619840 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619840{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Кардінале народилася у Тунісі 15 квітня 1938 року, її родина походила з Сицилії. У 16 років здобула титул Найкрасивіша італійка Тунісу, нагородою за який стала поїздка на Венеційський кінофестиваль. Там її помітили та запросили у кіно, хоча вона мріяла стати вчителькою.

Вона почала зніматись наприкінці 50-х років минулого століття, великий успіх прийшов до Кардінале у 1963 році після фільмів Федеріко Фелліні «8 1/2» та «Леопард» Лукіно Вісконті. Знімалась вона і в Голлівуді, зокрема в комедії Блейка Едвардса «Рожева пантера», з’явилась у вестерні Серджо Леоне «Одного разу на Дикому Заході».Вона знімалась також у Вернера Херцога, Ліліани Кавані, Франка Дзефіреллі, Марко Белоккьо, Даміано Даміані, Маріо Монічеллі, Клода Лелюша. Її партнерами на екрані були Марлон Брандо, Берт Ланкастер, Джон Вейн, Джеремі Айронс, Генрі Фонда, Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо. Однією з її останніх робіт стала роль у швейцарському серіалі Bulle у 2020 році.

У 2000 році Клаудія Кардінале стала послом доброї волі ЮНЕСКО з захисту прав жіно. Отримала нагороду за життєві досягнення на Венеціанському та Берлінському кінофестивалях.

Вибрана фільмографія:

• 1958 – Три іноземки в Римі
• 1959 – Вгору і вниз по сходах
• 1960 – Аустерліц
• 1960 – Рокко та його брати
• 1962 – Картуш
• 1963 – 8½
• 1963 – Леопард
• 1963 – Рожева пантера
• 1964 – Байдужі
• 1964 – Розкішний рогоносець
• 1965 – З зав’язаними очима
• 1966 – Професіонали
• 1968 – Якось на Дикому Заході
• 1969 – Червоний намет
• 1971 – Нафтовидобувачки
• 1973 – День гніву
• 1974 – Сімейний портрет в інтер’єрі
• 1975 – Лібера, любове моя
• 1977 – Ісус з Назарету
• 1978 – Дівчинка у блакитному оксамиті
• 1978 – Зброя
• 1981 – Саламандра
• 1983 – Багатій
• 1984 – Генріх IV
• 1986 – Ніс собаки
• 1990 – Битва трьох королів
• 1993 – Син Рожевої пантери
• 1999 – Бандити
• 2002 – А тепер, пані та панове…
• 2005 – Демон полудня
• 2010 – Сеньйора Енріка
• 2014 – Тиха гора
• 2015 – Римські побачення

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1619858 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619858{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

«Ти – космос!»

Режисер – Павло Остріков, Україна

Фільм «Ти – космос» (на головному фото) розповідає про українського далекобійника Андрія Мельника, який після вибуху Землі залишається останньою людиною у всесвіті, поки на звʼязок не виходить француженка Катрін. У самому серці цієї історії лежить самотність і наше бажання знайти когось, кому ми можемо бути потрібні, навіть якщо для цього потрібно перетнути всю галактику. Це ті вічні теми, які завжди будуть актуальними, особливо в темні часи. Прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі у Торонто, і відтоді він отримав чимало нагород та увійшов до переліку найкращих фільмів року за версією Британського інституту кіномистецтв.

«Уламки світла»

Режисери – Міла Тешаєва та Маркус Ленц, Німеччина, Україна, Данія

Відома українська фотохудожниця Міла Тешаєва та німецький кінорежисер Маркус Ленц на прикладі мешканців Бучі, Бородянки та Ірпеня показують будні українців, які зіткнулися з викликами повоєнного часу в дні, коли війна ще не завершена. Стрічка розповідає про п’ятьох мешканців Бучі, які пережили російську окупацію та поступово відновлюють своє життя, долаючи не лише особисті травми, а й суспільні розломи, що загострилися внаслідок війни.

Режисери у березні 2022 року прибули до міста одразу після деокупації. У грудні 2022 року команда повернулася у Бучу, щоб зафіксувати нові реалії життя героїв фільму. Вони наголошують, що «Уламки світла» – довготривале спостереження, що передає багатогранність конфліктів, надій і малих перемог.

«Спеціальна операція»

Режисер – Олексій Радинський, Україна, Литва

Стрічка розповідає про події на Чорнобильській АЕС під час російської окупації. Картина складається із записів зі встановлених камер відеоспостереження, які зафіксували захоплення станції, події під час окупації та відступ російських військ. Завдяки працівникам ЧАЕС ці відеоматеріали вдалося зберегти й долучити до кримінальної справи. Режисер Олексій Радинський називає свою роботу «фільмом-експериментом». Картина не містить діалогів. Лише зображення окупантів розповідає про те, що відбувалось на території АЕС.

«Дівія»

Режисер – Дмитро Грешко, Польща, Україна, Нідерланди, США

Документальний фільм-спостереження «Дівія» присвячено впливу повномасштабного вторгнення та російської агресії на природу України. Цей фільм стане частиною боротьби України за притягнення Росії до відповідальності за спричинену шкоду довкіллю.

Фільм, знятий у прифронтових і деокупованих регіонах, свідчить про катастрофічний масштаб наслідків російської агресії, яка обернулася, крім загибелі сотень тисяч наших співгромадян та руйнування міст і селищ, знищенням незліченної кількості тварин і цілих екосистем. Разом з тим, фільм Грешка показує спроби людей, військових саперів, екологів та екоактивістів, врятувати те, що можливо.

А поки цей фільм не вийшов у прокат, не варто нудьгувати! Адже в онлайн-кінотеатрі SWEET.TV можна знайти світові та українські новинки кіно, перевірену часом класику, культові серіали та інші унікальні кінопропозиції. Зі SWEET.TV вечір гарантовано буде цікавим!

«Під сірим небом»

Режисерка – Мара Тамкович, Польща, Білорусь

2020 рік. Після сфальсифікованих Лукашенком виборів у Білорусі відбуваються масові протести. Журналістка Лєна веде пряму трансляцію жорстокого розгону мирної демонстрації, її вистежує поліційний дрон, після чого заарештовують. Чоловік Лєни, Ілля, готує екстрену евакуацію за кордон, але система не має наміру її відпускати. Лєна та Ілля мусять зробити нестерпний вибір, намагаючись вижити та залишитися вірними собі, адже режим сповнений рішучості зламати їх обох. Фільм натхненний реальною історією білоруських журналістів Ігоря Ільяша та Катерини Андрєєвої, яка була заарештована в листопаді 2020 року і досі відбуває 8-річний термін увʼязнення.

«Війна за мистецтво»

Режисер – Анджей Мікус, Естонія, Литва, Польща

4 лютого 2022 року локації українських музеїв у Google вимикаються, а українське мистецтво йде у підпілля. Коли ворог загрожує культурним центрам, армія волонтерів підіймається, щоб захистити мистецьку спадщину України від знищення. Не маючи офіційного керівництва, озброєні лише рішучістю, вони стають на захист артефактів.

«Друге дихання»

Режисерка – Марія Кондакова, Україна

У документальній стрічці розповідається історія про чотирьох українських воїнів із протезами та бійчиню, яка пережила поранення на фронті. Це перше успішне кінематографічно задокументоване сходження військових на пік Кіліманджаро. На висоті 5895 метрів вони розгорнули український прапор, нагадуючи всьому світу: справжня висота – в силі духу. Режисерка Марія Кондакова показує не лише фізичний шлях до вершини, але й емоційний злет героїв-ветеранів та чинних військовослужбовців – Романа «Добряка» Колесника, Ольги «Висоти» Єгорової, Владислава «Шаті» Шатіла, Михайла «Грізлі» Матвіїва та Олександра «Рагнара» Міхова.

«Війна очима тварин»

Кіноальманах, Україна, США

«Війна очима тварин» – це ігровий кіноальманах, основними героями якого стали тварини, що потерпають від війни в Україні. Його метою є актуалізація теми наслідків і загроз війни як гуманітарної та екологічної катастрофи не тільки для України, а й для світу. Робота над кіноальманахом триває з 2022 року, а авторами семи короткометражних фільмів, що складають антологію, стали Мирослав Слабошпицький, Олексій Мамедов, Юлія Шашкова, Святослав Костюк, Іван Сауткін та Андрій Лідаговський.

