Концерти заплановані на 19 січня 2026 року.

Концерти у Львові відбудуться у рамках різдвяного туру у період з 4 по 24 січня. Він буде масштабним та охопить чимало міст України.

Святкову програму поставлять на сцені Театру Заньковецької. Вона об’єднає автентичні українські різдвяні традиції з сучасним сценічним прочитанням.

У концерті візьмуть участь хор, оркестр та балет Національного хору Верьовки – загалом приблизно 70 артистів на сцені. Це стане однією з головних родзинок вечора. Глядачів чекає масштабне музично-хореографічне шоу з улюбленими колядками, щедрівками, різдвяними піснями, народними сценами та яскравими хореографічними композиціями, які створюють атмосферу справжнього українського Різдва.

Національний хор Верьовки вже багато років є символом українського хорового мистецтва. У різдвяній програмі колектив відіграє роль живого моста між поколіннями – зберігаючи автентичність народної традиції та водночас подаючи її у сучасному сценічному форматі, близькому й зрозумілому сьогоднішньому слухачеві.

«Різдвяний тур – це можливість приїхати до кожного міста з відчуттям спільного свята. Через музику, спів і танець ми прагнемо подарувати глядачам відчуття єдності та сили української традиції», – зазначають організатори.

Різдвяні концерти Національного хору Верьовки

Концерти у Львові пройдуть у театрі Заньковецької. Вони заплановані на 19 січня 2026 року. Початок о 16:30 та 19:30. Квитки можна придбати на сайті.

Графік різдвяного туру Хору Верьовки:

• 4 січня – Київ;
• 10 січня – Житомир;
• 18 січня – Хмельницький;
• 19 січня – Львів;
• 20 січня – Івано-Франківськ;
• 21 січня – Чернівці;
• 22 січня – Тернопіль;
• 23 січня – Луцьк;
• 24 січня – Рівне.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626941 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626941{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

«У день, коли містом йшла наймасштабніша, вже 20-та хода звіздарів, помер головний звіздар України. У колоні точно були зірки створені паном Богданом», – повідомила керівниця міського управління туризму Христина Лебедь.

Богдан Новак був уродженцем село Мацьковичі біля Перемишля у Польщі. Після Другої світової його сімʼю виселили з Надсяння, він оселився у Дублянах. Новак зберіг і відродив традицію виробництва різдвяної звізди, яким займалися у його українському селі. Майстер винайшов власну технологію виготовлення безкаркасної різдвяної звізди з паперу.

«Він дуже любив Різдво і все що з ним звʼязано. Вже не мав сили, але колядку “Бог предвічний” ще заколядував… Він був звіздарем. Людиною, яка жила Різдвом, традиціями, світлом. Тим, що несе радість і надію від хати до хати. Він дуже любив свою справу. Любив Україну – тихо, глибоко, по-справжньому, носив вишиванку ще тоді, коли це не було модно, а було станом душі. І так символічно, що він пішов саме на різдвяному ходу – на тому шляху, яким жив усе життя», – написала у фейсбуці його онука Ніна Хомин.

2022 року міністерство культури внесло традицію створення об’ємної сферичної різдвяної звізди з надсянського села Мацьковичі до нематеріальної культурної спадщини України. А 2024 року президент присвоїв Богдану Новаку звання заслуженого майстра народної творчості. Про особливості цього ремесла читайте у матеріалі «Звізда ходить».

У неділю, 28 грудня, центром Львова пройшла різдвяна Хода звіздарів. Її провели під час традиційного фестивалю «Спалах різдвяної звізди», який відбувається у Львові 20 років поспіль. За незмінною традицією, звіздарі вирушили від домініканського собору через площу Ринок до площі Ангелів, де встановлений головний різдвяний дідух. Після спільної коляди звіздарі перейшли до ще однієї святкової локації – головної міської ялинки. У ході взяли участь майстри народного промислу з різних регіонів, львівʼяни та гості міста. Звіздарі виготовили для музеїв Львова чотири унікальні різдвяні звізди як символ єдності та традицій.

Фото Катерини Москалюк для ZAXID.NET

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626858 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626858{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Старт ходи відбудеться о 12:30 на площі Музейній, 1. Від Домініканського собору звіздарі вирушать до площі Ринок, далі – до площі Ангелів, де біля головного різдвяного дідуха буде спільне колядування. Далі хода вирушить до площі перед пам’ятником Тарасові Шевченку. Фінальна коляда відбудеться біля головної міської ялинки.

«20-й фестиваль „Спалах різдвяної звізди“ – це не просто хода звіздарів, а справжня подія, яка об’єднує майстрів народного промислу з усіх куточків України. Цього року очікуємо понад тисячу учасників ходи», – розповіла керівниця міського управління культури Марта Бешлей.

Спеціально для цьогорічного фестивалю виготовлено чотири унікальні різдвяні звізди – по одній для музеїв: етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України; Андрея Шептицького Храму Священномученика Климентія Шептицького; народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького; Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.

Ті, хто не у Львові, можуть подивитися трансляцію ходи звіздарів. Трансляцію наживо можна дивитися на ютуб-каналі Суспільне Львів або в ефірі Першого телеканалу Суспільного у межах інформаційного проєкту «Суспільне. Студія», йдеться на сайті мовника. Ходу транслюватимуть з 13:00 до 14:00.

Знімальна група Суспільного супроводжуватиме ходу звіздарів на всіх локаціях, а в студії ведуча разом із коментаторами розповідатимуть про традиції, історію ходи та про тих, хто бере в ній участь. Тож глядачі зможуть не лише спостерігати за святом, але й більше дізнаються про зміст дійства.

Netflix опублікував трейлер фільму «Гострі картузи: Безсмертна людина», який стане продовженням популярного кримінального серіалу.

Прем’єра на стримінгу відбудеться 20 березня, а в обмежений прокат стрічка вийде 6 березня. Про це повідомляє Variety.

У сиквелі Кілліан Мерфі знову втілив образ Томаса Шелбі, а також став продюсером проєкту. Режисером фільму став Том Гарпер, який працював над кількома епізодами оригінального серіалу, створеного Стівеном Найтом. Глядачі побачать продовження історії Шелбі на тлі подій Другої світової війни.

До Мерфі приєдналися Софі Рандл (Ада Торн), а також Стівен Грем і Нед Деннегі, які зіграють друзів родини Шелбі — Гейдена Стегга та Чарлі Стронга. Серед нових акторів — Ребекка Фергюсон, Баррі Кеоган, Тім Рот і Джей Лікурго.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

Приготуйтеся, буде гаряче — «Нічний менеджер» повертається на екрани! Минуло цілих вісім років відтоді, як вибуховий фінал першого сезону прикував до екранів мільйони глядачів. І ось, Том Гіддлстон знову одягає костюм Джонатана Пайна, колишнього солдата та агента британської розвідки.

Для тих, хто не в темі: серіал, заснований на персонажах легендарного письменника Джона ле Карре, розповідає історію офіцера MI6 Джонатана Пайна. Він проникає в оточення торговця зброєю, щоб викрити небезпечну змову. На кожному кроці на нього чекає зрада, і Пайну доводиться вирішувати, кому можна довіряти та як далеко він готовий зайти заради мети.

А тепер — найцікавіше про другий сезон!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про що буде другий сезон?

Джонатан Пайн думав, що назавжди покінчив зі своїм минулим. Тепер він живе під ім’ям Алекс Гудвін і працює на спокійній посаді в MI6, керуючи невеликим відділом спостереження в Лондоні. Його життя — комфортне і передбачуване.

Але одного вечора випадкова зустріч зі старим найманцем з команди його ворога змушує Пайна діяти. Ця подія призводить до жорстокої сутички з новим гравцем на арені — колумбійським бізнесменом на ім’я Тедді Дос Сантос.

Щоб розібратися в новій небезпечній грі, Пайн знайомиться з Роксаною Боланьос — діловою жінкою, яка неохоче допомагає йому проникнути в колумбійську мережу торгівлі зброєю. Опинившись у Колумбії, наш герой занурюється у смертельно небезпечну змову, пов’язану з постачанням зброї та тренуванням партизанської армії.

Старі союзи руйнуються, зрада чекає за кожним рогом, і Пайну знову доведеться ризикувати всім, щоб зупинити катастрофу.

Цікаво, що новий сезон вперше виходить за межі оригінального роману Джона ле Карре, пропонуючи глядачам абсолютно нову історію.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Де і коли дивитися?

Прем’єра другого сезону «Нічного менеджера» відбудеться на BBC. Згодом серіал стане доступний на стрімінговій платформі Prime Video. Тож шукайте його там!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Акторський склад: хто повернеться і кого ми побачимо вперше?

Зірка серіалу Том Гіддлстон, звісно, повертається до ролі Джонатана Пайна. Компанію йому складуть нові обличчя:

• Дієго Кальва («Вавилон») зіграє головного антагоніста Тедді.
• Каміла Морроне («Дейзі Джонс та The Six») виконає роль Роксани.
• Також у серіалі з’являться Індіра Варма, Пол Чахіді та Гейлі Сквайрс.

Але справжній подарунок для фанатів — повернення неперевершеної Олівії Колман у ролі принципової офіцерки розвідки Анджели Берр. Разом із нею ми знову побачимо знайомих акторів з першого сезону: Алістера Петрі, Дугласа Ходжа та Ноа Джупа.

Творці обіцяють, що в новій главі історії Пайна на нас чекають «небезпека, шпигунство, зрада, кохання, розбиті серця, драма та неймовірна напруга». Схоже, це буде гідне продовження.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

Постановку зможуть переглянути і дорослі, і діти. Вона містить цілісну сюжетну лінію, а не просто набір номерів.

Що відомо про «Вартових мрій»?

«Вартові мрій» – проєкт, створений культурною платформою Stage Show. Раніше ця платформа вже стала відомою завдяки сімейним виставам «Мавка» та «Потяг у дива». Команда орієнтована на формат масштабних сюжетних шоу, де візуальна видовищність поєднується з емоційно зрозумілою історією.

«Для нас було важливо створити різдвяне шоу, яке об’єднає родину в залі, щоб і діти, і дорослі прожили цю історію разом. «Вартові мрій» – це вистава про віру в диво, силу уяви та збереження мрій, які особливо важливі саме зараз», – зазначають організатори проєкту.

В основі сюжету вистави різдвяна фантастична історія про дівчинку Алісу та її супутника, Кота – Вартового Зірки. Разом вони вирушають у подорож, сповнену пригодами, щоб зберегти мрії та врятувати чарівну Зірку від темних сил. Сюжетна лінія об’єднує всі циркові номери в єдину драматургічну картину із пригодами, гумором і моментами напруги.

Програма включає повітряні акробатичні номери, трюки з діаболо, інтерактив із глядачами та сценічну дію без залучення тварин. Вистава вирізняється яскравими костюмами, сучасною сценографією та професійною режисурою, а інтерактивні елементи особливо орієнтовані на дитячу аудиторію.

Організатори підкреслюють, що шоу створене як різдвяна подія для всієї родини з універсальною темою добра, мрій та надії. Відсутність тварин у постановці – принципова позиція проєкту.

Вистави можна буде побачити у період з 26 грудня до 25 січня, початок о 16:00. Вони пройдуть у Львівському державному цирку.

Вистава триватиме 90 хвилин з антрактом

Що варто знати глядачам?

• Діти до 5 років (включно) — безкоштовно без надання окремого місця у супроводі одного дорослого з квитком.

• Інформацію щодо знижок для військових можна уточнити в організаторів.
• Квитки та актуальний розклад показів доступні на сайті.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626619 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626619{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Тож ZAXID.NET вирішив розповісти цікаві факти про символ коня в українському циклі зимових свят. А далі кожен може виснувати сам, яким же буде для нас новий рік.

***

Кінь в українській традиції завжди був другом і помічником (опустимо момент про жертвоприношення коней кілька тисяч років тому, то були давні племена). Кінь присутній на весіллях і похоронах, його можна зустріти в казках і в піснях, він – оре і засіває, а також допомагає воїнам на полі бою. Кінь може подорожувати між світами, мати крила, перетворюватися на потрібне герою, обдаровувати тощо.

І, звісно, кінь супроводжує українців у всі важливі дні річного циклу – і на Купала, і на Різдво та Новий рік.

Давній символ Сонця

У багатьох давніх народів, зокрема й на теренах України, образ коня був пов’язаний з сонцем. Оскільки раніше в грудні відзначали день зимового сонцестояння («Коляда» в українців, «Йоль» у скандинавських країнах), то й кінь символізував смерть старого і народження нового сонця в цей день, йдеться в статті етнологині Ярослави Музиченко. У пізніші часи кінь був неодмінно впряжений в колісницю, що везла божество, яке втілювало сонце.

З приходом християнства на українські землі символізм «Коляди» втілений у Різдві – і там, і там ідеться про перемогу світла над темрявою, про віру і надію на кращі часи, ніж темні холодні ночі. А кінь перекочував з однієї традиції в іншу.

Помічник святих

Християнські святі теж «полюбили» коней. Найбільш відомий образ святого вершника на коні – це Юрій Змієборець. Проте також коней має, згідно з народними уявленнями, святий Миколай.

У піснях та легендах про святого Миколая часто йдеться про те, що його везуть білі коні. А колись в центральній та східній Україні був звичай саме на 6 грудня – день святого Миколая – виїжджати кіньми, запряженими санчатами, і розкатувати сніг. Також в цей час випікали і дарували дітям пряники у формі коників, йдеться в путівнику зимовими традиціями українців «Витоки» від Zagoriy Foundation.

Що кінь робить на Різдво

А вже під час Різдва кінь був повноправним учасником вертепу і часто згадувався в колядках.

У вертепах кінь належав до так званих нечистих персонажів, тобто тих, що перейшли з прадавньої народної традиції і перегукуються ще з язичницькими часами. Окрім коня, до таких персонажів належать славнозвісна коза, ведмідь, журавель тощо. Назва «нечисті» не говорить про якісь «погані» риси образу коня, а просто вказує на шлях його появи у нинішньому вертепі.

Тим більше, худоба завжди мала велике значення для українців. На святвечір, наприклад, худобу пригощали смаколиками, а ще просили вищі сили оберігати та примножувати свійських тварин в господарстві. Не обходиться тут, серед іншого, і без коня, адже ритуал виглядає так, йдеться у «Витоках»:

«Як вечоріє, застеляють стіл сіном, сиплють різне насіння, на кожен кут кладуть по зубчику часнику і прикривають скатертиною. Господар під стіл теж кладе сіно та імітує звуки свійських тварин («риче, як корова, бліє, як вівця, рже, як кінь»), це робили, щоб у прийдешньому році в господарстві велася худоба».

Цей ритуал подекуди ще зберігся в різних куточках України. Наприклад, на Львівщині, йдеться в оповіданні Марії Титаренко «Реферат із паління дідуха» зі збірки «Твоє, моє і наше Різдво», де під столом іржуть як коні діти, нагорода їм – цукерки й горішки, заховані в сіні. Деякі читачі ZAXID.NET розповідають, що вони досі змушені лізти під стіл іржати, коли збираються в батьківському домі на святвечір.

Кінь також згадується в колядках. Наприклад, в колядці ще з лицарсько-дружинних часів:

А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик.
А в того коня кілова грива –
Кілова грива коня покрила.
Срібні копита камінь лупають,
Срібло-злото розсипають,
Шовковий хвостик слід замітає.
Ой каже, коню, продам я тебе!
Як мене продаш, здогадаєшся:
Я виніс тебе з трьох-дев’ять земель!
В поле виїжджав, з конем розмовляв:
Ти, коню сивий, будь мі щасливий!
Будь мі щасливий на три дороги,
На три дороги та у три землі!

Згодом ця дохристиянська колядка була дещо видозмінена і в ній з’явилися такі слова:

Золота грива коня покрила,
Срібні копита камінь лупають,
Камінь лупають, церков мурують
З трьома верхами, з трьома хрестами:
На першім хресті – сонечко в весні,
На другім хресті – місяць у кріслі,
На третім хресті – зоря із моря…

Цікаво, що на третій день Різдва – 27 грудня – українці вшановуються святогоСтефана (Степана), який вважався покровителем домашньої худоби, особливо – коней. Цього дня коней могли годувати і напувати зі срібного посуду.

