Тоді ця добірка для вас! Тут — 5 книг, які обов’язково викличуть у вас безліч сильних емоцій, інформує Ukr.Media.

«Ласощі» Мюріель Барбері

«Ласощі» — це невелика за обсягом, але багата за змістом книга. Її головний герой — відомий кулінарний критик, який перебуває при смерті. У кількох розділах перед читачем розгортається полотно його життя, представлене як його власними спогадами, так і поглядами близьких йому людей.

Героя книги не можна назвати банальним гурманом. Це справді одержима особистість, для якої сенс життя полягав у постійному пошуку вишуканих смакових відчуттів. Чи то ексклюзивна страва в дорогому ресторані, чи смак бабусиної випічки з дитинства — він прагнув знову і знову занурюватися в безодню кулінарного екстазу.

Барбері віртуозно описує ці гедоністичні переживання героя (читати цю книгу на голодний шлунок суворо заборонено!), але при цьому роман зовсім не зводиться лише до смакових імпресій. Автор вправно вплітає в оповідь філософські роздуми про справжню цінність життя, про сенс існування, про межі людських почуттів і сприйняття. Вона порушує одвічні питання про зв’язок матерії та духу, здатність тілесної насолоди бути відображенням вищої гармонії буття.

«Скафандр і метелик» Жан-Домінік Бобі

«Скафандр і метелик» — справді приголомшлива книга, цінність якої багаторазово множиться усвідомленням того, що це реальна історія з життя. Її автор, Жан-Домінік Бобі, головний редактор журналу Elle France, у 43 роки переніс інсульт, який назавжди змінив його існування.

Після виходу з двадцятиденної коми Бобі виявив, що єдиною частиною тіла, якою він може керувати, залишилося ліве око. Лікарі в клініці придумали спеціальний алфавіт для Бобі. Підморгуючи оком, що залишилося непаралізованим, коли людина поруч називала потрібну літеру, Жан-Домінік розповів все про свій внутрішній світ, починаючи з психологічних тортур через те, що ти замкнений всередині власного тіла, і закінчуючи уявними історіями про світи, які він відвідував лише у своїх мріях. Так з’явилася ця пронизлива книга, що стала останнім свідченням його внутрішньої боротьби і водночас даниною мужності людського духу.

Бобі занурює читача у свій замкнений світ «в’язня скафандра», де повністю паралізоване тіло стає в’язницею розуму. Він передає психологічні муки ув’язнення у власній оболонці, недоступність простих радощів на кшталт прогулянки чи розчісування волосся. І водночас книга позбавлена похмурості та безвиході. Навпаки, вона пронизана живим гумором, оптимізмом і життєлюбною енергією самого автора. Жан-Домінік Бобі зміг зберегти в ув’язненні ясний розум, тонкість сприйняття і цілком філософський погляд на речі.

«Як я був витвором мистецтва» Ерік-Еммануель Шмітт

Цей невеликий роман відомого французького письменника Еріка-Еммануеля Шмітта являє собою яскраву гротескну історію про світ сучасного мистецтва.

Сюжет розгортається навколо головного героя — пересічної, нічим не примітної людини, що задумала покінчити з собою через власну нікчемність і незатребуваність. Однак несподівана зустріч з епатажним художником-авангардистом повністю змінює її долю. Запропонувавши герою стати «живою скульптурою», художник обіцяє йому славу і успіх, але для цього безлика невдаха-самогубець повинен дозволити безжально переробити своє тіло відповідно до модних тенденцій. Погодившись на цю сумнівну пропозицію, герой навіть не підозрює, у що встряває…

У цій короткій історії-притчі Шмітт безжально розкриває багато суспільних вад і протиріч. Він викриває тиранію фальшивих стереотипів краси, готовність людей калічити і кромсати самих себе заради ефемерної слави. Тут висміюються лицемірство критиків, порожнеча богемної тусовки, де «свобода самовираження» є лише ширмою для низьких інстинктів. Автор безжально гротескно перебільшує і утрирує кожну деталь — від диких експериментів художника над плоттю героя до реакції спраглої епатажу публіки на чергову «інсталяцію».

«Мене звуть Люсі Бартон» Елізабет Страут

Нитка, що зв’язує матір і дочку, часом стає такою тонкою, що, здається, ось-ось обірветься. Але скільки б років не минуло, скільки б розбіжностей не виникло, вона як і раніше утримує їх разом незримою прив’язаністю.

Люсі Бартон добре знайома з почуттям самотності. Позбавлена батьківської ласки і розуміння в дитинстві, вона виросла, і ось вже сама створила сім’ю. Однак раптова хвороба змусила Люсі знову звернутися до минулого: мати, з якою вони не бачилися багато років, приїжджає до неї в лікарню.

Але замість задушевних бесід про сім’ю, любов і прощення вони ведуть світські розмови про чужих людей, пліткують про сусідів, зірок і телеведучих. Чому? Невже їм більше нічого сказати одна одній?

Страут майстерно показує, як складно буває возз’єднати розірвані родинні зв’язки, подолати взаємне відчуження. Але при цьому її роман позбавлений нот жалю і сентиментальності. «Мене звуть Люсі Бартон» — тонка, емоційна історія про самотність і вміння цінувати найдорожче — людські стосунки. Пронизлива книга про любов до людей в цілому і любов дочки до матері зокрема.

«Дитя пана Ліна» Філіпп Клодель

Французький письменник Філіпп Клодель написав дуже незвичайну історію: історію про літнього емігранта, який втратив на війні всіх своїх рідних і якого перевезли в абсолютно незнайому, чужу країну, мову якої він зовсім не розуміє. Найдорожче, що в нього залишилося, — це його маленька онука, тиха дівчинка, яку він дуже любить і чиїм життям неймовірно дорожить. Вона — сенс його існування, адже життя в країні, де він тепер змушений перебувати, йде своєю чергою, і нікому немає до нього ніякого діла. Чи самотньо йому? Так, трохи. Але дуже скоро в його житті з’явиться друг, зустрічі з яким він буде щиро чекати кожен свій день…

За простотою сюжету криється глибина порушених проблем: наслідки війни, безпорадність старих, біль втрат. Клодель змушує читача співпереживати горю пана Ліна, зануритися в атмосферу його самотнього життя на чужині.

У цій історії всього 190 сторінок. 190 пронизливих сторінок, що вибивають ґрунт з-під ніг, коли ви доходите до фіналу. Ця книга про самотність та її подолання, про наслідки війни, про безпорадність і непотрібність, про втрати, про те, що, щоб продовжувати жити, людині обов’язково потрібна людина.

Ви коли-небудь помічали, як непропорційно важливим у житті мегаполісу став стаканчик кави? Він ніби став не просто ранковим ритуалом, а аксесуаром, символом активного життя, своєрідною заявою: “я зайнятий, я важливий, я живу в ритмі міста”. Але якщо ми подивимося на цей феномен крізь призму етикету, то раптом виникає питання: а наскільки доречний цей символ міської метушні, інформує Ukr.Media.

Почнемо з самої сцени. Уявіть: ранковий час пік, метро чи тролейбус, натовп людей, кожен зі своєю турботою. А посеред усього цього — людина з кавовим стаканчиком. Вона балансує його на ходу, намагаючись не пролити краплю гарячого напою. З одного боку, вона уособлює весь дух сучасності, де все робиться “на бігу”. З іншого — вона буквально ризикує залишити сліди свого ритму життя на чиїхось світлих штанах або новій сумці. І якщо так і трапляється, вибачення навряд чи перекриють роздратування постраждалого.

Але що приховується за цим ритуалом, окрім кофеїну? У сучасному світі стаканчик з логотипом відомої кав’ярні став майже маркером статусу. Важливо не те, що всередині, а те, що зовні. Іронічно, але часто цей аксесуар взагалі не пов’язаний зі справжньою любов’ю до кави. Вміст може бути посереднім, а в деяких випадках навіть взагалі відсутнім. У такому випадку, питання стає ще глибшим: навіщо він потрібен? Відповідь проста: він символізує приналежність до культури міста, до певного способу життя.

Тим не менш, якщо подивитися на це явище крізь призму класичного етикету, стаканчик на ходу — це не що інше, як моветон. Чому? Етикет історично приділяє величезну увагу не тільки поведінці, але й формі, повазі до оточення і самого себе. Їжа та напої — це моменти, які заслуговують на увагу та повагу. Вони повинні приносити задоволення, а не бути утилітарним завданням між справами.

Давайте звернемося до витоків. У класичних правилах поведінки приймання їжі чи напоїв — це час, коли людина зосереджується на процесі. Згадайте, як подаються страви в ресторанах, як ретельно вибираються келихи для вина або чашки для чаю. Кожен елемент цього ритуалу підкреслює важливість моменту. А тепер порівняйте це з пластиковим стаканчиком, який, по суті, перетворює каву на миттєву потребу, позбавлену будь-якої естетики.

Крім того, стаканчик кави на ходу порушує ще одне важливе правило етикету: повагу до навколишніх. Гарячий напій — це потенційна небезпека. Він може пролитися, забруднити одяг, стати причиною непорозумінь. Хіба це можна назвати культурною поведінкою? На жаль, ні. До того ж, запах кави, який так приємний у затишній кав’ярні, у закритому просторі громадського транспорту може дратувати, особливо якщо ви опинилися поруч з тим, хто вибрав напій з сильним ароматизатором.

Тут же варто згадати і візуальний аспект. У руках витонченої дівчини або солідного чоловіка картонний стаканчик може виглядати дещо дешево. Це не аксесуар, який додає елегантності, як, наприклад, гарна парасолька або книга. Навпаки, він спрощує образ, змушує його втрачати витонченість.

Отже, як же тоді бути? Відмовлятися від кави з собою зовсім? Звичайно, ні. Ніхто не забороняє насолоджуватися напоєм у потрібний час і в потрібному місці. Але етикет закликає нас до усвідомленості та доречності. Хочете кави? Знайдіть кілька хвилин, щоб сісти за столик у кав’ярні, розслабитися і насолодитися моментом. Ця коротка перерва в метушні дня дасть вам не тільки енергію, але й невелику паузу для себе, чого так часто не вистачає в міському ритмі.

І, нарешті, подумайте про те, як ваша поведінка впливає на оточуючих. Можливо, відмовившись від стаканчика на ходу, ви не тільки вбережете когось від випадкової плями на одязі, але й подасте приклад того, як маленькі речі можуть змінити загальний настрій дня. Адже в основі етикету завжди лежить повага — до себе, до людей навколо і до обставин. А повага, як відомо, ніколи не виходить з моди.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1607074 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1607074{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Історію цього дивовижного культу Богоматері на присадибних ділянках оповідає рідний брат його засновника, який був свідком зародження культу, на очах якого він сягнув небувалих масштабів і хто спостерігав його згасання і занепад. Слухаючи цю оповідь, журналіст намагається з’ясувати, ким насправді був Генек Гауснер – наївним блаженним простаком, що змусив сотні тисяч людей повірити у диво явлення Богоматері, чи, можливо, божевільним із потьмареним на релігійному ґрунті розумом, який мав здатність заражати своїм божевіллям інших?

Історія культу накладається на історію тогочасної Польщі з усіма її непростими вивертами останнього десятиліття існування Польської Народної Республіки, а також буремними 90-ми, що настали після падіння комуністичного режиму.

ZAXID.NET публікує уривок з книги Лукаша Орбітовського «Культ», яка вийшла у «Видавництві Жупанського». З польської роман переклала Ярина Булковська, авторка дизайну обкладинки – Оксана Баратинська. Придбати книгу можна за посиланням.

***

«На початку вісімдесятих років про Олаву в Польщі згадували дуже часто.

Країною ширилася новина, що в цій місцевості на ділянках являлася Богородиця».

Беата Шидло, «Контексти. Польська народна творчість», № 2/199

Касета перша

Олава, 12 липня 1997 року, ранок

Прошу пана, то вже записує?

Отже, перед тим як Генек побачив Богоматір, йому наснився сон про бджіл. Був ранок, коли він мені про це розповідав. Я пам’ятаю. У мене пам’ять краща, ніж у курки. Я чекав на сніданок та читав у «Політиці», як Раковський виправдовується за ринкові ціни. Данка готувала яйця та сосиски й намащувала маргарин на хліб, а діти вовтузилися під столом. Куба лупцював Адася ґумовим китайським драконом і страхітливо реготав, Адась верещав, Данка репетувала на обох, я втихомирював їх усіх та намагався читати того Раковського. Словом, повна катавасія, як це зазвичай буває в нас о сьомій ранку.

На це все прийшов Геньо, одягнений, як звично, у штани, натягнуті підтяжками по груди, та зіпраний лейбик. Він сів, узяв ножа й почав чистити собі яблуко. Отакий він був. Здирав скоринку з хліба, а рибу їв пів дня, бо нескінченно довго виймав з неї кістки. Відтоді, як він занедужав, то почав лисіти і вже не прикривав вуха волоссям. Його вуха були огидні, до того ж білі та м’які, як кльоцки з литого тіста чи щось подібне.

Мені наснилися бджоли, братику, – сказав він, оббираючи яблуко. – Такі, ну, тисячі чи мільйони бджіл; вони залетіли в мене й почали гудіти в животі. – Він відклав ножа, щоб показати мені точне місце. – Лоскотали мене там, усередині – своїми, теє, крильцями лоскотали.

– Це гарний сон. А що було далі?

Я відклав газету. Данка подала хліб та яйця, відварені на м’яко. Хлопці всілися. Куба балансував китайським драконом на краю стола, а Адась понуро зиркав на нього спідлоба. Геньо продовжив чистити яблуко. Він завжди слідкував за тим, щоб зняти шкірку однією спіральною смужкою, і сумував, якщо йому це не вдавалося.

Ті бджоли вилетіли з мого рота, але були вже інші, такі золоті, більші та красиві, як брошки. Я не міг на них надивитися, братику, і тільки зараз гадаю, що то могло означати, але напевне, щось добре, ти теж так вважаєш? Такий гарний сон. У мене буде якась пригода, еге ж? Буде пригода, правда?

Він розрізав яблуко на чотири частинки та з кожної вийняв серцевину. Я спостерігав, як він відкидав кісточки у центр тарілочки, думав про тих бісових бджіл, про операцію, що наближалася, і в мені росла потреба сказати йому щось неприємне. Іноді так буває. Ми мусимо зробити боляче комусь беззахисному лише тому, що він беззахисний.