Майже всі сюжети новел основані на реальних фактах, і, крім вовка, корови, білого кролика, орла, кота, кози і рибок, їх допомагають розповісти відомі українські актори – Марина Кошкіна, Олександр Печериця, Андрій Ісаєнко, Михайло Матюхін, Ольга Коротяєва, юні актори Артем Черній, Михайло Пулянській, Поліна Гайова, Дарія Держун, Назарій Гладюк, а також популярна 70-ти річна блогерка зі Львова Ольга Мартинишин, для якої цей фільм став дебютом у кіно. У новелі Мирослава Слабошпицького «Орел» знявся володар «Оскара» Шон Пенн. У кіноальманасі звучить композиція Burn Out всесвітньо відомого гурту Imagine Dragons.

«Коли над морем спалахує блискавка»

Режисерка – Єва Нейман, Україна, Німеччина

Створена кінематографістами України та Німеччини картина розповідає про Одесу та одеситів під час повномасштабного вторгнення. Люди, що живуть у постійній небезпеці, розповідають про свої сни та мрії у часи, коли неможливо спрогнозувати навіть завтра.

Назву фільму Ева пояснила так: «Як тільки я зустріла хлопчика, який загадував бажання і сказав мені, що він абсолютно впевнений, що всі наші бажання здійсняться, коли над морем спалахне блискавка, я подумала, що це все».

Переважно героями фільму є старші люди та діти. Це вдова, яка доглядає за бродячими котами, хлопець, який любить море, жінка, що пережила Голокост, актор Валерій Бассель, прочанин, філософ. Ми не знаємо їх імен, вони ніяк не титровані, проте ми бачимо їх та чуємо. «Коли над морем спалахує блискавка» називають документом часу, проте це радше есей, адже авторку цікавлять сумні та поетичні спостереження за людьми, що опинились у нестерпних обставинах.

«Людина, яка бачила ведмедя, який бачив людину»

Режисер – П’єр Рішар, Франція

Історія двох чоловіків – Ґреґуара і Мішеля, які належать до різних поколінь, але їх поєднує дружба, любов до природи та незвичайна прихильність до ведмедя, що колись утік із цирку. Це тепла, сповнена філософії подорож, що розповідає про взаємини людини й тварини, які змінюють сприйняття світу. Режисером картини є знаменитий французький актор П’єр Рішар, а її прем’єра відбулась на цьогорічному Каннському кінофестивалі.

Провести час за переглядом багатосерійної мелодрами, про яку говорять всі друзі та знайомі — безумовно приємно. Але не всі можуть дозволити собі таку розкіш. Сезонів і серій буває так багато, що дістатися до фіналу можна хіба що за наявності відпустки. У таких ситуаціях рятують міні-серіали: кілька епізодів тривалістю від десяти хвилин до години. Можна дивитися хоч під час сніданку, хоч по дорозі на роботу. Всі міні-серіали, що заслуговують вашої уваги, ми зібрали в нашій добірці.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«У тихому вирі» 2019

У центрі сюжету — три героїні, три матері: Ліза, Кейт і Роза, чиї долі перетинаються біля воріт школи, де навчаються їхні діти. Хаотична бізнесвумен Ліза ледве встигає поєднувати роботу та особисте життя. Роза, яка нещодавно втратила власну практику лікаря-терапевта, змушена самостійно рятувати сім’ю після розорення чоловіка-ігромана. Життя Кейт здається ідеальним, але тільки на перший погляд. Один фатальний випадок розпочне череду подій, які зіткнуть лобами три сім’ї і змусять кожну героїню розкрити приховані в рукаві карти. Три по-різному сильні персонажі кинуть виклик обставинам і підуть на що завгодно для захисту близьких, в тому числі і один від одного.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Сімейний шлюб» 2019

Сімейна пара середнього віку опиняється на межі розлучення. Тепер Луїза і Том щотижня відвідують психотерапевта, кожен похід до якого супроводжується ще й спільним відвідуванням пабу. За келихами вина і пива подружжя обговорює спільне життя та накопичені проблеми, намагаючись розібратися: що ж довело їхні стосунки до межі і чи це межа? Головні ролі в серіалі зіграли Розамунд Пайк і Кріс О’Дауд.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Ляпас» 2015

Якщо ви колись замислювалися про ефект метелика в дії, то серіал «Ляпас» може здатися вам цікавим. Сімейне барбекю стає епіцентром сімейної драми, коли розпещена дитина отримує добрячого ляпаса від зовсім сторонньої їй людини. Наслідки удару розгортаються на очах: репутація обох сторін конфлікту зіпсована, а ображені батьки погрожують судом, що ставить під загрозу кожного з присутніх на званому вечорі, адже всім є що приховувати.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Що знає Олівія?» 2014

Драматичний серіал про життя шкільної вчительки математики на ім’я Олівія зітканий з розмов на делікатні теми на кшталт подружніх зрад, самотності, депресії та психічних розладів. Серіал показує життя сім’ї головної героїні протягом 25 років. Подружжя Кіттеріджів живе чесною працею і на перший погляд нічим не виділяється на тлі інших жителів маленького містечка в американській глушині. Але Олівія аж ніяк не пересічний персонаж і приховує у своїй шафі чимало скелетів. Вона — прямолінійний і жорстокосердий соціопат, чия незадоволеність життям псує життя дорогих їй людей. Але в той же час Олівії не чужі і такі почуття, як любов…

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Мілдред Пірс» 2011

Сучасна інтерпретація історії Мілдред Пірс у форматі міні-серіалу, заснована на однойменній розповіді Джеймса Кейна. Головна героїня — заможна американка, яка пережила розлучення і залишилася без копійки з дітьми на руках. Щоб хоч якось триматися на плаву, Мілдред влаштовується офіціанткою в кафе. Справи її йдуть настільки успішно, що згодом вона відкриває власний ресторан. Коротка історія жінки, яка пройшла довгий шлях злетів і падінь і зазнала краху через свою головну силу — здатність до милосердя і співчуття. Діти — центр життя Мілдред. Можливо, це і зробило їх, особливо старшу доньку Веду, такими розбещеними і ненаситними. Складна життєва драма із закільцьованим сюжетом ставить нагальне питання: де проходить межа між любов’ю до близьких і надмірним зреченням від власних інтересів?

Секс-символ ХХ століття, легендарна італійська актриса та модель Софі Лорен відзначила своє 91-річчя. Урочистість пройшла в суботу, 20 вересня, у Швейцарії, де кінодіва живе вже понад три десятиліття.

Старший син актриси, диригент Карло Понті-молодший, поділився у своєму Instagram атмосферними кадрами з вечірки. На знімку він разом із мамою та братом Едоардо сидять за святковим столом, а поруч — близькі родичі.

Особливо зворушливим став момент із відео: перед іменинницею поставили торт зі свічками, і Софі з усмішкою загадала бажання, перш ніж їх задути.

Лорен, яка подарувала світові ролі у фільмах «Графиня з Гонконгу», «Чочара», «Гордість і пристрасть», «Вчора, сьогодні, завтра» та «Шлюб по-італійськи», залишається однією з найяскравіших постатей у світовому кіно. Навіть у 91 рік вона випромінює ту саму харизму, яка зробила її іконою краси та стилю.

“З днем народження, матусю. Відзначаємо 91-й день народження моєї легендарної, прекрасної та геніальної мами Софі Лорен у Женеві, Швейцарія!! Ти наше світло, життя і любов назавжди!!! Ми тебе сильно любимо!!!”, — написав в одній з публікацій Карло.

Відтепер заслужений діяч мистецтв України, народний артист України Володимир Сивохіп, який керував філармонією з 2006 року, зосередиться на творчо-організаційній діяльності. Він обійняв посаду керівника музичних проєктів, а також співпрацюватиме з Академічним камерним оркестром «Віртуози Львова», що працює у складі філармонії.