Проте найбільше, мабуть, в циклі зимових свят кінь згадується в щедрівках, особливо – в парубочих, тобто тих, що присвячені молодим неодруженим хлопцям. Адже кінь – це символ плідності в українській культурі.

Засівання з конем

У багатьох регіонах України кінь є одним з головних героїв Щедрого вечора. Йому навіть відводять почесну роль полазника – того, хто має першим увійти до хати в новому році, щоб рік був щасливим і минув в достатку.

Якщо для більшості йдеться про коня, як учасника периберії, то дуже буквально цей обряд досі відтворюють на Тернопільщині, в селі Вістря, де по хатах незаміжніх дівчат в новорічну ніч водять живого коня. У 2022 році обряд «Засівання з конем» навіть внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

«У дійстві на новий рік беруть участь колядники, засівальники, поводир коня, музики, усіх понад 20 осіб. Для здійснення обряду вибирають об’їждженого і красивого коня, якого до свята привчають ходити по сходах, аби вміло заходив у домівки. Призвичаюють і до музики – спершу тихої, а потім гучної. Щоб кінь був смирнішим, підгодовують зерном та цукром», – йдеться в описі обряду на сайті Українського центру культурних досліджень.

На Тернопільщині коня на новий рік заводять просто в хату (фото Суспільне Тернопіль)

***

Отже, кінь в українській традиції – невід’ємний різдвяно-новорічний персонаж, помічник, вірний друг і той, хто допомагає перемогти темряву. Тож хай в новому році він допоможе й Україні.

Напередодні Різдва, 24 грудня, у Львові на площі Ангелів встановили традиційний різдвяний дідух. Дідух виготовлений сім’єю Коцюків ще в 2009 році і відтоді прикрашає Львів на свята, повідомляє пресслужба Львівської міськради. Встановлення дідуха супроводжувалося спільною молитвою містян, колядками та пригощанням пампухами. В урочистій ході з дідухом взяли участь й ветерани, які проходять реабілітацію в центрі «Незламні». Додамо, що 15-річний дідух оновлюють майстри Музею народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького у Львові. (фото ЛМР)

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626756 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626756{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

24 грудня — це не просто останній день перед Різдвом. Це Святвечір, час, коли вся родина збирається разом в очікуванні дива. Раніше це свято відзначали 6 січня, але після переходу на новий церковний календар дата змінилася. Однак суть залишилася незмінною: це вечір миру, надії та теплих традицій.

Давайте розберемося, що ж робить цей день таким особливим.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

У чому суть свята?

Згідно з біблійними переказами, саме в цю ніч понад дві тисячі років тому на небі засяяла Вифлеємська зірка. Вона сповістила світові про народження Ісуса Христа, Спасителя. На честь цієї події у храмах проходять урочисті служби, а вдома панує атмосфера радості.

Зі Святвечора починаються Святки — період зимових свят, який триватиме аж до Водохреща (5 січня за новим стилем).

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Головна традиція — Свята вечеря

Коли на небі з’являється перша зірка, родини сідають за стіл до Святої вечері. Це головний ритуал дня. За традицією, на столі має бути 12 пісних страв — за кількістю апостолів.

Їсти м’ясо, яйця чи молочні продукти в цей вечір не можна, адже ще триває піст.

Дві головні страви, без яких не уявити Святвечір:

Кутя — це серце святкового столу. Солодка каша, зазвичай з пшениці, до якої додають мед, мак, горіхи та родзинки. Кожен інгредієнт має своє символічне значення.

Узвар — насичений компот із сухофруктів (яблук, груш, слив). Він чудово доповнює смак куті.

Окрім них, готують пісний борщ, вареники з капустою чи картоплею, гриби, рибу, голубці з пшоном та овочеві салати. Є повір’я: щоб рік був багатим та щедрим, потрібно скуштувати кожну з 12 страв.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Що важливо зробити у Святвечір?

• Бути з родиною. Це час для найближчих.
• Пробачити всі образи. Святвечір — ідеальний момент, щоб помиритися і залишити всі сварки в минулому.
• Помолитися. Віряни просять у Бога миру, здоров’я та добробуту для своєї сім’ї.
• Поділитися з нужденними. Вважається добрим знаком поділитися частиною святкової їжі з тими, хто цього потребує.
• Колядувати! Після вечері молодь традиційно ходить від хати до хати, співаючи колядки. У піснях прославляють народження Христа і бажають господарям дому щастя, здоров’я та достатку.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Чого не можна робити у Святвечір: народні заборони

Щоб не накликати на себе біду і не “вимести” з дому удачу, люди здавна дотримувалися певних правил.

У цей день не варто:

• Сваритися, лихословити та думати про погане. Це час світлих думок.
• Займатися важкою фізичною працею, прибирати, прати, шити. Всі домашні справи краще завершити заздалегідь. Особливо сувора заборона стосується прибирання: кажуть, що разом зі сміттям можна винести з дому достаток.
• Відмовляти у допомозі. Будьте щедрими та відкритими.
• Проганяти колядників. Вважається, що відмовити їм — до фінансових труднощів. А от щедро прийняти веселих гостей, навпаки, обіцяє дому процвітання на весь рік.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Прикмети на погоду

Наші предки вміли “читати” знаки природи. Ось кілька прикмет 24 грудня:

• Якщо день ясний і сонячний — літо буде врожайним.
• Заметіль чи сильний вітер — чекай на ранню весну.
• Зоряне небо — до багатого врожаю грибів та ягід.
• Якщо на деревах іній — добре вродить жито.

Святвечір — це дивовижний час, коли сучасність переплітається з давніми традиціями. Головне в цей день — наповнити свій дім і серце світлом, теплом та любов’ю до близьких.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

27 грудня | «Музика до кінофільмів при свічках»

Початок: 19:00

Локація: Музей історії релігії, вул. Музейна, 1

Концерт стане справжньою мандрівкою світами улюбленого кіно. У супроводі відеоряду прозвучать легендарні саундтреки з фільмів «Привид опери», «Амелі», «Титанік», «Гладіатор», «Пірати Карибського моря», «Володар перснів», «Інтерстеллар», «Гра престолів» та інших культових стрічок.

Улюблені саундтреки з легендарних фільмів прозвучать у виконанні талановитих музикантів: Олени Мацелюх (орган), Віталій Дворовий (фортепіано), Ігор Мацелюх (флейта Пана, саксофон), Маріана Лаба (вокал). Ведучою вечора буде Катерина Назар.

Квитки можна придбати за посиланням.

28 грудня | «Музика Йоганна Себастьяна Баха при свічках»

Початок: 16:00

Локація: Музей історії релігії, вул. Музейна, 1

У затишному просторі історичної будівлі прозвучить органна музика одного з найгеніальніших композиторів світу – Йоганна Себастьяна Баха.

Виконавиця – знана українська органістка Олена Мацелюх, яка відкриє слухачам глибину, гармонію та духовну велич барокової музики.

Вечір проведе Катерина Назар, розповідаючи про життя, творчість і безсмертну спадщину Баха. Квитки на подію доступні за лінком.

28 грудня | Різдвяна класика при свічках з келихом шампанського

Початок: 18:00

Локація: Львівський палац мистецтв, вул. Миколи Коперника, 17

Тут звучатимуть «Щедрик», All I Want For Christmas Is You, Jingle Bells, Let It Snow та інші відомі композиції. Мерехтіння тисячі свічок та жива музика у виконанні струнного квартету і роялю забезпечать відчуття справжньої різдвяної магії.

На гостей заходу чекають:

• атмосфера тисячі свічок у передчутті Різдва;
• бездоганне звучання чарівного струнного квартету Львова;
• улюблені та знайомі різдвяні й новорічні хіти;
• шампанське та солодкий подарунок як символ свята.

Концерт – це чудова нагода провести вечір у теплій і світлій атмосфері. Кількість місць обмежена.

28 грудня | «Антоніо Вівальді. Пори року при свічках»

Початок: 19:00

Локація: Музей історії релігії, вул. Музейна, 1

Один із найвідоміших циклів світової класики – «Пори року» – оживе у вечірній атмосфері Львова.

Скрипалька Марта Герега та органістка Олена Мацелюх представлять музичне дійство, доповнене мистецьким перформансом: художниця Ольга Куц створюватиме живопис у реальному часі, перетворюючи звук на колір і світло.

Цей концерт поєднає музику, візуальне мистецтво й емоції у багатовимірний святковий досвід. Ведучою вечора буде Катерина Назар.

29 грудня | «Різдвяна класика. Світові хіти при світлі сотень свічок»

Початок: 19:00

Локація: Львівська національна філармонія

Атмосферний передноворічний вечір із популярною музикою та різдвяними мелодіями. У програмі – хіти ABBA, Celine Dion, Alicia Keys, Ed Sheeran, а також улюблені різдвяні композиції: White Christmas, Let It Snow, Jingle Bell Rock, It’s the Most Wonderful Time of the Year.

На сцені виступатимуть знані солісти Ліліана Франків, Оксана Караїм, Роман Милян, Петро Радейко у супроводі найкращих музикантів Львова. Гостей також чекають келих шампанського та святковий подарунок від організаторів.

Історії про випадкові зустрічі, вимушені союзи та почуття, що з’являються там, де їх зовсім не чекали, завжди працюють безвідмовно.

У нашій добірці — серіали, які ви могли пропустити, але вони варті того, щоб їх побачили.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Чорно-біла любов», 2017-2018 роки, 1 сезон

Головна героїня Асли — лікар-хірург, порятунок життів людей — її щоденне завдання. Вона молода й красива, і дуже любить свою роботу, в якій є успішною та затребуваною. Ферхат — її повна протилежність, він убивця і не раз позбавляв людей життя. Племінник одного з наймогутніших злочинців Стамбула, він не міг обирати спосіб життя. Здавалося б, між ними немає і не буде нічого спільного. Але одного разу Асли обманом привозять до заміського котеджу, де з’ясовується, що вона практично в польових умовах повинна зробити операцію тяжко пораненій людині.

Тепер Асли — свідок злочину, і її не планують залишати в живих. Але Ферхат, вражений її сміливістю та красою, переймається до Асли почуттями, і, замість того, щоб убити, пропонує їй заміжжя. Адже дружина не може свідчити проти чоловіка.

Шлюб, що почався не на найпозитивнішій ноті, переростає на очах у глядачів у справжнє глибоке почуття. Асли уособлює білу сторону кохання: вона завжди на боці добра, справжніх цінностей, її життєві орієнтири та цілі — робити життя навколо кращим, вона сильна й глибока особистість. Красень Ферхат — темна сторона, він злочинець, і в його долі мало світлих плям. Але поступово Асли починає змінювати Ферхата на краще. Адже справжнє кохання вчить і зцілює. Ферхат теж приносить у життя Асли багато нового: справжню пристрасть, сильні емоції та почуття.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Постукай у мої двері», 2020-2021 роки, 2 сезони

У центрі сюжету — молода та вперта Еда Йилдиз, яка мріє про освіту за кордоном і кар’єру ландшафтної дизайнерки. Її плани руйнуються в одну мить, коли вона втрачає стипендію, а разом із нею — шанс на майбутнє, про яке так довго мріяла. Винним у цьому Еда вважає успішного, холодного та надто самовпевненого бізнесмена Серкана Болата — чоловіка, для якого робота, контракти й репутація завжди були важливішими за почуття.

Їхня зустріч починається з конфлікту, але дуже швидко перетворюється на дивну угоду: Серкан пропонує Еді зіграти роль його нареченої. Для нього це спосіб вирішити ділові та сімейні питання, для неї — шанс повернути стипендію й довести, що вона здатна відстояти себе. Фальшиві заручини, чіткі правила й обіцянка не закохуватися — план здається простим, доки в нього не втручаються справжні емоції.

Поступово за маскою суворого перфекціоніста в Серкані відкривається вразлива людина з травмами минулого, а за імпульсивністю Еди — внутрішня сила, принциповість і здатність любити по-справжньому. Їхні стосунки розвиваються на тлі яскравого Стамбула, сімейних інтриг, робочих конфліктів і численних випробувань, які знову й знову ставлять питання: чи можна побудувати щастя, якщо все почалося з обману?

«Постукай у мої двері» — це легка, емоційна й водночас щира історія про те, як випадкова угода може змінити життя, а любов — навчити довіряти, чути й відкриватися іншому. Серіал підкорив глядачів живими діалогами, помітною «хімією» між головними героями та атмосферою, у якій романтика поєднується з гумором і теплом.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Кохання напрокат», 2015-2017 роки, 2 сезони

Рідкісний для турецьких серіалів жанр романтичної комедії. Молодий дизайнер Омер повністю занурений у свою роботу в модному бізнесі. Він рано залишився сиротою, тому практично закоханий у кар’єру і присвячує їй весь свій час. Він і не думає про одруження, але родичі «сватають» йому наречену. Тітка хоче одружити його на симпатичній молодій дівчині, яка щойно повернулася із США. Вона молода і перспективна, але про справжні почуття не йдеться, її хвилюють лише гроші та становище в суспільстві.

Щоб розставити всі крапки над «і», Омер цілує першу зустрічну, офіціантку Дефне, на очах у ймовірної нареченої. Тітка Омера, Неріман, побачивши це, вирішує підкупити Дефне, щоб вирішити питання з одруженням, і робить їй дуже привабливу пропозицію.

Дефне потрібні гроші, вона працює в ресторані офіціанткою і допомагає бабусі утримувати старшого брата та молодшу сестру. І ці гроші могли б вирішити більшість її проблем.

Дуже легка та нехитра історія оживає завдяки акторській грі. Шанувальники вигадали головним героям спільне ім’я ДефОм (Дефне та Омер), і їм довго приписували не лише екранний роман, а й стосунки в реальному житті. Настільки правдоподібною була «хімія» між ними. Спільні фото пари, що регулярно з’являлися в соцмережах, тільки підігрівали інтерес фанатів.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Серіал «Задирака», 2020-2021 роки, 1 сезон

Скромний таксист Алі Риза одного разу рятує прекрасну незнайомку, яка опинилася у скрутній та небезпечній ситуації. Агресивно налаштований молодий чоловік, який намагався витягнути дівчину з машини Алі, попереджає, що той вплутався у великі неприємності і на нього чекає помста. Виявляється, Алі зустрів доньку голови одного з найбільших мафіозних угруповань. Сім’я дівчини, Халіде, займається незаконною торгівлею зброєю, хоча сама Халіде — лікарка і дуже любить свою роботу.

Після знайомства, що почалося так незвично, між молодими людьми спалахують почуття, але, виявляється, вони належать до ворожих таборів. Алі таємно веде боротьбу з мафіозними угрупованнями, і вже встиг перейти дорогу багатьом. Чи зможуть закохані бути разом, враховуючи обставини?

Сподіваємось, у цій добірці ви знайшли серіал, який скрасить ваші вечори.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

Зимові свята в Україні неможливо уявити без куті. Цей ароматний смаколик — головна страва на столі, яку готують не один, а цілих три рази. Кутею частують рідних, носять вечерю хрещеним батькам і просто насолоджуються її унікальним смаком.

Але чи знали ви, що кутя буває різною? Давайте розберемося, чим відрізняються її три види — «багата», «щедра» та «голодна» — і чому вони отримали такі назви.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

1. Багата кутя: головна зірка Святвечора

Це саме та кутя, яку більшість із нас знає та любить. Її готують на Святвечір, який за новим календарем припадає на 24 грудня (за старим — 6 січня). Вона є центральною серед 12 пісних страв.

Чому «багата»?

Назва говорить сама за себе. Хоча страва пісна (без масла чи молока), вона символізує багатство дарів та радість від народження Христа. Її щедро наповнюють найсмачнішим: горіхами, медом, маком, родзинками, цукатами. Чим більше смачних додатків — тим «багатшою» буде кутя.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

2. Щедра кутя: смакуємо на повну!

Цю версію готують на Щедрий вечір (або свято Маланки), який ми святкуємо 31 грудня (за старим стилем — 13 січня), напередодні Нового року.

Чому «щедра»?