– Ну добре, Геню, – сказав я. – Якщо я правильно розумію, бджоли вилетіли з твого рота. А як, через який отвір вони туди залетіли, розповіси мені?

Геньо застиг над яблуком. Почав перекладати ніж з однієї руки в другу, а його вуха побуряковіли. Так траплялося, коли він ніяковів чи дратувався. Геньо знервовано зиркнув на дітей і пробурмотів:

– Я такого слова не вимовлю.

Він продовжив їсти яблуко і цього ранку не сказав більше ні слова. Після сніданку у ванній довго лив на себе воду. Він бу чепуруном, навіть як на такого борсука. Данка запитала, чому я знову поводився з ним нечемно. Я здивувався, бо ж вона терпіти не могла Генека і скаженіла через те, що він живе з нами.

– Та хто його зна, – відповів я. – В його ситуації він міг би подумати про щось інше, ніж сни.

Генек на хвильку зник у себе. Я знав, що він молиться перед одним із тих своїх образків чи котроюсь зі святих фігурок. Він схопив свою торбу й попрощався. Крізь вікно я бачив, як він відчіпляє чорного велосипеда від стійки, сідає, рушає повільно, хитливо, вужиком, наче дитина, зрештою відновлює рівновагу, прискорюється й виїжджає на ділянки.

* * *

Не знаю, коли Геньо зіпсувався, і не розумію, чому люди взагалі псуються. З якої причини одного дня хтось абсолютно нормальний, а іншого вже ні. Має сім’ю, роботу, товаришів, цікавиться чимось, щось любить – і раптом ми бачимо його без цього всього. Залишаються лише голі дні без жодного сенсу й краплі любові. Так трапилося й з Генеком. Замолоду він був цілком нормальним, і я не можу напевне стверджувати, коли все зійшло на пси.

Спочатку ми жили не в Олаві, а поряд, в Ячковіце, де татуньові дістався поверх у колишньому німецькому фільварку. В підвалах стояли тисячі слоїків. Вихід був просто на подвір’я з курятником, сараєм та великою зруйнованою будівлею, в якій до війни зберігалася сільськогосподарська техніка. Чого не вкрали, те покрилося іржею. Далі простягалися луги та тік струмочок, в якому теплими ночами ми ловили раків загостреною палицею. Ромек, той самий, який згодом став священником й учворив нам стільки лайна, витягував їх з-під каменів, хапаючи ззаду за спинку. Мені так не вдавалося, я бісився, плескав воду, щоб розлякати йому тих раків, і тоді ми всі починали битися – за винятком Генека.

Я валандався з Ромеком і тим покидьком, Вальдеком Ґотфридом, а Геньо, як мій молодший брат, був нашим хвостиком. Батько казав займатися ним, то я й займався. Цей малий потішний Геньо з усіх сил намагався рівнятися на нас. Найбільше ми любили гратися у війну. За бункер нам правили залишки замку – такий собі одноповерховий мур із вежею. У будь-якому разі, дивлячись на Олаву в ті часи, можна було подумати, що зовсім недавно закінчилося килимове бомбардування. Я чув, що коли «русскі» завоювали місто, то підпалили кілька кам’яниць задля розваги, але не знаю, чи то правда.

Хай там як, у замку ми зробили бункер, а у вежі облаштували оглядовий пост. У нас були карабіни з галузок та пістолети, які татуньо вирізав для нас із товстої дошки. Інші хлопці штурмували нас, потім ми штурмували їх, і так це все крутилося-вертілося. Якось безстрашний Геньо виповз на сам край муру й – тра-та-та! – вперіщив по лопухах з того свого соснового кулемета. Перш ніж я підбіг, він уже буцнувся на землю – так, що з дерев аж граки в небо здійнялися. Геньо сидів та отупіло витріщався на передпліччя, яке знай вільно теліпалося. На голові розквітла ґуля. Разом з Ромеком та Вальдеком ми віднесли Геня до тієї старої лікарні на Святого Роха, а я то радів, що мій брат живий, то побивався через перспективу отримати від татуня на горіхи.

Батько бив довго, а Геньо видужував поволі. Навіть місяць по тому на його чолі височів жовтуватий, налитий кров’ю купол. Хтозна, може, саме тоді все й почалося?

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1607078 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1607078{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Наскрізною темою майже усіх робіт є насильство, як явне, так і приховане. 12 історій від 12 фотографів(-ок) розкривають такі теми як «Територія», «Боротьба та/чи адаптація», «Викрадення людей» та «Цензура». Кожна тема представлена трьома проєктами.

«Заявлена проблематика є спільною для різних країн, з поправкою на контекст та історію. Окреслені теми стали стартовою точкою для взаємодії авторів. І за цим процесом було вкрай цікаво спостерігати, хоча результат для мене як кураторки був непередбачуваним. Кожен відкривав для себе досвід інших спільнот і водночас проживав власну травму у цьому діалозі», – розповіла кураторка проєкту Катерина Радченко.

Фоагмент проєкту Антуана д’Агата

«Зараз ми живемо в безпрецедентні часи. Сьогоднішня суспільно-політична ситуація спонукає нас замислитися над вразливістю та хиткістю цивілізації, принципів демократичного світу. Виставка повʼязує Україну із подібними історіями на інших континентах і підсилює нашу боротьбу,

порушуючи важливі питання про захист прав людини, відстоювання справедливості та гідності у різних державах», – говорить Божена Пеленська, програмно-виконавча директорка Jam Factory Art Center.

Організатори наголошують, що важливим було насамперед привернути увагу до України, до війни, яка триває. Важливим було також зрозуміти, як сприймають те, що відбувається в Україні за кордоном.

Тому було обрано саме такий формат співпраці. Це дало змогу об’єднати різні погляди та побачити, що є спільного між країнами, що є спільного між Україною і, наприклад, Нігерією чи Мексикою.

«Можливо, через спільні проблеми ми можемо знайти ту універсальну мову, якою ми можемо говорити через фотографії, через медіа, аби привернути увагу до українського питання, а також чути та звертати увагу на ті проблеми, які є в інших країнах», – розповіла Катерина Радченко.

Фрагмент проєкту Даніеля Орландо Лара Гарсіа

Проєкту передбачав відкритий конкурс для фотографів в п’яти країнах. З кожної країни було обрано по одному учаснику, з України – четверо учасників. Також до проєкту долучились четверо фотографів з агенції Magnum І далі сформувалися групи по три людини: фотограф з України, фотограф не з України, фотограф з Magnum, аби розробити проєкти. Кожна група працювала над однією темою, яка для них була важливою.

«У цих колабораціях учасники розвивали свої персональні історії, але була важливим елементом розмова, діалог між ними. Бо під час діалогу була можливість вийти за межі своєї бульбашки, за межі бачення лише зі свого кута зору, зрозуміти, як ту чи іншу проблему бачать в інших країн», – додає кураторка.

Повний список авторів:

• Саша Курмаз (Україна)
• Даніель Орландо Лара Гарсіа (Мексика)
• Рафал Мілах (Польща, Magnum Photos),
• Іра Лупу (Україна)
• Фаваз Ойдіжі (Нігерія)
• Н’юша Таваколян (Іран, Magnum Photos),
• Дар’я Свертілова (Україна)
• Сай ▇▇▇ (М’янма)
• Антуан д’Агата (Франція, Magnum Photos),
• Михайло Палінчак (Україна)
• Ядикар Ібраімов (Казахстан)
• Томас Дворжак (Німеччина, Magnum Photos).

Проєкт французького художника, представника Magnum, Антуана д’Агата комбінує свої фотографії, але також фотографії з архіву та з мережі з різних країн світу, з різних куточків світу, аби показати наслідки насильства в різних контекстах. Ми тут маємо фотографії як з Лаосу, Камбоджі, з України. Ця історія не є завершеною.

Фрагмент проєкту Антуана д’Агата

Михайло Палінчак звертає свою увагу на щоденники, які були написані під час окупації в різних місцях України. Якісь з цих територій вже звільнені, якісь досі в окупації.

«Ми говоримо, що війна в Україні найбільш задокументована візуально. Але чи насправді це так? Бо ми маємо матеріали лише з тих територій, до яких є доступ. Але ми не маємо матеріалів з окупованих територій. Щобільше, кожна людина, яка виїжджає з окупації, не має можливості навіть вивезти фотографії у своєму телефоні. Бо за це можна дуже сильно постраждати. тому кожен щоденник – це ризик. І це ризик бути вбитим. А з іншого боку, це також голос і свідчення з окупації», — наголошуєнаголошує Катерина Радченко.

Фрагмент проєкту Михайла Палінчака

Проєкт містить 9 історій, 9 героїв, лише 8 лише змогли пройти окупацію та вижити. Один з них, письменник Володимир Вакуленко, був вбитий російськими солдатами.

Проєкт є комбінацією фотографій щоденників та фотографій цих територій, які були окуповані.

Фрагмент проєкту Михайла Палінчака

Рафал Мілах з Magnum Photos працював у Мексиці, де зробив серію інтерв’ю з півсотнею людей різного віку та соціального статусу. У фінальному відео «Чи ви чули?», яке увійшло в експозицію, глядач бачить дві частини. В одній мексиканці міркують про безпеку, мир та війну, а в іншій відповідають на питання, чи чули вони колись про Бучу та Бахмут.

Даніель Орландо Лара Гарсіа (Мексика) проїхав дорогою, яку контролюють картелі. Місця марковані символами, які позначають той чи інший картель. Так вона «мітять» свої території.

Фрагмент проєкту Даніеля Орландо Лара Гарсіа

Цікавими є паралелі, наприклад літера Z, яка в Україні є позначенням абсолютного зла є символом одного з наркокартелей, які відрізняються особливою жорстокістю.

Дар’я Свертілова (Україна) присвятила свій проєкт дітям, яких вивезли з Херсонщини. Портрети дітей, яких вдалося повернутися, вона поєднала з фотографіями порожніх коридорів дитячого будинку.

Історія Сая (його прізвище приховане, адже його батько досі перебуває в ув’язнені в М’янмі). Сам фотограф був змушений переїхати до Італії, адже його родина була переслідуваною після військового перевороту. Журналісти, політики, активісти опинилися в таборах або в тюрмах, велика кількість людей переховуються та виїхати до інших країн. Сай фіксує їх історії.

Фаваз Ойдіжі у 2020 році почав знімати вуличні протести. Він фіксує, як вони змінюються, поєднуючи фотографії 2020 та 2024 року. Він повертається на ті ж самі місця та намагається провести часові паралелі.

Фрагмент проєкту Фаваа Ойдіжі

Іра Лупу (Україна) створює своєрідний калейдоскоп з картин з мирного життя та війни, вкраплюючи до чорно-білих фотографій яскраві помаранчеві спалахи-пейзажі.

Фрагмент проєкту Іри Лупу

Це далеко не всі проєкти, представлені на виставці. Подивитись її повністю у Львові можна до 1 червня, у квітні та травні заплановані події за участи авторів Рафала Мілаха (Польща, Magnum Photos), Антуана д’Агати (Франція, Magnum Photos) та Іри Лупу (Україна).

Beyond the Silence – це спільний проєкт, який організовує Magnum Photos у партнерстві з Odesa Photo Days Festival (Україна), Centro de las Artes San Agustín (Мексика), Africa Artists’ Foundation (Нігерія), Vlast (Казахстан), Angkor Photo Festival & Workshops (Камбоджа), за підтримки Open Society Foundations та Українського інституту. Кураторка проєкту – Катерина Радченко, засновниця Odesa Photo Days.

Фрагмент проєкту Ядикара Ібраімова, присвячений долі уйгурів

З листопада 2024 року виставка у різних форматах, повністю або частково, була представлена в Казахстані (Алмати), Мексиці (Оахака та Мехіко), Камбоджі (Ангкор). Протягом цього року також заплановано відкриття в Нігерії (Лагос).

Довідка

Odesa Photo Days Festival – міжнародний фестиваль сучасної фотографії, заснований 2015 року як відповідь на війну на сході України та незаконну анексію Криму. З 24 лютого 2022 року Odesa Photo Days змінив свій фокус: фестиваль в Одесі скасовано, і тепер команда працює з українськими фотограф(к)ами та міжнародною спільнотою над побудовою крос-культурного діалогу та представленням української культури у світі.

Magnum Photos – це міжнародний фотокооператив, що належить фотографам-учасникам, з офісами в Парижі, Нью-Йорку та Лондоні. Заснований у 1947 році, Magnum представляє найвідоміших світових фотографів, зберігаючи свої основоположні ідеали та своєрідне поєднання журналістів, художників та оповідачів.

Фото Катерини Сліпченко

Олександра Кучеренко поділилася фотографіями, які зафіксували її березень після розлучення з ведучим мандрівних телепроєктів Дмитром Комаровим, інформує Ukr.Media.

У своєму блозі 27-річна Міс Україна зібрала моменти, які стали для неї особливими. Судячи зі знімків, вона багато часу провела на прогулянках, насолоджуючись весняним Києвом, і займалася спортом.

На викладених кадрах Кучеренко позує у ніжній сукні, прозорому вбранні з квітковими деталями, а також показує спортивний лук.

Ще вона відвідала концерт класичної музики, обравши для виходу елегантну зелену максі-сукню з розрізами. Під час променаду в чорному вбранні журналістка знялася на тлі квіткової композиції, а в серці столиці вона позувала у стильній спідниці.

Кучеренко і Комаров одружилися у 2019-му після двох років стосунків. У березні цього року стало відомо про їхнє розлучення.

Модель, художниця, диско-діва, телеведуча Аманда Лір народилася в Сайгоні 18 листопада 1939 року під ім’ям Ален Моріс Луї Рене Тап. Або це міг бути Париж. Або Гонконг. Зрештою, рік також варіюється: 1941, 1945 або 1950-й. Сама Аманда навмисно підтримує цю таємницю, постійно змінюючи версії, інформує Ukr.Media.

Про ранні роки та батьків Аманди Лір достовірно відомо вкрай мало, і їй самій хотілося б, щоб так і було. Автобіографія співачки вийшла у 1985 році, події в ній починаються з віку, коли героїні вже 24 або 25 років. Майже нічого не згадується про життя до приїзду в Лондон у 1965 році.

Чутки про те, що Аманда Лір народилася хлопчиком і змінила стать, поширювалися з початку її модельної та співочої кар’єри. Вона сама категорично це заперечувала і навіть знімалася для чоловічих журналів, щоб розвіяти чутки. За іншими даними, Аманда завжди була жінкою, яка лише вдавала трансвестита.