Ігор Муравйов ‒ український диригент, скрипаль (1995 р.н.). Концертмейстер оркестру K&K Philharmoniker. Стипендіат Президента України 2015 р. Двічі здобував обласну премію В’ячеслава Чорновола. Закінчив ЛССМШІ ім. Соломії Крушельницької в класі викладача Володимира Шургота. Навчався в ЛНМА в класі професора Володимира Заранського за фахом «скрипка». Також здобув ступінь магістра по спеціальності оперно-симфонічне диригування в класі народного артиста України професора Івана Юзюка.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619750 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619750{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Працював як диригент з оркестром філармонії міста Зелена Гура (Польща), оркестром K&K Philharmoniker, Kyiv Symphony Orchestra, симфонічним оркестром Львівської національної філармонії, оркестром Хмельницької Філармонії, оркестром «Віртуози Львова» тощо.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619680 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619680{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Гран-прі Wiz-Art 2025 отримав фільм «Татова подряпинка» Єгора Гармаша (Україна, 2025). Це історія про дівчину Славу, що проводить цілий день зі своїм батьком Романом, який приїхав додому на коротку відпустку з війни. Разом вони їдуть в інше місто, щоб повернути дорогий килим, який Роман купив для доньки в подарунок. Вони намагаються подолати відстань, що виникла між ними за вісім років його служби. Раптом Слава розуміє, що має пізнати людину, якою став її батько. Фільм присвячений пам’яті актора Якова Ткаченка, який зіграв роль Романа.

Переможець гран-прі кінофестивалю «Татова подряпинка» також отримав номінацію на премію European Film Academy Award. Фільм відвідає 8 партнерських кінофестивалів Європи, борючись за нагороду.

Переможцем Міжнародного конкурсу став фільм «Живе каміння» Якоб Ладані Янчо (Австрія, Угорщина, 2025). Стрічка розповідає про дівчину Наташу, що проходить терапію в незвичному реабілітаційному центрі далеко від міста. Її зустрічі з терапевтом йдуть повільно і складно – вона не хоче довіряти. Коли він пропонує кінну терапію, у Наташі з’являється крихке відчуття зв’язку та прийняття, що дає їй сили повернутись до найтемніших спогадів. Межа між лікарем і пацієнткою розмивається, їхні стосунки стають дедалі інтимнішими, а прірва між зціленням і шкодою зростає.

«Переживання травматичного досвіду занурює людину в стан, де спогади, фантазії, страхи й тривожні думки змішуються та спотворюють сприйняття, через що нічні жахи здаються реальністю, а сама реальність ‒ немов сном. Фільм, який ми обрали як Найкращий короткометражний у Міжнародному конкурсі, досліджує цю універсальну тему, майстерно використовуючи унікальні інструменти кінематографа. Залишаючи простір для емоцій та інтерпретації, режисер і його команда запрошують уяву кожного глядача до інтенсивного й катарсичного переживання», ‒ коментують журі Міжнародного конкурсу.

Переможцем Національного конкурсу також став фільм Єгора Гармаша «Татова подряпинка» (Україна, 2025).

«Досліджуючи стосунки між батьком і донькою, фільм-переможець Національного конкурсу постає водночас ніжним і позбавленим сентиментальності портретом міжпоколіннєвих відмінностей та сімейної динаміки. У своєму дослідженні універсальних тем стрічка також підкреслює біль, який переживає сучасна Україна. Відчуження й травми ‒ як фізичні, так і психологічні ‒ повертаються з війни додому, руйнуючи спроби жити звичним життям. За потужні акторські роботи та впевнену режисуру Національну нагороду отримує “Татова подряпинка” Єгора Гармаша», ‒ зазначило журі Національного конкурсу у своєму стейтменті.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

Переможець Національного конкурсу отримав спеціальний приз ‒ сертифікат номіналом 50 тис грн на оренду знімальної техніки від M-Rental.

Приз глядацьких симпатій у Національному конкурсі отримав фільм «Комендантська година» Єлизавети Топтигіної (Україна, 2025). Стрічка розповідає про молоду фотографку, яка не встигає дістатися до міста після експедиції. На зупинці вона зустрічає хлопця, що святкує день народження. Незнайомці змушені разом провести ніч у придорожньому готелі, адже невдовзі настає комендантська година.

Також фаворит глядачів у Національному конкурсі отримав номінацію на ESFAA (European Short Film Audience Award) ‒ це європейська глядацька премія, яку щороку вручають найкращій короткометражці, обраній глядачами на 10 провідних фестивалях. Wiz-Art також входить до мережі, які номінують фільм на премію ‒ цьогоріч «Комендантська година» вирушить у тур 10-ма європейськими кінофестивалями.

Приз глядацьких симпатій у Міжнародному конкурсі отримала стрічка «Сором’язливість дерев» Бінцін Шу, Мод Ле Бра, Цзясінь Хуан, Сімін Хе, Ліни Хань, Лоїк дю Плессі д’Аржантре та Софії Чуйковської (Франція, 2024). Це анімаційна історія про 40-річну Елен, яка приїздить до літньої матері у французьку глушину. Але мама поводиться якось дивно. Вона, здається, встановила дивний зв’язок з рослинами, комахами і старим дубом у кінці саду.

Переможцем програми ESFAA за вибором глядачів Wiz-Art став фільм «Двоє людей обмінюються слиною» Наталі Мустяца та Александра Сінґха (Франція, США, 2024). Це історія Анжін, нещасної жінки, яка нав’язливо робить покупки в універмазі. Там її зачаровує наївна продавчиня. Попри заборону на поцілунки, між ними виникає близькість, що пробуджує підозри в заздрісної колеги.

Спілка кінокритиків України також обрала двох фаворитів. Дипломом журі СКУ нагороджується стрічка «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої (Україна, Словаччина, Чехія, 2024). Це анімація про 24 лютого 2022 року, коли авторка разом з хлопцем втекли з Києва до Ірпеня. Вони провели 10 днів у заблокованому місті й встигли виїхати з останнім евакуаційним конвоєм. «Минув час, але відчуття, що я померла в Ірпені, не полишає мене досі», ‒ вважає режимерка.

«Це фільм, де за допомогою анімації вдається приховати нестерпний жах, але він усе одно проявлюється крізь кожний кадр. Стрічка тонко передає загальний настрій часу через особисті конфлікти, зчиняючи приватну історію універсальною», ‒ пояснюють свій вибір журі Спілки кінокритиків України.

Спеціальну відзнаку Спілки кінокритиків України отримав фільм «Алло, я на горі» Лізи Пирожкової (Україна, 2024). Документальна стрічка розповідає про гору Крем’янець у зруйнованому Ізюмі Харківської області, яка після місяців російської окупації стала «островом зв’язку» ‒ місцем, де люди можуть віднайти мобільний сигнал і зателефонувати рідним.

«Це історія, де звична буденна фраза стає можливістю зв’язатися зі зовнішнім світом, сповістити про себе, донести голос міста, яке вийшло з ізоляції. У маленькому жесті тут відкривається велика розповідь про драму і, водночас, силу спільноти, що не боїться заявити: “Ми є”», ‒ коментують журі Спілки кінокритиків України у своєму обґрунтуванні.

Нагадаємо, 16-й міжнародний кінофестиваль Wiz-Art тривав у Львові з 17 до 21 вересня. Вперше поза конкурсом показали й повнометражні фільми.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1619712 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619712{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Вистава поєднала сучасні українські реалії та мотиви поеми Гомера «Одіссея», де Пенелопа чекає чоловіка з Троянської війни.

У виставі взяли участь акторки різних львівських театрів, які в реальному житті є дружинами або цивільними партнерками військових. Додатковим емоційним та драматургічним джерелом вистави стали їх монологи про очікування.

У виставі діють: Людмила Зборовська, Юлія Оліяр, Світлана Мелеш, Анастасія Перець, Юліанна Опалевич, Дарина Федина, Ісабель Меркулова.

Тобто вистава поєднала сучасну драматургію, античний міф та реальність, ставши багатоскладовою конструкцією, де звучать голоси жінок, реальних та вигаданих.

Тобто вистава поєднала сучасну драматургію, античний міф та реальність, ставши багатоскладовою конструкцією, де звучать голоси жінок, реальних та вигаданих.

Тобто вистава поєднала сучасну драматургію, античний міф та реальність, ставши багатоскладовою конструкцією, де звучать голоси жінок, реальних та вигаданих.

Тобто вистава поєднала сучасну драматургію, античний міф та реальність, ставши багатоскладовою конструкцією, де звучать голоси жінок, реальних та вигаданих.

Тобто вистава поєднала сучасну драматургію, античний міф та реальність, ставши багатоскладовою конструкцією, де звучать голоси жінок, реальних та вигаданих.