Тому що різдвяний піст уже закінчився, і можна себе не обмежувати! Це найситніша та, на думку багатьох, найсмачніша версія куті. До неї сміливо додають вершкове масло, молоко, вершки чи сметану. Вона виходить ніжною, кремовою і по-справжньому святковою.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

3. Голодна кутя: скромна страва перед Водохрещем

Третій раз кутю готують напередодні Водохреща, у так званий «Голодний вечір», 5 січня (за старим стилем — 18 січня).

Чому «голодна»?

Назва чудово відображає її суть. У цей день віряни дотримуються суворого посту, тому страви на столі дуже скромні. Голодна кутя складається переважно із зерна (пшениці) та підсолодженої води або меду. У ній немає ні горіхів, ні сухофруктів, ні тим більше масла. Це найпростіша з трьох видів куті.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Сучасний погляд на давню традицію

Звісно, рецепти можуть відрізнятися не лише залежно від свята, а й від регіону України. І хоча класичною основою для куті завжди була пшениця, сьогодні господині часто використовують рис, перловку чи навіть кус-кус.

Головне — не стільки суворе дотримання рецепта, скільки тепло та затишок, які ця страва створює за родинним столом.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626678 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626678{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Автор наголошує, що через нас Бог показує свої дива, а людям варто лише їх відчути, повірити і докласти трохи зусиль.

«Усе почалося з певної послідовності акордів і ритму – тих, що у приспіві. Вона зазвучала в мені співом великого хору з людей, які сидять у залі. Потім народилась мелодія куплету і загалом цілої коляди. А вже за кілька днів я написав текст», – розповів про створення колядки її автор Андрій Капраль.

За щорічною традицією цю та інші колядки «Піккардійська терція» заспіває на своїх концертах. Різдвяний тур розпочнеться двома концертами 29 грудня у Львові – на сцені Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Далі «Різдвяні історії» помандрують у січні 2026-го такими містами:

• Кам’янець-Подільський (8 січня);
• Тернопіль (9 січня);
• Хмельницький (10 січня);
• Вінниця (11 січня);
• Івано-Франківськ (12 січня);
• Луцьк (13 січня);
• Рівне (14 січня);
• Київ (15 січня, МЦКМ / Жовтневий палац).

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626672 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626672{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

За словами науковців, саме такими мечами користувалися варязьке військо київських князів. Місце знахідки не є випадковим: сучасний Радомишль у давнину був відомий як Микгород і входив до земель древлян.

Історики пояснюють, що слов’янське плем’я древлян мешкало на Лівобережному Поліссі та мало власну державу з укріпленими містами – Іскоростенем (нині Коростень), Вручієм (Овруч), Малином, Мическом і Микгородом. У IX–X століттях ці землі зазнавали походів київських князів. 884 року на древлян пішов князь Олег, а князь Ігор загинув під час збору данини. Остаточно древлян підкорила княгиня Ольга у 946 році, зруйнувавши Іскоростень.

З XII століття території колишнього древлянського князівства належали Десятинній церкві, фундаменти якої розташовані на території музею.

Генеральна директорка музею Олена Земляна наголосила, що вчинок Віктора Мощенка та його доньки є надзвичайно важливим. За її словами, музейна програма спрямована на боротьбу з незаконним обігом археологічних знахідок і закликала громадян не перетворювати історію на товар, а передавати такі артефакти державі.

Реставратор Юрій Бут зазначив, що, попри неідеальну збереженість клинка, меч стане повноцінним експонатом. Особливу цінність має те, що він знайдений разом із бутероллю – бронзовим закінченням піхов, декорованим срібною інкрустацією. Також добре збереглися елементи руків’я та перехрестя з орнаментом.

Археолог Сергій Діденко звернув увагу, що це рідкісний випадок, коли точно відоме місце знахідки. Наявність піхов може свідчити, що меч походить із поховання, ймовірно – з розореного кургану. Найближчим часом археологи планують спільно з Інститутом археології обстежити цю ділянку.

Про перебіг реставрації меча та результати майбутніх археологічних досліджень музей обіцяє повідомляти додатково.

Меч походить із поховання. Фото музею

23 грудня, за новим церковним календарем українські православні християни вшановують пам’ять святого Феодула Критського (у народі називають Федулів день) та ще дев’яти мучеників, які постраждали за віру.

Давайте розберемося, що це за день, яка у нього історія та які цікаві традиції й заборони з ним пов’язані.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Історія святого Феодула: перстень, що зцілював, і непохитна віра

Уявіть собі III століття. Римською імперією правлять імператори, які влаштовували жорстокі гоніння на християн. У цей непростий час у місті Фессалоніки жив чоловік на ім’я Феодул. Він служив читцем у місцевій церкві й був щирим вірянином.

Одного разу йому наснився дивний сон: людина у світлому одязі вклала йому щось у долоню. Прокинувшись, Феодул знайшов у руці справжній перстень із зображенням хреста. Цей перстень виявився чудотворним — з його допомогою Феодул почав зцілювати хворих.

Незважаючи на смертельну небезпеку, він продовжував відкрито розповідати людям про християнство. Коли про це дізнався правитель міста, Феодула схопили й наказали зректися своєї віри. Він відмовився.

Його кинули до в’язниці, але навіть там він не здався, а почав проповідувати іншим ув’язненим і навернув багатьох у християнство. Зрештою, ні тортури, ні погрози не змогли зламати волю Феодула та ще дев’ятьох його послідовників. За наказом правителя їх усіх стратили, кинувши в море.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Традиції на Федула: що варто зробити в цей день

У народі цей день назвали Федулів день і пов’язували його з турботою про домашніх тварин. Вважається, що святий Федул є їхнім покровителем. Тому наші предки цього дня:

• Наводили лад у хліві та пташнику;
• Щедро годували та поїли всю домашню живність;
• Завершували останні приготування до Святвечора, адже працювати не заборонялося.

До святого Феодула можна звертатися з молитвами про допомогу в домашньому господарстві та про здоров’я для тварин.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Головні заборони дня: чого краще уникати

Як і в будь-яке церковне свято, церква не схвалює сварки, плітки, заздрість та лихослів’я. Також важливо пам’ятати, що триває Різдвяний піст, тож тим, хто його дотримується, варто утримуватися від м’ясної та молочної їжі.

Однак існують і народні заборони, які передавалися з покоління в покоління. Наші предки вірили, що 23 грудня не можна:

1. Користуватися гострими предметами (ножами, ножицями). Вважалося, що якщо поранитися в цей день, рана буде довго гоїтися, а людина може хворіти весь рік.

2. Шити, зашивати чи вкорочувати одяг. Існувало повір’я, що так можна “вкоротити” собі вік.

3. Віддавати борги або ділитися планами на майбутнє. Вірили, що через це гроші перестануть водитися, а задумане ніколи не здійсниться.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Народні прикмети про погоду 23 грудня

За погодою цього дня визначали, чого чекати найближчим часом:

• Ясний день — до сильних морозів;
• Зірки на небі яскраво мерехтять — буде холоднеча;
• Йде сильний сніг — до багатого врожаю наступного року;
• Домашні тварини поводяться неспокійно — наближається хуртовина.

А найвідоміша прикмета пов’язана з вітром. У народі казали: “Прийшов Федул, і вітер подув — отже, врожай буде добрим”.

До речі, за старим (юліанським) календарем 23 грудня вшановують пам’ять святителя Іоасафа, єпископа Білгородського.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626611 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626611{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

«Він мирно помер сьогодні в лікарні після короткочасної хвороби в оточенні родини», – йдеться у повідомленні дружини та дітей співака.

Зазначається, що останні роки співак боровся з раком підшлункової залози та ускладненням від інсульту. Попри це він продовжував записувати нові композиції.

Музикант став популярним наприкінці 1980-х років. Найвідоміші його пісні – Driving Home for Christmas, On the Beach та The Road to Hell.

За свою карʼєру Кріс Рі продав понад 30 млн примірників його альбомів. Шість із цих альбомів потрапляли до топ-10 Великої Британії.

Протягом свого життя Рі мав низку проблем зі здоров’ям. Йому діагностували рак підшлункової залози, і зрештою у 2001 році йому видалили підшлункову залозу разом з частинами шлунка та тонкого кишківника. Ця процедура призвела до діабету. У 2016 році в нього стався інсульт. У 2017 році він знепритомнів на сцені під час концерту в Оксфорді, після чого його госпіталізували.

Цей концерт є продовженням улюбленого глядачами проєкту «Christmas по-львівськи» й обіцяє справжню музичну феєрію, у якій гармонійно переплітаються класичні традиції та сучасне бачення українського Різдва. У програмі – українські колядки в оновлених хорових аранжуваннях, а також джазові й оркестрові різдвяні інтерпретації, що звучать свіжо й водночас зберігають дух свята.

У заході візьмуть участь:

• Lviv Jazz Orchestra (керівник – Сергій Рудей);
• Людкевич-хор (керівник – Оксана Долішна);
• ChristmasJazzBand (Іра Голяк, Анастасія Бондаренко, Павло Гільченко, Тарас Біжецький, Тарас Майчик);
• Солістка та ведуча – Марія Стоколяс.

Цей вечір стане не просто музичною подією, а щирим нагадуванням про цінність і силу традицій. Адже Різдво у Львові – це завжди значно більше, ніж дата в календарі: це особлива пора, коли коляда звучить не лише в оселях, а наповнює вулиці міста і єднає львів’ян та гостей у спільному відчутті свята.

Різдвяні святкування у Львові спираються на глибоку історичну та культурну спадщину. Вертепи, дідухи, сяйво вогнів на вулицях і жива коляда давно стали впізнаваними символами затишного, родинного Різдва. Особливий шарм міста полягає в умінні органічно поєднувати прадавні обряди з сучасними мистецькими формами, зберігаючи дух традиції та надаючи їй нового звучання.

«Цьогорічний концерт – це можливість не лише почути музику, але й відчути дух Різдва, який так бережно передається з покоління в покоління. Не пропустіть шанс зануритися у магію львівського Різдва! Встигніть стати частиною цього незабутнього вечора», – кличуть на подію організатори.

Квитки можна придбати за посиланням.

Українські зірки двох поколінь, Христина Соловій та Ірина Білик, здивували прихильників неочікуваною колаборацією. Артистки випустили спільний кліп на оновлену версію легендарного хіта Білик 1996 року — «Франсуа».

Атмосферне відео, стилізоване під вінтажне караоке, миттєво занурює глядача в естетику 90-х. У кадрі — двоє подруг, які весело проводять час, обговорюючи таємничого чоловіка. Леопардові принти, тепле світло та невимушені розмови створюють особливий настрій.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про що насправді ця пісня?

За словами співачок, оновлений «Франсуа» — це не просто історія про закоханість. У центрі сюжету — жіноча дружба, підтримка та щирі розмови, які бувають важливішими за будь-яке кохання.

Особливо фанатам запам’ятався діалог на початку кліпу, де Христина жартома питає, чи був Франсуа колись в Україні.

«Ні, я не купила йому квиток», — сміючись відповідає Ірина.

Цей момент ідеально передає легку та іронічну атмосферу всієї роботи.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Я не барилася з відповіддю»

Ірина Білик зізналася, що шанувальники роками просили її повернути пісню в концертні програми. Однак наважилася вона лише після пропозиції від Христини.

«Моє рішення заспівати цю пісню саме в такому дуеті було остаточним. І я не барилася з відповіддю, коли Христина запропонувала виконати її разом», — прокоментувала зірка.

Зі свого боку Христина Соловій подякувала Ірині за повну творчу довіру як на студії, так і під час зйомок кліпу. Ця легкість та взаємоповага, за її словами, чудово відчуваються на екрані.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626531 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626531{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

22 грудня, понеділок

«Різдвяні історії». Відкриття виставки матеріалів із фондової збірки музею Соломії Крушельницької

Виставка є своєрідною збіркою святочних оповідей. Їхніми героями стають видатні українські музиканти: Соломія Крушельницька, Модест Менцинський, Михайло Голинський, Олександр Кошиць та інші. А свідками цих історій виступають унікальні експонати з фондової збірки музею: поштівки, нотні видання, платівки, афіші та інші матеріали, що зберігають атмосферу минулих Різдвяних свят. Під час відкриття звучатиме знаменита мелодія «Щедрика». А особливим подарунком для відвідувачів стане святковий перепис від Соломії Крушельницької, її автентичний різдвяний рецепт, яким можна буде поділитися у родинному колі. Виставка триватиме до кінця січня 2026.

Музей Соломії Крушельницької, 16:00

23 грудня, вівторок

Концерт «Хор Гомін”. Той самий Щедрик»

Львівський муніципальний хор «Гомін» під дириґуванням Вадима Яценка наповнить простір світлом, любов’ю та тією єдністю, яку ми всі шукаємо у зимові свята. «Той самий Щедрик» – це особливий подарунок для всіх мешканців міста. Впустіть у свою душу щастя та надію у цей неповторний святковий вечір.

Програма:

• Рубен Толмачов – «В глибокій долині»
• Василь Барвінський – «Що то за предиво»
• Іван Небесний – «Ой як прилітали та й два соколоньки»
• Віктор Грицишин – «У надії Божа мати»
• Ганна Гаврилець – «Ой в полі, в полі»
• Ганна Гаврилець – «Гой, питалася княжа корона»
• Ганна Гаврилець – «Ой у місті Вифлеємі»
• Ганна Гаврилець – «Коза»
• Сергій Мироненко – «Плила красуня»
• Михайло Гайворонський – «Колядка та Щедрівка»
• Ганна Гаврилець – «Зажурилися гори й долини»
• Ганна Гаврилець – «У Вифлеємі дивна новина»
• Яків Яциневич – «Бог ся Рождає»
• Микола Леонтович – «Щедрик»

Театр імені Марії Заньковецької, 16:30

24 грудня, середа

Концерт «Різдвяна органна музика при свічках»

Почуйте найбільший історичний концертний орган України – львівський Rieger-Kloss. Він славиться своєю потужністю та елегантністю, адже цей велетень має близько 5000 труб і 60 регістрів. Його регістри наслідують грім і труби, людський голос і звуки флейти.

Виконавиця:

• Світлана Позднишева – орган

Програма:

• Антоніо Солер – Фанфари імператора”
• Георг Фрідріх Гендель – Концерт для органа № 6 сі-бемоль мажор, ор. 4, HWV 294
• Дежо д’Антальфі – Різдвяні дзвони”
• Ганс-Андре Штамм – Токата Гаеліка, Під зоряним небом
• Валерій Антонюк – Чотири тональні прелюдії
• Сербан Нічіфор – Три німецьких різдвяних хорали (3 German Christmas Chorals)
• Теодор Дюбуа – У раю та Хай буде світло

Львівський органний зал, 22:00

25 грудня, четвер

Фестиваль Пампуха та Глінтвейну

Після років успіху свято пампуха трансформується у Фестиваль Пампуха та Глінтвейну і триватиме протягом чотирьох днів: з 25 по 28 грудня. Місце проведення свята – територія Львівського палацу мистецтв, щоденно від 14:00 до 21:00. Організатори Фестивалю Пампуха та Глінтвейну обіцяють створити унікальний простір, де глибокі українські традиції поєднаються з сучасною естетикою, якісною гастрономією та важливою благодійною місією. Тут будуть колядувати, вертепувати, а головною подією стане Конкурс Вертепів, що збере найколоритніші колективи з регіону. Культурну програму на вуличній сцені довершать вечірні концерти улюблених виконавців, а також різноманітні майстер-класи. У межах Фестивалю Пампуха та Глінтвейну буде організовано збір коштів на підтримку найменших пацієнтів Львівського ОХМАТДИТу. Донати скерують на придбання спеціальних крісел для методу «кенгуру» у відділенні реанімації новонароджених.

Львівський палац мистецтв, 12:00-21:00

26 грудня, п’ятниця

Циркова шоувистава «Вартові мрій»

«Вартові Мрій» ‒ це видовище, яке поєднує в собі танцювальні виступи, акробатику та інноваційні візуальні ефекти. На сцені виступлять талановиті танцюристи, циркові артисти, акробати та гімнасти. Це чарівна історія про віру в себе, надію та силу добра, яка нагадає глядачам, що дива трапляються, якщо в них щиро вірити. Режисером-постановником нового сезону став Андрій Віблий. Особливої магії шоу додає чарівний саундтрек, створений Світланою Тарабаровою та Мілошем Єлічем, клавішником і аранжувальником гурту «Океан Ельзи».

