@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1613558 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1613558{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

В Азербайджані скасовують усі культурні заходи, які планували провести російські державні або приватні організації. Це стосується концертів, вистав, фестивалів, виставок та інших подій. Причиною стали масові затримання азербайджанців у Єкатеринбурзі, під час яких, за даними ЗМІ, силовики застосовували насильство за етнічною ознакою.

В Мінкульті наголосили, що рішення ухвалено у зв’язку з демонстративними, цілеспрямованими і позасудовими вбивствами та актами насильства, вчиненими правоохоронними органами Росії проти азербайджанців у Єкатеринбурзі.

Як пише AZERTAC, 27 червня російські силовики провели спецоперацію за місцями проживання азербайджанців у Єкатеринбурзі та області, затримавши членів родини Сафарових, яких звинувачують у замовних вбивствах на початку 2000-х років.

У цій справі затримали братів Аяза, Мазахіра та Акіфа Сафарових, їх взяли під варту на 22 дні. Суд також обере запобіжний захід ще одному підозрюваному — Шахіну Мамедалі огли Лалаєву. Крім цього, під час операції загинули двоє братів та ще кілька людей отримали поранення.

Нагадаємо, Кабінет міністрів Азербайджану посилив правила перебування для громадян Росії. Рішення прийняли після авіакатастрофи азербайджанського літака, в якого поцілила російська ракета над територію біля російського міста Грозний. Обмеження для росіян почали діяти з 1 січня 2025 року.

Є мелодії, які не просто звучать, а залишають після себе особливий слід — майже як спогад, який повертається, щойно на мить заплющуєш очі. Саме такою музикою для багатьох стала творчість німецького композитора Франка Дюваля, інформує Ukr.Media.

Він народився у 1940 році в Берліні. Спочатку навчався акторської та вокальної майстерності, грав на сцені, займався танцем. Та справжнє визнання прийшло завдяки музиці — атмосферній, м’якій, мелодійній, що ніби розчиняється у просторі.

З 1970-х років Дюваль поступово став однією з ключових фігур у німецькій музиці для кіно й телебачення. Його композиції звучали у таких популярних серіалах, як «Деррік», «Старий», «Всі мої доньки», і саме через ці роботи його ім’я дізналися далеко за межами Німеччини.

У чому ж особливість його музики? Більшість композицій Дюваля побудовані на мінімалістичних синтезаторних партіях, плавних гармоніях та повторюваних мелодійних мотивах. Він майже не використовував складних ритмічних структур — натомість вибудовував звуковий простір, у якому домінували спокій, легка печаль і світла ностальгія.

Власне, завдяки цій емоційній чистоті його музику часто називали ідеальним фоном для романтичних моментів. Не дивно, що на дискотеках пізнього СРСР повільні композиції Франка Дюваля стали одними з найвідоміших — вони лунали приблизно з 1985 року, хоча офіційні релізи часто були недоступні, і слухачі здобували записи завдяки “піратським” копіям. Особливо популярною стала композиція «Touch My Soul», яка й досі асоціюється з тією епохою для багатьох слухачів зі Східної Європи.

Варто згадати, що тексти до пісень Дюваля писала його дружина Калина Малойер. Вона не просто підбирала слова — її лірика гармонійно перепліталася з музикою, доповнюючи звучання темами любові, самотності, пошуку внутрішнього спокою. Це був не формальний тандем, а справжня творча співпраця, де музика та слово зливалися у єдине ціле.

Попри те, що деякі критики закидали Дювалю одноманітність, його стиль залишався послідовним — він свідомо уникав надмірної складності, натомість концентрувався на створенні емоційної атмосфери. В цьому була і сила, і своєрідне обмеження його музики — але, можливо, саме завдяки простоті вона змогла знайти таку широку аудиторію.

Цікавим аспектом його кар’єри стали продюсерські проєкти. Наприклад, альбом «Feel Me» голландської співачки Інгрід Кап (1982) або робота з групою «Orphée» (1983) демонструють, як Дюваль умів переносити власну естетику у творчість інших артистів — зберігаючи фірмову мрійливу атмосферу, але адаптуючи звучання під виконавця.

Після кількох десятиліть тиші композитор несподівано нагадав про себе. У 2021 році Франк Дюваль випустив альбом «Lonesome Fighter». Це була своєрідна точка повернення — альбом звучить більш зріло, з відтінком меланхолії, що природно перегукується з віком самого автора. На той момент йому виповнилося 80 років.

Його творчість складно оцінювати через призму трендів чи модних жанрів. Вона скоріше створює простір, у якому кожен може залишитися наодинці з власними почуттями. Саме це пояснює, чому для когось музика Франка Дюваля була лише саундтреком до вечірніх розмов, а для інших — фоном для внутрішніх мандрів і спогадів, що повертають у найтепліші куточки пам’яті.

Сьогодні Netflix офіційно випустив завершальний, третій сезон серіалу «Гра в кальмара». І навіть якщо ви ще не встигли його переглянути, складно оминути ту хвилю суперечливих вражень, яку він уже встиг залишити. Здається, цей фінал ще довго залишатиме по собі післясмак — для когось гіркий, для когось задумливий, а для декого відверто розчаровуючий, інформує Ukr.Media.

З чим нас залишає третій сезон: ігри чи трагедія?

Без занурення у спойлери, важко не відзначити, що фінальний сезон кардинально відрізняється від першого вибухового успіху шоу. «Гра в кальмара» завжди була більше, ніж просто змагання на виживання. Вона говорила про тіньові сторони сучасного суспільства: борги, соціальну нерівність, знецінення людського життя заради видовища.

Третій сезон робить ще сміливіший крок — гра майже відходить на другий план, поступаючись місцем внутрішньому надлому головного героя Сон Гі Хуна (Лі Джон Дже) та розкриттю механізмів самої системи. Якщо перші сезони тримали глядача на нервовому очікуванні чергового випробування, тепер серіал більше схожий на психологічний трилер із соціальними підтекстами. Цей вибір і став головною причиною розколу серед фанатів і критиків.

Чому критики розійшлися у думках?

Корейські та міжнародні оглядачі не змогли дійти згоди. Чимало видань критикують сезон за надмірну «мрачність», уповільнений темп і майже повну відсутність драйву, який був характерним для початку серіалу. Видання The Hollywood Reporter відверто назвало фінал «незадовільним», тоді як IndieWire порівняв його з похмурою метафорою про людську приреченість.

Та чи справді це недолік? Дехто вбачає у цьому логічний розвиток історії. Зокрема, Hollywood Handle відзначає, що третій сезон хоч і позбавлений видовищності, але шокує по-іншому — через психологічну оголеність персонажів, візуальну роботу операторів та суворий підтекст.

Фактично, ми бачимо класичний поділ: для когось «Гра в кальмара» — це насамперед екшен і шокові ігри, для інших — притча про людську жорстокість і систему, що перемелює індивіда.

Глядачі: розгубленість, іронія та невдоволення

Соцмережі вибухнули мемами, сарказмом і фрустрацією. Частина фанатів визнає: третій сезон втомлює, залишає більше запитань, ніж відповідей, і позбавлений тієї напруги, за яку багато хто полюбив серіал.

«Треба було зупинитися після першого сезону», — пишуть розчаровані глядачі. Інші кепкують: «Я переміг — навіть другий сезон не дивився». Водночас з’являється чимало голосів, які підкреслюють драматизм і глибину тем, котрі серіал порушує нині — теми провини, безвиході, руйнування ілюзій.

Цікаво, що саме брак «ігор» став однією з найбільших претензій. Але чи не логічно це, враховуючи шлях, який проходить Гі Хун — від учасника до людини, яка хоче зруйнувати саму структуру гри?

Несподівані обличчя: Кейт Бланшетт замість V

Довгоочікуваний камео зірки BTS Техьона, про яке роками ходили чутки, так і не відбулося, чим розчарувало частину фанбази. Натомість серіал зробив хід, який мало хто очікував: поява Кейт Бланшетт у ролі нової вербувальниці.

Її персонаж — холодна, іронічна, майже відсторонена — не просто вводить нову фігуру у гру. Вона — символ наступної фази, місток між знайомою нам корейською реальністю і майбутнім франшизи, що невідворотно рухається за океан.

«Squid Game: America» — ризикований експеримент чи нове дихання?

Поява Бланшетт — не випадковість. Netflix офіційно підтвердив запуск американського спін-офу «Squid Game: America», який зрежисує Девід Фінчер. Якщо згадати його фільмографію — «Бійцівський клуб», «Сім», «Соціальна мережа» — стає очевидно: нас чекає ще похмуріше, ще більш психологічно загострене бачення гри.

Чого варто очікувати? Соціальні виклики американського суспільства напрочуд добре лягають у канву серіалу: борги за освіту, бездомність, расова напруга, медичні банкрутства — список можна продовжувати. З огляду на це, «Squid Game: America» має потенціал не просто скопіювати успіх корейського оригіналу, а трансформувати його під новий культурний контекст.

Що залишається глядачеві?

Третій сезон — це не про видовища. Це про зламані ідеали, втрату віри у справедливість і неможливість залишитися осторонь, коли ти вже торкнувся «гри».

Чи є це гідним завершенням? Питання відкрите. Одні побачать у цьому глибину і чесність, інші — затягнутість і депресію. Але одне можна сказати точно: Цей серіал не женеться за тим, щоб усім сподобатися — він готовий викликати обурення, якщо це необхідно для чесної розповіді.