«Тема партнерок військових та їхнього досвіду — це досить така сліпа пляма у суспільстві в плані розуміння цієї ідентичності. Усім відома сторона подорожі Одіссея, але як щодо тої сторони, яка залишається непоміченою? Тому вистава “Пенелопея” саме про подорож жінки, як вона проходить цей шлях з чоловіком», ‒ розповідає режисерка вистави Світлана Федєшова.

Контрастом є сценографія та костюми, які стилізують античність та події українського села. Сценографка Оксана Шпакович за основний матеріал обрала полотно піскового кольору, що поєднало сцену та глядацький зал, що також можна сприйняти з нероздільністю гри та життя. Крим того багато тканих елементів відсилає до історії Пенелопи, яка вдень пряла полотно, а вночі його порола, адже пообіцяла вийти заміж як тільки закінчить роботи.

«Образне рішення вистави наповнене численними символами, найважливішим із яких є спільний простір «закутаний» у тканину та розірваний на дві частини. Одна з них «цивільна» – глядацькі трибуни, а інша – берег сцени, на якому акторки жінки, чоловіки яких стали на захист нашої країни. Ці береги на початку і майже до кінця відірвані одне від одного, поки сама Пенелопа не зв’язує їх разом. Адже лише будучи одним цілим ми зможемо перемогти», ‒ вважає сценографка Оксана Шпакович.

Емоційною складовою є музична режисура Уляни Горбачевської. Народні пісні стали своєрідним містком між міфом та реальністю, Ітакою та українським селом, вічним чеканням та вірністю.

Співачка та дослідниця автентичної українського пісенного спадку насичує дію живим виконанням, створюючи глибину та додаткові сенси.

«Дуже часто я спостерігала на тренажах Уляни цікаву річ: коли до нас доєднувались люди, які зазнали втрату, зокрема вдови, і перебуваючи у процесі виспівування, вони раптом починали плакати. І я їх дуже в тому розумію, бо в цей момент звучання ти наче щось таке з себе випускаєш, що не має абсолютно ніякої можливості вияву в житті. Адже суспільство дуже часто на нас нагромаджує якісь стереотипні обов’язковості, по типу “не ний” ,“ти маєш бути такою-то”, “а от комусь ще гірше” і так далі. А потім ти все це блокуєш і знецінюєш, або просто мовчиш, бо і так все погано. Можливість прозвучати розблоковує всі ці речі і зменшує емоційний біль», ‒ наголосила режисерка вистави Світлана Федєшова.

Найближча вистава відбудеться 4 жовтня.

Фото Катерини Сліпченко

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1619596 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619596{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

ZAXID.NET поспілкувався із куратором події Павлом Гудімовим та розпитав про концепцію «Тижня скульптури», авторів, роботи, міжнародну мистецьку співпрацю та меценатів, за підтримки яких відбувається подія.

Про цьогорічну тему «Тижня скульптури» – Діалоги

Поняття «діалог» є частиною кураторської художньої та філософської практики. Ці діалоги відбуваються постійно. Ми сьогодні не існуємо без минулого і майбутнього. І коли ми говоримо про саме поняття «діалог», то для мене це про діалог в просторі й діалог у часі.

Діалог в просторі – це про дуже безпосередні взаємодії. Наприклад, під час фестивалю передбачається взаємодія в публічному просторі двох творів мистецтва. Наприклад: вже всім знайомий пам’ятник і сучасна робота, між якими відбувається певний діалог.

Яскравий приклад діалогу в просторі – це роботи Дениса Шиманського і роботи Володимира Семківа, які будуть експоновані на фестивалі. Вони безпосередньо входять у взаємодію з існуючим простором, пам’ятником, чи скульптурою з історією. Як це буде – вже незабаром побачите на власні очі.

Одна із робіт Семківа, наприклад, величезні дерев’яні ноги, які будуть безпосередньо «приходити» до львівських пам’ятників.

Це практика мистецької інтервенції популярна у світі, але тільки зароджується в Україні. Зокрема це особливо ще тому, що відбувається саме у Львові, у центрі та ближньому центрі якого відбулося безліч історичних подій, які також викликають інтерес у художників-дослідників. Вони пропонують нам свій творчий підхід для того, щоб згадати, чи пізнати це через мистецтво.

Денис Шиманський зробив 15 різних фігур, які будуть діалогувати в різних, здебільшого вуличних просторах, з архітектурою, природою, скульптурою Львова і здійснювати в ці простори своєрідну «інтервенцію».

Під час Львівського тижня скульптури пройде 12 різних скульптурних подій. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Якщо говорити про діалог в просторі, то навіть в межах одного артцентру «Я галерея» він відбувається між членами однієї родини. Це надзвичайно творча, впливова і харизматична родина Ярослава і Ярослави Мотик.

Їхні експонати спеціально рознесені в просторі – Ярослав Мотика – на Шота Руставелі, 8, в «Я Галерея Львів», а Ярослава Мотика – в «Я Галерея Пентхаус» на Зеленій, 20. У двох просторах відбувається розуміння їхньої спільності, розбіжності, і, певною мірою, неприйняття творчих інтересів один одного.

Це дуже цікава психологічна гра – відвідати ці дві виставки, співставити роки, прочитати їхні біографії та спогади. Таким чином глядач уже запрошений психологічно попрацювати з реконструкцією того як відбувалося їхнє життя і творчість.

Ще одна із робіт Володимира Семківа – «Бульбашка» – буде експонуватись біля оперного театру, там, де стояли пам’ятник Леніну, знак Адольф Гітлер рінг, пам’ятник сталінської конституції.

Цей п’ятачок біля Опери в більшості випадків використовувався для ідеологічних монументальних висловлювань, але художник там ставить рожеву бульбашку, яку тримає металева рука. Цим він натякає на те, що все це виявилося не більше, ніж бульбашкою і зникло.

Німецький скульптор Георг Вольф нещодавно завершив роботу, «Давид», яку він створював навпроти театру ляльок. Вона має стояти в іншому місці, але за його словами, у нього діалог відбувався просто в момент її створення, позаяк на фасаді театру є скульптури двох ремісників, які спостерігали за ним просто тоді, коли він зварював свого «Давида».

Тиждень скульптури розпочався і завершиться відкриттям робіт Ярослава Мотики. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Про діалог у часі

Діалог у часі – це передусім про співставлення та взаємодію зовсім різних історичних етапів. Я часто намагаюся це використовувати в кураторських проєктах. Ми говорили про те, як мистецтво минулого працює із сучасним мистецтвом у таких проєктах «Старе і нове / Нове і старе» – головному проєкті Львівського тижня скульптури 2023 року, «Ангели» – проєкт 2019 року. Діалог у часі іноді об’єднаний темою, іноді об’єднаний якоюсь конкретною проблемою, чи простором.

Діалог у часі – це також згадка про Перший Всеукраїнський симпозіум зі скульптури в камені, який відбувся у Львові в 1992 році, в якому брала участь велика кількість скульпторів. В публічному просторі Львова досі стоять декілька робіт з того симпозіуму, наприклад, роботи Юрія Міська, чи роботи Ярослава Мотики. Таким чином, діалоги відбуваються і у часі, в спогадах, в тому, що ми перевідкриваємо для себе ніби давно забуте.

Головний проєкт тижня називається «Гліптотека» і буде розташований у великій залі 20-го корпусу Львівської політехніки на вулиці Князя Романа та наступних корпусах по вулиці. Крім основної зали там буде ще й розроблений маршрут просторами політехніки, на якому можна буде ознайомитися із скульптурами колекції, з процесом реставрації та прослухати лекції та екскурсії. Цікаво, що до деяких скульптур не було доступу чи не з 1946 року.

Гості також зможуть прочитати прекрасні тексти, які пише для маршруту мистецтвознавиця Діана Клочко. Послухати реставратора Олега Рибчинського та професора, завідувача кафедри архітектури та реставрації політехніки Миколи Бевза. Зазвичай потрапити туди майже неможливо, а на час, допоки триває «Тиждень скульптури», цей простір буде доступний для відвідування. Після нашої зустрічі з ректоркою Політехніки Наталією Шаховською ми відразу зрозуміли перспективу партнерства фестивалю і університету.