Львівський цирк, 16:00

Концерт «Соломія Чубай. Різдво – час вірити в дива»

У другий день Різдвяних Свят відбудеться святковий концерт Соломії Чубай «Різдво ‒ час вірити в Дива» (на головному фото).

Зі співачкою виступатиме Галицький камерний хор «Євшан» та друзі-музиканти. У концертній програмі звучатимуть прем’єри композицій із альбому-новинки «Світло Різдва», традиційні колядки у супроводі хору, зокрема твори відомих українських композиторів, серед яких ‒ легендарний «Щедрик» Миколи Леонтовича. А також колядки й щедрівки, яких Соломію в дитинстві навчила її бабуся. Тепер цим неоціненним спадком родинної пам’яті співачка ділиться із гостями своїх концертів. Не обійдеться й без уже знаних пісень з проєкту «Колискові для Олекси», а також авторських творів у новому звучанні.

Центр Довженка, 19:00

27 грудня, субота

Колядники з Криворівні у Домі Франка

У карпатському селі Криворівня від Різдва до Йордану чоловіки йдуть у Велику коляду, колядують на потреби місцевої церкви. Така традиція у 80-ті роки мала усі шанси зникнути назавжди. «Добрих 50 років ми були під радянською владою і небагато бракувало, аби ми втратили оту велику традицію коляди, але слава Богу, ще жили старі «берези», які передали нам, молодшим, ті свої знання, ті тексти, якими ми послуговуємося до тепер і ще свої мусимо додавати потрошки», ‒ розповідає «береза» колядницької партії з Криворівні Василь Зеленчук. Частина криворівнян цьогоріч уже традиційно приїде колядувати до Львова.

Галявина Дому Франка. 16:00

«Таємниця Новорічного Танцю»

У Львівській національній опері відбудеться святковий концерт «Таємниця Новорічного Танцю» — звітний виступ учнів хореографічної школи, присвячений періоду Різдвяно-Новорічних Свят. На сцену вийдуть діти різного віку, які навчаються класичного балету та хореографії у Львівській хореографічній школі, — майбутнє балетної сцени. Юні артисти представлять танцювальні номери, над якими працювали протягом навчального року, поєднуючи класичну школу, сценічну культуру та святкову атмосферу Різдва. Концерт «Таємниця Новорічного Танцю» має не лише мистецький, а й просвітницький характер. Подія може стати поштовхом для батьків і дітей, які замислюються над вибором позашкільної освіти: глядачі матимуть змогу побачити результат системного навчання балету та зрозуміти, як виглядає шлях дитини у світі хореографії: від перших кроків у танцювальному залі — до сцени великого театру. Маленькі та дорослі вихованці школи хореографії продемонструють свої здобутки у танці: витончені па, пластичність рухів і артистизм створять святкову атмосферу та надихнуть на нові мистецькі звершення.

Львівська опера, 12:00

28 грудня, неділя

Електроакустичний перформанс Алли Загайкевич Songs of Odisseus

Електроакустичний перформанс Songs of Odisseus Алли Загайкевич є певним підсумках творчих досліджень 2024 – 2025 років, присвячених темі Одісея. Воїна та мандрівника. Його подорожей. Його відчуттів. Його вибору. Проєкт інспірований романом Володимира Єрмоленка «Ловець океану». Алла Загайкевич – композиторка, кураторка мистецьких проєктів, перформерка. Композиторка поєднує роботу в академічних жанрах (симфонічна, камерна, електроакустична музика, опера) та сучасному медіа-мистецтві (аудіо – візуальні інсталяції, електроакустичні перформанси, музика до кіно, відео-арту, театру). З середини 90-их років активно пропагує академічну електронну музику в Україні, співпрацює з музикантами експериментальної електронної музики.

Jam Factory Art Center, 19:00

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626598 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626598{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Йдеться про пам’ятку архітектури національного значення XIX століття – садибу роду Реїв, пов’язаних з династією Потоцьких. Маєток, оточений парком площею 30 га, колись був центром аристократичного життя Галичини. Пам’ятку проєктував львівський архітектор Юліан Захаревич. Під час Другої світової війни у палаці був гарнізон, згодом будівлю перетворили на психлікарню та свинарник.

З 1990 по 2004 рік у садибі розміщувався монастир УПЦ КП. Попри заборону приватизації пам’яток культурної спадщини, у 2005 році Івано-Франківська обласна рада передала маєток церкві. Через два роки він опинився у власності Вікторії Вергелес.

У січні 2025 року правоохоронці звернулися до суду, щоб повернути пам’ятку архітектури громаді, однак Рогатинський районний суд відмовив у позові. 17 грудня це рішення скасував Івано-Франківський апеляційний суд, повернувши палац Реїв у власність обласної ради. Постанову можуть оскаржити у Верховному Суді.

Додамо, що збудований у 1882 році палац поступово руйнується. Приватні власники будівлі кілька раз змінювалися, але жоден з них не укладав охоронні документи на пам’ятку, не виявляючи зацікавленості до маєтку.

22 грудня, за новим церковним календарем, українці вшановують пам’ять святої великомучениці Анастасії. Це особливий день, коли до святої звертаються по допомогу і захист, особливо жінки. Давайте розберемося, ким була ця свята, які традиції пов’язані з цим днем і на що варто звернути увагу, щоб залучити у своє життя добро.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Хто така свята Анастасія? Історія сильної духом дівчини

Уявіть собі давній Рим часів гонінь на християн. Саме там народилася Анастасія. Її батько був язичником, а от мама — таємною християнкою, тож дівчинка з дитинства росла у двох різних світах. Її вчителем був мудрий християнин Хрисогон, який і заклав основи її віри.

Коли Анастасія виросла, батько видав її заміж, але вона вирішила присвятити своє життя служінню Богу та допомозі людям. Таємно, переодягнувшись у простий одяг, вона ходила до в’язниць, де утримували християн. Вона приносила їм їжу, лікувала рани та підтримувала добрим словом.

Після смерті свого наставника Анастасія залишила Рим і почала мандрувати, проповідуючи та допомагаючи знедоленим. Її слова давали людям надію, звільняли від страху та відчаю. За це її прозвали Узорішительницею, тобто “тією, що звільняє від уз” — не лише тюремних кайданів, а й кайданів страждань.

Звісно, чутки про її діяльність дійшли до імператора. Анастасію схопили й жорстоко катували, змушуючи зректися віри, але вона була непохитною. Згідно з переказами, коли один жрець хотів поглумитися над нею, він раптово осліп і помер. Зрештою, святу стратили.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Про що просять святу Анастасію і що варто зробити в цей день

Святу Анастасію вважають заступницею і помічницею в найскладніших життєвих ситуаціях. До неї звертаються з молитвами:

• Вагітні жінки та матері — просять про легкі пологи та здоров’я для дитини;
• Несправедливо засуджені та ув’язнені — моляться про захист і швидке звільнення;
• Всі, хто заплутався в житті — просять допомогти “розв’язати вузли” проблем, знайти правильний шлях і позбутися страхів.

У народі цей день називають Настасиним. Це чудовий час, щоб навести лад у домі перед різдвяними святами: можна прибирати, прати, готуватися до святкувань.

Особлива традиція існувала для вагітних: цього дня вони готували для майбутньої дитини оберіг — наприклад, вишивали рушничок або сорочечку з добрими думками та молитвами.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Що не можна робити 22 грудня: церковні та народні заборони

Як і в кожне велике свято, існують певні обмеження, щоб провести день правильно.

Церква закликає:

• Утриматися від сварок, лайки та злих думок;
• Не лінуватися і не відмовляти в допомозі тим, хто її потребує;

Пам’ятати, що триває Різдвяний піст, а цей тиждень — один із найсуворіших. За правилами, сьогодні варто дотримуватися сухоїдіння (їжа без термічної обробки та олії).

Народні повір’я додають свої заборони:

• Не ходити по дому босоніж — вважалося, що це може притягнути бідність або хвороби;
• Не проколювати вуха — казали, що ранки будуть довго гоїтися;
• Не ображати тварин — це могло обернутися проблемами зі здоров’ям, зокрема болями в суглобах.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Прикмети дня: яким буде Новий рік?

А тепер про найцікавіше! За погодою на Настасин день наші предки намагалися передбачити майбутнє.

• Якщо йде сніг або почалася відлига — чекайте на дощову погоду найближчим часом.
• Морозний день — до ясного і сонячного неба.
• Дерева вкриті інеєм — скоро потеплішає.
• Снігурі голосно цвірінькають — до похолодання.

І найголовніша прикмета: яка погода 22 грудня, таким буде і Новий рік! Тож подивіться у вікно — можливо, ви вже знаєте, чого чекати в святкову ніч.

До речі, за старим (юліанським) календарем 22 грудня відзначають інше свято — Зачаття Пресвятої Богородиці.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

Стримінгова платформа Prime Video нарешті представила перший погляд на одну з найочікуваніших новинок весни — пригодницьку драму “Молодий Шерлок”. Це новий амбітний проєкт Гая Річі, який обіцяє показати культового детектива таким, яким ми його ще не бачили.

Легендарний режисер, який вже працював із цим всесвітом у фільмах із Робертом Дауні-молодшим, цього разу розповість історію становлення генія.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Коли чекати прем’єру?

Всі вісім епізодів серіалу стануть доступні для перегляду на платформі Prime Video вже 4 березня.

Проєкт позиціонують як динамічне та сучасне переосмислення класики. Акцент зроблено не на сухому розслідуванні, а на характері героя, його внутрішніх конфліктах та тому, як формувався майбутній геній дедукції.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Сюжет: бунтівний юнак замість джентльмена

Події розгортаються у 1870-х роках. Згідно з офіційним синопсисом, перед нами постане відвертий, імпульсивний і ще недосконалий 19-річний Шерлок.

За сюжетом, герой, який навчається в Оксфорді, опиняється втягнутим у справу про вбивство, що загрожує його свободі. Це перше серйозне розслідування приводить юнака до викриття масштабної світової змови. Саме ця справа стане точкою відліку, яка перетворить безтурботного бунтаря на найвідомішого детектива всіх часів.

Локації серіалу вражають: від старовинного Оксфорда до екзотичних закордонних місць.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Зірковий акторський склад

Головна роль дісталася кумиру молоді Гіро Файнсу Тіффіну, який здобув шалену популярність завдяки франшизі “Після” (After). Це сміливий кастинговий хід, який має залучити до класичної історії нову аудиторію.

Компанію йому на екрані складуть зірки першої величини:

• Колін Ферт (“Король говорить”, “Kingsman”);
• Джозеф Файнс (“Розповідь служниці”);
• Наташа МакЕлхон (“Гало”, “Блудлива Каліфорнія”);
• Макс Айронс (“Кондор”).

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Хто працював над проєктом?

Гай Річі не лише виступив виконавчим продюсером, але й особисто зняв перші дві серії, задавши тон усьому шоу. Шоураннером і головним сценаристом став Метью Паркхілл.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626230 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626230{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Впродовж історії Галичина була в складі різних держав, а відповідно і різних культур. Як це повпливало на галицькі гастрономічні аспекти?

Справа в тому, що я би не вживав цього терміну «колоніальна кухня» щодо Галичини. Тому що Галичина і справді була в межах різних держав, але населення її було завжди доволі строкатим. І, умовно кажучи, прихід австрійців став елементом втрати державності. Але втрати державності для кого? Поляків, так? Адже на той момент Україна не мала своєї державності.

Так само, коли ми говоримо про період Другої Речі Посполитої – це те, до чого я би не застосовував термін колоніальної кухні. Якщо говорити про саму Галицьку кухню, то дозвольте вам відкрити цю таємницю: цей термін фактично був запущений в інформаційний простір моїми колегами і тою групою, до якої я належав і належу. В 2013 році, коли ми вперше почали задумуватися над тим, а чим же ж є регіональна кухня на території, де ми живемо. І чому було вибрано «Галицька» кухня? Тому що ми мали на увазі період не Галицько-Волинського князівства, адже про цей період ми знаємо лише харчі, які були, і десь згадки князівських бенкетів, полювань. А це вже був період, коли з’являється в тому числі осмислена література. Тобто, коли ми маємо джерела і ми можемо якимось чином дізнатися про те, що ж відбувалося.

І, власне кажучи, перші кулінарні книжки на цій території з’являються в XIX столітті. Звичайно, що були книги до XVI-XVII століття – вони польською мовою. А перша друкована українська кулінарна книжка виходить в Коломиї в 1868 році. І це період, коли галицькі землі є частиною Австрії, а згодом Австро-Угорщини. Тому ми застосовуємо термін «галицька кухня» до кухні пограниччя.

Що таке Галичина? Це дуже важливо розуміти для наших з вами читачів. Галичина – це ж не тільки Львів. Галичина – це від Кракова до Тернополя теперішнього. Тобто це територія, яку в Австро-Угорщині називали Королівством Галіції і Лодомерії. До речі, зверніть увагу, що туди включалася ще формально Волинь. Але Волинь мала і має іншу гастрономічну традицію – вона значною мірою відрізняється, оскільки оперта на рибу. Це в силу ландшафту. Тому галицька кухня – це трішки про інше. Наведу вам простий приклад: є дві культури, котрі в XIX столітті почали демонструвати чіткий кордон – українсько-польський – але не кордон фізичний, який зображаємо на карті, а кордон гастрономічний. Від Тернополя до Тарнова (тепер на території Польщі) – популярною була гречка, а на території далі – картопля.

Хоча тут більше домінувала гречка, а там більше домінувала картопля. При тому, що картопля появилася пізно – фактично в другій половина XIX століття. Люди її не приймали, вважали, що це їжа для свиней, тому що картопля росте в землі – а все, що Боже, то воно має рости над землею. Але по факту вийшло так, що на краківських околицях була більше картопля, а з українського боку – гречка. Згодом це все перемішалося, і ця ж гречка тепер популярна в Польщі, але не всюди. На південно-східних регіонах, наприклад там ще Гданськ, гречку не настільки люблять.

Термін «колоніальна кухня» та «галицька кухня» часто спадає на думку, коли ми говоримо про Польщу. Наприклад, є наші традиційні українські вареники. В поляків є пироги – на заході України ця назва теж доволі популярна для вареників. Пляцки в нас теж з Польщею спільні – як назвою, так і рецептами. В нас є все-таки схожість в гастрономії. І мені б цікаво, чи щось ми запозичували в поляків, чи, можливо, поляки в нас?

Польські і українські вареники могли би бути під китайською назвою, тому що це їжа, яка до нас прийшла з Китаю. Інша справа, що дійшовши до нашої території, вона видозмінилася, переробилася і кожна нація підлаштувала вареники до свого смаку, як би вони не називалися.

А між українською і польською кухнею є засаднича різниця, яка сформувалася впродовж кількох століть. В українській кухні переважає солодка нотка. Навіть про борщ ми кажемо, що добре, щоб він постояв три дні в холодильнику, і він тоді робиться солодший, правда? Це дивно звучить, тому що яким чином борщ мав би бути солодким?

В польській кухні домінує кислий смак. Тобто журек – це класичний приклад того, що поляки більше люблять кисло-солодкі ноти. А ми любимо солодко-кислі, якщо там вже так казати. Назва pierogi ruskie (піроґі руські) має два варіанти.

Перший, що це походить від Київської Русі. Є дуже симпатична легенда про монаха-домініканця Яцика, який втік з Києва, прибув до Кракова і там навчив робити піроґі руські. Ну, був з Русі.

Другий варіант говорить про те, що назва виводиться від руського воєводства, до якого належить Львів зокрема. І таким чином та їжа, яка тут готувалася – вареники, як ми їх називаємо – таким чином розповсюджується в Польщі.

Однак в обидвох випадках це дещо різні страви. Наприклад, в поляків немає прихильності до вареників зі сиром. А в Україні це класика. Про піроґі руські дуже цікавий момент можна було спостерігати в 2022 році. Це, до речі, про деколонізацію. Цю тему всі тепер люблять чіпати, а я до неї ставлюсь трошки з іншого боку. Мені доводилось давати декілька десятків інтерв’ю, тому що в той момент поляки витирали з назви «піроґі руські» слово «руські» і змінювали на «українські». Я це бачив на власні очі.