Попереду — новий етап. Американський. І схоже, на справжній фінал нам ще доведеться чекати.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1613504 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1613504{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Окрім Олеського замку (замку Даниловичів), суд зобов’язав відповідальні органи виготовити облікову документацію на інші пам’ятки місцевого та національного значення на території селища Олесько Буської територіальної громади. Ідеться про такі пам’ятки:

• костел святої Трійці;
• костел святого Йосифа;
• келії та монастир Капуцинів.

«Встановлено, що органом місцевого самоврядування не було виготовлено облікової документації на вказані пам’ятки культурної спадщини. Як наслідок, вони були відсутні у Державному реєстрі, що могло призвести до протиправного їх відчуження», – ідеться в повідомленні прокуратури.

За інформацією прокуратури, рішення суду про виготовлення облікової документації на пам’ятки виконане повністю. Документація відправлена в міністерство культури для рішення про внесення пам’яток у відповідний державний реєстр.

Реагуючи на порушення щодо дотримання вимог пам’яткоохоронного законодавства, прокуратура звернулася з відповідним позовом до суду, який задоволено у повному обсязі.

На сьогоднішній день рішення суду виконано повністю, відповідна облікова документація виготовлена та скерована на погодження у Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Нагадаємо, у вересні 2024 року завідувачем музею-заповідника «Олеський замок» став Ігор Зінкевич, депутат ЛМР від партії «Варта». Замок є підрозділом Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1613516 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1613516{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Нагадаємо, у період з грудня 2019 року до грудня 2024 року УІНП очолював Антон Дробович, перед тим – Володимир В’ятрович. З грудня 2024 року виконувачкою обов’язків керівниці УІНП стала Юлія Гнатюк.

Що відомо про Олександра Алфьорова

Олександр Алфьоров – кандидат історичних наук, теле- та радіоведучий, громадський та військовий діяч. Автор однойменного науково-популярного ютуб-каналу.

З 2010 року Алфьоров був науковим співробітником Інституту історії України НАН України. Він є автором, співавтором та упорядником 15 книг і понад 100 наукових статей. У 2014-2015 роках очолював пресслужбу полку «Азов».

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Олександр Алфьоров став офіцером ССО «Азов-Київ». У вересні 2022 року офіцер долучився до групи гуманітарної підготовки відділення психологічної підтримки персоналу (морально-психологічного забезпечення) 3-ї окремої штурмової бригади. Має звання майора запасу. Одночасно був головою експертної групи з дерусифікації в Києві.

У травні 2025 року Алфьоров повідомив про звільнення зі Збройних сил через сімейне рішення. У чоловіка – троє дочок та двоє синів.

Дружина історика Тетяна є власницею магазину речей, які популяризують українську історію Alf’orov Shop.

6 червня з нагоди Дня журналіста Олександр Алфьоров та ще 29 українських медійників отримали від президента Володимира Зеленського орден «За заслуги» III ступеня.

Літні книги асоціюються у мене з палючим сонцем, морем, яскравими фарбами природи, подорожами та пригодами, з часом, проведеним на дачі або в селі, а також з дитинством, інформує Ukr.Media.

Сьогодні я підготував для вас добірку пʼяти книг, які подарують теплий сонячний настрій.

Паоло Джордано “І навіть небо було нашим”

Щороку в серпні батько привозить Терезу до бабусі, хоча героїня не любить ці поїздки, адже там вона не знає, чим себе зайняти, цілими днями знемагаючи від нудьги. У 14 років Тереза знайомиться з трьома місцевими хлопцями із сусідньої ферми, що визначає все її подальше життя. З того часу кожен серпень вона проводить у їхній компанії. Незважаючи на те, що в їхньому розпорядженні лише один місяць на рік, вони стають дуже близькими друзями. Але темні події стають на шляху міцної дружби.

Сью Монд Кідд “Таємне життя бджіл”

Цей роман просякнутий атмосферою спекотного літа, запахом меду, яскравими фарбами та зцілюючим душевним теплом.

Історія мене дуже затягнула з перших сторінок, що дуже рідко. Чотирнадцятирічна Лілі живе з байдужим батьком, який досить жорстокий у її вихованні. Мама дівчинки загинула, коли Лілі було лише 4 роки: випадковий постріл забрав її життя під час чергової родинної сварки. Хто ж у всьому винен — батько чи сама Лілі? З дитинства вона носить величезний тягар провини і гріха, що непосильно ще для зовсім юної героїні.

Лілі почувається самотньою, адже все ще оплакує смерть матері, а рідною людиною вважає лише чорношкіру няню Розалін. Але трапляються жахливі події, через які Лілі розуміє, що їй час покинути рідний будинок, втекти від жорстокого батька, визволивши з ув’язнення улюблену няню.

Люсі Мод Монтгомері “Енн із Зелених Дахів”

Енн — кругла сирота, яка не мала дитинства, адже в прийомних сім’ях і в притулку їй доводилося працювати нарівні з дорослими. Її життя сповнене гіркотою і нездійсненими надіями.

Прибувши на острів Принца Едуарда, рудоволоса дівчинка вірить, що нарешті знайшла будинок, про який завжди мріяла. Але її нові прийомні батьки збентежені, адже вони просили надіслати їм хлопчика, який допомагав би їм на фермі. Спочатку вони вважають дівчинку дивною, адже та постійно потрапляє в якісь невдачі, але поступово невгамовний оптимізм, багата фантазія, добродушність Енн підкорюють їх і мешканців Авонлеї.

Пітер Мейл “Рік у Провансі”

Якось подружня пара вирішує ризикнути, заплющивши очі на всі докази розсудливості і здійснивши те, про що мріє багато хто, але не наважується. Вони купили старий фермерський будинок на півдні Франції і розпочали зовсім нове життя, сповнене гастрономічних радостей, несподіваних відкриттів та смішних пригод. Перший прожитий у Провансі рік виявився настільки багатим на яскраві враження, що надихнув Пітера Мейла на створення книги, що миттєво стала міжнародним бестселером.

Книга сповнена анекдотів. Автор ділиться з читачами безліччю смішних історій на тему труднощів, з якими він зіткнувся, будучи новою людиною в Провансі. Також роман наповнений проникливими культурними спостереженнями, розкриває спосіб життя французів, їхнє ставлення до їжі та вина. Апетитні описи французької кухні надихають читачів пробувати нові смаки та рецепти. А які чудові описи природи Провансу! Загалом ця книга створена для літнього читання.

Кадзуо Ісігуро “Клара і сонце”

Це зворушлива камерна історія про ляльку-андроїда та її дружбу з дівчинкою, чотирнадцятирічної Джозі, яка є її господинею. При цьому така казкова історія поміщена в тривожну і пізнавану реальність, в якій риси сучасності чудово поєднуються з рисами майбутнього.

У цьому світі кожному підлітку купують штучного друга, який має допомогти своєму господареві в соціалізації та подоланні самотності. Тільки ось до роботів, які мають свідомість і унікальні риси характеру, ставляться холодно, а іноді і жорстоко…

Ще я хочу вам порадити створювати “літній читацький куточок” — це може бути гамак, зручне крісло на балконі, місце біля відкритого вікна. Додаю прохолодний напій та, можливо, легку фонову музику без слів. Такий ритуал допоможе швидше поринути в атмосферу книги та отримати максимальне задоволення від читання.

Дмитро Гордон нагадав шанувальникам, якою була Ірина Білик на світанку своєї кар’єри. Журналіст поділився архівним фото 1996 року. У повідомленні, що з’явилося на його сторінці в блозі, співачка показана зовсім молодою. Тоді їй було близько 26 років, інформує Ukr.Media.

Для фото артистка позувала з короткою зачіскою і яскравим макіяжем, що виразно підкреслює очі, а також — у блискучій синій сукні. У такому образі її впізнати сьогодні складно — з часом стиль співачки змінився кардинально. Білик нині відома насамперед як ефектна білявка з довгим волоссям та іншими уподобаннями в макіяжі.

Помітно трансформувався і сам Гордон: на фото 90-х він ще з темним волоссям. Дмитро був убраний у класичний костюм і краватку.

Тоня Матвієнко в інтерв’ю Маші Єфросиніній поділилася подробицями криз у своєму шлюбі з Арсеном Мірзояном. За вісім років спільного життя пара неодноразово переживала моменти, коли здавалося, що їхні стосунки можуть прийти до розриву, інформує Ukr.Media.

За словами Тоні, перша значна криза сталася після народження їхньої доньки Ніни. Під час декретної відпустки їй не вистачало уваги від чоловіка, захопленого кар’єрою. Як розповіла співачка, вона кілька разів висловлювала своє невдоволення через те, що Арсен не спромігся навіть просто зателефонувати. Зрештою, Матвієнко сказала чоловікові, що не може так більше жити, і якщо він не змінить своє ставлення, то має її відпустити. Почувши ці слова, Арсен став приділяти більше уваги дружині, і їхні стосунки налагодилися.

Другим ударом для пари стала смерть Ніни Матвієнко, матері Тоні. Артистка пригадала, що тоді закрилася в собі, а Арсен не знав, як її підтримати. Він вирішив її не турбувати, але Тоня потребувала іншого — підтримки та розуміння. Потім Арсен усвідомив, що потрібно проявити чуйність.