За словами Аманди Лір, вона отримала освіту в Швейцарії і в 1959 році вирушила до Парижа, щоб виступати в кабаре «Le Carrousel» під псевдонімом Пекі д’Осло. Веселий заклад часто відвідував майстер сюрреалізму Сальвадор Далі. Легенда стверджує, що саме він спонсорував екзотичній красуні операцію зі зміни статі та пластики носа в Касабланці в 1963 році.

Як артистка кабаре Аманда попрямувала до Лондона, де в неї розвинулися романтичні стосунки з Браяном Джонсом. Що відобразилося в пісні “роллінгів” “Miss Amanda Jones”. Вона позувала для Іва Сен-Лорана і Пако Рабанна, знімалася в рекламі та служила музою для Далі, але розвиток кар’єри стримувався чутками про те, що вона народилася чоловіком.

Фронтмен Roxy Music Браян Феррі побачив Аманду Лір на подіумі під час показу мод і запросив її знятися для обкладинки альбому “For Your Pleasure” з чорною пантерою на повідку. Якийсь час вони були навіть заручені.

У Аманди Лір також був роман з Девідом Боуї, який заспівав їй серенаду “Sorrow”. На той час пасія головного рок-хамелеона добряче втомилася від модельного бізнесу і планувала почати співати. Боуї повірив у її потенціал, допоміг розпочати музичну кар’єру і оплатив уроки вокалу. Лір у відповідь познайомила Боуї з німецьким експресіонізмом.

До кінця 1970-х Аманда Лір стала однією з найпопулярніших диско-співачок у Європі, виступаючи з такими хітами, як “Follow Me”, “Queen of Chinatown” і “I Am a Photograph”.

Сьогодні Аманда Лір як і раніше виглядає так, ніби біологічний вік над нею не так вже й владний. І продовжує виступати. На рахунку співачки близько 40 мільйонів проданих альбомів і синглів. А також успішна кар’єра художниці: картина роботи Аманди Лір може коштувати десятки тисяч доларів.

Ще з часів класичних чорно-білих фільмів початку XX століття психологічні трилери зарекомендували себе як один із найскладніших жанрів кінематографа. Потрібно сплести воєдино сильний сюжет і глибоких, багатошарових персонажів із звичайними прийомами нагнітання напруженості та несподіваними поворотами, інформує Ukr.Media.

І коли психологічний трилер справді хороший, то ефект може бути настільки сильним, що від нього буде важко відійти після перегляду. Пропонуємо до вашої уваги сім психологічних трилерів, які дійсно змушують губитися в здогадах.

Сім — Se7en (New Line Cinema)

Один із найвизнаніших фільмів усіх часів, “Сім” Девіда Фінчера — це вражаючий кіноатракціон від початку і до кінця. У головних ролях молодого детектива та його досвідченого наставника — Бред Пітт та Морган Фріман. Фільм розповідає про серійного вбивцю на ім’я Джон Доу, який отримав сумну популярність за те, що всі його вбивства були пов’язані з одним із семи смертних гріхів.

Гра Кевіна Спейсі в ролі Доу, безперечно, допомагає надати додатковий шар глибини цьому психологічному кримінальному трилеру. Його холодний голос і відсутність каяття, у поєднанні з його жахливими злочинами, настільки чужі більшості людей, що глядач не може уявити собі людину, яка діє так, як Доу.

Все, починаючи з загадки про те, що знаходиться в доставленій коробці, продовжуючи відсутністю каяття і закінчуючи щирим фінальним виступом Пітта, що вселяє жах, — цього достатньо, щоб у глядачів перехопило подих і вони залишилися вражені.

Гра Джеральда — Gerald’s Game (Netflix)

Це екранізація класичного роману Стівена Кінга, знята Netflix за сценарієм та під керівництвом Майка Фланагана.

Фільм розповідає про подружню пару, Джессі та Джеральда, які знімають будинок у глушині з метою повернути іскру у свої стосунки. Намагаючись продати свій фетиш, Джеральд приковує Джессі наручниками до ліжка, після чого раптово вмирає від серцевого нападу.

Прикована до ліжка, Джессі виявляється змушеною брати участь у потенційно смертельній боротьбі за виживання, залишившись наодинці зі своїми внутрішніми демонами і таємничою “людиною з місячного світла”, яка залишається однією з найдивовижніших персонажів фільму до самого кінця.

Шосте почуття — The Sixth Sense (Buena Vista Pictures Distribution)

“Шосте почуття” є абсолютною класикою — фільм, який привернув загальну увагу до М. Найт Шьямалана і заклав основи його репутації як автора сюжетних поворотів, що шокують.

Сюжет розповідає про дитячого психолога Малкольма Кроу та його роботу з хлопчиком Коулом Сіром. Коул стверджує, що він “бачить мертвих людей” і часто спілкується із привидами, які не знають, що померли.

Таємничість та напруженість фільму чудово поєднуються з сильною грою Вілліса та Осмента та вмілим керівництвом Шьямалана за кадром. Фільм “Шосте почуття” успішно реалізує свою похмуру атмосферу і виправдано заслужив похвалу та повагу аудиторії за шокуючу розв’язку у фіналі — все у фільмі повністю змінюється після цього одкровення, а раніше ледь вловимі деталі та репліки набувають абсолютно нового значення.

Ганнібал — Hannibal (MGM)

Фільм “Мовчання ягнят” став третім фільмом, який отримав “Оскар” у всіх п’яти головних номінаціях, і було очевидним, що з’явиться його продовження.

Сіквел, у якому, на жаль, помітна відсутність Джоді Фостер у ролі агента Кларисси Старлінг, у центр сюжету поміщає Ганнібала, дозволяючи глядачам побачити більшість нездорових складнощів його життя на власні очі. Хопкінс у своїй ролі знову абсолютно зачаровує і повністю передає чарівність екстравагантної та моторошної особистості Ганнібала.

А додати до всього цього Мейсона Верджера, єдину жертву Ганнібала, що вижила, то “Ганнібал” стає одним з найнепростіших і морально складних фільмів з важкими долями персонажів.

Ефект Метелика — The Butterfly Effect (New Line Cinema)

Ефект метелика — одна з найвідоміших у світі речей, над якими люди ламають голову та розмірковують. Виниклий з теорії хаосу, ефект метелика заснований на переконанні, що навіть найнезначніші зміни стану та умов можуть призвести до досить серйозних змін і спричинити значні наслідки.

Однойменний фільм 2004 року за участю Ештона Кутчера та Емі Смарт розповідає про те, як нікчемні рішення можуть призвести до величезних непередбачуваних наслідків. Фільм розповідає про Евана Треборна, 20-річного студента, який має здатність подорожувати в часі в більш ранні періоди свого життя, зберігаючи при цьому свій дорослий розум, і вносити зміни у своє життя в майбутньому. Звичайно, всі ці вчинки впливають на майбутнє Евана та його друзів у теперішньому.

Передумови фільму та ефект метелика в цілому — це те, над чим глядачі можуть розмірковувати годинами, а сам фільм сповнений різних варіантів розвитку подій, тому потрібен деякий час, щоб все повністю осмислити.

Машиніст — The Machinist (Paramount Classics)

Фільм “Машиніст” — це похмура і некомфортна історія.

Сюжет розповідає про Тревора, проблемного робітника, якого колеги цураються за шокуючий стан, викликаний постійними нападами безсоння. Звичний світ Тревора починає руйнуватись, коли його оголошують винуватцем нещасного випадку, внаслідок якого його колега втрачає руку. Сам же він звинувачує в цьому іншого свого колегу, на ім’я Іван, якого ніхто, крім нього самого, не бачить. “Машиніст” наповнений загадковими образами та напруженою атмосферою, які в результаті доводять Тревора до стану параної у вкрай тяжкій формі.

“Машиніст” — це напрочуд похмурий трилер, який з легкістю залишає глядачів шокованими, показавши наскільки жалюгідним може бути фізичне та ментальне здоров’я людини. А розкриття передісторії Тревора, причин погіршення його стану і того, як він зміг вижити цілий рік без сну, шокує і доповнює один із найбільш вражаючих виступів Бейла за всю його кар’єру.

Острів Проклятих — Shutter Island (Paramount Pictures)

Справжній шедевр Скорсезе, фільм “Острів проклятих” — це нео-нуарний трилер 2010 року з Леонардо Ді Капріо у ролі маршала США Едварда Деніелса, який прибуває до психіатричної лікарні на острові Шаттер після зникнення одного з пацієнтів.

Деніелс і його новий напарник прибувають на острів і відразу ж знайомляться з персоналом лікарні, який одночасно перешкоджає розслідуванню, і підозрілий сам по собі. Протягом усього фільму Деніелс страждає від мігрені, а пацієнти на острові зі шкіри геть лізуть, щоб переконати його в тому, що все тут не те, чим здається, і йому краще б забратися з цього місця.

І, подібно до “Шостого почуття” фінальний сюжетний твіст повністю змінює уявлення про фільм, що склалося, і всі попередні події приймають зовсім інший зміст.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606967 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606967{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Долучитися до збору можна за посиланням. Усі зібрані кошти підуть на закупівлю дронів DJI Mavic 3 Fly More Combo. Ці дрони допомагають нашим військовим знаходити та зупиняти терористичні угрупування, які йдуть з війною до українських піхотинців. Мета збору – 100 000 грн.

Фільм «Такі дрібниці» відкривав минулорічний Берлінський фестиваль. За сюжетом, напередодні Різдва Білл, торговець вугіллям та батько п’ятьох доньок, випадково дізнається про жахливі умови в місцевому монастирі, де утримують «занепалих жінок». Це відкриття пробуджує болісні спогади про власне дитинство та ставить чоловіка перед моральною дилемою: зберегти мовчання, як це роблять усі в місті, чи ризикнути всім, щоб врятувати жінок.

Режисером стрічки став Тім Мілантс, відомий за роботою над серіалом «Гострі картузи». Крім Кілліана Мерфі, який не тільки зіграв головну роль, а й став продюсером стрічки, у фільмі знялися видатні актори: Емілі Вотсон, Мішель Фейрлі, Айлін Волш та Гелен Біен. За свою гру Вотсон отримала «Срібного ведмедя» Берлінале. Нагадаємо, що Кілліан Мрфі виконує головну роль у серіалі «Гострі картузи».

Екранізація однойменного бестселера Клер Кіґан вже здобула позитивні відгуки критиків.

Герой Кілліана Мерфі нагадує нам, що дрібниці рятують життя. А дистрибʼютори картини «Артхаус Трафік» закликають долучитись до збору за посиланням на «банку», аби військові мали змогу й надалі ефективно боронити нас.

А поки цей фільм не вийшов у прокат, не варто нудьгувати! Адже в онлайн-кінотеатрі SWEET.TV можна знайти світові та українські новинки кіно, перевірену часом класику, культові серіали та інші унікальні кінопропозиції. Зі SWEET.TV вечір гарантовано буде цікавим!

Нагадаємо, підрозділ Національної гвардії з Харкова «Гострі картузи» отримав картузи від Стівена Найта, сценариста однойменного серіалу з підписом виконавця головної ролі Кілліаном Мерфі.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606982 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606982{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

«Мій вчинок можна сприймати як егоїстичний, але я ціную свою особисту репутацію. Я працюю з темою захисту прав жінок, недопустимістю сексуалізованого насилля. В комунікації листуванням серед членок і членів організації я побачила не лише неприйнятну форму, а і знецінення голосів жінок, особливо жінок молодих, демонстрацію дивовижної привілейованої глухоти, насолоди від своєї свободи, розкутості, свободи висловлень, слова і заперечення вразливості й болю інших», – розповіла Лариса Денисенко.

Вона зазначила, що вдячна PEN Ukraine за реалізовані проєкти, спрямовані на підтримку читання на прифронтових територіях, адвокацію бранців Кремля, меморіалізацію загиблих, волонтерські заходи та поїздки тощо. Денисенко закликала утриматися від образ організації.

«Мені шкода, що попри спроби змінити загальний тон і припинити образи, попри спроби вказати на ширше сприйняття цієї проблеми, больові точки, інтонація не змінювалася. І тут постає питання власної спроможності й потреби бути в інтелектуальній спільноті, де вразливі голоси не просто залишаються у меншості, так частіше за все і буває, але настільки мало підтримуються, що просто тонуть в агресивних випадах колег», – додала Денисенко.

Як знак протесту проти членства в PEN Ukraine Юрія Винничука організацію також залишив військовий та письменник Ілларіон Павлюк. За його словами, він не бачить сенсу бути в PEN через таке рішення й обговорення на загальних зборах.

Раніше, 7 березня, Виконавча рада PEN Ukraine повідомила про виключення Юрія Винничука. Однак на загальних зборах 27 березня «за» виключення письменника проголосували 42 члени, а «проти» – 74 людини.

Нагадаємо, що скандал виник через публікацію Винничука «Була колись розпусна епоха» на сайті «Збруч». У колонці йшлось про те, що раніше ніхто не знав про харасмент, який був «буденною справою». Крім цього, він писав, що ніхто не вважав зґвалтуванням переспати з п’яною непритомною дівчиною.

«В порядку речей була ще одна сторона сексуального надуживання: переспати з п’яною, практично непритомною дівчиною. Ніхто це тоді не вважав зґвалтуванням. Якби дівчина написала заяву в міліцію, з неї б лише посміялися. Зараз навіть через десять-двадцять років після події можна заявити про ґвалт і добитися покарання. І навіть при відсутності доказів. Є лише її слово проти його слова», – написав Юрій Винничук.

Колонка письменника була його реакцією на скандал із домаганнями у Львівському університеті. Виконавча рада PEN Ukraine заявила, що такі висловлювання шкодять їхній репутації та суперечать цінностям.

Книги з цієї підбірки викличуть у вас найсильніші емоції, залишать незабутнє враження, а деякі, можливо, навіть шокують. Але кожна з них безумовно заслуговує на увагу, інформує Ukr.Media.