Пам’ятаю велике здивування кількох моїх інтерв’юерів, коли вони мене питали, як ви до цього ставитесь. Я сказав, що я ставлюсь негативно. Я надалі пояснюю, що «руське» не означає російське. І, можливо, це стало приводом для теми про деколонізацію української кухні.

Люди кажуть: «А яка ваша пропозиція?» Я відповідаю: «Моя пропозиція не пройде, але було би правильно написати піроги руські в дужках українські». Тому що забираючи термін руські, пояснення, ми самі себе позбавляємо величезної кількості нашої історичної спадщини в польській кухні. Тому що термін «Україна» зʼявляється значно пізніше, ніж термін «Русь».

Михайло Грушевський це чудово розумів, тому його книга називається« Історія України-Русі». Він не відкидав цієї назви. Так само, я думаю, що і нам не варто цього робити. А що стосується вареників, то хай це буде єдиним предметом дискусії між Україною і Польщею. Я от цього цього всім бажаю.

Бо, наприклад, на противагу кацапам, поляки і литовці є тими націями, які визнають суб’єктність української кухні і українських назв кухні. Якщо ви відкриєте будь-яку книгу рецептів, ви побачите, що є борщ польський і є борщ український. І це абсолютно різні страви. Тому що те, що в Польщі називають борщем, ми називаємо борщок.

Для нас борщок – це питний борщ. Він ріденький, це есенція, він виглядає як компот, умовно кажучи. Натомість український борщ передбачає, що в ньому має стояти ложка, і там має бути і сметана, і всі інгредієнти. Пам’ятайте також, що борщ не є аксіомою, тому що він змінювався. Ну, наприклад, в ньому раніше не було картоплі. Просто не було фізично, бо хіба згодом її привезли з Америки.

Тому кухня – вона динамічна. До речі, знаєте, чому гречка називається гречка? Вона прийшла до нас з Непалу, з території Індії, але прийшла через Візантію. Візантія – греки – гречка.

Ви згадували, що вареники до нас прийшли з Китаю. Яким чином?

Очевидно, це в період постмонгольського завоювання. Тільки не напряму, що їхали монголи і варили вареники, привезли на територію України. Мова йде про те, що їжа поширювалася з часом. І в українській їжі є дві речі, які ми дуже любимо. І ми на цьому побудували кухню.

Ми любимо варити і пекти. Це основа української кухні. В нас немає, скажімо, таких практик таких, мають ті ж таки азіати, чи, скажімо, мають навіть деякі західноєвропейські країни. І вареники дуже добре тут лягли в основу, тому що вони повністю відносилися до тих харчових продуктів, які ми мали – тобто їх легко зробити.

Можуть бути вареники, звичайно, з м’ясом чи з печінкою перемеленою, але це непоширено. Тобто для більшості українців вареники – це є плоди хліборобські. Або, скажімо, десертні варіанти з ягід і фруктів, які в нас поширені – яблука, сливки чи вишні – все одно. Це те, що тут росте.

Вони просто зайшли в силу того, що збіглися смакові вподобання населення, клімат і інгредієнти, з яких їх легко можна робити. От вареники виявилися універсальними.

І друге, це була їжа бідних людей, як піца. Тобто її собі могли дозволити всі: борошно, вода, до приходу картоплі гречка або щось інше, сир – відповідно ви все маєте під рукою.

Чула цікаву думку, що майже всі традиційні страви, не тільки українські, а й інших націй, походять від бідності людей. Наприклад, кнедлі австрійські, де змішують різні доступні продукти разом в кульки і варять. То чи насправді ми можемо ми привʼязувати традиційні страви до бідності?

Я би так не сказав, тому що багаті їли, повірте мені, те ж, що їли бідні. Тобто макарони в Італії – це не винахід італійців. Макарони на Сицилію привезли араби, і тільки тоді вони поширилися в Італії. Так само і з піцою – в певний період це вважалося їжею бідних людей, але це не зовсім так, оскільки їжа багатих людей закінчилася приблизно в XVIII столітті. В цей момент повністю припиняється градація, тому що стає зрозумілим, що, в принципі, при певних обставинах, підзбиравши грошей, можете купити собі все, що захочете.

А їжа багатих людей – це була частина їхнього іміджу. Вони могли навіть цього не їсти. От, наприклад, один з таких гарантів, юридично навіть закріплених, для багатих – це була дичина, полювання.

Але не тому, що вони любили їсти вепра. Повірте, не найкраще м’ясо. Мова йде про те, що я можу робити щось і їсти щось, що інші не можуть собі дозволити.

А після французької революції, яка змінила суспільні відносини в усьому світі, немає значення, чи ви живете у Львові, чи ви живете в порту, чи ви живете ще десь, ви так само можете собі дозволити устриці. Ну може не кожний день, але ви можете їх спробувати, чи можете піти спробувати якесь там бізоняче м’ясо. Тобто це вже було просто питання грошей.

Це не було забезпечено тим, що от ти цього їсти не можеш. Чому? Тому що я аристократ, а ти ні. Тому полювати можу тільки я, бо це мій ліс, а ти не маєш права в ньому полювати. Знаєте, де це добре проявляється? Є така англійська казочка, називається «Робін Гуд». А ви пам’ятаєте, за що його повісити хотіли на початку історії? Він в королівському лісі оленя вбив і з’їв. Спік. І от за це його хотіли повісити. Тобто це історія про їжу.

Оце вам приклад того, як це працювало на заході. В нас, до речі, це не працювало, тому що кількість лісів і мисливських угідь була така велика, що в нас ніколи не було таких заборон.

Тому українська еліта, наприклад, починаючи з XVI століття, на щодень їла то саме, що їли і звичайні люди. Тобто, якщо ви думаєте, що вони там кожний день морозиво їли, то ні. Вони їли каші і звичайні нормальні продукти. Але коли приходив момент гостей, офіційних переговорів, коли вони збирали своїх підданих, то на столі мав стояти умовно ананас. Чому? Тому що це вказувало, хто я є. Я таке собі можу дозволити.

Як ви думаєте, чи могло це перейти в сьогоденну українську культуру? Наприклад, коли приходять гості, то галицькі ґаздині наготовлюють стільки, що стіл тріскає.

100%. Це так і працює до сьогоднішнього дня. Тобто єдине, що, змінилося в Україні приблизно після 2000 року, то те, що люди, з якими мені доводилося мандрувати десь по світах, перестали питати мене як гіда, чи в ресторанах великі порції або де багато дають їсти. Вони почали питати, де смачно. Тобто кількість їжі перейшла в якість.

Це зміна психології. Це зміна того, що ти перестаєш боятися голоду. Бо Голодомор мав наслідки навіть на заході України, де його не було. Він справив велике враження через інші канали. І тому оця совєтська звичка накупити п’ять мішків бульби, засипати в підвал багатоповерхівки – і хай вона там проросте, то це звідти.

Закрутки теж. Ми кажемо: «О, то так гарно, то так файно». Та я нічого не маю проти, але крім гарно і файно, це ще підсвідомий сигнал про те, що про всяк випадок треба накопичити їжу. Невідомо, що там хто придумає. Деякі з цих закруток стоять роками! Потім ці закрутки знаходять, кажуть: «Господи, закрутці вже 10 років. Що робити? Пробувати чи не пробувати?» Ну який сенс в цьому?

Чи є страви і продукти, які в нас на заході Україні повністю зникли, або, можливо, їх якось змінили до невпізнання під впливом історії?

Я б не сказав, що це був вплив поляків-австрійців, а вплив того, як люди самі себе нищать.

Наприклад, в нас була неймовірно добре розвинута рибна кухня, оперта на річки. Ми мали, в тому числі свої осетрові. Зникли вони, тому що Дністер перегородили всякими греблями, дамбами і так далі. Друге – це те, що риба була колись значно популярніша з однієї причини.

Інше, це те, що повністю переламали через коліно хрещенням Русі. Ви собі живете, уявіть собі, нормально в лісі, десь там перед лісом, в полі. Все можна їсти. Все, що ви емпіричним способом дослідили, не вмерли. Гриби, м’ясо, риба, хліб – ви все це їсте. І потім приходять якісь люди, які кажуть: «Тепер ви християни, у вас 150 днів в рік піст». Тепер оцього не можна, а те і те можна тільки тоді і тоді, молока не можна, яйця не можна, м’ясо не можна. Ви такі: «Що за дурня – я так добре харчувався, в мене все нормально було тут».

Ба більше, мед тепер будеш купувати в церкві, бо там його поблагословили, ще там щось і так далі. Так от на заході України була дуже добре розвинута рибна культура, і ми навіть в львівських документах є згадки про те, що рибу ловили так званий руським методом. Тобто був спеціальний пристрій для ловлення риби. І дуже багато риби розводили, а рештки цих ставів ще залишилися – Ставчани, Яворів, там, де великі озера. Це все працювало на Львів. І мені дуже шкода, тому що фактично ті страви зникли. Сьогодні знайти добре приготовлену рибу – це дуже велика проблема.

Я би навіть сказав, що більше зникли не страви, а те, що ми називаємо «етикет». Тобто обід – це не обід, як раніше, адже дуже сильно до цього спричинився фастфуд. Зараз обід – це зʼїв щось на ходу і побіг. А колись обід та вечеря в сімʼї були процедурою – здебільшого для заможних сімей. Тобто це обруси, це певна подача, це певні всякі цікаві речі. Це серйозна підготовка персоналу. Ви, напевно, знаєте таку книжку Ольги Франко «Перша українська кухня». І всі там дивляться її рецепти, але не завжди хочуть звертати увагу на вступ. Він невеликий, але дуже цікавий.

Ольга Франко пише, що ця книжка є створена для того, щоб, по-перше, покращити сімейний бюджет, бо одним з головних завдань дружини є помагати чоловікові економити гроші. По-друге, вона є дуже придатна для того, щоб українські господині навчили своїх кухарок готувати гарні страви.

Бо більшість цих кухарок походили з сільських регіонів, і вони поняття не мали, як виглядав, наприклад, етикет. І оце зникло, тому що зникла культура, а потім прийшла советська влада з її общепітом, а потім прийшли вже оці теперішні, звички до швидкої їжі.

З певних страв зникли певні види продуктів. Наприклад, ви знаєте, що таке каплун? Каплун – це є кастрований півень. Причому кастрований вручну. Його інакше не прокаструєш. І він дуже смачний, тому що в нього наростає, відповідно, маса. Ці каплуни в нас можна знайти, але це скоріше велика рідкість. Дуже добра курка. Просто фантастично смачна, така навариста, але все – її немає.

Щодо інгредієнтів випічки, то дуже часто в радянський час робилося від біди, тому що борошно, яйця і масло, хоч масло навіть і не завжди – це було те, щоб під рукою. І, мабуть, єдине те, де людина могла себе реалізувати, тому що дефіцит м’яса якісного, дефіцит риби якісної – то з чого ти будеш готувати? Тому доводилося звертатися в бік більше мучний, скажімо, там, де можна було якісь креми зробити, творчість свою проявити.

Тому, бачите, щось розвинулося, а щось пропало.

Чи можемо ми говорити про якийсь певний вид гастрономічної моди та як вона змінювалася?

Наприклад, я не можу зрозуміти причини популярності рамену. До мене це просто не доходить, тобто будь-яка галицька нормальна господиня зробить набагато смачнішу зупу. Ну, але людям це подобається, тому таких різного роду страв є доволі багато. Я б навіть не сказав, що з цим треба боротися. В Україні є інша проблема.

Чому, наприклад, в Україні ресторани регіональної їжі, я маю на увазі української їжі чи там галицької їжі, їм дуже важко працюється? Тому що логіка українця є така: чого я піду десь там в ресторан український, якщо я таке вдома маю чи зроблю? Українці багато готують самі – це те, чого немає в західній Європі, чого немає майже в Америці. В Америці їжа готова, бо ти не маєш часу, тому що твій час – це гроші. А в Україні можна собі дозволити готувати, стояти на кухні, щось фантазувати. Тому в ресторан української кухні йдуть тоді, коли люди там гостей приймають, хтось із-за кордону приїхав. Або, якщо цей ресторан зроблений в такий спосіб, що він дозволяє тобі відчути свою певну статусність.

Наприклад, одним з таких прикладів вдалого закладу – це «Ресторація Бачевських». От регіональна кухня, де не тільки їжа, але є ефект «вау». Тобто ми знову повертаємося до цього варіанту з елітарною так званою кухнею.

Таких ресторанів небагато, вони на слуху і потрапити туди буває навіть інколи важко, тому що люди туди йдуть не стільки нажертися, скільки відчути повагу до себе і отримати гастрономічно-естетичне задоволення.

Ви згадували, що естетичне задоволення з’являється приблизно в 2000-х роках, так? Як думаєте чому люди свій акцент з кількості на якість перевернули?

Підвищилася купівельна спроможність, і стало реально краще жити. Тобто кількість грошей збільшилася, люди могли вибирати. По-друге, вони отримали можливість бачити зовнішній світ і багато речей порівнювати.

Причому це порівняння не завжди було на нашу користь нашу. Тому що ви приїжджали в який-небудь Париж, бігли в який-небудь паризький ресторан і виходили звідти з не надто задоволеним обличчям. Типу, «що це було, я заплатив там 100 євро, що за фігня?» І ви раптом починали розуміти, що кухня є різна.

І у Франції можна знайти хорошу, дуже якісну кухню, але можна потрапити на просто відверте лайно. І в цей момент люди почали розуміти, що вони можуть за свої, порівняно невеликі кошти, отримувати якісний продукт в Україні. І їм стало цікаво. Вони перестали мріяти нажертися, і лягти спати.

Тобто я це називаю закінченням постголодного синдрому. Але для мене це було відчутним. Тобто я раптом зрозумів, що для людей кількість почала переходити в якість.

Чи було таке відчуття серед людей, що завжди десь краще – умовно, їжа за кордоном смачніша, і це треба запозичити в нашу культуру?

Я думаю, що так, але це більш-менш зникає десь до 2010 року. Тобто люди багато почали їздити і спочатку в Україну переносили різноманітні концепти гастрономічні. І з’явилася китайська, тайська, французька, італійська кухні. Господи, та нема проблем – хай квітнуть тисячі квітів, як кажуть китайці.

В якийсь момент кожний цей заклад викликав інтерес, а потім люди заспокоювалися. От я можу це сказати на вашому прикладі, як молодої людини. У вас немає відчуття, що завтра в найближчому маркеті «Сільпо» чи там якомусь іншому ви не зможете купити кілограм картоплі.

Тобто щось викликає у вас впевненість, що підете і купите картоплю, тому нащо мені зараз купувати більше? Ну я собі післязавтра знову піду куплю. Для чого мені тягнути п’ять мішків на горбі? Тобто у вас змінилась психологія, відношення до їжі перестало бути питанням вашого фізичного виживання.

Це стало питанням естетики. Ви почали свідомо чи несвідомо розмовляти з вашими друзями, родичами, коханими людьми: от я вчора була в такому ресторані, все було «єрунда», але еклерчик був просто фантастичний. Я впевнений, що ви таку модель так само застосовували. Тобто у вас є якісь свої акценти з’явилися.

Війна внесла дуже серйозні корективи, але ще раз, українці пройшли цей шлях, який проходили європейці, як і в багатьох інших аспектах дуже швидко. Тобто те, що, наприклад, у Франції зайняло еволюційним шляхом 100 років, ми просто ми просто перескочили.

Це не тому, що ми такі мудрі, ми просто брали вже готові певні напрацювання і втілювали їх в життя. Наприклад, запитайте більшість людей, чому ресторан називається рестораном. Ніхто ж вам не відповість. Ви знаєте чому? Назва французька походить з Парижа і «ресторан» означає відновлення. Тобто це були лікувальні заклади, де продавали курячий бульйон.

Є реставрація і є ресторація. Реставрація – це відновлення чогось, а ресторація – це харчовий варіант реставрації. І запитайте когось, люди вам не скажуть, що чому ресторан, що це означає. Насправді перші ресторани – це були заклади, де люди лікувались. Ходили бульйон їсти, а потім після французької революції це вже стало загальнодоступним.

Це був виклик системі, що тепер кухар, який готував для якогось там принца, тепер просто готує, працює в звичайному ресторані. Я можу туди зайти і за своїх п’ять франків з’їсти страви від кухаря високої кухні. Оце змінилось. Тобто мобільність призвела до таких дуже серйозних змін.