Що входить у програму

Цей вечір стане справжньою подорожжю у часі, де прозвучать улюблені пісні, що об’єднують покоління.

Програма концерту – це шана великим українським митцям: Володимиру Івасюку, Назарію Яремчуку, Квітці Цісик, Миколі Мозговому, Ігорю Білозіру та іншим. Публіка почує такі знакові композиції, як «Червона рута»,«Я піду в далекі гори», «Стожари», «Смерекова хата» та багато інших, що назавжди увійшли в історію української музики.

Музичну програму виконає академічний інструментальний ансамбль солістів «Високий Замок», а яскраве вокальне наповнення забезпечать: Павло Табаков, Оксана Караїм, Олег Лихач, Ірина Доля, Петро Радейко, Анастасія Чубінська. Ведуча вечора – Ольга Гошовська.

Особливу атмосферу створить освітлення свічками, а кожного гостя чекатиме приємний сюрприз – ігристе та солодкий подарунок.

Це не просто концерт – це музичний вечір пам’яті, любові й вдячності тим, хто творив українську естраду.

Квитки доступні онлайн та у касі філармонії.

Щоб не стикатися з подібними докорами в громадському транспорті та на дитячих майданчиках, варто змалку прищеплювати своєму дитяті хороші манери. З яких почати? Читайте в нашій статті, інформує Ukr.Media.

8 правил хорошого тону, які необхідно прищепити малюку

1. Вибачатися. Якщо дитині потрібно звернутися до дорослого або привернути до себе увагу, варто навчити її застосовувати слово «Вибачте» на початку фрази.

Уміння визнавати власні помилки у взаємовідносинах з однолітками також буде не зайвим.

Навчити вибачатися щиро — це не просто сказати “вибач”. Це про розуміння, що твої дії можуть завдати комусь болю чи незручностей (емоційних чи фізичних), і прагнення це визнати та, можливо, виправити. Це фундамент емпатії та відповідальності за свої вчинки. Це також вчить, як “ремонтувати” стосунки після конфліктів.

• Показуйте власним прикладом, як ви вибачаєтеся перед дитиною, партнером чи іншими людьми, якщо припустилися помилки (навіть дрібної). Пояснюйте чому ви вибачаєтеся.
• Поясніть різницю. “Вибачте” — на початку фрази ввічливо сигналізує про бажання поговорити, а “вибач” — це реакція на конкретну ситуацію, коли хтось постраждав.
• Не примушуйте до автоматичного “вибач”: Замість “Скажи ‘вибач’!” запитайте: “Подивись, Петрик засмучений. Що сталося? Як ти гадаєш, що можна зробити, щоб він відчув себе краще?”. Допоможіть дитині усвідомити наслідки її дій.
• Вчіть “ремонтувати”: Вибачення може супроводжуватися діями. “Вибач, що забрав іграшку без дозволу. Ось, візьми її назад.” Це набагато цінніше, ніж просто слово.
• Обговорюйте почуття: Говоріть про те, як почуваються люди, коли на них кричать, їх штовхають чи забирають їхні речі.

2. Не запізнюватися. Багато хто вважає відсутність пунктуальності — смертельним гріхом. Ну, або як мінімум, неповагою до оточуючих. Коли людина запізнюється, вона, ніби показує, що її час набагато важливіше за ваш. А це жахливо неввічливо. Іноді запізнень уникнути неможливо, але слід привчати малюка поважати час інших людей і не запізнюватися на зустрічі.

Пунктуальність — це не тільки про повагу до часу інших, але й про відповідальність, організованість та надійність. Дитина, яка звикає до певного режиму та розуміє цінність вчасного прибуття, краще адаптується до школи та майбутнього робочого життя. Це також допомагає уникнути стресу та поспіху.

• Вік має значення: Маленькі діти не мають абстрактного поняття часу. Починайте з конкретних речей: “Ми виходимо після того, як одягнемо черевики”, “Мультфільм почнеться, коли стрілка буде тут”.
• Створюйте рутину: Встановіть чіткі правила для ранкового збирання, вечірніх ритуалів. Це допоможе дитині знати, що очікувати, і прискорить процеси.
• Використовуйте таймери та візуальні підказки: Пісочний годинник, таймер на телефоні або список завдань з картинками (“одягнутись”, “почистити зуби”) можуть допомогти дитині орієнтуватися.
• Пояснюйте наслідки (без залякування): “Якщо ми вийдемо пізніше, ми пропустимо початок вистави/закриття улюбленого магазину/зустріч з другом”. Це допомагає зрозуміти, чому важлива вчасність.
• Виходьте заздалегідь: Плануйте час з запасом, особливо з дітьми. Не розраховуйте, що все пройде ідеально і за планом.
• Показуйте приклад: Чи часто ви самі запізнюєтесь? Діти копіюють нас.

3. Дякувати. «Спасибі» і «Будь ласка» повинні щільно оселитися в мовленні наших дітей. Адже зовсім не складно оцінити зусилля іншої людини. Ці «чарівні» слова допоможуть проявити повагу і визнати заслуги іншої людини. А це завжди приємно.

Навчити дитину дякувати — це про розвиток почуття вдячності. Вдячні люди щасливіші, вони більше цінують те, що мають, і краще будують стосунки з іншими. Це також вчить дитину помічати доброту і зусилля оточуючих, а не сприймати все як належне. “Будь ласка” вчить просити ввічливо, а не вимагати.

• Нехай це буде щиро, а не просто слово: Пояснюйте, що “дякую” — це спосіб показати, що ти цінуєш те, що для тебе зробили. “Дякую, що допоміг мені зібрати кубики”, “Дякую за смачний обід”. Будьте конкретними.
• Моделюйте вдячність: Регулярно дякуйте дитині (“Дякую, що так швидко одягнувся!”), партнеру, касиру в магазині, водію автобуса. Показуйте, що це нормальна частина спілкування.
• Заохочуйте помічати добро: Наприкінці дня можна запитати: “За що ти сьогодні можеш подякувати? Може, хтось тобі допоміг, чи ти отримав щось приємне?”
• Навчіть просити з “Будь ласка”: Якщо дитина просить щось без “будь ласка”, можна м’яко нагадати: “Як ми просимо?”, або просто помовчати, дивлячись на неї, доки не додасть “будь ласка”.
• Покажіть взаємозв’язок: “Коли ти кажеш “дякую”, людина розуміє, що тобі це було важливо, і їй приємно”.

4. Не перебивати. Як же їм важко дочекатися, поки дорослі закінчать свої нескінченні розмови. Але таку витримку просто необхідно розвинути у своєї дитини. Винятком є лише ситуації, коли сталося щось надзвичайне і ваша увага необхідна саме зараз.

Уміння слухати і не перебивати розвиває терпіння, саморегуляцію та повагу до співрозмовника. Це критично важлива навичка для ефективного спілкування в будь-якому віці — в школі, на роботі, в особистих стосунках. Це також вчить дитину, що думки інших людей мають цінність.

• Навчіть сигналу “зачекай”: Домовтеся з дитиною про невербальний сигнал (наприклад, покласти руку собі на плече або м’яко потиснути її руку), який означає “Я бачу тебе, але почекай хвилинку, я скоро звільнюся”. Обов’язково поверніться до дитини, як тільки зможете, і дайте їй свою повну увагу.
• Навчіть фразі для “політесу”: Замість того, щоб просто вриватися в розмову, навчіть дитину фразі на кшталт: “Перепрошую, можна я швидко скажу?”, “Чи можу я сказати, коли ви закінчите?”.
• Визначте “справжні” надзвичайні ситуації: Поясніть, що “горить” чи “болить” — це надзвичайна ситуація, а “я збудував велику вежу” — це те, що може зачекати.
• Слухайте дитину: Коли настає її черга говорити, слухайте уважно, не перебиваючи. Показуйте на власному прикладі, як виглядає активне слухання.
• Пояснюйте “чому”: “Коли ти перебиваєш, людина забуває, що хотіла сказати, або відчуває, що її не поважають. Давай дамо їй договорити, а потім ти розкажеш”.

5. Питати дозволу. Обов’язково донесіть до нащадка думку, що необхідний дозвіл дорослих перед тим, як щось узяти або зробити. Це набагато краще, ніж якщо ваш малюк почне робити все, що йому заманеться.

Вміння питати дозволу вчить поважати чужу власність і чужі кордони. Це також про розуміння правил, безпеки та ієрархії (хто приймає рішення в певних ситуаціях). З іншого боку, це правило є фундаментом для розуміння власних кордонів та права сказати “ні”, а також розуміння згоди в майбутньому.

• Пояснюйте, що кому належить: Чітко визначте, які речі є особистими (мамині, татові, брата/сестри) і їх не можна брати без дозволу. Навіть іграшки дитини є її власністю (вчіть її саму дозволяти чи не дозволяти їх брати).
• Обговорюйте, чому питаємо дозвіл: Не просто “не можна”, а “Це мамин телефон, вона може зараз працювати з ним”, “Це може бути небезпечно, якщо ти візьмеш без мене”, “Ця ваза може легко розбитися”.
• Пояснюйте, що відповідь може бути “ні”: І це нормально. Обговорюйте, як реагувати на відмову.
• Вчіть поважати тілесні кордони: Дуже важливо вчити дитину питати дозволу, перш ніж обійняти когось, взяти за руку, і так само вчити її, що вона має право сказати “ні”, якщо хтось хоче торкнутись її тіла, і їй це неприємно (за винятком необхідних гігієнічних або медичних процедур). Це основа безпеки.
• Розрізняйте речі, що “спільні”, “мої” та “чужі”: Це допоможе дитині краще зрозуміти, коли дозвіл потрібен обов’язково.