«Дев’ять життів Роуз Наполітано» Донна Фрейтас

У книзі «Дев’ять життів Роуз Наполітано» авторка взяла за основу доволі цікаву гіпотезу мультивсесвіту (а саме, або теорію багатосвітової інтерпретації, або теорію струн — все це реально існуючі теорії серед фізиків) і цим самим створила дуже цікаву сюжетну структуру. Гіпотеза мультивсесвіту стверджує, що цілком імовірно може існувати величезна або навіть нескінченна кількість паралельних всесвітів, де, грубо кажучи, можливо все. Існують всесвіти, де певне рішення так чи інакше було прийняте. Змінюючи щось, ви створюєте нову часову лінію, відмінну від попередньої (теорія багатосвітової інтерпретації).

У головної героїні Роуз є коханий чоловік, хороша кар’єра та принципи, за якими вона живе. Але як же зміниться її життя, якщо в якийсь момент вона вчинить всупереч своїм принципам? Одна певна подія стає точкою відліку дев’яти версій її життя (або дев’яти паралельних реальностей). Читач спостерігає, як певні слова, обставини, дії змінюють майбутнє персонажів. Іноді історії перетинаються і зрештою приходять практично до одного й того ж підсумку, іноді ж змінюються кардинально.

Це однозначно проза, яка викликає внутрішні протиріччя — вона сама по собі суперечлива, але саме тим і гарна. Це глибокий роман про внутрішньосімейні стосунки, про шлюб, кохання, зраду, материнство та батьківство, про радощі й жалі, про дітей і, звичайно ж, про складність вибору — адже кожна людина своїми словами, діями та вчинками творить власну історію.

«Особливе м’ясо» Аґустіна Бастерріка

Відразу хочеться попередити: слабкодухим та вразливим читати цей роман суворо не рекомендується! Це неймовірно страшна книга, від якої фізично може стати погано.

У чому сюжет: епідемія смертельного для людини вірусу вразила тварин і змусила людей повністю їх знищити. Як підсумок — світ залишився без м’яса та м’ясних продуктів. Щоб уникнути масового голоду, уряди різних країн вирішують легалізувати розведення, забій та переробку людської плоті, називаючи кінцевий продукт “особливим м’ясом”. Те, що зовсім недавно здавалося божевіллям, стає звичайною нормою. Всі, хто потрапляє в “особливу” групу, ніколи не стануть повноцінними особистостями. Це худоба. Худоба, що утримується в худобських умовах.

Здавалося б, у всьому цьому жахітті повинна знайтися хоча б одна розсудлива людина, і вона, ніби, в оповіді є — у вигляді головного героя Маркоса. От тільки Маркос далеко не найзвичайніша людина. Він — заступник директора м’ясокомбінату. І роботу свою він виконує дуже добре…

Авторка малює нам неймовірно страшний світ, у всіх подробицях і деталях розписуючи кожну його дрібницю, однак на все це є причина: книга завуальовано повідомляє нам про те, наскільки сильно люди підвладні всьому, що чують, бачать і читають. Як легко можна заволодіти людською свідомістю і як далеко можна зайти у викривленні законів і моральних устоїв.

«Санкта-Психо» Юхан Теорін

Якщо хочете прочитати добротний, якісний, істинно скандинавський трилер з абсолютно несподіваним фіналом і тривожною атмосферою, то ця книга саме для вас.

Молодий хлопець Ян Хаугер влаштовується вихователем у підготовчу школу «Галявинка». Однак ця підготовча школа зовсім не проста — вона знаходиться при психіатричній лікарні імені Святої Патриції — і відвідують її діти пацієнтів. Потрапити з «Галявинки» до лікарні можна підземним переходом, доступ до якого мають тільки вихователі та лікарі. Все це — так званий експериментальний проєкт: діти відвідують своїх батьків, тим самим справляючи на останніх позитивний вплив.

Робота у Яна проста, але заборонений світ психіатричної клініки з якоїсь причини так і манить його, тому він відчайдушно намагається якомога більше дізнатися про тих, хто в ній утримується…

У першу чергу, це, звичайно ж, драма про самотність. «Не так страшно потрапити в найжахливіше, найбезнадійніше становище. Страшно, коли на всьому світі немає нікого, хто б тебе вислухав», — саме так думає головний герой. Тим не менш, ця книга також про біль, ненависть і помсту. Про те, що кожна людина носить у своїй душі гіркоту і темряву.

«Люди серед дерев» Ханья Янаґіхара

Центральною фігурою цього роману є вчений-вірусолог Нортон Періна — прототип Даніела Карлтона Гайдузека, Нобелівського лауреата 1976 року, людини, що зробила величезний внесок у медицину, і яка, тим не менш, була неймовірно суперечливою особистістю. У 1996-му році він потрапив під суд за звинуваченням у розбещенні власних прийомних дітей (він усиновив понад 50 дітей із різних племен Папуа Нової Гвінеї). Звісно, історія в романі відрізняється від біографії Гайдузека, проте головний герой також є доволі суперечливою фігурою: неможливо сказати, негативний він чи позитивний.

Нортон Періна швидше від нудьги, ніж із реального інтересу вирушає з антропологічною експедицією на один з нікому не відомих мікронезійських островів, щоб детальніше вивчити людей, які там живуть. Проте люди ці виявляються зовсім не такими звичайними, як він передбачав, і завдяки їх вивченню, Нортон через якийсь час здійснює немислиме наукове відкриття. От тільки йому й усій світовій спільноті зрештою доведеться заплатити за нього просто непомірно величезну ціну…

Це, безумовно, великий, сильний і дуже потужний роман (недарма Ханья Янаґіхара писала його аж 18 років!). Роман, у якому моральний релятивізм, тобто принцип, згідно з яким не існує абсолютного добра і зла, займає дуже велике місце. Роман, який прекрасний у кожному своєму аспекті — і естетично, і етично, і сюжетно.

«Вночі вся кров чорна» Давід Діоп

«Вночі вся кров чорна» — справжній антивоєнний текст. Текст, який наочно показує, що з людиною творить убивство собі подібних — що це настільки страшний, болісний, знищуючий зсередини процес, що його просто неможливо стерти з пам’яті та витравити з розуму.

Головний герой книги — молодий сенегалець Альфа, який б’ється в Першій світовій війні на боці Франції, у так званих колоніальних військах. На самому початку оповіді він втрачає на полі битви свого друга Мадембу Діопа. І не просто втрачає — Діоп нестерпно мучиться від смертельних ран, залишених противником, і благає, щоб Альфа нарешті закінчив його страждання. От тільки Альфа не в змозі це зробити. Йому важко і гірко дивитися на муки товариша, але закінчити їх своїми руками він не в силах. Друг гине в муках.

Рухомий роз’їдаючим почуттям провини, безутішний Альфа прагне помститися за його смерть. Кожної ночі він пробирається через лінію ворога і вбиває чергового німецького солдата. Кожної ночі він повертається у свій загін неушкодженим і з новим кривавим трофеєм у руках. От тільки його поведінка починає сильно лякати решту його товаришів по зброї…

Автор написав атмосферну, душероздираючу і потужну історію про те, як людина повільно скочується в божевілля, що підживлюється горем, жалем і виною. В оповіді також порушена тема расизму у воєнний період: у Першу світову війну Франція відкомандирувала зі своїх колоній близько 180 000 темношкірих солдатів, озброївши їх мачете і відправляючи на поле бою з криками, впроваджуючи таким чином расистські стереотипи — і німці на стороні ворога дійсно вірили в них — вони боялися “дикунів”, які принесли “варварство” в Європу.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606951 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606951{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Відповідно до указу від 27 березня, звання «Заслужений артист України» присвоєно 11 львів’янам:

• Бережанському Тарасу Григоровичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
• Березі Миколі Мечиславовичу – провідному майстру сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
• Ворочеку Максиму Сергійовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
• Зборовській Людмилі Василівні – актрисі Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»,
• Марусенку Арсену Володимировичу – артистові балету – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
• Міхневичу Ігорю Львовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
• Онещак Марії Богданівні – провідному майстрові сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
• Фроловій Тетяні Володимирівні – артистці драми Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки,
• Цвєтінській Маріанні Сергіївні – солістці опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
• Шевчуку Юрію Аркадійовичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
• Шумейко Марії Григорівні – артистці драми Державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».

Державні нагороди присвоєно «за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, вагомі творчі здобутки і високу професійну майстерність».

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606933 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606933{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Важливою частиною стенду стане Українська сцена, де відбудуться читання, панельні дискусії та презентації. Сцена надає платформу українським інтелектуалам, авторам і правозахисникам для того, щоб їхні голоси були почуті у світі.

Серед ключових спікерів триденних подій на Українській сцені: правозахисник, військовий та колишній російський політв’язень Максим Буткевич, письменниця та режисерка Ірина Цілик, журналіст, письменник та колишній політв’язень Станіслав Асеєв, письменниця Оксана Забужко, журналіст Павло Казарін та інші.

На ярмарку будуть презентовані й нові видання українських книжок німецькою мовою. Їх можна буде придбати на українському стенді. Це переклад книги про Мустафу Джемілєва, перевидання книжки Оксани Забужко, твори Тамари Дуди, Станіслава Асєєва, лавреата Шевченківської премії Павла Казаріна та інші.

У центрі уваги — сучасні тексти українських авторів та авторок, поетів та поеток, які були опубліковані німецькою мовою протягом останнього року, серед яких переклад книги про Мустафу Джемілєва, перевидання книжки Оксани Забужко, твори Тамари Дуди, Станіслава Асєєва, лавреата Шевченківської премії Павла Казаріна.

Окрему увагу приділять експозиції «Зруйнована бібліотека», де представлять меблі зі зруйнованих бібліотек України, аби привернути увагу міжнародної спільноти до злочинів окупаційних військ Росії.

У події під час відкриття національного стенда «Українські історії опору й ідентичності» участь взяли директорка Лейпцизького книжкового ярмарку Астрід Бьоміш та міська голова культури Лейпцига Скаді Єнніке, повідомляє «Читомо».

28 березня на українській сцені розпочнеться із читання текстів Ірини Цілик, Христини Козловської, Катерини Михаліциної та Галини Петросаняк. Цього дня вшанують пам’ять письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула внаслідок бомбардування Донеччини російською армією, а її книгу в німецькому перекладі презентуватимуть видавець Андреас Ростек та письменниця Катерина Михаліцина. Одразу після цього на сцені ARD/ZDF/3Sat в рамках заходу Institut français у Лейпцигу спільно з Українським інститутом та ZDF/ARD/ARTE, Наталка Сняданко, Оксана Забужко та Тайна Тервонен обговорюватимуть роль європейської літератури під час війни. Того ж дня Максим Буткевич разом з Якобом Вундервальдом та Рубеном Хьоппнером обговорять книгу «В правильному місці», яка була опублікована, коли Максим Буткевич ще перебував у російському полоні, а також відбудеться розмова з Павлом Казаріним, письменником, журналістом, а сьогодні військовослужбовцем. Разом з Владіміром Бальцером він представить збірку есеїв «Дикий Захід Східної Європи», яка вийшла у німецькому перекладі і є хронікою подій останнього десятиліття в Україні.

29 березня у Café Europa відбудеться презентація книги «Мустафа Джемілєв» за участі Аліма Алієва, Севгіль Мусаєвої та Андре Штехра, яка буде присвячена життю Мустафи Джемілєва, одного з найвідоміших кримськотатарських лідерів, чия боротьба проти радянської та російської диктатури визначила історію кримських татар та України. Севгіль Мусаєва, Станіслав Асєєв і Гвендолін Зассе присвятять свою розмову темі «Боротьба за правду –дезінформація на війні», розглядаючи механізми та наслідки дезінформації.

30 березня у Café Europa відбудеться дискусія «Ключове слово: свобода – хто ми після всього?» за участю Максима Буткевича, Станіслава Асєєва, Павла Казаріна, Володимира Бальцера та Тамари Дуди. Зустріч зосереджена на впливі війни на суспільство та тому, як змінилися цінності та ідентичності України та Європи. Яка відповідальність лежить на людях у часи боротьби, і яку майбутнє ми можемо очікувати після війни? Програма Українського стенду продовжиться презентацією романа «Доця», який щойно було видано німецькою мовою. Свій дебютний роман письменниця Тамара Горіха Зерня обговорить із перекладачами Анегрет Беккер та Лукасом Юрою. Повна інформація про програму на сайті.

Крім того, спільно з Pictoric Illustrator Club Мистецький арсенал представить міжнародну виставку ілюстрації «Життя на межі». Цей проект – діалог з художниками з країн-партнерів, можливість обговорити важливі теми мовою ілюстрації. Куратори виставки: Олег Грищенко, Анна Сарвіра, Олена Старанчук.

Лейпцизький ярмарок входить до десятки найбільших організаторів виставок у Німеччині та до 50 найбільших у світі. Заходи в межах ярмарку проходять як в Лейпцигу, так і у різних містах Німеччини та за кордоном. Це важливе місце зустрічі для діячів книжкової та медійної індустрії, торговий ярмарок для читачів, авторів та видавців. Ярмарок презентує весняні новинки, актуальні теми та тенденції, демонструє молоду німецькомовну літературу, а також нові твори з Центральної та Східної Європи.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1606954 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606954{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

«Це рішення, а також великою мірою обговорення, що передувало голосуванню, переконали мене, що сенсу лишатися частиною організації немає. А ще ті аргументи, що лунали в обговоренні, але не були почуті більшістю. Вважаю, що правозахисна роль “ПЕН” – це об’єднувати майстрів слова для захисту прав людини. І що це важливіше, ніж об’єднуватися й захищати одне одного. Але я в меншості», – написав Ілларіон Павлюк.

Про те, як відбувалися загальні збори розповіла культурна менеджерка та членкиня PEN Софія Челяк. Вона опублікувала кілька цитат, які лунали на захист Юрія Винничука, не називаючи авторів. Їхніми аргументами було те, що «не всі здатні прочитати тексти», «жертви домагань – зазвичай ненадійні свідки».

Зазначимо, що на загальних зборах PEN Ukraine «за» виключення Юрія Винничука проголосували 42 людини. Однак «проти» проти були 74 людини. Загалом на голосування зареєструвалися 116 членів.

«ПЕН ухвалив рішення, яке більше пасувало б профспілці. Що теж може бути, чому ні. Просто я вступав не в профспілку. Вдячний всім тим, хто боровся», – додав Ілларіон Павлюк.