А коли з’являються в нас ресторани на заході України?

У першій половині XIX століття. Найстарший ресторан-готель «Жорж». В мене є найстарше збережене меню звідти – половина страв там французьких. Така була мода. Друга половина – це були місцеві всякі смаколики.

Були до цього моменту корчми, були всякі заїжджі двори, але постійно чинний ресторан був при готелі, тому що це була гарантія, що він буде задіяний. Так економіка просто працює. І, відповідно, в такий спосіб ресторани почали працювати. Найкращі львівські ресторани до 1939 року – це ресторани в готелях.

«Бристоль», потім ресторан «Ювілейний», «Краківський» біля Галицького базару, «Жорж».

А коли пішла мода на українську кухню? Бо спочатку заморське намагалися завезти, навіть ви згадали, шо перший ресторан мав французьке меню.

Ну от коли люди перепробували за кордоном багато речей, вони раптом усвідомили, що «Ух ти, а ми можемо своє і нічим не гірше і дешевше».

І ви знаєте, на момент 1908 року, коли була проведена велика виставка кухарська у Львові, я написав про це статтю, вона англійською тільки мовою, у Львові не було жодного професійного кухаря українського походження. Жодного.

90% – це були поляки, чехи, німці, всі, хто хоче. Чому так склалося? Така була історична ситуація, тому що українці складали 15-17% населення. Але, коли ми подивимося з вами на кухарок, то там українки займають одні з перших місць. Так от, це був абсолютний сексизм: якщо родина повідомляла, що в неї кухарка, це означає, що в них якісь великі фінансові проблеми, тому що у той час професійними кухарями були тільки чоловіки.

Багато було для цього причин, але в тому числі треба було пройти певну освіту. І вчитися на кухаря треба було кілька років, якщо навіть і не 10. Найкраща школа кухарів була в львівських римо-католицьких єпископів. Є навіть найстаріший збережений львівський кухарський диплом.

Натомість, у випадку з українцями, я знаю імена кількох кухарів, які готували греко-католицьким єпископомам. Але на момент початку XX століття, можливо і були серед них українці, але вони не декларували, хто вони є. Ми можемо хіба що по релігії це визначити, якщо він був греко-католиком – то був українцем. Але таких документів просто нема, тому говорити про це важко.

Натомість кухарські середовища у Празі, Кракові, Львові були усвідомленішими, хто вони є і що вони хочуть. Але проблема цих людей в тому, що вони ніколи не мали своїх професійних об’єднань до 1895 року. Чому?

Бо часто це буди не дуже освічені люди поза своїм напрямком. Якщо вам треба щодня годувати 28 людей, не тільки господарів, а ще ж сервіс, якщо це палац, то це виходить цілодобова робота. І ви прив’язані до тої кухні, як раб просто, ногою до ланцюга. Ви навіть не можете вирватись ніде. Ви мусите бути постійно на місці і контролювати процес.

І це не дуже добре для розвитку. Був один знаменитий кухар, який працював у Львові, він сам з-під Кракова, Антоній Теслер. Оцей давав жару. Є видана його книжка про польсько-французьку кухню. Він у Львові в 1902-1903 в палаці намісника, це облдержадміністрація теперішня, робив приймання на 3 тис. людей.

Причому живі квіти стояли по кутках – все описано, яка була висока організація, наймали додаткових кельнерів. Я коли це читаю, розумію, що ще ж навіть холодильників не було.

Що буде вважатися одним з найголовніших маркерів деколонізованої української кухні через 10-20 років, може 50?

Коли ми кажемо слово українська, то для мене українською кухнею є і те, що тут робили євреї, поляки і всі решта. Не треба від цього відмовлятися.

Якщо про етнічну українську етнічну кухню, то в селі собі люди квасили, наприклад. Далі відбувся масовий перехід населення в міста, і ці люди переносять в міста сільську культуру. Тобто не було періоду, що ця кухня була колонізована. От де вона була, я вам можу назвати.

В Радянському Союзі були три періоди. В житті людини, де була абсолютна жахлива колонізація, де ви не мали вибору. Вибір перший – це потрапити в дитячий садок і школу. Вас ніхто не питав, що ви хочете їсти, що ви не хочете. Єдиний ГОСТ – від Камчатки до Чопа. Сьогодні макарони і все – вибору немає.

Чому четвер – рибний день, знаєте? Чому не п’ятниця?

В п’ятницю християнам не можна їсти м’ясо, тому, щоб ви в п’ятницю їли м’ясо, у четвер був рибний день. Таким чином християн просто принижували. Другий момент: уявіть собі, що ви є народжені в Узбекистані, Туркменістані або ще в якійсь азійській країні, і ви є мусульманин, який потрапляє в радянську армію. А там все оперто на свинині.

Який у вас вихід з ситуації? Нема. Ніяк. А радянська влада не заперечувала кухню національних народів, вона їх привласнювала. Наприклад, в Радянському Союзі існувала грузинська мафія, починаючи від ресторану «Арагаві» в Москві. Вони розповсюджували свою діяльність на весь Радянський Союз від часів Сталіна. От як схопили, так і тримали. І оці всі шашлики, оце все ще й як працювало.

До речі, здається, три дні тому в ЮНЕСКО записали нарешті італійську кухню. Не повірите, тільки тепер. Уявляєте, скільки років їм це зайняло? В ЮНЕСКО записали українську страву, але не кухню.

І другий момент, коли я заходжу, наприклад, в американський маркет, там, де на полицях є м’ясо, написано Polish sausage, Polish pierogi. І багато інших речей. От коли я зайду в маркет в Китаї і там буде лежати щось запаковане, наприклад, з надписом «One of the best honey on the world. It’s only original from Ukraine» (Один з найкращих медів у світі. Виготовлений в Україні), тоді можна, буде видихнути і абсолютно спокійно сказати: «Ми ні за що більше не переживаємо. Відбулося».

Тобто мед з України, хліб з України, вареники з України – все мало б маркуватися таким чином.

Треба займатися «пропиханням» своїх продуктів. Це бізнес. Напевно, ви також знаєте про правило трьох полиць. Ті, які розташовуються на рівні вашого обличчя. Не вище і не нижче. Ви ж знаєте, що за це платять. Це є просуванням вашого товару.

Треба лобіювати себе. Знаєте, це так, як, наприклад, скандинави всіх переконали, що в них супер кухня. Всі їздили в Данію їсти мох. Там черга стояла на два роки вперед. Просування продукту має бути планомірним – це мʼяка сила.

Наприклад, я колись пропонував, що Міністерство закордонних справ України має мати розроблений так званий кошик. І в цей кошик має входити п’ять продуктів. Бажано, щоб це було без надмірних відкатів і надмірної корупції. І кожний український посол на Різдво чи День незалежності цієї країни, де він представлений, повинен зробити подарунок від України, як смак цієї країни.

І мені кажуть: «Ну, тут дуже складно вибрати». Взагалі не складно. Починаємо з цього ж таки меду, беремо після цього нашу сіль, яка має тисячолітню історію і вона відрізняється на смак, бо солі є морські, з Індії, рожева сіль, ще якась – вони всі різні смаки мають. Мед, сіль, щось з хліба і це дарується. Неважливо, чи це будуть їсти. Важливо, щоб про це написали, щоб про це сказали, щоб про це згадали. Це малесенький елемент того, як відбувається просування свого інтересу. І в голову має забиватися як слово «Кока-Кола». Що коли ти говориш Україна, в цей момент в тебе перед очима має зʼявлятися гастрономічна асоціація. І тоді взагалі не буде ніяких питань.

І коли ця асоціація з’являється, ці великі торгові мережі самі прибіжать, бо їм це стане цікаво. Але якщо ви приходите і кажете: «Ми випускаємо 20 тонн чогось», то вони скажуть: «Нам це нащо? Це клопіт. Нам потрібно, щоб це було під патентом, щоб був гарантований смак, гарантована якість».

От ви знаєте, є продукт на межі України і Польщі, в двох країнах називається по-різному, а всі його знають, і всі його люблять. Я впевнений, що і ви його любите. Називається він яворівський пиріг. Ви можете його їсти з просто з картоплею, не вимішаний, додати й інші інгредієнти.

Від того він не перестане бути технологічно цим пирогом, хоча гречка основне. Але це страва наша, регіональна. І вона є тільки на українсько-польському прикордонні – Любачів-Яворів і трохи в сторону Дрогобича та Самбора. Ми його розкрутили. Наприклад, є український сир, унікальний абсолютно, сир, який одночасно є їжею і іграшкою. Знаєте про що я? Це сирний коник. Ви його просто пакуєте класно. І я собі уявляю просто посла, який приходить додому в іншій країні, показує своїм дітям і там такий: «Клас, а то, що можна з’їсти? Вау». Ну це цікаво і класно.

Тіна Кароль, одна з найяскравіших зірок української сцени, відзначає 20-річчя своєї творчої діяльності. І найкращий подарунок для шанувальників — це музика. Співачка готує до випуску унікальний альбом “Кохання. Сльози. Маніфест”, який стане справжньою ретроспективою її кар’єри.

Але це не просто збірка старих пісень. Артистка дає нове життя своїм російськомовним хітам, перекладаючи їх українською. І першою ластівкою стала саме «Шиншила».

“Це не прямий переклад, а авторське осмислення. Мені хотілося надати цим пісням нового, актуального сенсу”, — коментує співачка.

Разом з оновленою піснею Тіна Кароль представила і новий відеокліп. Він чудово підкреслює грайливий та іронічний настрій композиції. Схоже, співачка з гумором дивиться на власну творчість минулих років, додаючи їй сучасного шарму.

Слухайте, як тепер звучить хіт, та дивіться новий іронічний кліп:

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

Успіх був грандіозним — стрічка отримала вісім «Оскарів» і любов мільйонів глядачів. Зйомки тривали 22 тижні, за цей час у фільму змінилося три режисери, було задіяно 59 акторів і майже 2500 масовиків.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Вів’єн Лі (Скарлетт О’Гара)

На головну жіночу роль претендували найкращі актриси того часу, і 26-річна маловідома Вів’єн була однією з 1400 претенденток. Роль Скарлетт принесла їй перший «Оскар» і світову славу. Ще до зйомок у «Віднесених вітром» у актриси почався роман з актором Лоуренсом Олів’є. Вони одружилися 1940 року, але шлюб був щасливим недовго. Вів’єн двічі була вагітна, проте так і не змогла виносити дитину. Після другого переривання вагітності у неї розпочалася глибока депресія, а 1944 року їй діагностували туберкульоз легень. Також актриса страждала на біполярний розлад, який супроводжувався важкими нападами. На початку 1950-х років Вів’єн Лі зіграла роль Бланш Дюбуа у «Трамваї „Бажання”» за п’єсою Теннессі Вільямса. Ця роль принесла Лі другого «Оскара», але сама вона стверджувала, що Бланш Дюбуа довела її до божевілля.

У день 45-річчя Вів’єн чоловік подарував їй «Роллс-Ройс», але згодом сказав, що йде від неї й просить розлучення. Вів’єн дуже важко переживала розрив із чоловіком. У травні 1967 року у неї почалися гострі напади туберкульозу, і влітку актриса померла. Тоді у всіх лондонських театрах на хвилину погасили рампові вогні.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Кларк Гейбл (Ретт Батлер)

Роль Ретта Батлера стала вершиною кар’єри Кларка Гейбла. Його називали секс-символом покоління та Королем Голлівуду. Незважаючи на це, 38-річний актор зовсім не хотів зніматися у фільмі, бо боявся не виправдати очікувань читачів роману. Кларк одружувався п’ять разів, але головною жінкою в його житті була Керол Ломбард, на якій він одружився під час зйомок «Віднесених вітром». Разом із Керол вони прожили дуже недовго — вона загинула в авіакатастрофі, повертаючись із туру на підтримку продажу військових облігацій під час Другої світової війни.

Після смерті коханої Гейбл почав багато пити, припинив спілкуватися з друзями, а потім пішов на фронт, став стрільцем на літаку та брав участь в авіаударах по Німеччині. Повернувшись із фронту, Кларк продовжував зніматися, але колишнього успіху вже не було. Остання дружина Кларка, актриса Кей Вільямс, стала матір’ю єдиного сина Кларка Гейбла, але актору не судилося його побачити. Він помер у 60 років від серцевого нападу після зйомок фільму «Неприкаяні». До речі, цей фільм став останнім не лише для Кларка Гейбла, а й для Мерилін Монро, яка знімалася разом із ним у цій стрічці.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Леслі Говард (Ешлі Вілкс)

Грати в кіно Леслі порадив лікар, який лікував його від депресії після Першої світової війни. На момент початку зйомок «Віднесених вітром» Говарду було вже 45 років, він був відомим актором і свої найкращі ролі зіграв ще до «Віднесених вітром». 1916 року він одружився з Рут Евелін Мартін і прожив із нею до самої смерті, у них народилися син і донька. Хоча він Говард одружений з однією жінкою все життя й мав дітей, він був відомий своїми численними романами на стороні. Через чотири роки після прем’єри «Віднесених вітром» Леслі Говард загинув в авіакатастрофі. Його літак було збито німецькими винищувачами. Існувало кілька версій, чому пасажирський літак було атаковано німцями. Серед причин називали схожість Леслі з Вінстоном Черчиллем, за яким німці полювали й стежили за літаком ще до зльоту. Також ходили чутки, що на борту перебували пасажири, які володіли секретною інформацією. Існували припущення, що актор був британським агентом, а син Говарда згодом стверджував, що фашисти цілилися саме в Леслі, щоб деморалізувати англійців і американців.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Олівія де Гевіленд (Мелані Гамільтон)

У житті актриса зовсім не схожа на свою героїню — тиху й покірливу Мелані. Через рік після виходу фільму вона розпочала судову справу проти кінокомпанії Warner Bros. Згідно з контрактом, який студія укладала з акторами, останні повинні були залишатися залежними від кіностудії протягом 6 місяців після закінчення дії документа й майже не мали шансів отримати роль десь ще. Олівія разом із Гільдією кіноакторів виграла суд, домоглася більшої творчої свободи для акторів і заслужила особливе визнання серед колег. Актриса п’ять разів номінувалася на «Оскар» за найкращу жіночу роль і двічі його отримала. Де Гевіленд грала в кіно до кінця 1970-х років. Вона була останньою зіркою з «Віднесених вітром». Олівія померла в липні 2020 року у віці 104 років.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Гетті МакДеніел (Мамушка)

Роль у стрічці дісталася актрисі завдяки дружбі з Кларком Гейблом, який рекомендував її режисерам. Після виходу фільму Гетті МакДеніел стала найвідомішою темношкірою жінкою 1940-х років і першою в історії володаркою премії «Оскар» за найкращу жіночу роль другого плану. Проте на прем’єру Гетті не потрапила, оскільки темношкірих акторів виключили зі списку запрошених, а на самій церемонії вона сиділа за окремим столиком далеко від інших акторів. Гетті продовжувала зніматися до 1952 року, а потім мусила завершити кар’єру через важкий діагноз. Вона померла у 59 років від раку грудей.

(()=>{const b=document.getElementById(“shareBtn”);
if(!navigator.share)return b.closest(“.article-share”)?.remove();
b.onclick=async()=>{gtag?.(“event”,”share_click”,{m:”native”,p:location.pathname});
try{await navigator.share({
title:document.title,
text:document.querySelector(“h1″)?.innerText||”Поділитися статтею”,
url:location.href})}catch(e){}}})();

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626406 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626406{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Потрапити в оскарівський відбір – це вже можливість бути побаченим у світі, можливість транслювати саме український погляд. Саме тому, не чекаючи подальших кроків та рішень Американської кіноакадемії, ми вирішили розповісти про тих українців, імена яких можна побачити у коротких списках «Оскара».

Мстислав Чернов та «2000 метрів до Андріївки»

Мстислав Чернов (фото ZAXID.NET)

Звичайно, найвідомішим є Мстислав Чернов. Його попередній фільм, «20 днів у Маріуполі», уже отримав «Оскар» як найкращий документальний фільм. Саме у цій категорії змагатиметься за нагороду і нова картина, «2000 метрів до Андріївки». Фільм також був висунутий у категорії «найкращий міжнародний фільм», але туди він не потрапив.