6. Вітатися. Привітання зайвим не буває. Навчіть свого малюка вітатися з оточуючим при зустрічі. Навіть якщо до них з мамою підійшла незнайома людина.

Вітання — це перший крок до соціальної взаємодії. Це вчить дитину встановлювати контакт, бути відкритою та доброзичливою. Це також допомагає їй відчувати себе частиною спільноти (сім’ї, групи в садку, тощо). Уміння вітатися підвищує впевненість у собі в нових ситуаціях.

• Моделюйте вітання: Приходячи кудись, голосно і чітко вітайтеся з усіма знайомими. Виходячи — прощайтеся.
• Пояснюйте різні форми вітань: “Привіт” для друзів, “Доброго дня” для дорослих чи малознайомих, кивок головою, посмішка. Враховуйте культурні особливості.
• Не змушуйте, якщо дитина дуже соромиться: Особливо з незнайомими людьми. Можна домовитись, що спочатку вона просто посміхнеться або тихенько скаже “Привіт” вам на вушко, а ви озвучите голосніше. Головне — сам факт визнання присутності іншої людини. З часом сором мине.
• Розрізняйте вітання з “безпекою”: Поясніть дитині, що ввічливо вітатися зі знайомими батьків, вчителем чи продавцем — це одне. Розмовляти чи йти кудись із зовсім незнайомими людьми — це інше (і часто небезпечно, про це слід говорити окремо).
• Вчіть вітатися очима: Навіть якщо дитина не говорить, контакт очима та посмішка — це теж форма вітання.

7. Поважати старших. Обов’язково розповідайте (а краще показуйте на власному прикладі), що важливо поступатися місцем у громадському транспорті людям похилого віку, інвалідам або вагітній жінці. Це прості норми людяності та емпатії.

Це правило вчить не тільки поважати вік та особливі потреби, але й розвиває емпатію, співчуття та бажання допомогти слабшому чи тому, хто цього потребує. Це основа громадської свідомості та людяності. Повага до старших може також включати повагу до досвіду, знань та мудрості попередніх поколінь. Важливо, щоб дитина розуміла, що повага — це не сліпе підкорення, а визнання цінності іншої людини.

• Пояснюйте “чому”: Замість просто сказати “поступися”, поясніть: “Бабусі може бути важко стояти, болять ніжки”, “Ця людина не може стояти без милиць”. Покажіть, як важливо думати про інших.
• Говоріть про різні види поваги: Поважати старших — це не тільки поступатися місцем, але й уважно слухати, використовувати ввічливі слова (можливо, звертання на “Ви”, якщо так прийнято), допомагати їм, якщо бачиш, що їм потрібна допомога (наприклад, піднести щось).
• Розповідайте історії: Про своїх бабусь і дідусів, про те, що вони пережили, чому їхній досвід цінний. Це будує зв’язок поколінь.
• Показуйте повагу до всіх: Моделюйте поважливе ставлення не тільки до літніх людей, але й до людей з інвалідністю, представників інших культур, людей з іншими поглядами. Поясніть, що кожна людина заслуговує на повагу.
• Обговорюйте ситуації: Перш ніж увійти в транспорт, можна запитати дитину: “Як ми будемо поводитись, якщо побачимо, що комусь важко стояти?”.

8. Знайомити людей. Поясніть, що незнайомих людей необхідно представити один одному. Можна навіть розігрувати подібні ситуації, адже це допоможе уникнути незручних моментів і дискомфорту в спілкуванні.

Уміння представляти людей допомагає дитині почуватися впевненіше в соціальних ситуаціях, вчить її брати на себе невелику відповідальність за комфорт інших у групі. Це також важлива навичка для налагодження комунікації між людьми та включення всіх присутніх у спілкування. Це вчить звертати увагу на оточення.

• Це насамперед ваша відповідальність: Саме дорослий, як господар ситуації або старший за віком, має представляти людей. Дитина навчається, спостерігаючи за вами.
• Вчіть дитину представляти себе: “Привіт, мене звати [Ім’я дитини]”, “Це мій друг [Ім’я друга]”. Це базовий рівень, з якого можна почати.
• Пояснюйте, кого і кому представляємо: Зазвичай представляють молодшого старшому, або менш знайому людину більш знайомій. “Мамо, це мій друг Сашко. Сашко, це моя мама, Ірина Петрівна.”
• Додавайте контекст: Щоб допомогти людям зав’язати розмову, можна додати короткий коментар: “Сашко, ми з ним разом ходимо на плавання”, “Мама працює лікарем”.
• Грайте ролі: Використовуйте іграшки або грайте самі, інсценуючи ситуації знайомства. Це зробить процес навчання веселим.
• Залучайте дитину: Коли ви когось представляєте, зверніться до дитини: “Оленко, це тітка Світлана, вона моя подруга. Скажи ‘Привіт'”. З часом дитина почне сама брати участь.

Іноді трапляються такі книги, після яких неможливо відразу повернутися до звичайного життя. Ти читаєш — і все: решта перестає існувати. Кожне слово чіпляє, кожна сцена ніби переживається тобою особисто. Це не просто хороші романи. Це — попадання в серце, інформує Ukr.Media.

У цій добірці — саме такі історії. Ті, що спочатку захоплюють, а потім не відпускають. У них — сильна проза, справжній біль, складні теми, глибокі образи. Їх читають запоєм, з клубком у горлі та з відчуттям: «Як же добре написано». І так — це та література, яку хочеться рекомендувати кожному.

«Діти правлять балом» Дельфін де Віган

У своєму романі «Діти завжди праві» французька письменниця Дельфін де Віган досліджує одне з найактуальніших питань сучасності — перетворення дитинства на об’єкт медіа-індустрії. Що відбувається, коли дитинство стає контентом? Коли діти збирають мільйони переглядів на YouTube? Авторка відкриває двері у світ блогерської глянцевої реальності — і показує, якою ціною створюється ілюзія сімейного щастя.

У центрі сюжету — історія сім’ї популярних дітей-блогерів, які стали справжніми зірками YouTube. Їхня мати, Мелані, не змогла реалізувати свої амбіції в реальному житті, тому вирішила перетворити життя своїх дітей на нескінченне реаліті-шоу. Кіммі та Семмі ростуть у світі, де вони — проект, бренд, відеоконтент. Де будь-який прояв емоцій — матеріал. Де їхньої згоди не питають.

Читачеві належить побачити, як щирі посмішки та радість дітей у роликах перетворюються на вимушене уявлення, де єдиний шлях до виживання — підкорення «батьківській владі», завуальованій під «турботу». Роман читається як соціальний трилер, але при цьому залишає глибокий етичний слід. Читається з клубком у горлі — і залишається в пам’яті надовго.

«Пісня одиноких китів на частоті 52Гц» Соноко Матіда

Кажуть, десь в океані живе кит, що співає на частоті 52 Гц — єдиний у своєму роді, якого не чує ніхто. Цей реальний факт став метафорою роману Соноко Матіди — тихої, болісно красивої історії про самотність і можливість бути почутим.

Дівчина Кіко втікає від минулого в приморське місто, в дім, де все заросло і давно забуто. Місцеві стороняться її, обговорюють, бояться. Але все змінюється, коли Кіко знайомиться з хлопчиком, чия травма відображає її власну — і між ними виникає зв’язок, позбавлений слів, але повний розуміння.

Це не гучний роман. Це — пекучий шепіт. Повільна, майже прозора проза, наче просякнута морським вітром. І водночас — жахливо важлива. Тому що всі ми — іноді ті самі кити на іншій частоті.

«До самого раю» Ханья Янагіхара

Ханя Янагіхара — авторка, після якої важко прийти до тями. У «До самого раю» вона бере ще більший розмах, створюючи тричастинну історію, що охоплює три століття, три світи та десятки доль, переплетених ідеєю про свободу, любов і пошук свого місця.

Перша частина — 1893 рік: альтернативна Америка. Друга — 1993: епоха СНІДу та особистих втрат. Третя — 2093: тоталітарне майбутнє.

Що об’єднує всі ці історії? Люди, які намагаються знайти шлях до власного «раю». Герої, незважаючи на різні епохи та обставини, завжди прагнуть до чогось вищого, і в цьому їхньому прагненні приховано глибоку філософську основу роману.

«Влада пса» Томас Севідж

«Влада пса» — психологічно напружений і тонкий роман американського письменника Томаса Севіджа, вперше опублікований у 1967 році. Історія розгортається в 1920-х роках на безкрайніх просторах Монтани, серед пильних прерій і запаху тютюну, де життя ковбоїв давно перетворилося на рутину.

Брати Філ і Джордж живуть на великому ранчо, керуючи ним удвох. Але це дві зовсім різні людини. Філ — харизматичний, розумний, їдкий. Джордж — добродушний, неквапливий, мовчазний. І ось одного разу він приводить у дім нову дружину — тиху вдову Роуз — та її сина-підлітка Пітера.