Заява на вихід із ПЕН-клубу, яку опублікував Ілларіон Павлюк

Нагадаємо, що 7 березня Виконавча рада PEN Ukraine виключила з організації львівського письменника Юрія Винничука через його публікацію «Була колись розпусна епоха» на сайті «Збруч». Колонка була реакцією Юрія Винничука на скандал із домаганнями у Львівському університеті. У публікації йшлось, що раніше харасмент був «буденною справою» й ніхто не вважав зґвалтуванням переспати з п’яною непритомною дівчиною. PEN Ukraine заявив, що такі висловлювання шкодять репутації організації та суперечать її цінностям.

Президент PEN Ukraine та філософ Володимир Єрмоленко 27 березня написав, що рішення загальних зборів мають вищу силу, ніж рішення Виконавчої ради. «Дискусія всередині ПЕН була часом дуже емоційною, але, як на мене, усі сторони спиралися на своє розуміння цінностей. Можливо, часом показуючи певну нечутливість до ціннісних нюансів іншої сторони для мене особисто це важливий досвід. Він також показує, що демократія – річ дуже складна, часозатратна, але все ж дуже важлива», – написав Володимир Єрмоленко.

Додамо, що 44-річний Ілларіон Павлюк є письменником, військовим та начальником Управління преси та інформації Міноборони. У 2015 році він брав участь у російсько-українській війні у складі добробату «Гарпун», а на початку повномасштабного вторгнення мобілізувався в один з підрозділів ГУР.

Павлюк є автором книг «Я бачу, вас цікавить пітьма», «Білий попіл», «Танець недоумка», які вийшли у «Видавництві Старого Лева». Продажі роману «Я бачу, вас цікавить пітьма» до травня 2024 року склали 100 тис. примірників.

Чарівна балада «Happy New Year» від ABBA — обов’язковий антураж зимових свят. Натхненна мелодія, ангельські голоси, чарівні акорди… Саме втілення щастя! Але насправді ця пісня піднімає похмурі теми і загалом досить песимістична. А записана зовсім не в щасливий період, інформує Ukr.Media.

Звідки взялася «Happy New Year»

Відпочиваючи на Барбадосі в січні 1980 року, Бйорн і Бенні задумали мюзикл на тему Нового року. Для майбутньої постановки вони склали пісню з характерною назвою «Daddy Don’t Get Drunk on Christmas Day» («Татусю, не напивайся на Різдво») яка була сатиричною та гумористичною.

Ідея мюзиклу так і не реалізувалася. Зате пісня — з іншим текстом і новою назвою «Happy New Year» — була записана в лютому того ж року для майбутнього альбому. Схоже, що в якийсь момент навіть були плани зробити її синглом, тому що незадовго до випуску альбому «Super Trouper» зняли промо-кліп — той самий, який до сьогодні без втоми крутять під Новий рік.

Про що співається в «Happy New Year»

Незважаючи на антураж вечірки, слова в пісні відверто сумні. Стосунки в групі дали тріщину. У 1979 році на піку кар’єри Бйорн і Агнета оголосили про розлучення. «Happy New Year» починається з сумної картини.

«Більше немає шампанського,
Згасли феєрверки.
Ось і ми, ти і я –
Почуваємося загубленими і сумними.
Це кінець вечірки,
І ранок здається таким сірим…»

“Шампанське закінчилось, феєрверки згасли” створює образ похмілля після вечірки, як у фізичному, так і в метафоричному сенсі — кінець свята, кінець чогось важливого.

Приспів більш оптимістичний, але й тут не обходиться без похмурих фарб:

«З Новим роком, з Новим роком!
Хай ми всі уявимо світ,
У якому кожен сусід — друг.
З Новим роком, з Новим роком!
Хай ми всі спробуємо втілити надії в життя,
Бо інакше нам залишається тільки лягти і померти — тобі і мені».

А далі ABBA взагалі йдуть у філософські нетрі з мізантропічним відтінком. Вони з осторогою вдивляються в майбутнє всього світу — і навіть роблять відсилання на антиутопію Олдоса Гакслі! Не маючи особливих надій на те, що людство порозумнішає:

«Іноді я бачу,
Як приходить дивовижний новий світ.
І я бачу, як він розквітає
На попелищі нашого життя.

О так, людина дурна,
І вона думає, що з нею все буде гаразд.
Тягнеться на глиняних ногах,
Не знаючи, що збилася зі шляху.
Але продовжує йти.

Мені здається,
Що наші мрії мертві.
Нічого не залишилося, крім конфетті на підлозі.
Це кінець десятиліття,
І хто може сказати,
Що ми знайдемо ще через десять років.
Що на нас чекає наприкінці вісімдесят дев’ятого.

Прожитий рік. А чи буде наступний? У пухнастій пісеньці з банальною назвою «Happy New Year» відобразилися не лише особисті драми учасників групи, але й невпевненість у завтрашньому дні, яка зазвичай охоплює людей перед початком нового десятиліття. А також розчарування в 1970-х з їхньою серією криз на всіх континентах.

1970-ті роки були періодом економічних криз, політичної нестабільності та різних соціальних потрясінь у світі. На порозі 1980-х років багато людей відчували невпевненість щодо майбутнього. Пісня відображає ці настрої, особливо у рядках про “кінець десятиліття” та питання “Що нас чекає через десять років?”.

І все ж коли накочує цей солодкий, як льодяник, приспів, здається, що ніжне аббівське «З новим роком!» чарівним чином зруйнує весь цей морок. Адже тут у кожній ноті — спільна надія на кращий, більш світлий і гармонійний світ. Навіть якщо після вечірки ми іноді почуваємося загубленими і сумними.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606873 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606873{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Квітка Цісик, ім’я якої стало символом української музичної культури, принесла світу пісні, які завоювали серця мільйонів. Її творчість об’єднала красу української мови з неперевершеними мелодіями, що стали незабутніми для багатьох.

На концерті прозвучать найвідоміші композиції з репертуару співачки, такі як «Черемшина», «Де ти тепер», «Коханий», «Я піду в далекі гори» та інші, виконані найкращими солістами: Оксаною Караїм, Іриною Доля, Петром Радейком, Ліліаною Раврух, Ольгою Верхоляк та вокальним ансамблем «Квіти». Вони виступатимуть у супроводі відомих віртуозів інструментальної музики – ансамблю «Високий замок» та ТанцТеатру «Життя». Ведуча – Ольга Гошовська.

Організатори обіцяють гостям теплий вечір, наповнений чудовою музикою та приємною атмосферою. Крім того, як приємний бонус всі відвідувачі отримають солодкий подарунок та ігристе.

«Насолоджуйтеся чарівною атмосферою та улюбленими піснями з репертуару Квітки Цісик у виконанні відомих львівських музикантів!» – запрошують на подію організатори Zahid Concert Agency.

Квитки можна придбати у касі філармонії або онлайн за посиланням:

• 7 квітня – тут;
• 8 квітня – тут.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606884 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606884{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

На Сокальщині традиційно вишивали сорочки чорними нитками з хрестиковими галузками і геометричною композицією. Ця вишивка стала 10-м елементом нематеріальної культурної спадщини зі Львівщини, включеним в Національний перелік.

Раніше до переліку увійшли:

• яворівські дерев’яна забавка і пиріг;
• різдвяна сферична звізда;
• надсянська говірка;
• глинянський візерунковий текстиль;
• городоцький шов;
• дзвонарство;
• бойківська писанка;
• засипана капуста (Жидачівщина).

До нематеріальної культурної спадщини належать усна народна творчість, народні традиції, звичаї, свята, обряди, народна виконавська майстерність, традиційні ремесла, знання, навички та світогляд українського народу, що передаються від покоління до покоління, постійно відтворюються спільнотами та формують у них почуття самобутності та наступності, сприяючи таким чином повазі до культурного розмаїття і творчості людини.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1606886 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606886{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Також до програми долучаться Василь Байдак, Тарас Чмут, Богдан Кротевич, Роман Кравець, Меланія Подоляк, Олександр Нотевський та інші. Детальну програму можна переглянути за посиланням. Участь у всіх подіях безплатна, але для цього потрібно зареєструватися.

«У програмі – публічні виступи учасників із різних сфер, які поділяться міркуваннями про значення молоді у формуванні державної політики, розвиток інституту репутації, силу громадянського суспільства, а також про те, як діяти в умовах невизначеності. Окрім того, на відвідувачів чекають мотиваційні виступи, зокрема за участі “Української академії лідерства”», – розповіли організатори.

Програма відкриття Молодіжної столиці Європи 5 квітня 2025 року

Впродовж 5 квітня всі охочі можуть долучитися до таких форматів, які працюватимуть на !FESTrepublic:

• «Сходинка» від креативної практики – доповіді про натхнення, дизайн і креатив;
• YouTube-проєкту «Жаба Гадюка» – спеціальний випуск шоу «Хто з нас?» з Володимиром Андрєєвим та Женею Галичем;
• «Інтерестінг Інгліш» – популярний YouTube-проєкт про англійську мову у легкому форматі, ведучий Дімка Носов разом із запрошеними гостями;
• спідфрендинг – формат коротких знайомств між учасниками з різних міст і країн;
• воркшоп «Подача та реалізація грантових проєктів» у межах ініціативи EU4Youth IV.

На території події працюватиме благодійний маркет SundayBazzar, де можна придбати речі українських брендів. З кожної покупки продавці передаватимуть 20% виторгу на підтримку МолоФонду Львова для реалізації молодіжних ініціатив.

Зазначимо, що відкриття року Молодіжної столиці Європи стане стартом низки ініціатив, які відбуватимуться упродовж року. Подію організовує мережа молодіжних центрів ТВОРИ! Львівської міської ради за фінансової підтримки «Кредо Банк», ЮНІСЕФ, Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини та проєкту «EU4Youth IV: залучення та розширення можливостей молоді».

Нагадаємо, що у 2018 році Львів здобув статус Молодіжної столиці України. Це стало поштовхом до відкриття молодіжних центрів, організації фестивалів та конференцій. У 2022 році місто перемогло у конкурсі Молодіжної столиці Європи. Це дозволяє Львову розширити міжнародні партнерства та більше залучати молодь до розвитку міського життя.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1606892 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606892{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Отже, розповімо докладніше, чому цей фільм вартий уваги.

Мішель (Елен Венсан) живе у мальовничому бургундському селі, до неї приїздять донька (Людівін Саньє) та онук. Проте родинні зустрічі аж ніяк не ідилічні. Донька ображена на матір, але ту цікавить лише онук. Мішель пригощає гостей грибами, донька отруїлась. Це був нещасний випадок чи спроба вбивства? Що вирішить поліція, а що про це подумають глядачі? Поступово спливають приховані родинні таємниці. І вони тісно переплетені із життям подруги Мішель Марі-Клод (Жозіан Баласко) та її сина (П’єр Лоттен).

Франсуа Озон вміє балансувати між жанрами, ставити складні запитання і при цьому розповідати свої історії іронічно та легко.

Усі ці події, конфлікти та таємниці вписані в чарівну та ідилічну атмосферу осінньої Бургундії. Її тиша, затишок та усталене життя контрастує з тим, що переживають герої.

Це дуже тихе, ніби просте, проте насправді глибоке кіно, яке отримало високі оцінки на фестивалях та серед критиків.

Світова прем’єра картини відбулась на кінофестивалі у Сан-Себастьяні, де фільм був відзначений призом журі за найкращий сценарій та «Срібною мушлею» за найкращу чоловічу роль другого плану. The Hollywood Reporter називає стрічку «ідеально зрежисованою інтригою, що спонукає до палких дискусій».

Додамо, що попри майже детективну історію, тут багато від чорної комедії та мелодрами. Тут багато любові та дружби, а ще болю та образ. А ще це дуже гарно, так, що кожен кадр міг би бути живописом.

Яким чином то все може гармонійно поєднатись в одному фільми, тільки Озону відомо.

Десять найкращих фільмів Франсуа Озона:

• 1998 ‒ «Щурятник» / Sitcom
• 2002 ‒ «8 жінок» / Huit Femmes
• 2003 ‒ «Басейн»/ Swimming Pool
• 2004 ‒ «5×2» / 5×2
• 2007 ‒ «Ангел» / Angel
• 2013 ‒ «Молода і прекрасна» / Jeune et jolie
• 2014 ‒ «Нова подружка» / Une nouvelle amie
• 2016 ‒ «Франц» / Frantz
• 2020 ‒ «Літо 85-го» / Été 85
• 2021 ‒ «Усе минуло добре» / Tout s’est bien passé

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606915 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606915{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

«Хочу подякувати тим членкиням та членам ПЕН, які витрачали свій час, щоб готувати аргументацію, входили в літературні дискусії, вичленяли правду і брехню в цій історії, розкладали на молекули дуже довгі листи декого з колег, щоб довести маніпуляції. Дякую усім, хто залишав розум холодним – і не зважали на образи й емоції. Ці люди просто робили свою роботу, переживаючи газлайтинг і повне ігнорування», – написала Софія Челяк.

За її словами, під час загальних зборів члени організації стверджували, що «не можна виключати людей за тексти, тільки тому, що вони викликають істерику тих хто не здатний їх прочитати».

В офіційному повідомленні PEN Ukraine йдеться, що за результатами таємного голосування спільнота не підтримала виключення Юрія Винничука. «За» його виключення проголосували 42 людини, а «проти» – 74 людини зі 116 зареєстрованих.

«Оскільки рішення загальних зборів мають вищу силу над рішенням Виконавчої Ради, Юрій Винничук залишається членом Українського ПЕН. Водночас Виконавча Рада закликає членів Українського ПЕН до стриманості та відповідальності у висловлюваннях, які можуть завдавати болю чи призводити до ретравматизації. У наш час чутливість до болю іншого є не меншою цінністю, ніж цінність свободи самовираження, і між ними важливо шукати баланс», – повідомили в організації.

Зазначимо, що PEN Ukraine є частиною міжнародної мережі організацій PEN, які мають сприяти розвитку літератури та захищати свободу слова та права професійних письменників, редакторів і перекладачів.

Виконавча рада PEN Ukraine 7 березня опублікувала рішення, в якому йшлось про виключення львівського письменника Юрія Винничука з організації. У повідомлені йшлось, що висловлювання Винничука суперечать цінностям PEN та негативно впливають на репутацію.

Проти виключення Юрія Винничука виступила львівська письменниця та лауреатка Шевченківської премії Маріанна Кіяновська. Вона повідомила, що вийде з організації, якщо загальні збори позбавлять Винничука членства в PEN Ukraine.