Дуже знаково, що початок і кінець «Тижня скульптури» відбудеться, фактично, відкриттям творів Ярослава Мотики, який цього року покинув нас. Початком тижня, фактично, було відкриття виставки Ярослава Мотики «Замилування», а завершенням стане встановлення скульптури «Викрадення Європи» в Стрийському парку.

Серед скульпторів свої роботи представлять також німецький і литовський митці. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Я страшенно радий, що роботи, які були створені раніше, продовжують жити. Наприклад, у «Павільйоні спадщини» Володимира Костирко на площі Петрушевича цього року будуть експонуватися фрагменти скульптур XIX-початку XX століття, зруйнованих в радянський час.

Це дуже цікавий момент, коли цей павільйон, який сам є мистецьким твором і встановлений минулого «Тижня скульптури», проводить своєрідний діалог з іншими предметами мистецтва, або їх залишками і говорить про нашу спадщину.

Про міжнародну мистецьку співпрацю

Для мене, куратора, також дуже важлива міжнародна складова цієї події. Зараз, під час російсько-української війни, далеко не всі художники хочуть їхати до України, чи відправляти до нас свої роботи.

Але Гаральд Біндер, швейцарський та австрійський історик, який ще у 2016 році придбав львівську фабрику повидла, ревіталізував її і перетворив на артцентр Jam Factory, для цьогорічного «Тижня скульптури» особисто запросив німецького художника Георга Вольфа, який в публічному просторі Львова виконав дві скульптури.

Одна буде біля Jam Factory, інша – в центральній частині міста. Друга називається «Давид» та є подарунком Львову від художника.

Другий іноземний художник, який приїде до нас завдяки пропозиції посольства Литви та культурного аташе Томаса Іванаускаса – це Миколас Саука. Він виготовив для нас спеціальну метафоричну скульптуру: руку з більшою, ніж зазвичай, кількістю пальців.

Тиждень скульптур є найбільшою скульптурною подією України. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Ми говоримо про ті роботи, які за моєю думкою можуть зрезонувати, але ніколи не можна бути впевненим, що саме голосніше промовить для глядача, тому передусім це завжди процес.

Одна із віх цього процесу – це заснування за ініціативи колекціонера та послідовного організатора симпозіумів Юрія Сташківа Львівського міжнародного скульптурного симпозіуму. Цьогоріч його досягнення також можна буде побачити на фестивалі в Стрийському парку. Він доклав зусиль для того, щоб з початку жовтня на платановій алеї Стрийського парку експонувалися 13 скульптур наших та іноземних митців.

Стрийський парк є прекрасним виставковим простором природи і скульптури в ньому експонуються особливо вдало. Перша частина скульптурного маршруту, яку відкрили в 2023 році, це добре довела. Тоді це було навіть подекуди дещо скандально, але за деякий час все стало на свої місця. Це я згадав про скульптуру Василя Корчового «Впевнена» яка наробила галасу.

Тема цьогорічного тижня скульптур присвячена діалогу та мистецтву в публічному просторі. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

На завершення Львівського тижня скульптури ми плануємо міжнародну конференцію «Скульптура в публічному просторі».

Ми будемо говорити про те, як реагує суспільство, яке його завдання в розвитку суспільства і чому воно не має перетворитися на розвагу.

Із встановленням скульптур ніколи не можна чітко прогнозувати, яка буде реакція. Але з іншої сторони, ми вдячні будь-якій реакції. Я точно знаю, що деякі твори викличуть просто великий інтерес, а деякі навіть, певне заперечення, незгоду, іноді навіть критику. Але це правильно, це і робиться для того, щоб розрухати суспільство.

А вже в листопаді подію буде закривати встановлення нової скульптури Ярослава Мотики «Викрадення Європи» у Стрийському парку, яку він встиг створити за участі і допомоги Дениса Шиманського і Володимира Семківа разом із ветеранами російсько-української війни за підтримки центру Unbroken.

Проведення події фінансується за підтримки численних меценатів. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Про меценатів

Львівський «Тиждень скульптури» підтримується меценатами і кожного року їхня кількість збільшується.

Подія робиться не за державні, чи міські гроші, а за гроші тих, людей, які небайдужі до мистецтва. Українська підприємиця Олена Вовк підтримує фестиваль вже 4 роки поспіль. Серед багаторічних меценатів також український громадський діяч Олег Мацех. Третій рік долучається також громадський діяч і директор відомої в Чернівцях інженерної компанії Віктор Гищук.

Цього року долучились ще Фундація Адама Харбера (Адам Харлампович – підприємиць і співзасновник луцької платформи «Алгоритм дій»). Фестиваль та створення мистецьких творів та проєкти підтримує й Jam Factory, Гліб Загорій, Андрій Федорів та девелоперське бюро «Будинки та Люди».

Тому я вважаю, що необхідно висловити велику вдячність людям, які розуміють важливість і потреби мистецьких подій та роль культури в такий складний час російсько-української війни. Вона, як не дивно, ще більше підсилюється та є ще більш терапевтично-суспільна, дає можливість трошки переключитися і одночасно подумати про вічне.

Павло Гудімов розповідає про концепцію Львівського тижня скульптури. Фото Дарії Гринько/ZAXID.NET

Тому я маю надію, що мистецька колекція Львова буде поповнена прекрасними роботами, а містяни будуть вдячні і залучені до перформансів та програм і подій, які будуть відбуватися під час «Тижня скульптури».

Одночасно з тим ми всі розуміємо, наскільки важлива системність і послідовність таких дій. І якщо це ще й дасть нам дивіденди у форматі нових молодих імен, які працюють в просторі скульптури, з об’єктом, з інсталяціями, повірте мені, воно того варте. Тому наприкінці фестивалю пройде конкурс молодої скульптури «Час невігласів» з виставкою в культурному просторі МОNO на площі Ринок, 21.

Нагадуємо, що організаторами фестивалю є Львівська міська рада, артцентр «Я Галерея», Сучасний музей мистецтва та Львівська обласна військова адміністрація. Куратором виступає Павло Гудімов, а головна менеджерка фестивалю – Анна Годун. Над подією працює понад 30 людей. Від художників, представників інституцій до волонтерів. Четвертий рік поспіль активно долучається Скансен Львів. Також четвертий рік генеральними інформаційними партнерами події є 24 канал та ZAXID.NET.

«Це ж дитина», — ось воно, головне виправдання для деяких мам, коли їхнє чадо щось накоїло. А якщо вона сама відзначилася, є інша не менш популярна фраза — «Я ж мати». Але подібні вирази зазвичай викликають в оточуючих лише роздратування та невдоволення. Як правильно поводитися, якщо ви з дитиною опинилися в делікатній ситуації за правилами етикету:

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про прохання пропустити без черги

В принципі, якщо мама з дитиною попросила оточуючих пропустити її без черги — це не порушує рамок пристойності. Головне, щоб вона була готова прийняти відмову (адже люди бувають різні) і не скандалила з цього приводу. Але якщо жінка сама вирішила, що всі повинні пропустити її і лізе напролом, розштовхуючи оточуючих — це негарно.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про розмови з колегами про дітей

Якщо у вашої колеги теж є дитина і вона із задоволенням обговорює різні дитячі теми, ви обмінюєтесь досвідом, нічого страшного в цьому немає. Наприклад, у поліклініках мами часто так роблять. Однак треба розуміти, що подібні розмови радують далеко не всіх. Деталі фізіологічних процесів вашого чада мало хвилюють оточуючих, особливо якщо вони в цей час їдять або п’ють. У будь-якому випадку гучно обговорювати такі питання не потрібно.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про горщики і памперси в громадському місці

В інтернеті деякий час можна було побачити фото, де в кафе швидкого харчування жінка підставила стаканчик з-під напою дитині, і він пісяє на очах у здивованої публіки. Такі речі неприпустимі! Може бути, у мами ця картина не викликає огиди, але при чому тут оточуючі? Навіть якщо малюк захотів у туалет на природі або в парку — відійдіть убік. Це не означає, що потрібно маскуватися за повною програмою, але дійти до малолюдного місця ви зобов’язані. Далеко не всім приємно бачити подібне дійство.