40-річний Мстислав Чернов – відомий український військовий журналіст, фотограф, кінорежисер, який здобув світове визнання за роботу в гарячих точках, зокрема документуючи війну в Україні, Сирії та Іраку, а також Євромайдан та міграційні кризи. Він народився у 1985 році в Харкові, розпочав кар’єру в MediaPort, працював на Associated Press, висвітлюючи війни, а його роботи публікували The New York Times, BBC, CNN. Він першим фотографував збитий рейс MH17, працював у Сирії, Іраку (битва за Мосул) тощо.

Також документував протести у Білорусі (2020), був затриманий та побитий, але його фотографії показали правду про вбивство протестувальника.

Його роботи публікують провідні світові ЗМІ: The New York Times, Washington Post, BBC, CNN, Le Monde та інші. Чернов, разом з колегами Євгеном Малолєткою та Василисою Степаненко, є лауреатом Пулітцерівської премії, премії кінофестивалю «Санденс», а також інших престижних нагород.

«2000 метрів до Андріївки» висвітлює події вересня 2023 року на Бахмутському напрямку, де маленьке село Андріївка стало епіцентром запеклих боїв. Разом із оператором Олександром Бабенком Мстислав Чернов супроводжує бійців 3-ї окремої штурмової бригади, які стоять перед надскладним завданням.

Воїнів, котрі до повномасштабного вторгнення були звичайними цивільними, відділяють лише дві тисячі метрів лісосмуги від звільнення Андріївки. Однак цей шлях – суцільна пастка, де кожен метр доводиться виборювати запеклими боями проти ворога.

Світова прем’єра стрічки відбулася на фестивалі «Санденс», де Чернов отримав нагороду за найкращу режисерську роботу у програмі World Cinema Documentary.

Подивитись його можна за посиланням.

Анастасія Фалілєєва та «Я померла в Ірпені»

Анастасія Фалілєєва (фото Emile Awards)

У списках категорії «короткометражний анімаційний фільм» ‒ український проєкт «Я померла в Ірпені» режисерки Анастасії Фалілеєвої. 11-хвилинна документальна анімація розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення через особистий досвід авторки.

«В ранок повномасштабного вторгнення я та мій хлопець прийняли рішення поїхати до Ірпеня, аби бути разом з його батьками. Мені важко чітко відновити хронологію тих днів, мозок блокує спогади, стирає з пам’яті. Єдине що я знаю напевне – з кожним днем все стрімко ставало гірше. Іноді мені здається, що я померла в Ірпені», ‒ говорить режисерка.

Кадр з фільму «Я померла в Ірпені»

Стрічка поєднує анімацію, створену з вугільних малюнків, та особисті архівні матеріали.

Фільм «Я померла в Ірпені» отримав понад 25 відзнак на топових світових кінофестивалях, 6 з нагород є оскар-кваліфікаційними, а саме Clermont-Ferrand short film festival, Cinanima, Fest Anča, BIAF, Manchester animation festival, Animest. Також фільм отримав премію Emile, як найкращий анімаційний короткометражний фільм. Це європейська анімаційна премія, створена для визнання найкращих досягнень у сфері анімації.

Анастасія Фалілеєва народилась у 2000 році в м. Кременчук. Навчалась режисури анімації в Київському університеті ім. І. Карпенка-Карого. Не зважаючи на дуже молодий вік, Анастасія є однією з ключових постатей в анімаційній індустрії в Україні. Її короткометражні анімаційні фільми беруть участь у світових фестивалях класу А (Annecy Animation Festival, Ottawa Animation Festival, Bucheon International animation festival та інші), а широкому українському глядачу вона відома завдяки анімаційному серіалу «Пес Патрон». Анастасія є однією з небагатьох стопмоушен-професіоналок України: наразі їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Її мистецька практика будується здебільшого навколо аналогових анімаційних технік та розвитку і підтримці стопмоушен-анімації.

Фільмографія:

• «Я померла в Ірпені» (2024)
• «Пес Патрон» (2022-2024)
• «Пап’є-маше» (2021)
• «Тигр блукає поруч» (2020)
• «Поки не стане чорним» (2018)

Подивитись «Я померла в Ірпіні» можна за посиланням.

«2000 метрів до Андріївки» та «Я померла в Ірпені» – два українських фільми, що продовжують шлях до «Оскара». Проте є ще дві картини, які так чи інакше стосуються України.

Софія Чуйковська та «Сором’язливість дерев»

Софія Чуйковська (фото Oscar)

У категорії «найкращий анімаційний короткометражний фільм» представлено французьку стрічку «Сором’язливість дерев», співрежисеркою якої є українка Софія Чуйковська. Картина отримала приз глядацьких симпатій у Міжнародному конкурсі львівського кінофестивалю Wiz-Art. Її режисерами є Бінцін Шу, Мод Ле Бра, Цзясінь Хуан, Сімін Хе, Ліни Хань, Лоїк дю Плессі д’Аржантре та Софія Чуйковська. Це анімаційна історія про 40-річну Елен, яка приїздить до літньої матері у французьку глушину. Але мама поводиться якось дивно. Вона, здається, встановила дивний зв’язок з рослинами, комахами і старим дубом у кінці саду. Подивитись картину можна за посиланням.

У 2020 році Софія Чуйковська закінчила Київський державний художній ліцей імені Т. Г. Шевченка. Того ж року, після співбесіди, її одразу зарахували на другий курс бакалаврської програми з 2D/3D-анімації в LISAA (L’Institut Supérieur des Arts Appliqués) у Парижі. У 2022 році вона вступила на магістерську програму з режисури анімації в Gobelins, l’école de l’image, одній з найпрестижніших анімаційних шкіл світу. Саме під час навчання вона стала співрежисеркою випускного фільму «Сором’язливість дерев», який згодом став фіналістом Студентської премії «Оскар» та BAFTA, а також отримав нагороди на численних провідних анімаційних фестивалях. Софія зараз працює фріланс-аніматоркою у форматі 2D та розробляє презентації для своїх наступних короткометражних анімаційних проєктів.

Олександр Рудинський, Сергій Калантай та «Камінь, папір, ножиці»

Олександр Рудинський у фільмі «Камінь, папір, ножиці»

За потрапляння у номінацію «найкращий короткометражний фільм» змагається британська картина «Камінь, папір, ножиці» (Rock, Paper, Scissors), знятий британським режисером Францом Бьомом. Стрічка про війну в Україні здобула перемогу в категорії «Найкращий короткометражний фільм» премії Британської академії телебачення та кіномистецтва (BAFTA). Світова прем’єра фільму відбулася 2024 року на фестивалі Show Me Shorts.

Фільм заснований на реальних подіях. Герої фільму, Іван і його батько, за сюжетом працюють у бункері на лінії фронту. Поранених має забрити евакуаційний транспорт, проте він не може дістатися до місця. Тим часом російські солдати наближаються до них. Це змушує Івана стати на захист пацієнтів.

Головну роль, 18-річного Івана, виконав український актор Олександр Рудинський. 29-річний актор київського театру імені Франка родом з Миколаєва відомий глядачам за фільмами та серіалами «Збори ОСББ», «Малевич», «Ховаючи колишню», «Перші дні» тощо. Знімався також у міжнародних проєктах «Декамерон» та «Агенція».

Сергій Калантай у фільмі «Камінь, папір, ножиці»

Під час промови на церемонії нагородження BAFTA 2025 Рудинський сказав, що присвятив цю нагороду своєму другу, актору Євгену Світличному, який загинув на війні за п’ять днів до початку знімань стрічки, а також усім, хто захищає Україну.

Батька Івана зіграв 61-річний Сергій Калантай. Актор знімався у фільмах та серіалах ще з 1982 року. Він живе та працює у Києві та Мюнхені, де грає у театрах та викладає акторську майстерність.

Олександр Усик та «Незламний»

Олександр Усик у фільмі «Незламний»

Також зазначимо, що фільм «Незламний», у якому Олександр Усик зіграв невелику роль українського боксера, увійшов до претендентів на номінацію «Грим та зачіски». Світова прем’єра картини відбулась на кінофестивалі у Венеції. Картини встигла побувати в українському прокаті. А онлайн її можна подивитись за посиланням. Фахівці прогнозують, що він може з’явитись і в основних категоріях, які оголосять 22 січня.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626214 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626214{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Артпроєкт «Дочекатися Різдва»

Mercury Art Center, до 1 лютого

Артпроєкт «Дочекатися Різдва: Історії незнищенного Свята» (на головному фото) розповідає про свято, що пережило заборони, репресії, війни та злами епох, залишаючись опорою для людей у найскладніші часи. Саме про цю незнищенність і здатність зберігати традицію навіть у темні періоди історії говорить проєкт. Експозиція артпроєкту «Дочекатися Різдва: Історії незнищенного Свята» поділена на два часові блоки.

Перший блок – від 1920-х років до здобуття Незалежності – проводить вас крізь досвід Різдва в умовах заборон і переслідувань. Тут показано, як традиція зберігалася всупереч страху й тиску: у свідченнях жертв радянського терору, артефактах, фотографіях святкувань у засланні, родинних реліквіях, а також у роботах Якова Гніздовського, Олени Кульчицької, Богдана Сороки, Михайла Дзиндри та інших.

Другий блок – від Незалежності до сьогодення – розкриває повернення Різдва в публічний простір і його сучасні прочитання. Тут зібрані документації перших міських вертепів, Різдва під час революцій і на фронті, а також мистецькі інтерпретації Тіберія Сільваші, Ольги Кузюри та інших авторів. Частина робіт створена спеціально для цього проєкту. У артпроєкті беруть участь понад 30 авторів і авторок.

Проєкт присвячений пам’яті Ярослава Рущишина, тому 30% від вартості кожного квитка спрямовано до стипендійного фонду його імені в Українському католицькому університеті.

Виставка «Наше Різдво»

Національний музей, з 19 грудня до 15 лютого

Як надихало українських митців Різдво Христове? Від кольорових мініатюр на маргінесах пергаменту Київського Псалтиря (1397), найдавніших збережених зразків української ілюстрації на означену тему, до монументальних інсталяцій та сучасних форм медіамистецтва, в яких для вираження концептуальної ідеї використовуються відеогаджети та цифрові технології, – це понад шість віків розвитку традиції. В експозиції музейники зібрали понад чотири сотні творів – від давніх ікон ХV–ХVІ ст. до сучасних інсталяцій та відеоарту.

Тут є роботи Івана Трушa, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Романа Сельського, Карла Звіринського. Ярослава Мотики Лесі Квик, Анни Криволап, Терези Барабаш та інших. Інноваційний підхід до святкової теми продемонструє авангардна інсталяція майстра монументальної пластичної форми Володимира Семківа «Світло», несподівані досвіди й рефлексії подарує відеоарт-композиція Михайла Барабаша «Вознесіння».

Виставка «Різдвяні історії»

Дім Франка, до 4 січня

Виставка присвячена Різдву, святковим традиціям, обрядам і символам цього часу. Свої твори демонструють сучасні мисткині, з якими у музею вже традиційно щирі стосунки. Це буде свято мистецтва, яке об’єднує живопис, авторські ляльки, вишивку та новорічні іграшки.

Традиційна Різдвяна виставка в галереї Зелена канапа

Галерея «Зелена Канапа», до 4 січня

Учасники, 59 українських художників, (живопис, графіка, скло, дерево, кераміка, бронза, гобелени, ляльки, витинанки, ікони), представляють твори на різдвяно-новорічну тематику, із вільним входом щодня, крім понеділків, 25 грудня та 1 січня. Така виставка проходить у галереї уже 19-й раз.

Виставка «Різдво в ICONART»

Галерея сучасного сакрального мистецтва «Iconart», до 31 грудня

Анастасія Парута-Дашко «Різдво»

На експозиції представлені тематичні роботи кола митців, з якими працює галерея.

Виставка «Львівська ялинка: від давнини до сьогодення»

Львівський палац Мистецтв, до 15 січня

Виставка перенесе вас у різні епохи новорічно-різдвяного періоду. Вона представить багатовікову історію одного з головних символів зимових свят. Експозиція розповідає, як формувалася традиція львівської ялинки, як змінювалися прикраси, обрядові символи та святкування у різні історичні періоди – від прадавніх звичаїв до сучасності.

Відвідувачі побачать:

• ялинку та зимові обрядові символи, що сягають ще язичницьких часів;
• унікальні іграшки XVIII-XIX століть;
• перші скляні прикраси та оздоби галицьких майстерень;
• вироби провідних світових заводів і фабрик;
• улюблені іграшки дитинства 1950-1980-х років;
• рідкісні архівні фото і матеріали, що показують, як львів’яни святкували понад 40 років тому.

Гучним розчаруванням цього року або ж, використовуючи боксерську термінологію, «апсетом року» для мене як львівʼянина став програш Львова у фіналі конкурсу «Європейська столиця культури 2030».

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626293 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626293{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Особисто я спостерігав за підготовкою львівської заявки на отримання цього звання і майже не мав сумнівів, що результат буде позитивним.
Для презентації львівʼяни підготували справді блискучий відеоролик за участю відомих митців і менеджерів культури, які також захищали чи й досі захищають Україну зі зброєю в руках.

Однак сталося інакше. У фіналі журі обрало не Львів, а чорногорське місто Никшич, про яке до цього конкурсу я взагалі й не чув. Що не дивно, бо не можна сказати, що Никшич якось виділяється на мапі Європі. Це невелике місто з населенням близько 60 тисяч осіб, що приблизно відповідає такому місту як Стрий.

Уся ця ситуація спонукає бодай спробувати розібратися, чому так відбулося. Неуспіх Львова у фіналі це результат саме нашого недопрацювання, чи може певних зовнішніх факторів?

Можливо, відповідь підкаже сама історія такої ініціативи як визначення«Європейської столиці культури». В ЄС вирішили обирати«столицю культури» в 1985 році. Сама ідея полягала в зближенні європейців через культуру, у відкритті різноманіття і підвищенні рівня обізнаності одне про одного. Відтоді звання«столиці культури» отримали понад 60 міст. До 1999 року переможцем конкурсу було лише одне місто на рік. У 2000 році концепція змінилася. ЄС готувався до найбільшого в історії розширення – прийняття десятьох нових держав, тому«Європейськими столицями культури 2000» обрали аж 9 міст, серед яких Краків і Прага представляли«нову» Європу. Відтоді переможцями конкурсу щороку обирали два міста, а від 2021 року – три міста одночасно. І тут виникає важливий нюанс, адже кожні три роки третім переможцем у списку може стати місто з країни, яка не входить до ЄС, але є кадидаткою на вступ, потенційною кандидаткою або ж входить до Європейської економічної зони. Тобто шанс для міста з України виникає раз на три роки, тому у Львові дуже ретельно готувалися до конкурсу, а досвід почали переймати ще у 2016 році, коли у Вроцлаві саме як у «Європейській столиці культури» відбувся «Львівський місяць». Згодом було партнерство Львова з Каунасом у 2022 році. Отож це була дорога тривалістю майже десятиліття, але закінчилася вона прикрою невдачею.

Такий вибір шановного журі при бажанні можна пояснити страхом перед війною. Саме так це зробив одразу після рішення 21 жовтня в Брюсселі міський голова Львова Андрій Садовий. «Гадаю, для рішення журі фактор безпеки був вирішальним, але те, що ми пройшли цей шлях, що ми подали цю заявку – це вже і є наша перемога. Статус Молодіжної столиці культури Львів отримав з третього разу. Тому працюємо далі», – відреагував тоді львівський мер. Однак тоді виникає питання, чому заявку Львова допустили до фіналу, цілком серйозно її розглядали і хвалили як надзвичайно фахову і сильну за змістом.

Також виникає обґрунтований сумнів у тому, що у Львова в найближчі роки ще буде шанс претендувати на звання «Європейської культурної столиці», зважаючи обмеження для міст поза межами ЄС подавати заявки лише раз на три роки. Більш ймовірно, що прочищеною Львовом дорогою до наступного фіналу пройде інше українське місто.