«Якщо Юрія Винничука виключать з українського ПЕН, я вийду з українського ПЕН. В Українському ПЕНі, в який я вступала в 2002 році, дещо з того, про що йдеться нині, було б неможливим. Я завжди гордилася членством у ПЕН, воно для мене багато означало. З Винничуком я в різні моменти спілкувалася або не спілкувалася, це не має значення. Є Хартія Міжнародного ПЕН. Не можна її порушувати», – написала Маріанна Кіяновська.

Колонку «Була колись розпусна епоха» Юрій Винничук написав після того, як журналістка NGL.media Катерина Родак першою опублікувала свідчення про домагання професора факультету журналістики Йосипа Лося. Винничук писав, що зараз настали часи, коли залицяння можуть сприйняти як злочин, а через слово «дорогенька» обурюються «журналісточки». Письменник розповів, що Йосип Лось «проробляв це з багатьма іншими студентками», тому він знаходив дівчат, які погоджувались.

«В порядку речей була ще одна сторона сексуального надуживання: переспати з п’яною, практично непритомною дівчиною. Ніхто це тоді не вважав зґвалтуванням. Якби дівчина написала заяву в міліцію, з неї б лише посміялися. Зараз навіть через десять-двадцять років після події можна заявити про ґвалт і добитися покарання. І навіть при відсутності доказів. Є лише її слово проти його слова», – написав Юрій Винничук.

Після резонансу щодо публікації Винничук доводив, що намагався захистити Катерину Родак. Як аргумент він використовував те, що під час свого виступу на засіданні етичної комісії Львівського університету журналістка цитувала його колонку.

Катерина Родак 11 березня написала, що не бачить у публікації двозначності. «Це сексистський нарис, де Винничук нормалізує домагання, порівнюючи мій досвід з часами його молодості. Мене це обурює, я таке не приймаю і точно не буду намагатись зрозуміти. Це моя особиста думка. Я використала уривок з колонки Юрія Винничука у своїй промові на засіданні етичної комісії ЛНУ щодо Йосипа Лося. Не думала, що доведеться пояснити, чому я це зробила, але бачу, що треба. Так от: це був стилістичний прийом, щоб показати абсурдність ситуації, що навіть у сексистській публікації Винничука є підтвердження тому, що Йосип Лось домагався до жінок. Не більше», – наголосила Катерина Родак.

Згодом сайт «Збруч», який опублікував колонку «Була колись розпусна епоха», за допомогою штучного інтелекту 11 березня провів «лінгвістичну експертизу тексту». Редакція просила ChatGPT аналізувати публікацію. У висновку «лінгвістичної експертизи» йдеться, що текст не порушує принципів PEN Ukraine.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606927 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606927{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

«Кількість заявок свідчить про надзвичайну активність театральної спільноти, попри всі виклики сьогодення… Особливо приємно, що цього року маємо багато заявок від танцювальних колективів, а також потужну присутність незалежних театрів. А географія учасників охоплює театри з 10 міст України. Найбільше – 11 вистав – від столичних колективів, вперше в лонглісті театр з Кропивницького. Попереду наступний етап відбору – перегляд експертами вистав лонгліста наживо і формування шортліста, тож хочу побажати їм вдалих поїздок і переглядів», – коментує директор фестивалю-премії Богдан Струтинський.

В лонглісті представлені 10 міст: Київ (11 вистав), Львів (10 вистав), Рівне (3 вистави), Суми (3 вистави), Одеса (2 вистави), Харків (2 вистави), Кропивницький (1 вистава), Кривий Ріг (1 вистава), Івано-Франківськ (1 вистава), Полтава (1 вистава). Він об’єднав вистави як відомих постановників, так і молодих митців. У списку також постановки іноземних режисерів – словенського режисера Томі Янежича та німецького хореографа і танцівника Райнера Річарда Бера.

У довгий список потрапили вистави за текстами таких сучасних українських авторів як Оксана Забужко, Ольга Мацюпа, Оксана Гриценко, Анастасія Косодій, Олег Михайлов, Ніна Захоженко, Люба Ільницька, Аліна Сарнацька та інших. До речі, Цьогоріч з’явилася нова номінація «За найкращий сучасний драматичний текст».

Попереду – наступний етап відбору, і вже влітку стане відомо, хто потрапить до шортліста та змагатиметься за перемогу VII Всеукраїнського фестивалю-премії «Гра».

Лонгліст (за абеткою):

За найкращу драматичну виставу великої сцени

• Київський академічний драматичний театр на Подолі – вистава «Процес»
• Кіровоградський академічний обласний музично-драматичний театр ім.М. Кропивницького – вистава «Житейське море. Суєта»
• Львівський академічний драматичний театр ім. Лесі Українки – вистава «Птахи»
• Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр – вистава «Параскева»
• Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра – вистава «Отелло»
• Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра – вистава «Самотній Захід»

За найкращу виставу для дітей, підлітків та сімейного перегляду

• Інститут театральних інновацій «ПриСутність», Рівненський академічний обласний театр ляльок – вистава «Пілот і Маленький Принц»
• Перший академічний український театр для дітей та юнацтва – вистава «Пробудження весни»
• Полтавський академічний обласний театр ляльок – вистава «Море повернеться»
• Рівненський академічний обласний театр ляльок – вистава «Хлопчик зі скрипкою в серці»
• Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії ім. М. Щепкіна – вистава «Аліса в Дивокраї»

За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу

• Opera aperta – вистава «GAIA-24. Opera del Mondo»
• Київський національний академічний театр оперети – вистава «На русалчин Великдень»
• Львівський національний академічний театр опери і балету ім. С. Крушельницької – вистава «Діалоги кармеліток»
• Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької – вистава «Червона рута» (на головному фото)

За найкращу танцювальну виставу і виставу фізичного театру

• ADT Anthill dance theater – вистава «Anthill»
• INSHA Dance Company – вистава «Д.І.М.»
• Криворізький академічний міський театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» – вистава «Записки божевільного»
• Одеський академічний обласний театр ляльок – вистава «Брехня»
• Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької – вистава «1984. Occupation»

За найкращу драматичну виставу камерної сцени (до 150 глядачів)

• Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка – вистава «Іntermezzo»
• Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька – вистава «Камінь»
• Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької – вистава «Я, «Побєда» і Берлін»
• Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької – вистава «Буря»
• Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії ім. М. Щепкіна – вистава «Украдене щастя»

За найкращу виставу на перетині мистецького синтезу і жанрів та перформативних форм

• Франківський національний академічний драматичний театр ім. І. Франка – вистава «1975»
• Львівський академічний молодіжний театр імені Леся Курбаса – вистава «Коли цвіте полин»
• Театр «Нафта» – вистава «Хтось такі як я»
• Харківський державний академічний театр ляльок ім. В. Афанасьєва – вистава «Калинова сопілка»
• Кузнецова Катерина Олександрівна – вистава «ЇЇ MOVA»

За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни

• Київський академічний театр «Золоті ворота» – вистава «Я повернуся»
• «Культурний простір ШУМ» – вистава «Поле. Ранкова Леді»
• Львівський академічний драматичний театр ім. Лесі Українки – вистава «Плейлист подорожнього»
• Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії імені М. Щепкіна – вистава «Птах на горищі»
• Театр Ветеранів – вистава вистава «Військова мама»

Якщо у нас скажуть “Повна, як врожай, щедра, як земля”, то в Європі ми почуємо “рубенсівська”, інформує Ukr.Media.

Пітер Пауль Рубенс — фламандський художник, один із основоположників бароко в живописі. Він отримав хорошу освіту, прославився як живописець і побудував не менш успішну кар’єру дипломата. За спогадами сучасників він був добрим і гарним на вигляд, двічі був щасливо одружений, і обидва рази — на визнаних красунях.

До речі, якщо уважно придивитися до портретів обох його дружин, можна помітити схожість: мигдалеподібні, трохи випуклі очі, тонкий, злегка задертий ніс, пухкі губи, дугоподібні брови. І, звичайно ж, пишні форми…

Жінки займали особливе місце не лише в його житті, але й у творчості. Завдяки художнику в історії мистецтв сформувався особливий тип жіночої краси — рубенсівська жінка… Плідний фламандець прославився значною мірою завдяки пишнотілим дамам з його полотен — Венерам, Діанам та Граціям “плюс сайз”.

Рубенсівських жінок можна вважати результатом віри в безмежні можливості людського тіла і духу. Зображення худого тіла було доречним в Середні віки, коли церква активно проповідувала приборкання плоті, але до XVI століття з цією доктриною було покінчено. У здоровому тілі — здоровий дух, худорлявість же стала синонімом бідності, хвороби та старості, а за цими якостями слідувала духовна злиденність.

Але як саме сформувався культ пишнотілих красунь?

Головне місто Фландрії, Антверпен, де художник провів більшу частину життя, в XVI столітті був столицею світової торгівлі. Громадянська війна, відокремлення від Іспанської імперії Північних Нідерландів і блокада виходу до моря підірвали могутність Антверпена, але на початку XVII століття місто потроху відновлювалося. Дворянство і багаті буржуа звикли жити на широку ногу, і в першу чергу це стосувалося їжі. Типовий фламандський обід був дуже калорійним: масло, м’ясо і сири, випічка, пиво. Готували все на тваринному жирі та вершковому маслі. З колоній у великих кількостях стали привозити цукор, і цей недешевий продукт швидко завоював фламандську кухню.

Завидна наречена з вищих кіл харчувалася калорійно і дорого, а її форми були показником добробуту. Така краса мала попит, і Рубенс із задоволенням зображав її у своїх роботах. У представниць прекрасної статі насамперед цінували широкі стегна, великі груди і повні сідниці. Жінка визнавалася красивою тією мірою, в якій її тіло відповідало завданням дітонародження та материнства. Перш за все це стосувалося грудей і живота — джерел життя.

Рубенс розглядав людське тіло як творіння Боже, гідне захоплення і зображення на полотні. Ідеалом того часу стали жінки з пишними формами. У роботах художника відчувається його веселий, запальний, сповнений життя дух. “Рубенсівські жінки” — еротичні, але позбавлені вульгарності, є свідченням життєлюбства художника, вміння відчути серцем отримувані від життя задоволення.

Варто зазначити, що Рубенс був чудовим продавцем. За своє життя він створив близько 1300 полотен. Звичайно ж, його творчість мала певну комерційну спрямованість (цей факт він навіть не приховував). Рубенс укладав із замовниками договори, де сторони прописували бажану суму, розмір полотна і сюжет. Причому картини на продаж відрізнялися від більш ранніх робіт художника. Наприклад, на полотні “Суд Паріса”, яке призначалося для продажу, фігури жінок більш об’ємні, ніж на ранній роботі з такою ж назвою.

Однак багато істориків мистецтв критикують форми жінок з полотен Рубенса. Так, Еміль Мішель, який відносив себе до противників тілесних образів “пишнотілих красунь”, писав, що художник просто-напросто слідував смакам суспільства: “Це антверпенські човнярки міцної будови бой-баби, легкі на підйом і здатні переправитися в човні через Шельду навіть у негоду”.

“Рубенсівські жінки” є власницями не лише надмірної ваги, але ще й вираженого целюліту, що їх, за всіма ознаками, не особливо хвилює. Очі їхні сяють надзвичайно яскраво, на щоках горить здоровий рум’янець, вони буквально пашать здоров’ям, життєрадісністю, чуттєвістю і сексуальністю. Жінок з полотен Рубенса багато дослідників називають “створеними з молока та крові”.

Однією з команд, що займається відновленням давньої розкоші, є реставраційна майстерня Karp Restorer. Її засновник Василь Карпів розповів ZAXID.NET про один з цінних обʼєктів, над яким працює його команда на площі Ринок, 21. Там на другому поверсі відкрили одну частину мистецького простору Mono і реставрують ще одне приміщення. Новою місією будівлі буде підтримка і відновлення через культуру і мистецтво.

Ратуша і площа Ринок відбивається у вікнах культурного простору

З часів Ренесансу

Цю кам’яницю на Ринку звели у першій половині XVII ст. на фундаментах готичної XV ст. Від 1620 року вона називалася Матиса Кисьолки, а з 1639, коли власником став Андрій Самбір Домбровський, – Домбровською. Чоловік був заможним, згодом у міській раді був лавником, райцею та кілька разів обирався бурмістром.

«У кам’яниці мешкали різні достойні львівські родини – Зилькєвичі, Купинські, Нущинські. Якийсь час у ній жив італієць Убалдіні, який, втікаючи від переслідувань, брав участь у змові проти Медічі, осів у Львові, де одружився з донькою Вільчка, власника ринкової камʼяниці №3», – зазначено в історичній довідці.

Будинок на площі Ринок, 21

У кам’яниці збережені розкішні ренесансні різьблені колони з білого каменю довкола вікон та профільовані модринові балки на стелі. Набіли на стінах сягають близько 20 шарів. Стіни відтворюють історію і моду різних століть – від ренесансних та ілюзійних розписів періоду бароко, класицизму до сецесійних квітів і трафаретів міжвоєнного періоду. Будинок впродовж століть пережив численні перебудови і добудови: наприкінці XVIII ст. там перепланували партер, а в XIX ст. з’явився 4 поверх.

Різьблені білокам’яні колони з періоду Ренесансу

У довідці зазначено, що в кінці XIX ст. реконструювали портал кам’яниці, архітектор Артур Шлеєн спроєктував деревʼяні крамничні вітрини. 1935 року там працювала цукерня, що належала фірмі Міхотек, та салон мод Ріхтера, вхід до якого вів з сіней.

Двері у коридорі

Понад 20 нашарувань побілок

Всю історію і велич минулих століть приховали за простими побілками радянського часу. Пощастило, що їх не оббивали до цегли, а просто намулювали зверху черговий шар вапна. Міська рада, якій належить це приміщення, вирішила влаштувати тут культурний простір, зокрема, для психологічного відновлення ветеранів. Роботи профінансували меценати.

Василь Карпів розповідає, що у першій кімнаті Mono виявили сліди від опор ренесансних склепінь, залишки порталів під стелею. Їх зрізали у XIX ст, як і дерев’яні балки стелі.

Василь Карпів показує розписи різних періодів

«Нам відкрилися цікаві речі, наприклад, підп’ятники зруйнованих склепінь. Спочатку були високі, довгі вікна. Ця зала була величезною, вся в розписах. Склепіння, найімовірніше, були тут до 1800-х років. Ми підозрюємо, що у XIX столітті стелю вирівняли балками, підшили на очеретяну дранку, заштукатурили та розписали. Але потім, в радянський період, все це приховали. Переходи між кімнатами були перемуровані, закриті», – розповідає про відкриття під час реставрації Василь Карпів.