Те ж саме правило стосується памперсів, особливо якщо ваша дитина не просто попісяла, а зробило справи масштабніше. Запах швидко стає помітним. Обов’язково йдіть у туалет і займайтеся там цим питанням.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про мультики і музику в громадському місці

Діти не повинні дивитися мультики або слухати музику без навушників, коли навколо є інші люди. Якщо батьки не дотримуються цього елементарного правила, цілком природно, що знайдеться людина, яка може зробити їм зауваження. Мамам і татам потрібно зрозуміти, що не можна робити свою дитину тягарем для оточуючих. Їхнє завдання звести до мінімуму капризи дитини, а якщо вони не можуть цього зробити, то, можливо, варто тимчасово залишити громадське місце або знайти спосіб усамітнитися, щоб заспокоїти дитину.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про тіток і дядьків

«Будеш бешкетувати, тітка забере тебе з собою», — каже мама і поглядає в бік якоїсь абсолютно незнайомої жінки. Такі речі неприпустимі з двох причин. По-перше, ви перекладаєте провину з себе на оточуючих: мама — хороша, а «тітка» — погана.

По-друге, постійне звертання до всіх дорослих як до «тіток» і «дядьків» може заплутати дитину, розмиваючи поняття «знайомий» та «незнайомець». Надалі вона може просто перестати відчувати реальну небезпеку від незнайомців. В ідеалі до незнайомих дорослих варто звертатися, використовуючи поважні, нейтральні форми звертання (наприклад, ‘перепрошую’, ‘пані/пане’), а до знайомих — на ім’я та по батькові або узгоджені форми. А «тітками» і «дядьками» називати варто лише дуже близьких людей.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про матусь з візками

Правила для всіх однакові: спочатку люди виходять з транспорту і тільки потім туди заходять інші пасажири. Жодних винятків у цьому питанні немає.

Тут скоріше працюють як закони етикету, так і закони логіки. Якщо мамі з дитиною потрібно виходити на наступній зупинці, то, звичайно, краще всіх пропустити і тільки потім зайти у вагон і стати біля дверей. Коли дорога передбачається довга, заходити краще в порядку загальної черги.

Чудово, якщо оточуючі допомагають — поступаються місцем, щоб жінка могла поставити візок не посередині вагона або автобуса, а в кутку.

Самій мамі головне не розштовхувати всіх. Ввічлива поведінка та терпіння допоможуть уникнути непорозумінь, тому не варто надмірно привертати до себе увагу чи вимагати особливого ставлення.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про жіночі роздягальні, туалети і хлопчиків

Якщо ви берете з собою маленького сина в жіночий туалет, то це, як правило, створює менше незручностей, ніж роздягальня, оскільки там хоча б є закриті кабінки. Однак, варто пам’ятати про можливий дискомфорт для інших відвідувачок. Краще, щоб тато займався цим питанням.

Що стосується жіночих роздягалень, наприклад, у басейні, звичайно, не потрібно приводити туди хлопчиків, які вже досягли віку, коли починають усвідомлювати гендерні відмінності та приватність інших.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про голих дітей на пляжі

Дитину краще завжди виводити на пляж у трусах. Робити так потрібно навіть не в цілях пристойності, а через ряд інших факторів. По-перше, чутливі зони тіла потребують захисту від прямих сонячних променів. По-друге, навколо ходять такі ж діти і ваша дитина може викликати природну цікавість в інших дітей та мати різне сприйняття з боку дорослих, що може призвести до небажаних розмов чи незручностей. Плюс не забувайте про гігієну: одна справа, коли малюк, який ще не вміє ходити, повзає у вас по покривалу з голою попою, а інша — коли дитина сідає нею на пісок, каміння тощо.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про публічні покарання

Карати дитину на людях або проводити якісь виховні бесіди потрібно коректно, без мату і потиличників (а деякі мами і тата дозволяють собі подібні речі). Ви можете суворим голосом висловити їй своє невдоволення.

Підлітка краще не сварити при свідках, оскільки для них особливо важлива повага до власної гідності та думка оточуючих, і на вашу критику вони можуть відреагувати протестом. З ними потрібно проводити профілактичні бесіди до того, як піти в громадське місце, або після. Якщо ситуація все ж вимагає вашого втручання, робіть зауваження непомітно для оточуючих.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про порвані колготки і забруднений одяг

Якщо ваша дитина щось комусь порвала, відірвала або забруднила, ви обов’язково повинні вибачитися. Саме батьки несуть відповідальність за те, щоб уникнути ситуацій, коли брудні ніжки дитини чи подібні речі створюють незручності для оточуючих.

Щоб уникнути забруднення, на брудні черевики можна надіти пакетики або знайти інші способи, які дозволять не переживати, що малюк забруднить сидячих поруч людей або місце в транспорті. Що стосується порваних дитиною колготок, пристойна людина повинна компенсувати їх вартість. Не кожен її візьме, але ваше завдання все ж зробити подібну пропозицію. Пам’ятайте, що відповідальність за поведінку дитини та можливу шкоду лежить на батьках. Важливо виховувати дітей і вчити їх поводитися в рамках пристойності, розуміючи, що комфорт оточуючих також має значення.

Отже, виховання дитини — це велика відповідальність, яка охоплює не лише любов і турботу, а й навчання правилам поведінки в суспільстві. Дотримання цих простих, але важливих принципів етикету не є обмеженням, а радше фундаментом для гармонійного співіснування. Коли батьки з повагою ставляться до комфорту інших, вони подають найкращий приклад своїм дітям, створюючи доброзичливе та зрозуміле середовище для всіх. Адже світ стає кращим, коли кожен з нас піклується не лише про себе, а й про тих, хто поруч.

Українська співачка й телеведуча Тіна Кароль показала свіже перевтілення. На своїй сторінці в Instagram 40-річна зірка поділилася кадрами нової фотосесії та привернула увагу не лише стилем, а й настроєм знімків. Колишня музична продюсерка Нацвідбору на «Євробачення-2025» постала з іншим відтінком волосся — замість звичного блонду артистка обрала глибокий шатен.

У супроводі до фото співачка торкається теми жіночої свободи, наголошуючи: незалежність не означає самотність. Цей посил органічно резонує з новим образом — стриманим, упевненим і водночас ніжним.

«Незалежність дівчини — це НЕ про самотність. Це не про протистояння, а про силу всередині. Це вибір любити, творити, помилятися і знову підніматися. Бути собою — найбільша свобода, і найбільша любов. Коли ти цінуєш власний голос, світ починає чути тебе по-іншому. Наша сила в нашій ніжності, а незалежність в нашій любові до себе», — поділилася думками Кароль під фото.

Цей інтерес не лише про просту цікавість, а й про глибинну людську потребу осмислити незрозуміле та небезпечне. Це своєрідний психологічний механізм для обробки страху перед неконтрольованим злом. Захоплення жанром true crime може бути пов’язане з бажанням зрозуміти мотиви, щоб краще захистити себе, або ж з опрацюванням власних прихованих страхів та тривог у безпечному, контрольованому середовищі.

Генрі Лі Лукас, Чарльз Менсон, Джеффрі Дамер, Денніс Нільсен — ці імена назавжди увійшли до світової кримінальної історії, залишивши за собою великий кривавий слід. Що зробило їх тими, ким вони є, за яким принципом вони обирали жертв, про що думали в момент скоєння злочинів (і між ними) і що говорили під час багатогодинних допитів у поліції? У пошуках відповідей на ці питання кінематографісти детально вивчили біографії найвідоміших серійних вбивць і представили світу моторошні сюжети, засновані на реальних подіях — розповідаємо про 11 найкращих проектів жанру.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Генрі: портрет серійного вбивці», 1986 рік

Кінокартина «Генрі: портрет серійного вбивці», що вийшла на екрани в 1990 році, розповідає про життя Генрі Лі Лукаса — одного з найвідоміших маніяків в історії Америки, та його спільника Оттіса Тула — в період з 1960 по 1983 рік вони, подорожуючи по США, скоїли 11 доведених вбивств, однак сам Лукас стверджував, що на його рахунку більше ста жертв.

Після оприлюднення всіх фактів громадськість прийшла в справжній жах, а історія маніяків лягла в основу дебютного фільму Джона МакНотона — проект вийшов дійсно провокаційним і був удостоєний ряду премій, незважаючи на те, що кінематографіст досить вільно інтерпретував факти з біографії вбивць.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Криваве літо Сема», 1999 рік

«Криваве літо Сема» авторства Спайка Лі постало на суд глядачів у 1999 році. У центрі сюжету — реальна історія американського серійного вбивці Девіда Берковіца, також відомого як Син Сема, який тероризував Нью-Йорк у 1970-х роках. Маніяк став справжнім феноменом — розстрілюючи людей, він, здавалося, не боявся бути спійманим, а мотив його злочинів і критерій вибору жертв не завжди був очевидним.