То чим саме Львів у цьогорічному фіналі поступився чорногорському Никшичу? Містові, що перш за все відоме своїм металургійним комбінатом, в який інвестував російський олігарх Олег Дерипаска. Містові, про яке тревел-блогери на YouTube кажуть:«Це найбільш депресивне місто, яке ми коли-небудь відвідували». Містові, де найпомітнішим здобутком у сфері культури за останні роки можна назвати відкриття у 2023 році памʼятника Александрові Невському. Звісно, за російські гроші. Автором скульптури був теж росіянин, а на відкриття приїхали російські байкери з угрупування «Нічні вовки». До речі, того ж 2023 року інвестицій з РФ в Никшичі побільшало. Там відкрили горілчану фабрику російського бренду «Бєлуга».

Отже російські олігархи, російські памʼятники, «руская водка»… Чи не забули ми ще чогось важливого про майбутню культурну столицю Європи? Мабуть, важливо відзначити, що мер Никшича Марко Ковачевич сам себе вважає сербом і є одним з лідерів праворадикальної партії«Нова сербська демократія». У 2019 році Ковачевич відвідав відкриття пам’ятника лідеру четників Дражі Михайловичу в боснійському Білечі, згодом його затримували за вимахування сербським триколором. Ковачевич став мером у 2021 році, а в 2025 році чорногорське Агентства з питань запобігання корупції повідомило, що він порушив антикорупційні закони, оскільки після перемоги на місцевих виборах не склав мандат депутата парламенту і продовжував суміщати ці дві посади. Отже з політичною культурою в Никшичі очевидні проблеми. Не дуже ця культура відповідає славнозвісним європейським цінностям.

Також цікаво зʼясувати, чи відчували самі представники Львова, що вони можуть програти такому конкурентові. Під час підсумкової розмови в«Інституті стратегії культури» автори львівської заявки та учасники делегації поділилися своїми враженнями від того, як все було. Загалом обговорення нагадувало сеанс групової самотерапії, де кожен з учасників розповідав про психологічну травму, яку отримав під час поїздки до Брюсселя на представлення заявки від міста і оголошення результатів конкурсу. З повним відеозаписом цієї вельми цікавої розмови можна ознайомитися на YouTube-каналі ІСК.

Отже львівська команда два роки готувала заявку із концепцією «Відповідальність бути / Responsibility to be», потрапила в короткий список претендентів, а далі треба було захистити цю заявку на пітчингу перед журі в брюссельському офісі Європейської Комісії. Процес чимось нагадує захист наукової роботи: спочатку презентація на 45 хвилин, а далі відповіді на питання. Для презентації львівʼяни підготували справді блискучий відеоролик за участю відомих митців і менеджерів культури, які також захищали чи й досі захищають Україну зі зброєю в руках. Зокрема, героями цього відео стали музикант Марк Токар, режисер театру Олексій Кравчук, менеджер культури Юрко Вовкогон, письменник Сергій Жадан. Ключовою стала тема перемоги життя і культури над брутальним варварством війни. Саме війна перешкодила візиту до Львова експертів з ЄС. Після однієї з ракетних атак росіян вони просто перелякалися і вирішили не їхати до України, тому авторам заявки довелося організувати для експертів кількагодинний онлайн-тур Львовом з включенням з різних локацій. Чого не зробиш, аби справити добре враження.

Важливо, що заявку Львова підтримали на державному рівні від Верховної Ради і Міністерства культури до Українського інституту і УКФ, а в делегацію увійшли перша заступниця міністра культури Галина Григоренко і генеральний директор Українського Інституту Володимир Шейко. До Брюсселя прибув також мер Львова Андрій Садовий. Тобто представництво виглядало дуже солідно. Всі очікували на позитивний результат.

Судячи зі численних свідчень учасників пітчингу, презентація і відповіді на питання відбулися дуже добре.

«Всі вийшли після пітчингу з піднесеним настроєм. Я особисто почувався впевнено, бо заявку писало ціле місто. Було багато зустрічей, дискусій і зрештою спільно було напрацьовано ідеї, які сформували заявку. Тобто це не той випадок, коли два-три експерти написали ґрантову заявку. Мої враження після самого пітчингу були вкрай оптимістичними, але потім усе змінилося», – згадує директор America House Lviv Володимир Бєглов.

Опісля в приватній комунікації члени журі зізнавалися, що заявка Львова дуже сильна, тож їм було важко приймати рішення, а голоси розділилися. А поки журі визначалося, делегацію зі Львова повели на екскурсію в Дім європейської історії. Ця екскурсія стала яскравим проявом розриву сприйняття культури в контексті викликів війни між українцями і нашими європейськими друзями.

«І тут нам кажуть: «Зараз ми вам покажемо виставку, яка демонструє, як індивідуальна памʼять формує історичний наратив. Натомість нам показали російську пропаганду», – розповідає Володимир Бєглов.

«Екскурсія була дуже дивною. До нас поставилися як до школярів. Раптом ми бачимо – на всю стіну висить величезна фотографія акції«Безсмертний полк», частина наративу російського«побєдобєсія». А ще наша гідеса не знала, що ця акція тепер заборонена в Росії через війну з Україною. Отакого рівня це була екскурсія – повне нерозуміння контексту», – описує цей момент художниця Алевтина Кахідзе.

«Мені запамʼятався момент, коли нам показали фото з України. Там у траві лежав повалений з постамента бюст Леніна. А підпис-коментар до фото такий: «У нас забрали спадщину, забрали Леніна». Олександр, Запоріжжя, Україна», – додає Володимир Бєглов.

«Також символічно, що останній поверх цього музею присвячений візії майбутнього Європи. І він на ремонті, там порожньо. Тобто візії майбутнього немає, її ремонтують», – зауважує програмна менеджерка Ярина Мельник.

«І ще був класний екран, на який виводили цитати різних видатних людей про Європу. І набір був приблизно такий: Карл Маркс, Тімоті Снайдер, Міхаїл Горбачов, Юрій Андрухович. Отак вперемішку. І ти стоїш і думаєш, що це вже фінальний рівень безумства, до якого все тут довели», – доповнює враження від прийому в Брюсселі поет і письменник Григорій Семенчук.

Отож у стані фрустрації і цілковитого очуднення «культурою по-брюссельськи» делегація з України повернулася до зали, де оголошували результати конкурсу. Перші ряди у залі уже зайняли представники Никшича, тож українцям там місця не було.

«Пригадую тремтячі руки голови комісії, якими він витягує з-під трибуни цей листочок. Підводка у промові звучала нібито про Львів, цитували нашу заявку. Далі йшлося про складнощі рішення, згадали про фактор безпеки. Відчувалося, що немає консолідованого рішення журі, за яке вони були б горді. Коли озвучили Никшич, ми покинули залу» – розповідає про момент оголошення переможця директорка Інституту Стратегії Культури Юлія Хомчин.

«Я ще заспокоювала пані з Європейської Комісії, яка плакала і казала, що ми найкращі, а потім я пішла наздоганяти нашу делегацію», – пригадує Ярина Мельник. Учасники делегації пригадують, що від багатьох присутніх звучало нерозуміння того, що відбулося. Згодом до українців не раз підходили висловити підтримку. Лідерка заявки Львова Юлія Хомчин прямо каже, що вважає рішення журі несправедливим і таким, що фіксує неготовність європейських експертів сприймати нову дійсність.

«Якщо б ми програли через слабшу заявку, то це можна було прийняти. Мою душу гріє те, що ми гідно і чесно пройшли цей шлях», – резюмує Юлія Хомчин.

Водночас надія на те, що рішення ще може змінитися, досі жевріє серед учасників делегації, адже вердикт журі це рекомендація, але не директива. «Після пітчингу обидві команди отримують звіт з деталями і коментарями від журі. А до 1 січня 2026 року Єврокомісар має підписати фінальне рішення, яким і номінує місто на звання столиці культури. Тому формально ця історія ще не завершена», – розʼяснює бюрократичні аспекти процесу Ярина Мельник. Однак на момент підсумкової розмови львівська команда так і не отримала звіту від журі, хоча після пітчингу минув уже місяць.

Також під час рефлексійної розмови перший заступник міського голови Андрій Москаленко запевнив, що з боку Львова буде зʼясовано всі технічні нюанси та обставини, що виникали в процесі вибору міста-переможця і викликають питання. Водночас всі напрацювання заявки, яку презентував Львів, і «Стратегія розвитку культури 2035» будуть втілені навіть без перемоги у конкурсі.

Підсумовуючи почуте і побачене важко знайти одну переконливу причину того, що поважне журі в Брюсселі не обрало Львів «Європейською столицею культури 2030», а натомість обрало чорногорський Никшич. Звісно, можна підозрювати зловісні російські впливи у сплетінні з місцевими регіональними групами. Можна припустити, що страхи європейських експертів і їхнє цілковите нерозуміння українських реалій тут теж зіграли свою роль. Як би там не було, це точно той випадок, коли Європа виявилася неготовою до України. І з нашого боку потрібно робити все можливе, аби цю неготовність надалі подолати.

Оновлено:

У четвер, 18 грудня, Інститут культури і стратегії повідомив, що Львівська міська рада прийняла міську програму «Відповідальність бути» на 2025-2030 роки. Ця програма покликана інтегрувати у довгострокову культурну політику громади системні напрацювання заявки Львова для титулу Європейської столиці культури 2030 Responsibility to Be / «Відповідальність бути». Це посилить втілення ідей, запропонованих у заявці, попри те, що Львів не отримав титулу ЄСК 2030.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626292 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626292{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

«Камінь долі» (Stone of Destiny)

Чеський короткометражний фільм «Камінь Долі» (ориг. Kámen Osudu) режисерки Юліє Черне, який вперше показали в програмі Berlinale Shorts на 75-му Берлінале 2025 року, – це анімаційний мюзикл, що досліджує щоденні мрії та тривоги через сюрреалістичну візуальну мову.

У центрі історії – камінь, який відчуває потяг до свободи та нових вражень. Знайшовши затишну віллу біля моря, він оселяється там і починає розмірковувати про свої страхи та бажання. Фільм, що триває 11 хвилин, базується на власній комікс-трилогії Черне і містить легкі автобіографічні мотиви: камінь – це своєрідне альтер его режисерки, але його переживання легко можна застосувати до будь-якої людини. Завдяки цьому глядач швидко може відчути спорідненість із персонажем і знайти у його історії відгук власного життя, навіть попри численні фантастичні елементи.

Особливу чарівність фільму надає його грайлива та багатозначна візуальна мова, яка нагадує сюрреалістичні роботи Девіда Лінча. Анімації варіюються від дуже спрощених до майже реалістичних, як, наприклад, зображення коня, і разом із восьмихвилинним музичним номером створюють цілісну атмосферу. Тексти до пісень написала сама режисерка, а музику й вокал створив Йогуш Матуш, відомий чеський попмузикант. Така поєднана форма робить «Камінь Долі» живим, незвичним та захопливим короткометражним анімаційним мюзиклом.

«Лойнс» (Loynes)

«Лойнс» (на головному фото) – це ігровий короткометражний фільм тривалістю близько 25 хвилин, знятий режисером Доріаном Джесперсом у копродукції Бельгії, Франції, Північної Македонії та Великої Британії.

Події фільму розгортаються в Ліверпулі XIX століття й показують абсурдний судовий процес, у якому на лаві підсудних опиняється труп – без імені, без пояснення злочину, але з наперед визначеною провиною. У хаотичному амфітеатрі суду, наповненому криками натовпу, злиденними купами книжок і гротескними постатями судді та адвокатки, правосуддя перетворюється на фарс, де логіка поступається колективній істерії. Фільм поєднує історичний босхіанський гротеск, сюрреалізм і метафізичні мотиви, стираючи межі між минулим і теперішнім, а сам процес стає не стільки судом над тілом, скільки зловісною алегорією пам’яті, провини й неможливості справедливості.

У центрі уваги «Лойнс» – атмосфера й настрій, а не класична сюжетна структура, що відповідає авторському стилю Джесперса. Через повільні плани, роботу з простором та звуком режисер досліджує стан ізоляції, очікування або внутрішнього переходу, пропонуючи глядачу пережити радше емоційний, ніж подієвий досвід.​

«Щоста варта» (The Sixth Campfire)

«Шоста варта» – це ізраїльський анімаційний короткий метр 2025 року тривалістю 6 хвилин, режисера Томeра Гадада. Фільм входив до фестивальних програм анімаційних блоків, зокрема на майданчиках на кшталт Miami Jewish Film Festival, де був представлений як міжнародна прем’єра.​

Сюжет обертається навколо шести друзів, які щороку збираються біля багаття, перетворюючи цю зустріч на своєрідний ритуал пам’яті та дружби. З кожним новим багаттям спогади, пережиті травми й надії героїв нашаровуються, і анімаційна форма дозволяє візуально показати те, що зазвичай лишається в межах внутрішнього діалогу.​

«Навчи нас літати» (Teach us how to fly)

Гібридний короткометражний фільм української режисерки Лілії Сивицької, який поєднує документальні й ігрові елементи.

Події відбуваються в Києві після деокупації, де героїня зустрічає свого «альтер его» – іноземного фотографа, і разом вони занурюються в подорож містом, його минулим і сучасністю, відкриваючи для себе крихкі моменти любові на тлі війни. Фільм розповідає про романтичні стосунки та пошук сенсу життя під час хаосу, показуючи, як війна переплітається з особистими історіями та емоційними зв’язками. Можна уявити, що це короткометражний спін-офф «Стрімголов» із тією ж акторкою Дашею Плахтій – так би мовити, як могла б продовжитися історія її героїні з фільму Марини Степанської, якби вона залишилася з іноземцем

Гібридна форма дозволяє поєднати реальні історії та стилізовані, поетичні сцени, щоб розкрити тему польоту як метафори свободи, мрій або внутрішнього зростання. Через візуальні образи неба, руху та тіл у просторі фільм досліджує, як люди навчаються «літати» попри страхи, обмеження й зовнішні обставини.​

«Світлофор» (Street Light)

Короткометражний фільм Ромена Дюмонта, створений у форматі між ігровим кіно та документалістикою, з елементами драми та портрету. Стрічка вироблена компанією Ad Vitam Court і входить до міжнародних програм короткого метру, де позиціонується як поєднання художньої та спостережливої манери.​

За сюжетом, під час документальних зйомок харизматичний регулювальник руху Чеун конфліктує з місцевим інспектором, що призводить до його звільнення. Зникнення Чеуена з вулиці подається як згасання ліхтаря на вулиці Кліньянкур, а в цій «темряві» режисер змушений переосмислити власну роль у кіно, тоді як сам герой продовжує «вигадувати» власне кіно вже поза камерою.​

«Дупи» (Butts)

Це автобіографічний короткометражний фільм про щоденне життя Кента, чоловіка ростом лише 1,2 метра, який намагається жити звичайним життям у світі, розрахованому на людей середнього зросту. Він винахідливо долає усі штучно створені перешкоди, зустрічає труднощі з гумором і відчайдушно протистоїть власним обмеженням.

Незважаючи на невеликий зріст, Кент має величезне серце й завжди знаходить спосіб подати будь-яку ситуацію у комедійній та позитивній формі. Фільм демонструє його спроби вести нормальне життя – працювати, спілкуватися, жартувати і радіти дрібницям – і робить це з легкістю та легким сатиричним відтінком, підкреслюючи силу характеру героя.

«Рідкісне каміння»

Анімаційний короткометражний фільм режисера Цзяхана Лі з Китаю, представлений, зокрема, у програмі Manchester Animation Festival. Фільм розповідає історію маленького птаха на кам’янистому узбережжі, який відкидає камінці вперед, поки на пляжі не з’являється тріщина.​ З цієї тріщини починають виринати «безліч див», що перетворює мінімалістичну історію на поетичну притчу про випадковість, допитливість і відкриття нового світу.

Птах зображений дуже просто – кілька ліній, натомість його оточення поступово ускладнюється, стаючи більш детальним і насиченим, поки короткометражний фільм розгортається. Збільшення розмірів пташки можна сприймати як метафору росту людини через досвід та дослідження світу навколо себе. З появою кольору зображення стають ще більш захопливими, а швидкість анімації й плавність трансформацій створюють особливий ритм руху.

Візуальна простота – птах, каміння, море – контрастує з багатством асоціацій, дозволяючи трактувати «рідкісний камінь» як символ змін, прихованого потенціалу або непередбачуваності життя.