Філ одразу ж бачить у Роуз загрозу — і для сім’ї, і для влади. Він зневажає її і принижує. Розгортає проти неї тиху психологічну війну. Дістається і її замкнутому, щуплому синові Пітеру, чия поява на ранчо змінює все набагато сильніше, ніж здається на перший погляд.

Севідж написав історію, в якій герої свідомо жертвують своїм щастям — і, можливо, навіть не розуміють, чому. Тут кожен мовчить голосніше, ніж говорить, але за зовнішньою стриманістю приховано справжню бурю.

«Тиха вода» Сандра Ньюман

Це історія про любов, яка не вміщується в рамки часу. У Нью-Йорку початку 2000-х живе Кейт — трохи дивна, трохи замкнена, надзвичайно чутлива. Щоночі вона поринає в сни, де стає жінкою з XVI століття, знайомою з Шекспіром, і щоразу прокидається з дедалі більшим переконанням: ці сни — не просто сни. Це — інше життя, інша реальність. І в ній вона змінює хід історії.

Поступово те, що починалося як ода коханню й альтернативній реальності, перетворюється на болючу хроніку втрат і внутрішнього розщеплення. Кейт втрачає опору, час розпадається, і водночас — розкривається справжня глибина її зв’язку з Меттом, єдиним, хто вірить їй, поки може.

Це роман про те, як легко зрушити рівновагу. Як кохання і час — не завжди союзники. Як ті, хто відчувають більше, часто залишаються самі у світі, що прагне простоти.

Сандра Ньюман створила щось надзвичайно чутливе: суміш фентезі, філософії та болючої прози про психічну нестабільність, любов і неможливість жити в одному вимірі. Це роман, що лишає осад — і змушує переглядати реальність.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1613083 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1613083{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

За словами Тополі, будинок, де він проживав із родиною, пошкоджений ударною хвилею від російської балістичної ракети. За його словами, його квартира виходить прямо на житлову багатоповерхівку, в яку відбулося пряме влучання.

«Всередині все розтрощене, вибуховою хвилею вигнуло і вирвало із замків броньовані двері. Залишилися стіни, та й ті частково зруйновані», – повідомив Тарас Тополя.

Співак повідомив, що в родині ніхто не постраждав.

Нагадаємо, в ніч на 23 червня росіяни здійснили масовану комбіновану атаку на Київ, вдаривши по житловій забудові. У Шевченківському районі ворожий снаряд зруйнував цілий під’їзд житлового багатоквартирного будинку. Внаслідок атаки там загинули щонайменше п’ятеро людей, ще щонайменше 13 постраждали.

Ярослава Притула, відома під сценічним ім’ям Slavia і як колишня дружина співака Дідзьо, поділилася важливою подією у власному особистому житті. У своєму блозі артистка розповіла про народження первістка, що відбулося 8 червня — наступного дня після її весілля з підприємцем Андрієм Павлюком, інформує Ukr.Media.

Як зазначила виконавиця, син з’явився на світ у Житомирському обласному перинатальному центрі. Пологи були партнерськими: чоловік перебував поруч із нею протягом усього процесу.

Публічна персона додала, що не домовлялася заздалегідь із певним лікарем, проте була впевнена у власних силах і налаштована на позитивний результат. На її переконання, головне — слухати своє тіло та довіряти вищій силі.

Молода мати поділилася і першими параметрами немовляти: хлопчик народився з вагою 3345 г і зростом 52 сантиметри. Судячи з настрою виконавиці, досвід перших пологів був для неї настільки натхненним, що вона не виключає можливості стати матір’ю знову, якщо, як вона висловилася, на це буде “Божа благодать”.

Весілля артистки та Андрія Павлюка відбулося 7 червня — менш ніж за добу до народження дитини. Для самої артистки це вже другий шлюб після розлучення з Михайлом Хомою, більш відомим як Дзідзьо.

Одна з найпопулярніших телеведучих України Леся Нікітюк вперше стала мамою. Зірка шоу “Хто зверху?”, “Єпитання” і “ЛеМаршрутка” оголосила про народження первістка в п’ятницю вранці, 20 червня, інформує Ukr.Media.

На своїй сторінці в інстаграмі 37-річна знаменитість повідомила, що вона та її наречений-військовий Дмитро Бабчук стали батьками хлопчика. Нікітюк запостила добірку фото, зроблених після виписки зі столичного пологового будинку.

На знімках Леся позувала з немовлям на руках на тлі медустанови й авто, на якому за нею приїхав Бабчук із величезним букетом троянд. Потім ведуча розмістила кілька кадрів із сином у машині. Нікітюк залишила в таємниці ім’я дитини та її дату народження.

Нагадаємо, що чутки про вагітність Леся офіційно підтвердила тільки на початку цього тижня. У понеділок, 16 червня, вийшло її інтерв’ю для видання Klats і перша фотосесія з животиком.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1612966 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612966{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Напередодні її 125-річчя у меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові запустили проєкт «20 днів із Кулюнею Грушевською – те, що ви про неї (не) знали». Впродовж червня на сторінці музею щодня публікували маловідомі факти про Катерину Грушевську. Наукові працівники розповіли про її уподобання, домашніх улюбленців, знання мов, хобі і подорожі. А у день народження Катерини Грушевської у музеї презентували раніше невідому її світлину. Головна зберігачка фондів музею Олеся Ванчура розповіла, що професор Львівського університету Володимир Швець отримав її від родини Бальків.

Раніше невідома світлина Катерини Грушевської (нині зберігається у львівському музеї)

Отець Йосип Балько був свідком на весіллі Михайла і Марії Грушевських. До музею фото потрапило ще у 2021 році. Але оскільки не було жодних підписів й ідентифікацій, то встановити, що це справді Катерина Грушевська за світлиною допомогли фахівці СБУ. На фото в неї дещо інша зачіска, ніж зазвичай. Зроблена світлина, очевидно, не у Львові. Катерині там приблизно 17-18 років.

«Катерина – постать тиха, але сильна, глибоко вкорінена в історію нашої культури. Про неї багато хто чув як доньку Грушевського, але значно менше – як дослідницю, етнологиню, жінку з власним голосом і долею», – зазначають у музеї.

Катруся Грушевська на фоні львівської вілли (фото з колекції музею)

Катерина Грушевська народилася у Львові 21 червня 1900 року в будинку на вул. Домбровського, 6 (сучасна Рутковича). У ньому на той час мешкали Грушевські, поки не збудували свою віллу, де зараз є музей. Охрестили дівчинку в церкві св. Апостолів Петра і Павла на вул. Личаківській. Проте у метричному записі про хрещення не зазначені прізвища хрещених батьків.

Батьки лагідно називали дочку Кулюня, Кулюнця, Бобочка, Потішечка. Її улюбленими тваринами були котики. Навіть на екслібрисі Катерини, який створив Василь Стеценко, зображений кіт, а Михайло Грушевський часто надсилав дочці листівки з котиками. У маленької Катрусі також був собака Рікі. Улюбленими ласощами дівчинки був горіховий торт, нубат, «шоколадові бомбочки» з сюрпризом.

Катерина Грушевська. Львів, 1901 рік (фото Давида Мазура)

До початкової школи Катруся не ходила через слабке здоровʼя. Вона навчалася вдома за допомогою мами-вчительки, тато їй читав лекції з історії України. Свої перші слова Катруся Грушевська прочитала у 4 роки: їх на кубиках склав тато. Це були слова «море» й «русин» (тобто – «українець»). З дитинства Катерина вивчала польську, німецьку, англійську, французьку, російську мови. Перші уроки французької їй проводила донька Михайла Драгоманова – Аріадна Труш, дружина художника. Дівчинка й сама любила малювати, навіть брала уроки в Михайла Бойчука. Її улюбленими творами живопису були «Народження Венери» та «Весна» Сандро Боттічеллі.

Дистанційне навчання стає все актуальнішим для сучасних школярів. Та щоб воно було ще й ефективним, слід обирати школу, яка пропонує гнучкий графік, індивідуальний підхід та новаторські методики. Саме це пропонує найбільша дистанційна школа «Оптіма». Отримайте демодоступ та забезпечте своїй дитині якісну освіту без компромісів.

Перший портрет Катерини Грушевської написав художник Іван Труш у 1903 році. Михайло Грушевський замовив його як подарунок на день народження доньки. 1905 році репродукцію твору опублікували у журналі «Артистичний вістник». Картина зберігалася у львівській віллі Грушевських до 1941 року. Нині оригінал зберігається в музеї Михайла Грушевського у Києві. А у львівському музеї експонується копія авторства художника Анатолія Сидоренка.

Копія портрета Катерини Грушевської роботи Івана Труша. Художник Анатолій Сидоренко

В дитинстві Катруся багато мандрувала з батьками. У 4 роки вона відвідала Венецію, де щодня гуляла по 8 км. У вісім – оглядала пам’ятки Рима, Неаполя та Флоренції, блукала вуличками Помпеїв. Тоді ж на плечах двох провідників Кулюня побувала на гребені кратера Везувію на півдні Італії.

З 1902 до 1914 родина Грушевських щороку проводила вакації у Карпатах – в селі Криворівня. У липні 1909 року художник Михайло Жук написав там портрет Катерини Грушевської на тлі мальовничого краєвиду Криворівні. Зараз він зберігається у колекції Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові.