Кінострічка Спайка Лі, що розповідає не лише про самі злочини вбивці, але й про ту атмосферу страху, що панувала в Нью-Йорку в період його активної діяльності, отримала визнання публіки та критиків, які відзначили відмінну режисерську роботу та детально опрацьований сюжет.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Вовча яма», 2005 рік

Стрічка «Вовча яма» Грега Макліна, що вийшла на екрани у 2005 році, заснована на історії відомого австралійського серійного вбивці Айвана Мілата, який тривалий час вважався єдиним маніяком в історії країни. Його злочини характеризуються особливою зухвалістю та жорстокістю — всього за кілька років він убив сімох людей, яких перед смертю використовував як живі мішені.

«Вовча яма» є досить вільною інтерпретацією біографії вбивці, однак критики відзначили, що кінематографісту вдалося дуже точно передати почерк злочинця та його стиль — в результаті фільм не раз визнавався одним з найкращих у жанрі трилера, а, крім того, був удостоєний кількох нагород і номінацій.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Зодіак», 2007 рік

Стрічка «Зодіак» Девіда Фінчера, що вийшла на екрани у 2007 році, розповідає справжню історію маніяка Зодіака, який тероризував Сан-Франциско в 1960-х роках, якого так і не вдалося спіймати.

Кінокартина була тепло зустрінута глядачами та критиками, які відзначили акторський склад (Роберт Дауні-молодший, Джейк Джилленхол, Марк Руффало), стилістичне оформлення та авторський підхід кінематографіста, а пізніше проект був удостоєний кількох престижних нагород і номінацій, включаючи Каннський кінофестиваль.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Мерзла земля», 2013 рік

Картина «Мерзла земля» 2013 року розповідає про історію злочинів Роберта Крістіана Хансена, маніяка на прізвисько «м’ясник-пекар» — з 1971 по 1983 рік він убив більше 20 дівчат в Анкориджі, штат Аляска. Сюжет практично точно повторює біографію маніяка — детективу Гленну Флоуту, завдяки показанням єдиної вцілілої жертви, вдається зруйнувати ідеальний образ зразкового сім’янина, який Хансен ретельно опрацьовував протягом кількох років, і зупинити одного з найнебезпечніших і найжорстокіших серійних убивць Америки.

Блискучий акторський склад за участю Ніколаса Кейджа та Джона К’юсака, детально опрацьований сюжет і відмінна режисерська робота — стрічка вийшла дійсно вартою уваги і однозначно рекомендована до перегляду шанувальникам жанру.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Водолій», 2015 рік

Дія серіалу «Водолій» з Девідом Духовни в головній ролі відбувається в Лос-Анджелесі в 1967 році — детектив Сем Ходіак та його напарник Брайан Шейф намагаються знайти зниклу дівчину Емму Карн, яка за сумісництвом є дочкою колишньої коханої Ходіака. В результаті пошуки приводять поліцейських до одного з найнебезпечніших і найвідоміших серійних убивць сучасності — Чарльза Менсона — та його секти «Сім’я», що обертається для всіх героїв найнесподіванішими наслідками.

На думку критиків, серіал цікавий тим, що розповідає не про найгучніші злочини секти та її лідера, а про час, коли Менсон тільки збирав своїх послідовників — стрічка розповідає про реалії життя в «Сім’ї», торкається фактів з дитинства вбивці та яскраво передає атмосферу, що панувала в Америці в ті роки.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Мій друг Дамер», 2017

Біографічна драма «Мій друг Дамер», що вийшла на екрани у 2017 році, розповідає про серійного вбивцю Джеффрі Дамера, чия історія злочинів вразила Сполучені Штати в 1991 році. На рахунку маніяка більше п’ятнадцяти жертв, а та жорстокість, з якою він скоював свої злодіяння, породила особливий інтерес вчених, журналістів та представників світу мистецтва до його біографії.

Кінострічка Марка Мейєрса торкається не лише періоду злочинної діяльності маніяка, але й його дитячих та юнацьких років — критики відзначили, що кінематографісту вдалося поглянути на історію вбивці під іншим кутом і розповісти, що зробило Джеффрі Дамера тим, ким він став.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Мисливець за розумом», 2017 рік

Серіал «Мисливець за розумом», виконавчим директором і режисером кількох серій якого виступив визнаний маестро жанру Девід Фінчер, розповідає не про біографію окремого вбивці, на відміну від більшості проектів у нашій сьогоднішній підбірці, а про роботу агентів ФБР з відділу поведінкових наук — в рамках розслідування «свіжих» справ, Холден Форд і Білл Тенч розмовляють з уже спійманими маніяками (Чарльз Менсон, Девід Берковіц, Річард Спек), щоб зрозуміти їхні мотиви та психологію злочинів.

Історія агентів, які стали першопрохідцями в кримінальному профілюванні (до речі, їхніми прототипами стали реальні агенти ФБР Джон Дуглас і Роберт Ресслер), відверті бесіди з найнебезпечнішими серійними вбивцями та моторошні подробиці найвідоміших злочинів — проект однозначно заслуговує на увагу.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Так сказав Чарлі», 2017 рік

Проект «Так сказав Чарлі», створений Мері Херрон у 2017 році, розповідає історії трьох дівчат із секти Чарльза Менсона «Сім’я» — Сюзан Аткінс, Патрісії Кренуінкел і Леслі Ван Хаутен. В рамках розповіді студент, який пише роботу про колосальний вплив лідера секти на її послідовників, вирушає до в’язниці, щоб побесідувати з засудженими злочинницями і дізнатися, що лежало в основі гіпнотичного впливу Чарльза Менсона на уми людей.

Незважаючи на те, що картина отримала змішані відгуки, деякі критики все ж відзначили нетривіальність сюжету, акторську гру та авторський підхід Херрон до вивчення «феномену» Чарльза Менсона.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Красивий, поганий, злий», 2019 рік

Трилер «Красивий, поганий, злий», що постав на суд глядачів у 2019 році, розповідає про Теда Банді — одного з найвідоміших серійних убивць сучасності, який орудував у США 1970-х роках. Головну роль у стрічці виконав актор Зак Ефрон, а режисером проекту виступив Джо Берлінгер.

Фільм отримав неоднозначні оцінки — одні гідно оцінили опрацьований сюжет і стилістичне оформлення проекту, інші вважали, що виконавець ролі Теда Банді Зак Ефрон не впорався із завданням і не зміг втілити задум режисера в життя. Так чи інакше, картина знайшла свого глядача і рекомендована до перегляду шанувальникам жанру — в усякому разі, щоб скласти власну думку.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Дес», 2020 рік

Міні-серіал «Дес», що складається з трьох епізодів, розповідає про біографію британського маніяка Денніса Нільсена — на його рахунку значиться п’ятнадцять убивств, які він скоював у період з 1978 по 1983 роки. Кінострічка починається з того, як у каналізації одного з будинків Лондона виявляється страшна знахідка — людські останки. Поліція, що прибула на місце злочину, розмовляє з Деннісом Нільсеном, одним із мешканців будинку, який одразу ж зізнається у вбивстві п’ятнадцяти людей, а подальша сюжетна лінія повністю присвячена допиту маніяка.

Незважаючи на те, що в серіалі глядач практично не побачить кривавих подробиць злочинів серійного вбивці, стрічка тримає в напрузі буквально з перших хвилин — розповідь маніяка, позбавлена будь-яких емоцій і жалю, занурює в атмосферу безвиході, змушуючи пильно стежити за кожним поворотом сюжету.

Стівен Кінг — найпопулярніший сучасний автор, його книги люблять, ними зачитуються, від автора чекають все нові твори. Його романи розраховані на досить широке коло аудиторії — їх читають і молоде покоління, і люди старшого віку. Настільки цей автор багатогранний, адже його романами цікавляться абсолютно різні люди.

Але сьогодні не про його твори — хочу поділитися добіркою книг, які сам Стівен Кінг публічно рекомендував до прочитання.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Ліян Моріарті “Велика маленька брехня”

Все починається з того, що на шкільному балу був убитий батько одного з учнів, але автор не говорить нам, хто саме. Інтрига закладена… Далі події перемотуються на півроку назад, і автор розповідає нам про батьків та їхніх дітей, які ходять в одну школу. У кожного з батьків є маленька таємниця, про яку вони замовчують.