Разом зі склепіннями у XIX ст. демонтували і балки, їх повторно використали на піддашші. Проте такі дерев’яні балки вціліли в другій кімнаті. Стеля і кам’яні різьблені портали там – це одна з найдавніших форм, які збереглися практично цілісно. Кам’яний портал довелося відчищати лазером від численних набілів, які закривали красиву різьбу.

У приміщенні відкрили всі вцілілі елементи минулих епох

Із цікавих знахідок Василь Карпів називає шматок темно-коричневих шпалер ручної роботи, австрійську проводку, яку ховали в стіні. Цікавими є двері в ніші, які можуть датуватися навіть XVIII-XIX століттям, але вони вторинного використання, зібрані.

«Всі ці сліди ми залишаємо, щоб показати історичну пошаровість. Фактично ми відкрили скелет цього будинку із залишками різних історичних періодів», – підсумовує керівник Karp Restorer.

Двері до ніші

Простір, який повертатиме до життя

Нову концепцію інтер’єру напрацював художник Влодко Костирко. Оновлене приміщення є публічним артпростором, який як своїми експонатами, так і своїми стінами «говорить» до відвідувачів. Уповноважена Львівської міської ради з питань культури Наталія Бунда розповіла ZAXID.NET, що простір допоможе формувати людині нові сенси, повертатиме до життя.

«Чому Моно? Одна людина, одна дискусія, одне слово може змінити тебе. Це натхненний майданчик, який дає свіжий погляд і усвідомлення. Коли потрапляєш у ті стіни, це вже працює для освіти і збереження культурної спадщини. Також атмосфера камерності, затишності, домашнього комфорту – це ті додаткові сенси, які ми додаємо в час війни», – пояснює концепцію Наталія Бунда.

Простір створює затишну атмосферу

Культура і мистецтво допомагатимуть зцілювати травми через такі напрямки:

1. Лекційна і дискусійна програми. Спікери з різних сфер говоритимуть про суспільно важливі теми.
2. Виставка одного експоната. Один об’єкт з історією і вагомістю, через нього транслюється певна тема.
3. Сучасні культурні практики: перформативне мистецтво, акустичні концерти.

Ренесансні дерев’яні балки і радянська бетонна стеля – як контраст епох

Паралельно у сусідньому приміщенні на другому поверсі до травня триватимуть реставраційні роботи. Тут фахівці виявили найдавніші вцілілі розписи – періоду Ренесансу, яких не було у вже оновленому. На стелі тут дуже контрастують 400-річні ренесансні балки і радянська бетонна стеля. Зовні з внутрішнього двору встановлять ліфт для інклюзивного безбар’єрного доступу. Після цього два приміщення об’єднають в один.

Усі фото – ZAXID.NET

У сьогоднішній добірці ми розповімо про останні новинки в жанрі фантастика, які можуть привернути вашу увагу, інформує Ukr.Media.

Земля потерпає (Earth Abides​)

Іш — талановитий молодий геолог, що живе у відокремленій хатині в лісі. Він шукав у горах корисні мінерали, і його вкусила змія. Йому дивом вдалося вижити.

Після трьох тижнів мучень хлопець прийшов до тями і поїхав у місто. Він був у жаху, коли дізнався, що смертоносна хвороба охопила весь світ. Вчені не змогли знайти ліки і всі, включаючи його родину, загинули.

Вулиці були порожні, але незабаром Іш зустрів ще кількох людей. Схоже, що у деяких людей був імунітет до вірусу, який допоміг їм пережити глобальну катастрофу.

Далеко не всі з них налаштовані так само оптимістично і готові боротися за виживання. Іш має намір знайти тих, хто вижив, об’єднати їх і почати все з чистого аркуша.

Узбережжя (Rivages)

Невеликий риболовецький траулер затонув серед ночі, і нікому з екіпажу не вдалося дістатися до суші. Океанографа Ебігейл Дюфе просять допомогти знайти уламки і з’ясувати причини того, що сталося.

Дівчина повертається в рідне місто, звідки поїхала три роки тому після трагічної загибелі сина. Тут живуть її батьки та чоловік, з яким вона не бачилася весь цей час.

Вивчивши первинні дані, Ебі доходить висновку, що у воді присутні якісь дивні аномалії і виходити в море небезпечно, але її ніхто не слухає.

Влада зволікає і намагається списати все на нещасний випадок, а громадськість вважає, що всьому виною будівництво підводної гідроелектростанції.

Героїня підозрює, що вібрації викликає невідомий живий організм, з яким люди раніше не стикалися. Якщо теорія підтвердиться, то в Ебігейл з’явиться можливість налагодити контакт з новою формою життя.

Кассандра (Cassandra)

Давід і Саміра переїжджають з сином-підлітком Фіном і дочкою Джуною в найстаріший у Німеччині “розумний” будинок, побудований у глушині. Дістався він їм за дуже вигідну ціну, оскільки вже п’ять десятиліть тут ніхто не живе.

Загадкова загибель господарів відлякувала всіх покупців, але подружжя вирішило, що це відмінне місце, щоб після всього, що сталося, прийти до тями і почати все з чистого аркуша.

Дітям належить завести нових друзів і порозумітися з однолітками в школі, а дорослим знайти гідну роботу і створити затишну атмосферу. Фін знаходить у підвалі електронного домашнього помічника Кассандру і активує її.

Робот спочатку всіх налякав, але в підсумку його залишили, адже він все ще добре функціонує і допомагає в побутових справах. З часом Кассандра починає поводитися дуже дивно. Вона готова піти на все, щоб стати частиною родини і більше ніколи не бути самотньою.

Музичний продюсер Олена Мозгова розповіла про погіршення здоров’я. 50-річна донька Народного артиста України Миколи Мозгового висловилася про наслідки після серйозної хвороби, інформує Ukr.Media.

На своїй сторінці у фейсбуці знаменитість зізналася, що нещодавно проходила обстеження, яке показало певні відхилення в аналізах. За словами Олени, деякий час тому у неї діагностували бореліоз, також відомий як хвороба Лайма.

Лікар Мозгової заспокоїла її, запевнивши, що вона у прекрасному стані після доволі важких наслідків після перенесеного інфекційного захворювання. Варто зазначити, що Олена пережила параліч обличчя.

«Здала нещодавно аналізи і… ну ясно, що є якісь певні відхилення. Сіла така задумалась, пишу своєму лікарю.. що ж таке, як так, ми ж ніби стільки всього робимо.. а вона відповідає… — Олено, Ви пережили бореліоз, Ви взагалі дивом пройшли його і залишились. Знаєте, іноді, ми забуваємо, що нам довелося пройти і що наслідки цього залишаються на все життя залишаються з нами. Я зараз маю якісь претензії до себе, але я забула, що взагалі повинна дякувати своєму тілу, що воно досить нормально функціонує. У мене ж був і параліч обличчя, і всі найгірші симптоми цієї зарази.. і я все пережила.. і коли мені зараз хтось розказує, що щось там комусь не подобається в моєму обличчі, чи ще щось.. б…, йдіть на х…) ви взагалі не розумієте з якої дупи я вибралась», — відповіла хейтерам продюсер.

Старший син Девіда і Вікторії Бекхем, 26-річний Бруклін, разом зі своєю дружиною, 30-річною моделлю та акторкою Ніколою Пельтц, влаштував романтичний відпочинок на пляжі. Вони здійснили кінну прогулянку вздовж узбережжя, інформує Ukr.Media.

Пара, яка побралася у квітні 2022 року, поділилася враженнями в інстаграмі та опублікувала серію фотографій.

Для спільного відпочинку подружжя обрало схожий стиль в одязі — білі сорочки та джинси. На знімках зафіксовано, як пара насолодилася атмосферою морського берега і впевнено трималася в сідлі.

Під час променаду законні ніжно цілувалися. Нікола також позувала біля коня, продемонструвавши стильний образ: вузькі джинси, блузку, зав’язану на талії, сонцезахисні окуляри та обруч у волоссі.

У підписі до публікації йдеться, що цей день залишиться в їхній пам’яті надовго.

Після весілля в ЗМІ з’являлися припущення про напружені відносини Ніколи з матір’ю її чоловіка. Втім, видається, зараз у родині панує гармонія, адже Вікторія Бекхем нещодавно з теплом висловилася про невістку.

Бруклін — найстарший з чотирьох дітей у родині Бекхемів. У нього є два молодших брати — 22-річний Ромео і 20-річний Круз, а також 13-річна сестра Харпер.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1606666 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606666{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Театр імені Заньковецької лишив оригінал, дещо, утім його підкоротивши.

Обидві постановки цікаві, дискусійні та такі, що заслуговують на обговорення та глядацьку увагу. Отже, про те, як працюють львівські театри з драматургією Лесі Українки, розповідаємо докладніше.

Частина перша. Театр імені Марії Заньковецької

Сергій Маслобойщиков на репетиції вистави (фото Христини Король)

Режисером вистави у театрі імені Марії Заньковецької є режисер театру та кіно Сергій Маслобойщиков. Він насамперед відомий такими своїми фільмами, як «Люди майдану», «Український аргумент», «Жозефіна та мишачий король» та недавньою «Ясою». Картина про відповідальність старшого покоління за те, що відбувається тут та тепер ще не виходила в широкий прокат, тож потрібна та змістовна розмова про неї, хочеться сподіватись, попереду. Нещодавно відбулась велика ретроспектива режисера на фестивалі у Роттердамі.

На жаль, не такими відомими є роботи режисера у театрі. А він працював і над «Дон Жуаном» Мольєра (Київський молодий театр), і над «Лісовою піснею» Лесі Українки (театр імені Івана Франка). Тож можна сказати, що до «Камінного господаря» Лесі Українки він підступався з різних боків. І таки підступився.

Історія про найвідомішого у світі звабника у його трактуванні перетворюється на історію про владу, про вплив та підкорення. Хоча пристрасті там не бракує. Емоційне динамічне дійство летить (аж хочеться вжити слово «несеться») надзвичайно швидко, навіть шкода, що п’єсу покоротили. Хотілося б більше подробиць та логіки, яка часом втрачається у деяких вчинках героїв. І більше вистави як такої, бо вона того вартує.

Маслобойщиков також є сценографом, тож немає нічого дивного, що художнє та режисерське рішення перебувають у повній гармонії. Доповнюють їх костюми Даниїли Колот.

Сценографія проста, мобільна та водночас викликає асоціації з бароковими містками та палацами, хоча ані трохи не має барокових деталей. Скоріше ці містки слугують зв’язками між епохами: часами Дон Жуана, модерном Лесі Українки та сучасним баченням сюжету та героїв. І водночас вони роз’єднують героїв.

Так само працюють і костюми. Ми бачимо масивні чорні постаті в об’ємних каптурах, чи то чернечі, чи то постаті чумних докторів. Часом з під них виринають Дон Жуан, Донна Анна, Командор, Долорес, Сганарель…

Тут варто сказати, що більшість акторського складу прекрасно вписана у загальну картину. Сильна та владна Донна Анна у виконанні Соломії Кирилової та Діани Каландарішвілі пробуджує бажання… подивитись виставу з обома акторками по черзі, так точно і так по-різному вони трактують свій образ. Анна тут є господинею, водночас теплою, пристрасною та трохи камінною (цікаво, як це підкреслює її костюм, з якого вона ніби виростає як статуя).

Варто назвати і її партнерів: Володимира Пантелєєва (Командор), Юрія Радіонова (Дон Жуан), Долорес (Інна Калинюк та Олександра Мироненко). У ролі Сганареля – Дмитро Каршневич та Ярослав Федорчук).

Важливим персонажем у виставі є хор під керівництвом хормейстерки Оксани Явдошин. Це складна робота, адже акторам драматичного театру довелось не просто співати, з цим вона давно і успішно дають собі раду. Вони виконують фрагменти творів іспанських композиторів від доби Середньовіччя до бароко, що потребують спеціальної підготовки.

Загалом все склалось. Це цілісне, якісне, емоційне дійство з сильними складниками, які усі разом працюють на спільний задум. Звісно, за бажанням можна знайти й недоліки. Але вистава захоплює, тож такого бажання не виникає.

Це вистава, яку варто дивитись, і як найскоріше, адже на прем’єрних показах вистави глядачі мають змогу бачити факсимільну копію фотографії Лесі Українки, яку вона подарувала своїй подрузі, письменниці Ользі Кобилянській. Фото спеціально надане театру до прем’єри вистави із фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, в експозиції якого можна побачити оригінал фотографії. Надалі Дім Франка і Театр Марії Заньковецької планують спільні заходи з обговорення вистав та літературних творів, на основі яких створені постановки. До слова, Дім Франка свого часу ініціював обговорення вистави театру імені Леся Курбаса «Перехресні стежки».

Копія фотографії Лесі Українки, яку вона подарувала Ользі Кобилянській (фото Facebook театру)

Було цікаво та змістовно, тож хотілося б продовження. Тим більше, що театр Марії Заньковецької до кінця сезону готує ще три прем’єри на різних сценах.

І на завершення: «Камінного господаря» на заньківчанській сцені у 1971 році її ставив режисер Сергій Данченко, а Дон Жуана грали Федір Стригун і Богдан Ступка. Ступка так само зіграв Дон Жуана у фільмі того ж 1971 року у постановці Мирослава Джинджиристого, де Донну Анну зіграла Ада Роговцева.

Але такої драматургії забагато не буває, тому скоро ми розповімо про те, як її побачили у Театрі Лесі.

Фото з вистави Руслана Литвина надані театром імені Марії Заньковецької

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606675 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606675{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Розвідники встановили особи 14 російських музейників, які допомагають викрадати українські культурні цінності та поширюють пропаганду на тимчасово окупованих територіях. Загалом до списку ГУР, в який занесені викрадачі української культурної спадщини, увійшли вже 260 фізичних та 45 юридичних осіб.

Серед причетних до розкрадань артефактів є директорка «Всеросійського історико-етнографічного музею» Іріна Жукова, яка у 2024 році організувала пропагандистську виставку про нібито «історичний зв’язок Донбасу з Росією» на тимчасово окупованій Луганщині, а також директор «Музею великої вітчизняної війни» Алєксандр Школьнік. Зазначається, що на базі музею Школьніка проводили навчання для музейників з тимчасово окупованого Донецька про просування російської версії історії серед відвідувачів музеїв.