Михайло Жук. Портрет Катерини Грушевської, 1909 рік (з колекції Нацмузею імені Андрея Шептицького у Львові)

У Львівському музеї Михайла Грушевського є оригінальна фотографія Катрусі Грушевської у вишиванці, зроблена у Львові 1907 року в фотосалоні Давида Мазура. У 2021 році з цього фото майстриня Любов Шаламай власноруч вишила портрет Катерини Грушевської. А 2023 року майстриня салону «Мамина світлиця» Уляна Базюк відтворила сорочку Кулюні.

«Сорочка уставкова, додільна, облямівка горловини і розріз пазухи без кольорової вишивки. Особливість – заломи тканини навколо пройми, надто широкий виріз горловини, чіткі шви між монохромним і кольоровими орнаментами на рукавах. Це дозволило припустити, що розмір сорочки був суттєво більшим, ніж потрібно, тому її намагалися припасувати для дитини, не перешиваючи», – розповіла Уляна Базюк.

Катрина Грушевська у Львові, 1907 рік (фото з фондів львівського музею)

У 14 років Катруся пережила свій перший обшук – у листопаді 1914 року в будинку Грушевських у Києві. Тоді ж вона заповнила свій перший «казенний» бланк у жандармерії. Писала українською мовою, зазначаючи, що під час обшуку у неї забрали книжки і підручники.

Після арешту та заслання Михайла Грушевського до Симбірська, Катруся з мамою поїхали за ним. «З кінця лютого 1915 р. ми з Мамусею поїхали до Симбірська. Я була ще від кору дуже слаба, лиш тиждень як вийшла з ліжка, але той страх і то почуття безборонности, що повис був на нас за три останні місяці, і то бажання бути разом як найскорше, не відлучатися від татуся. Якесь трохи величне бажання помогти і боронити його пігнало нас в дорогу…», – згадувала про це у своєму щоденнику.

Після заслання Михайла Грушевського до Казані, а згодом до Москви, Катерина з мамою поїхали слідом за ним. Там Катерина допомагала батькові з науковими студіями, роботою в архівах.

Марія та Катерина Грушевські, Львів (фото з фондів музею)

1917 році Катерина стала студенткою першого українського університету у Києві. Навчалася як вільна студентка на правничому факультеті. Паралельно вона вирішила навчатися і на природничому факультеті, куди її зарахували через рік. У 1918 році Катерина вступила до київського товариства «Просвіта».

Свої перші наукові праці – нариси на політичні теми та огляди літератури, Катерина Грушевська підписувала криптонімом «К.Г.», а також псевдонімом «Професорівна». Їх 1917 року надрукували у журналі «Літературно-науковий вісник» та газеті «Народна воля». Перша етнографічна праця науковиці вийшла друком у Відні в 1923 році – «Примітивні оповідання, казки і байки Африки і Америки».

Катерина Грушевська у Відні, 1923 рік (фонди музею у Львові)

У 1925 році при ВУАН у Києві створили Кабінет примітивної культури та народної творчості, який очолила Катерина Грушевська. У 1926 році вона стала редакторкою наукового журналу «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Впродовж трьох років вийшло 8 чисел часопису, де вона опублікувала 15 власних статей, 16 рецензій, 3 програми-опитувальники.

Катерина Грушевська видала два томи збірника українських народних дум (1927 і 1931). У першому томі зібрали 13 текстів і 117 варіантів дум, у другому – 20 дум і 176 варіантів. Другий через переслідування сімʼї Грушевських майже повністю порізали на картон, вбачаючи у ньому націоналістичні, небезпечні для СРСР погляди.

Ольга Вояковська (Мочульська) та Катерина Грушевська (фото музею у Львові)

У листопаді 1934 року в Кисловодську, щоб врятувати життя тата, Катерина стала для Михайла Грушевського донором крові. А після його смерті призупинила свою наукову роботу та взялася за підготовку до друку останнього тому батькової «Історії України-Руси», а згодом – і його «Історії української літератури».

У липні 1938 року Катерину Грушевську заарештували як учасницю антирадянської націоналістичної організації та увʼязнили в катівні НКВС. А в квітні 1939-го військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив її до 8 років позбавлення волі. У своєму останньому слові Катерина наголосила: «Ні до якої антисовєтської організації я не входила і ніяким шпигунством не займалася. За допомогою свого батька я проводила наукову роботу по вивченню давньої історії».

Після оголошення вироку Катерину Грушевську відправили до найгіршого жіночого табору у Магаданську область. Науковиця померла в Новосибірську 30 березня 1943 р. Де її могила – невідомо до сьогодні. Катерину Грушевську реабілітували у 1959 році.

Злата Огнєвіч викликала жваву реакцію публіки, оприлюднивши на своїй сторінці в інстаграмі весільне відео. У ролику співачка постає в білій сукні поруч зі співаком Віталієм Островським. Атмосфера церемонії, святкові декорації та напис “Спасибі всім, хто був сьогодні з нами в цей день”, наштовхнули частину користувачів на думку, що співачка вийшла заміж, інформує Ukr.Media.

Однак уважні шанувальники помітили кілька нюансів і вирішили, що йдеться не про справжнє весілля, а про кадри зі знімального майданчика нового кліпу. Серед аргументів — відсутність поцілунку в губи, а також поставні рухи “молодят”.

• “Нарешті тепер знають усі, а не тільки близькі. Гірко! Такі гарні…”
• “Вітаю. Щастя і кохання”.
• “Ну, нарешті! Така красуня талановита пропадала”.
• “Хороший хід). На людей спрацює). Ідея — кайф”, — йдеться в коментарях.

Не втрималися від реакції на пост і публічні особи. Телеведучий Григорій Решетник зазначив, що Огнєвіч “уже не Холостячка”, а акторка Ольга Сумська назвала “пару” прекрасною і привітала.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1612998 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612998{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

На виставці будуть представлені як українські, так і міжнародні митці й мисткині, серед яких: Нобуйосі Аракі, Ґреґорі Варшавчик, Франсіско Гойя, Мойра Дейві, Тріша Донеллі, Р. Г. Квейтмен, Фредерік Кіслер, Яна Кононова, Катя Копейкіна, Анна-Марія Кучеренко, Кларісе Ліспектор, Борис Михайлов, Ноель Нутелс, Яніна Педан, Джулі Полі, Шарлотта Позененске, Валід Раад, Олексій Радинський, Ярослав Солоп, Харун Фарокі, Центр просторових технологій.

Портрет Марти Кузьми. Фото Кета Олешка

Виставка «Коло невимовного» включає роботи, створені для «Фактури 10», Ribbon International та Jam Factory Art Center, та проходитиме у різних локаціях Львова.

Вона досліджує можливості показу мистецтва у воєнному контексті. Які форми й вирази ‒ поза скорботою, утратою і реквіємом ‒ дозволяють, ухопившись за нестабільність, сформувати сприятливе середовище для творчості, що звучить на повний голос і знаходить відгук?

Нобуйосі Аракі, Сачин, 1964/2025. Фотографії надані митцем і галереєю Taka Ishii, Токіо.

У пошуках відповіді на ці запитання виставка «Коло невимовного» спирається на творчість народженого в Чернівцях поета Пауля Целана. Після трагедії і травми Другої світової війни він наголошував на тому, що мистецтво має блукати «без-мистецьким, вільним від мистецтва способом».

«Коло невимовного» охоплює візуальне, аудіальне, перформативне й діалогічне. Проєкт поєднує свідчення, історичні матеріали, архівні документи й безліч дискусій, які окреслюють досвіди життя серед війни та їхнє втілення у виробництві мистецтва.

Франсіско Гоя, Жіноче глупство (Disparate Femenino), 1815–1817. Надано Музеєм Де Ріде.

Виставка охоплює різні простори Львова ‒ з головною локацією в Jam Factory Art Center і супровідними подіями та експозиціями в Дім42, та Машинній залі Національного університету «Львівська політехніка».

Локації «Кола невимовного» та «Крейдяного кола»:

• Jam Factory Art Center,
• Дім42 ЛКП «Львівське радіо»,
• Дім Звуку ЛКП «Львівське радіо»
• Національний університет «Львівська політехніка»

Портрет Яни Кононової. Фото Лали Алієвої

«Крейдяне коло»: публічна програма

«Коло невимовного» сполучає ідеї Пауля Целана з осмисленням тем правди, справедливості та соціальної відповідальності, що є наскрізними у творі Бертольта Брехта «Кавказьке крейдяне коло». Саме тому публічна програма отримала назву «Крейдяне коло».

Вона відбуватиметься паралельно з виставкою, щоб створити спільну рамку для осмислення проєктів художників, культурних діячів, мислителів, філософів, архітекторів, музикантів і композиторів, котрі залучені в «Колі невимовного».

У «Крейдяному колі» братимуть участь Іна Блом, Пітер Осборн, Олексій Радинський, Джулі Полі, Яніна Педан з Катериною Копейкіною та Анною-Марією Кучеренко, Мойра Дейві та Валід Раад, Герд Ціллнер та інші. Програма відбуватиметься з 21 до 27 червня у різних локаціях Львова.

Валід Раад, Примхлива осінь, 2021. Надано митцем і галереєю Sfeir-Semler.

Програма відкриття проєкту:

Субота, 21 червня

• 12:00 ‒ відкриття виставки «Коло невимовного»
• 13:00 ‒ розмова з кураторкою. Спікерки: Марта Кузьма, художня керівниця та головна кураторка «Фактура 10», професорка Єльської школи мистецтв (Yale School of Art); Божена Пеленська, програмно-виконавча директорка Jam Factory Art Center.
• 15:00 – artist talk митця Валіда Раада з обговоренням.
• 16:00 – привітальні напої для гостей.