У центрі сюжету 3 жінки: Селеста, яка одружена з багатим чоловіком, вони виховують близнюків, але в шлюбі у них не все гладко; Мадлен — жінка з синдромом відмінниці, у неї все має бути під контролем, вона надмірно товариська і позитивна; Джейн, яка нещодавно переїхала в містечко, в минулому з нею сталася трагічна ситуація.

Автор явно вміє витримати інтригу до самого кінця. Я не розуміла, хто буде жертвою, хто буде вбивцею, що взагалі станеться на останніх сторінках. Тому раджу тим, хто любить романи з інтригою, таємницею і несподіваною розв’язкою.

До речі, за книгою знято серіал, який не поступається першоджерелу.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Керолайн Кепнес “Ти”

Джо Голдберг працює в книжковому магазині, де зустрічає початкуючу письменницю — Бек, і моментально закохується в неї. Але нешкідливі залицяння, спроби сподобатися переходять у лякаючу залежність, і головний герой починає стежити за дівчиною, контролювати кожен крок, він усуває будь-яку перешкоду на шляху до своєї обраниці. На що ще здатний Джо заради своєї любові?

Дивує те, що читаючи книгу, ти розумієш, що вчинки героя жахливі, але ти не перестаєш за нього переживати і залишаєшся на його боці до самого кінця.

У книги є продовження, а також за романами знято серіал.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Девід Мітчелл “Голодний дім”

Девід Мітчелл придумав власний світ, і дія всіх його романів відбувається саме в цьому світі, тому вони тим чи іншим чином пов’язані між собою.

А тепер про сюжет роману “Голодний дім”. Існують непримітні чорні двері в стіні, за ними знаходиться розкішний сад і особняк — той самий голодний дім. Стабільно, раз на 9 років, люди заходять в цей будинок і не виходять. Що там відбувається? Невідомо.

Роман складається з п’яти частин, часовий інтервал між ними рівно 9 років, і розповідь у кожній частині, крім першої, ведеться від першої особи, тобто від тих, хто входить в будинок. А от у п’ятій частині все буде набагато цікавіше.

Дія роману циклічна, і в кожному новому колі додаються подробиці, інформація нашаровується на вже існуючу. Фінал роману відкритий, тобто можна самому додумати, що буде далі.

Цей твір не дуже моторошний, тобто якщо ви хочете прочитати справжній хорор, то це не про “Голодний дім”. Але це хороший містичний роман. Так що, якщо любите містику, то вам сподобається.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Сара Пінборо “В її очах”

Прочитавши цю книгу, я була в шоці і подиві. Починається все як детектив всередині любовного трикутника. Мати-одиначка Луїза знайомиться в барі з чарівним чоловіком — Девідом, який виявляється її новим босом, та й до того ж він одружений. Випадковим чином головна героїня зустрічає дружину Девіда — Адель. Луїза розуміє, що жінка божевільно любить свого чоловіка, але в той же час нещаслива з ним, тому що він справжній тиран, який контролює кожен її крок. Луїза і Адель стають близькими подругами. Головна героїня розуміє, що подруга щось від неї приховує, а в її шлюбі коїться щось жахливе.

Кінцівка цієї книги мене вразила, я абсолютно не очікувала такого результату, який, до речі, виявився містичним. Я так і не зрозуміла, сподобався мені роман чи ні, але він довго не виходив у мене з голови. Тому, якщо вам до душі несподівані, шокуючі кінцівки, то ця книга для вас.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Ширлі Джексон “Привиди будинку на пагорбі”

У центрі сюжету старовинний особняк, що стоїть на вершині пагорба, в ньому ніхто не живе тривалий час — люди максимум залишаються на місяць і виїжджають. Доктор Монтегю вирішується покликати своїх друзів і колег, щоб подивитися, що відбувається в цьому будинку, провести дослідження і написати книгу про це. Вони проводять там кілька днів і, звичайно, будинок підносить їм сюрпризи — планування особняка змінюється, чутно різні скрипи, шуми. Цікаво розкриття характерів героїв, тому що будинок відчуває страхи людей, виводить їх на поверхню, показуючи нутро кожної людини.

Роман не такий вже й страшний, але потрібно враховувати, що він написаний досить давно і вважається класикою, тому не потрібно чекати від нього сучасного крижаного хорору. Для того часу це досить гідний трилер. Так що теж раджу, якщо подобається містика.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1619445 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619445{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

«Упродовж останніх днів ми отримували у соцмережах безліч брутальних, расистських, ненависницьких коментарів та погроз на адресу авторки і видавництва щодо запланованої події. Складно було зрозуміти, звідки ці люди і чому вони це пишуть. Серед коментаторів було чимало ботів, але були цілком реальні українці, львів’яни, з деякими ми знайомі особисто. Жоден з них не читав книжки, не розуміє контексту, про який писала авторка, і чому це дослідження є важливим для українських читачів саме в час російської агресії проти України», ‒ йдеться на фейсбук-сторінці видавництва.

«Усе зводилося до маніпуляцій трагедією Ірини Заруцької та тим фактом, що її вбивцею став чорношкірий американець», ‒ йдеться в заяві.

Книга «Голоси BLM» написана восени 2024 року, а вийшла друком на початку липня цього року. Книга стала результатом чисельних інтерв’ю, у яких герої розповідають власні історії, та кількарічної роботи над текстами, розпочатої 2020-го в США у розпал пандемії і протестів Black Lives Matter, що поширилися того ж року всіма Сполученими Штатами після того, як білий офіцер поліції вбив чорного чоловіка на ім’я Джордж Флойд, і які підтримали в багатьох країнах світу.

«Ми майже не знаємо негативних рис Америки, надто тих, які не зачіпають нас, оскільки маємо білу шкіру. Але ми також погано знаємо і її позитивні риси — рухи за свободу, демократію і визволення, один із яких ‒ рух Black Lives Matter… Перед читачем постає Америка, якої ми не знаємо, але якою вона є насправді», ‒ йдеться в анотації до книги.

У видавництві розповіли, що після онлайн-агресії почалися дзвінки з погрозами. Погрози почали отримували також Оксана Брюховецька і Террелл Старр, американський журналіст, один із героїв книжки, вони обоє мали брати участь у презентації. Террелл третій рік поспіль працює в Україні та розповідає в американських медіа про український спротив російській агресії.

«Якщо невдовзі ви знову читатимете у світових медіа, що українці – нація ксенофобів, расистів, антисемітів, то варто пам’ятати, що після кожної такої ситуації це буде складніше спростувати друзям і прихильникам України», ‒ вважають у видавництві «Човен».

Видавці звернулись до УСБУ у Львівській області.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1619460 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1619460{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Як повідомили в Ужгородському скансені 18 вересня, дерев’яна синагога у Великих Ком’ятах – єдина будівля такого типу, що збереглася в Україні, й одна з небагатьох у Європі.

Будівля має прямокутну форму (13,83×7,92 м) і датується першою половиною XX століття. Протягом десятиліть вона не реставрувалася і використовувалася як склад. Зовні споруда виглядає майже як звичайна сільська хата, проте окремі деталі виказують її справжнє призначення.

«Синагогу відкрила для наукового світу наприкінці 1980-х років дослідниця з Будапешта Оніко Гоздо, відома своїми працями про угорські синагоги. Її раптова смерть у 1990 році зупинила вивчення пам’ятки, але вже у 1992 році архітектори зі Львова відновили роботу: вони обміряли споруду та зафіксували її особливості», – зазначили у скансені.

Про перенесення синагоги до Ужгорода домовилися під час підписання меморандуму Генеральний консул Угорщини в Ужгороді Йожеф Бочкаї, головний рабин Ужгорода та Закарпаття Вільгельм Менахем-Мендель, директор департаменту культури Закарпатської ОВА Євген Тищук та керівник Закарпатського музею народної архітектури та побуту Василь Коцан.

Перевезти пам’ятку планують цього року. Далі розпочнеться реставрація та облаштування інтер’єру відповідно до релігійних традицій. У майбутньому синагога функціонуватиме не лише як музейний експонат, а і як простір для культурного та духовного життя єврейської громади.