«До списку “викрадачів спадщини” внесено також голову служби зовнішньої розвідки РФ Сєргєя Наришкіна, очолювані ним фонд “Історія Вітчизни” та російське історичне товариство, що має 7 філій на тимчасово окупованих територіях України», – повідомили у пресслужбі ГУР.

Розвідка повідомила, що росіяни також проводять археологічні розкопки на ТОТ України, викрадаючи об’єкти культурної спадщини як з музеїв, так і з місць досліджень. Загалом проєкт War&Sanctions підрахував щонайменше 996 об’єктів, які росіяни викрали в окупації.

Щонайменше 164 з них окупанти вкрали на території Криму. За даними ГУР, археологічні об’єкти викрали під час розкопок античних міст «Німфей» і «Пантікапей».

Відкриваєте першу сторінку — і раптом виявляєте, що вже глибока ніч, а ви все ще занурені в захопливий світ, створений автором. У цій підбірці ми зібрали 3 таких твори, які гарантовано не дадуть вам заснути до ранку, інформує Ukr.Media.

“Тринадцята казка” Діана Сеттерфілд

Цей дебютний роман британської письменниці миттєво став бестселером, підкоривши серця читачів по всьому світу. “Тринадцята казка” — готичний роман, повний таємниць, загадок і несподіваних поворотів сюжету.

Головна героїня, дочка букініста Маргарет Лі, отримує несподівану пропозицію від знаменитої, але дуже потайної письменниці Віди Вінтер. Віда, відома своїми вигадками про власне минуле, нарешті вирішує розповісти правду про своє життя і просить Маргарет стати її біографом.

По мірі того, як Маргарет занурюється в історію Віди, вона виявляє, що правда може бути набагато дивнішою і страшнішою, ніж будь-яка вигадка. Роман просякнутий атмосферою старовинних англійських маєтків, сімейних таємниць і привидів минулого. Сеттерфілд майстерно переплітає кілька часових ліній, тримаючи читача в напрузі до самого кінця.

Мова роману багата й образна, що робить читання ще більш захопливим. Ви будете жадібно перегортати сторінки, намагаючись розгадати всі загадки разом з Маргарет, і не зможете зупинитися, поки не дійдете до останньої сторінки. А ще тут можна зустріти безліч алюзій на твори Уілкі Коллінза, Дафни Дюмор’є, Джейн Остін і сестер Бронте.

“Потяг убивць” Ісака Котаро

Якщо ви любите детективи і трилери, то ця книга японського письменника Ісаки Котаро точно не дасть вам заснути. “Потяг убивць” — захопливий роман, дія якого розгортається в обмеженому просторі потяга, що створює додаткову напругу.

Сюжет книги закручується навколо групи найманих убивць, які волею випадку опиняються в одному потязі. Кожен з них має свою мету, але поступово стає зрозуміло, що їхні місії якимось чином пов’язані. У міру розвитку подій читач занурюється в складну павутину інтриг, зрад і навіть досить несподіваних союзів…

Автор, Ісака Котаро, прекрасно виписує характери персонажів, створюючи кожного з них унікальним і незабутнім. На вас чекає захопливий сюжет, динамічна розповідь, а також багато чорного гумору. А фінал книги буде абсолютно непередбачуваним — недарма ж вона стала національним бестселером в Японії!

“Головоломка” Франк Тільє

Франк Тільє відомий своїми похмурими трилерами, і “Головоломка” — один з найкращих прикладів його творчості. Ця книга — психологічний трилер, наповнений мороком, страхом і безвихіддю, занурює читача у свій неймовірний світ вже з перших сторінок.

У покинуту психіатричну лікарню, розташовану високо в горах, привозять вісім осіб — любителів квестів. Однак правила загадкової гри “Параноя”, в яку вони вв’язалися, нікому не відомі. Потрапити в цю гру було вкрай складно, але нагорода, обіцяна за перемогу — 300 тисяч євро — має переважити все. От тільки раптом виявляється, що на кону стоїть не лише велика сума грошей, але й життя.

“Головоломка” тримає читача в напрузі до самого фіналу. Головному герою (а разом з ним і читачеві) належить зіграти в дуже небезпечну і незвичайну гру, результат якої залишається під питанням. Автор вміло грає зі сприйняттям читача, змушуючи сумніватися в реальності того, що відбувається.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1606583 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606583{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

24 березня, понеділок

Концерт «Наш Білозір – 70!»

Музична подія, присвячена легендарному українському композитору. Його пісні звучатимуть у виконанні:

• Оксани Білозір
• Мар’яна Шуневича
• Павла Табакова
• «Ватри 80-х» та інших.

Ігор Білозір (на фото) – видатний український композитор та виконавець, народний артист України, лідер вокально-інструментального ансамблю «Ватра». Талановитий митець називав себе учнем Володимира Івасюка та залишив по собі багатюще творче надбання. Ігор Білозір був різносторонньою людиною: знявся у кіно, любив футбол і театр, надихався творчістю The Beatles, українськими казками й піснями. Та найяскравішим був саме музичний талант митця. На жаль, життя композитора трагічно обірвалося в 45 років. 2025 рік на Львівщині проголошено Роком Ігоря Білозіра.

До програми концерту, присвяченого 70-річчю Ігоря Білозіра, увійдуть найулюбленіші пісні публіки – «Ніби вчора, моя мамо», «Весільний марш», «Коханий», «Пшеничне перевесло», «Лицарі», «Мамина світлиця» та інші.

Львівська опера, 19:00

25 березня, вівторок

Презентація нової книги Сергія Жадана «Арабески»

В рамках освітньо-комунікаційного «Хартія Туру» на підтримку 13-ї бригади НГУ «Хартія» відбудеться серія літературних зустрічей з Сергієм Жаданом (на фото), під час яких письменник презентуватиме свою нову книгу «Арабески», розповідатиме про історію, цінності та філософію бригади, а також відповідатиме на запитання гостей.

«Арабески» ‒ це книга про людей, які змінюються разом із часом. Дванадцять історій сплітаються в єдиний візерунок, де минуле перегукується із теперішнім, а голоси героїв звучать у просторі змін і випробувань. Це книга про відповідальність, пам’ять, силу та ніжність, які визначають сьогоднішню реальність.

Будинок офіцерів, 19:00

26 березня, середа

Перегляд фільму «Кілометр» Ганни Тихої та зустріч із режисеркою

«Кілометр» розповідає про ситуацію, в який опинилася родина Любих. Коли російські війська почали наступ на Київ, всі члени родини, крім Романа, перебували у будинку в Ірпені, що дуже швидко опинився на межі окупації. Не маючи змоги потрапити в будинок і побачитись з рідними, Роман близько місяця щодня працював на ірпінському напрямку аеророзвідником. Перебуваючи на відстані в межах кілометра від рідних, він спостерігав переміщення ворога і нерідко пролітав над їхнім будинком.

Після показу відбудеться розмова з режисеркою.

Муніципальний мистецький центр, 18:00

27 березня, четвер

«(Не)Загублені плівки: спадок Ігоря Білозіра»

У виставковому просторі «Дому Звуку», що знаходиться в історичній будівлі «Львівського радіо», відбудеться подія, присвячена дню народженню музиканта та композитора Ігоря Білозіра (на фото).

«(Не)Загублені плівки: спадок Ігоря Білозіра» – публічна розмова про електрік-фолк, євродиско та відродження ВІА «Ватра» під керівництвом Ігоря Білозіра у 1979 році. 24 березня автору виповнилося б 70 років, тож команда ЛКП «Львівське радіо», в приміщеннях якого певний час існувала студія звукозапису Білозіра, говоритиме та слухатиме записи виконавця.

Спікери події:

• Остап Мануляк – композитор, музикознавець, доцент Львівської національної музичної академії;
• Юрій Кедринський, Зеновій Левковський – учасники ансамблю «Ватра»;
• Петро Запотічний – український поет-пісняр, радіожурналіст.

Зареєструватися на подію можна тут.

Дім Звуку, 18:30

28 березня, п’ятниця

Поетичний вечір Галини Крук

Галина Крук ‒ дуже важлива й видима постать сучасної української культури та літератури, культурна дипломатка, що безупинно адвокатує Україну перед світовою спільнотою. Українська письменниця, перекладачка та дослідниця літератури, членкиня Асоціації українських письменників й Українського ПЕНу, учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів, а також поетичних аудіовізуальних проєктів, кандидатка філологічних наук, викладачка ЛНУ ім. Івана Франка.

Її англомовна збірка поезії «A Crash Course in Molotov Cocktails» («Прискорений курс із коктейлів Молотова») у 2024 році ввійшла у короткий список ( 5 позицій) однієї з найпрестижніших поетичних нагород Griffin Poetry Prize 2024.
Крім того, вона здобула перемогу на премії Sundara Ramaswamy Prize (Премія Сундари Рамасвамі), що присуджується за перекладену книжку поезії, опубліковану американським видавництвом Arrowsmith Press.

До найновішої книжки Галини Крук «Стається і не перестає», виданої у видавництві «Абабигаламаги», увійшли найновіші її поезії, написані упродовж останніх 10 років, а також вибрані вірші з усіх її попередніх збірок.

Модеруватиме поетичний вечір Ростислав Кузик, поет, прозаїк, перекладач, перформер.

Книгарня «Є», просп. Свободи, 7, 19.00

Показ фільму «Пес-примара: Шлях самурая»

Можна буде побачити відреставровану версію культового фільму Джима Джармуша «Пес-примара: Шлях самурая» 1999 року. Це неонуар про найманого вбивцю, який працює на мафію і дотримується самурайського кодексу, своєрідний привіт від режисера фільмам Жана-П’єра Мельвілля.

У цьому фільмі зійшлося кілька шарів: бажання Джармуша попрацювати з Форестом Вітакером, любов до самураїв та ідея зняти фільм про людину, яка дотримується набору правил, який давно не актуальний у сучасному світі. На додачу до всього ‒ саундтрек від відомого американського репера RZA.

Jam Factory Art Center, 18:30

29 березня, субота

Велика дегустація Gigi Winery та показ фільму «Хороший рік»

Теруар виноробні Gigi Winery, розташованої в мальовничій Вінницькій області, славиться своїми винами, які стали лауреатами міжнародних конкурсів. Етикетки вин оздоблені картинами відомого художника Гели Думбадзе. Фільм «Хороший рік» (на фото – кадр з фільму) ‒ вільна екранізація роману Пітера Мейла. Макс Скіннер ‒ успішний трейдер з Лондона, який після смерті дядька Генрі успадкував виноробне господарство в Провансі. Герой приїжджає до Франції, щоб продати маєток і землі. Через нещасний випадок в басейні Макс спізнюється на літак і заочно свариться з босом, отримуючи відсторонення від роботи на деякий час. Скіннер починає замислюватися: а чи правильно він жив раніше? Режисер фільму ‒ Рідлі Скотт («Гладіатор»). У головних ролях – Рассел Кроу («Ігри розуму»), Маріон Котіяр («Життя в рожевому світлі»).

Перегляд фільму «Ульяненко без цензури» Юлії Шашкової та розмова з режисеркою

Це перший фільм, що оповідає історію Олеся Ульяненко (на фото), «першого і на сьогодні останнього офіційно забороненого письменника незалежної України». Олесь Ульяненко – автор близько 20 романів, народився у м. Хорол у 1962 році. У 1997 став наймолодшим лауреатом національної премії ім. Шевченка за роман «Сталінка». У 2006 був підданий анафемі від РПЦ за роман «Знак Саваофа», у 2009 оголошений порнографом, його роман «Жінка його мрії» був офіційно заборонений, як порнографічний і вилучений з продажу.

Ульяненко відстоював своє право на свободу творчості у суді і у 2010 після перемоги і перевидання «Жінки його мрії» – був знайдений мертвим у своїй квартирі. Обставини його смерті багато його друзів вважають підозрілими і до кінця не розслідуваними.

У фільмі використані численні хронікальні архівні кадри з Ульяненком, що були зібрані протягом майже 10 років після його смерті.

Фільм представлятиме режисерка Юлія Шашкова.

Львівський муніципальний мистецький центр, 18:00

23 березня, неділя

Вистава «Конотопська відьма»

Вистава Івана Уривського «Конотопська відьма» (на головному фото), яку він поставив у київському театрі імені Івана Франка, стала сенсацією у театральному світі країни.

Режисер Іван Уривський давно та плідно працює саме з класичною літературою. Він не боїться спрощувати та коротити сюжети та робити твори зі шкільної програми такими, що подобаються не лише вчителям, але й учням. Тим не менше, при усьому вільному поводжені з літературою він залишається у межах її меседжів та якості текстів.

Так, він робить українську класику сучасною, вписуючи у класичний текст сучасні меми чи перекидаючи містки між «тоді» та «тепер». Проте, не зраджуючи здоровому глузду та доброму смаку.

Певні знахідки у виставі, зокрема прямо таки макбетівське тріо відьом, що від початку та до кінця супроводжує дію як античний хор вписує виставу у давні театральні та співочі традиції, а її шалений ритм відповідає тому, до якого звик сучасний глядач.

Театр ім. Марії Заньковецької, 14:00; 18:00

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1606655 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1606655{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Організатори також додають, що це буде чудова можливість поринути в атмосферу незабутньої музики. Цей концерт також стане подарунком для справжніх поціновувачів музики, адже програма охоплює відомі класичні твори та улюблені хіти в інструментальному звучанні:

• саундтреки легендарного Ганса Ціммера;
• хіти Coldplay, Adele, Hurts, «Океану Ельзи», «Без Обмежень», «Скрябіна», Shumei та багатьох інших;
• нову авторську музику, що поєднує класику та сучасність.

Солодкий подарунок та ігристе для всіх гостей! Особливу атмосферу вечора створить чарівне звучання скрипки, роялю у супроводі струнних при світлі тисячі свічок, яке перенесе гостей у світ музичної гармонії.

«Ми завжди мріяли створити вечір, сповнений акустичної краси та душевності. Цього разу наша мрія втілиться у стінах Львівської філармонії, і ми щиро запрошуємо вас стати частиною цієї події», – діляться Олександр та Юлія Божик.

Не пропустіть можливість поринути в атмосферу незабутньої музики, яка залишить слід у вашому серці!

Квиток на концерт стане найкращим подарунком собі та близьким! Встигніть забрати кращі місця за посиланням або в касі філармонії.