Виставка «Коло невимовного» також відбудеться в інших локаціях: Харун Фарокі, Яніна Педан, Катя Копейкіна, Анна-Марія Кучеренко будуть презентовані у Дім42 (пл. Ринок 42), Фредерік Кіслер, Манускрипт Магічної архітектури та Ґреґорі Варшавчик ‒ у Національному університеті «Львівська політехніка».

16. Мойра Дейві, Чотири, 2025. Надано мисткинею; greengrassi, Лондон; Galerie Buchholz, Берлін/Кельн/Нью-Йорк. Створено на замовлення «Фактури 10, 2025.

«Фактура 10» ‒ ключова ініціатива «Ribbon International» та мультимодальна програма, яка здійснює рефлексію над новопосталим простором творчого життя й культурного дискурсу в Україні. «Фактура 10» зосереджується на мистецьких практиках, що розвиваються в безпосередньому контексті війни та її наслідків. «Фактура 10» складається з 10 подій ‒ виставок, перформансів, вистав, кінопоказів, дослідницьких проєктів і дискусій ‒ які впродовж 2025 року відбуватимуться в Україні й на міжнародному рівні, у солідарних з Україною спільнотах і містах. Художньою керівницею і головною кураторкою «Фактури 10» є Марта Кузьма.

«Ribbon International» ‒ це неприбуткова платформа, яка підтримує історичне та сучасне українське мистецтво й культуру через виставки, індивідуальні мистецькі проєкти, публічні програми та гранти. Мета ‒ підтримка української культурної та мистецької спадщини, що перебуває під загрозою зникнення, а також допомога митцям, культурним продюсерам, сучасним практикам і інституціям по всій Україні у їхній боротьбі за культурну автономію.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1613014 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1613014{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Як повідомив краєзнавець Олександр Богданов, скульптурку встановили біля входу в дегустаційний зал Čopak Wine. Автор роботи – Роман Мурник. Мініскульптура є інтерактивною – спеціальна система дозволяє наповнювати келихи вином з бронзової діжки.

«Усередині діжки з виноградом, який ногами топче святий (делікатно притримуючи сутану), розміщена ємність для вина з дозатором, що дозволяє налити вино через краник в основі», – написав Олександр Богданов у фейсбуці.

Зазначимо, Урбан Лангрський народився у 327 році, а через пів століття його висвятили на єпископа Отена та Лангра (Франція). Святого Урбана вважають захисником від граду та бурі і він є покровителем вина та виноробів. Це 77 мініскульптура в обласному центрі Закарпаття.

Українська блогерка та концертна директорка Катерина Реп’яхова поділилася в інстаграмі фотографіями та відео зі святкування дня народження сина від співака Віктора Павліка. У неділю, 15 червня, Міші виповнилося чотири роки, інформує Ukr.Media.

Зіркова мама влаштувала вечірку з аніматорами в костюмах звірів у закладі Harvest Restaurant. Для гостей заходу було встановлено фотозону з повітряними кульками та зображенням музичного гурту, учасниками якого були лев, бегемот і миша. Також у ролі гітариста була картонна фігура з обличчям іменинника. Для маленьких відвідувачів свята підготували іграшкові мікрофони та музичні інструменти, а старших розважали саксофоністи.

“Місяці підготовки, десятки деталей, сотні думок — усе заради одного: щоб наш Михасик був щасливий. Його посмішка — моя найбільша нагорода. Його радість — мій найбільший сенс”, — написала під однією з публікацій Репяхова.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1612928 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612928{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Причина 1. Берлінале

Кадр з фільму «Стрічка часу»

Світова прем’єра фільму відбулась у основному конкурсі Берлінського кінофестивалю. Традиційно Берлінале є одним із трьох найпочесніших кінофестивалів світу (поряд з Каннами та Венецією). А його основний конкурс – найвідоміша, найвидиміша та наймедійніша його частина. Українське кіно доволі часто брало участь у різних програмах Берлінале. Проте цього не скажеш про основний конкурс. Після оголошення фестивальної програми у ЗМІ було чимало дат, від яких відраховували це «вперше». Переважно зійшлися на 1997 році. І це не зовсім вірно. Від 1997 року вперше українська режисерка (саме так, тут фемінітив вирішує все) взяла участь у конкурсі. У 1997 році «Три історії» Кіри Муратової змагались за «Золотого ведмедя». Це – російськомовна україно-російська копродукція з українськими та російськими акторами.

І такі фільми представляли Україну у 2013 («В суботу» Алєксандра Міндадзе спільного виробництва України, Росії та Німеччини) та у 2015 (україно-польско-російський фільм «Під електричними хмарами» Алєксєя Германа-молодшого). Український кінооператор Сергій Михальчук отримав за цю роботу «Срібного ведмедя». Зараз Герман знімає пропагандистське кіно та заявляє, що «Росія вимушено захищається від НАТО», а Михальчук захищає Україну у лавах ЗСУ.

Україномовні фільми в основному конкурсі участі не брали. Вони, утім, останніми роками були з успіхом показані в інших фестивальних секціях. Таким чином запрошення «Стрічки часу» в основний конкурс – подія непересічна і є ознакою якості та причиною побачити фільм.

Причина 2. Катерина Горностай

Катерина Горностай (Facebook Катерини Горностай)

Режисерка Катерина Горностай успішно працює в кіно доволі давно. Її короткометражні фільмі «Віддалік», «Згущьонка», «Бузок», «Крокодил» брали участь у міжнародних фестивалях та отримували там нагороди.

Повнометражний дебют «Стоп-Земля», як і «Стрічка часу», розповідає про школу. У стрічці грають непрофесійні актори-підлітки Марія Федорченко, Арсеній Марков, Яна Ісаєнко, Олександр Іванов, з якими Катерина Горностай працювала в акторській лабораторії ще восени 2019 року, що стало її цікавим творчим методом. Світова прем’єра картини відбулась також на Берлінському кінофестивалі у програмі Generation 14plus, де отримала нагороду «Кришталевий ведмідь». В Україні фільм взяв участь у конкурсі Одеського кінофестивалю та зібрав там вражаючий оберемок нагород.

Кадр з фільму «Стоп-Земля»

Надзвичайно тонка, навіть якась тендітна картина звертається то тем дорослішання, стосунків, підліткових переживань. Вона дає змогу дорослим подивитись на себе колишніх, підліткам – усвідомити власну несамотність, а батькам – дізнатись, можливо, якісь важливі речі про власних дітей.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

Причина 3 і головна. Добре кіно

Кадр з фільму «Стрічка часу»

«Стрічка часу» – це фільм-пазл про шкільне життя під час війни. Знятий без закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій, фільм пропонує глибокий погляд на боротьбу українського народу за збереження освіти, за своє існування та ідентичність. Він показує, як війна в Україні впливає на повсякденне життя учнів і вчителів та виклики, пов’язані з намаганням зберегти освіту і відчуття нормального життя в умовах постійної небезпеки.

Цей фільм – унікальна хроніка року життя українських шкіл, учнів і вчителів із різних регіонів країни: від Харкова та Запоріжжя до Києва, Чернігова, Черкас, Одеси, Миколаєва, Очакова, Кам’янського, а також містечок і селищ, таких як Буча, Бородянка, Зарічне.

Стрічка часу – частина турнікета, на якій фіксується час накладання. Саме цьому в одному з епізодів навчають українських школярів. Здається, в Україні це вже знає кожен. Проте для фестивальної публіки це стало справжнім відкриттям. Як і сам фільм. Документальна мозаїка, знята у різних містах України, фіксує те, як і чому навчаються українські діти. Вони знають зовсім не дитячі речі: як поводитись під час тривоги, стріляти, робити дрони. І накладати турнікет. Проте водночас вони вчаться, бавляться, танцюють, відзначають свято першого дзвоника, готуються до випускного.

Режисерка змушує подивитись на реалії, у яких живуть українські діти. Так, діти – завжди сильний емоційний козир. Проте у фільмі Горностай немає ані найменшої маніпуляції. Її герої не викликають жалості (співчуття – так, можливо). Цей фільм – своєрідний турнікет, який не дає розчинитися у відчаї.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1612939 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612939{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Вистава створена минулого року за романом Лоранс Плазене La blessure et la soif. Вистава вийшла минулого року в Парижі. А зараз акторка завила, що вже тоді «сказала собі, що має зіграти цю виставу у Москві».

«Французька акторка відвідала Росію на запрошення людини, наближеної до Кремля, проти якого запровадили європейські санкції. Її візит викликав захоплення у московської преси та пропагандистів війни в Україні», ‒ повідомило видання.

«Для мене Росія – це земля поезії. Я вивчала російську літературу безладно, але я все це люблю, тому, коли мене запитують: „Чому ти їдеш в Росію?“, я не знаю, що відповісти, тому що це очевидно», ‒ цитує акторку Le Monde.

Також Ардан зустрілась з актором Владіміром Машковим, який активно підтримує російську агресію, перебуває під європейськими санкціями, а в Україні заочно засуджений до 10-річного ув’язнення з конфіскацією квартири в Одесі.

«Але оскільки російські удари по Україні тривають після трьох років руйнівного конфлікту, присутність акторки, м’яко кажучи, бентежить», ‒ зазначає французьке видання.

76-річна Фанні Ардан – французька акторка та лауреатка премії «Сезар». Вона працювала з такими режисерами, як Франсуа Трюффо, Франко Дзеффіреллі, Франсуа Озон тощо. Ардан знімалась у фільмах «Сусідка», «8 жінок», «Каллас назавжди», «Полковник Шабер» та багатьох інших. У 2002 році отримала «Срібного ведмедя» Берлінале за видатний внесок у кіно. Також вона пробувала сили в режисурі. Картину «Диван Сталіна» вона у 2018 році також привозила до Москви. Ардан є давньою подругою французького актора Жерара Депардьє та зараз знімає фільм із ним у головній ролі. Свого спільного з Путіним друга у березні 2025 року вона підтримала у суді, де Депардьє звинувачували сексуальному насиллі.

Гастролі триватимуть з 24 червня по 5 липня 2025 року у Ватикані та Римі, за ініціативи Апостольського Екзархату для українців-католиків візантійського обряду в Італії, повідомили у пресслужбі Національної капели «Дударик».

Кульмінацією візиту стане 28 червня

Цього дня «Дударик» співслужитиме в Архиєрейській Божественній Літургії у базиліці Святого Петра у Ватикані. Богослужіння очолить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Хор репрезентуватиме українську хорову спадщину перед паломниками з усього світу.

Колектив готується до гастролей

Того ж дня у римському храмі святого Варнави капела дасть перший сольний концерт у межах міжнародного музичного проєкту «Stand with Ukraine». У рамках проєкту заплановано ще два благодійні виступи – 29 червня у храмі Святої Софії в Римі, а 1 липня – у місті Брешія.

Мета проєкту – зібрати кошти на підтримку українських захисників та посилити голос України у світі через музику.

Виступи «Дударика» в Італії стануть не лише актом культурної дипломатії, а й духовною підтримкою для української громади. У гастрольному маршруті також передбачені зустрічі з українськими громадами та екскурсії у Маріборі, Брешії, Римі та Ватикані.

Музиканти також зустрінуться із українськими громадами

Нині ж «Дударик» наполегливо готуються до відповідального закордонного виступу – репетиції тривають щодня, аби гідно представити українське хорове мистецтво на престижних майданчиках Європи.

Перед поїздкою «Дударик» запрошує львів’ян на два концерти:

• 19 червня, 19:00 — Львівська філармонія, «Дударик. Найкраще». Закриття 54-го концертного сезону капели

34-й концертний сезон видався врожайним на нові програми. Судіть самі: цикл концертів «Пісні п’яти століть», серед яких – Початок, Стрільці, Коляда, Шевченко, Поети, Любовні й жартівливі, Дударик-мамі, Духовна музика. А ще – Карміна Бурана, Меса до мінор Вольфганга Амадея Моцарта, програма «Пісні Перемоги», а на десерт – сім розмаїтих літургій.

І лише найкращі зразки з усього цього багатства «Дударик» покаже у цьому концерті. Участь візьмуть усі покоління капели: від найменших співаків хорової школи до наших ветеранів – учасників проєкту «Дударик назавжди».

Квитки: soldout.ua та у касі філармонії.

• 21 червня, 16:30 — Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, Благодійний концерт «5 століть духовної музики України».

Ця програма вже викликала жвавий інтерес у слухачів Європи – і вже цього червня вона звучатиме в Італії. Але передусім «Дударик» подарує її найріднішій публіці – львів’янам.

Це розкішна підбірка творів, що охоплюють п’ять століть шедеврів української духовної музики. Вхід вільний. Під час події відбудеться збір коштів на потреби 219 окремого батальйону 125 львівської бригади ЗСУ.

У метушні повсякденного життя ми все частіше забуваємо про прості радощі — такі, як неквапна прогулянка під відкритим небом, інформує Ukr.Media.

Важливо усвідомити, що ця “метушня” часто є наслідком не лише зовнішніх обставин, а й внутрішнього відчуття постійної зайнятості та “культури поспіху”. Неквапна прогулянка — це свідомий акт протидії цьому тиску. Спробуйте сприймати прогулянку не як “загублений час”, а як інвестицію у власну енергію та продуктивність. Навіть 10-15 хвилин без телефону можуть “перезавантажити” мозок краще, ніж гортання стрічки новин.

Міжнародний день прогулянки, який відзначається 19 червня, став нагадуванням про те, як важливо знаходити час для себе, для тиші, для природи. Хоча це свято не має офіційного статусу, воно з кожним роком знаходить все більший відгук у тих, хто прагне до внутрішнього балансу та гармонії. Пошук “часу для себе” у щільному графіку може здаватися неможливим. Однак, “тиша” та “природа” доступніші, ніж здається. Спробуйте інтегрувати “мікро-прогулянки”: пройдіться одну зупинку пішки, зробіть коло навколо офісної будівлі під час перерви, вийдіть на 5 хвилин у найближчий сквер після роботи. Навіть короткий контакт з природним середовищем (дерева, трава, небо) у міських умовах знижує рівень кортизолу — гормону стресу. Шукайте “зелені острівці” у своєму районі.

Виниклий з ініціативи ентузіастів, День прогулянки надихає людей по всьому світу вийти з дому, сповільнитися і знову відчути живий зв’язок з навколишнім світом. “Відчути живий зв’язок з навколишнім світом” — це про активацію органів чуття, які часто притуплюються в рутині. Під час прогулянки свідомо звертайте увагу на деталі: запах квітів чи дощу, спів птахів, текстуру кори дерева, відчуття вітру на шкірі, різнобарв’я листя. Це елементи “майндфулнес-прогулянки”, які допомагають зосередитися на теперішньому моменті та зменшити потік тривожних думок про минуле чи майбутнє.

Особливості свята

Суть цього неофіційного, але надихаючого свята — у простій дії, доступній кожному: вийти на прогулянку. Неважливо, чи буде це короткий маршрут знайомими вулицями, неквапливий крок у тіні дерев найближчого парку чи тривала подорож за місто — головне, відчути свободу руху і зв’язок з навколишнім світом. Доступність — ключовий фактор. Часто найбільша перешкода — це інерція або відчуття, що “це має бути щось значуще” (довгий маршрут, спеціальне місце). Застосуйте “правило 5 хвилин”: просто вийдіть на вулицю і пройдіться 5 хвилин. Якщо після цього ви почуваєтеся добре, продовжуйте. Якщо ні — можете повернутися. Часто саме початок є найскладнішим, і усвідомлення, що ви не зобов’язані йти довго, може допомогти подолати опір.

Міжнародний день прогулянки нагадує нам, що контакт з природою необхідний не лише у відпустці чи по вихідних. Регулярні прогулянки допомагають знизити рівень стресу, покращити настрій, підтримувати фізичну форму та ясність розуму. Ці переваги підтверджені науковими дослідженнями. Наприклад, дослідження показують, що час, проведений на природі (так звані “зелені вправи”), знижує активність амигдали — ділянки мозку, відповідальної за реакцію на страх та стрес. Розглядайте щоденну прогулянку як “гігієну психічного здоров’я”, так само як ви чистите зуби. Це не розкіш, а базова потреба для підтримки стійкості до стресу та когнітивних функцій (ясності розуму).

Цей день ніби запрошує кожного зупинитися, вдихнути повними грудьми і дозволити собі просто бути — без поспіху і тиску повсякденних турбот. “Дозволити собі просто бути” — це фундаментальний принцип турботи про себе. У сучасному світі ми часто відчуваємо тиск постійно щось робити, бути продуктивними. Під час прогулянки спробуйте техніку “квадратного дихання” (вдих на 4 рахунки, затримка на 4, видих на 4, затримка на 4) або просто глибоко і повільно дихайте, синхронізуючи дихання з кроками. Це активує парасимпатичну нервову систему, яка відповідає за відпочинок та відновлення, посилюючи ефект розслаблення від прогулянки.

Чим корисні прогулянки на свіжому повітрі для здоров’я людей

В умовах стрімкого ритму сучасного життя, особливо у великих містах, прогулянки на свіжому повітрі стають не просто приємним заняттям, а справжньою необхідністю. Постійний стрес, перевтома та емоційне вигорання — типові супутники тих, хто щодня стикається з високими вимогами, дефіцитом відпочинку та перевантаженим графіком.

За даними численних досліджень, кількість психоемоційних порушень, спричинених перевантаженнями та відсутністю балансу між роботою і особистим життям, продовжує стрімко зростати. Це тривожна тенденція, що потребує простих, але дієвих рішень.

Одним з таких рішень стає повернення до основ — регулярні прогулянки на свіжому повітрі. Навіть 20-30 хвилин на день, проведених на природі або просто подалі від шумних вулиць, здатні значно знизити рівень стресу, покращити якість сну, нормалізувати серцевий ритм і зарядити організм енергією. Прогулянки також сприяють зміцненню імунної системи, покращенню настрою та підвищенню загальної життєвої задоволеності. Це потужний перелік переваг, і їх досягнення не вимагає виснажливих тренувань. Ходьба — це низькоінтенсивне навантаження, доступне більшості людей. Для покращення сну і настрою особливо корисні прогулянки у світлий час доби (навіть у похмуру погоду), оскільки вплив природного світла регулює циркадні ритми та сприяє виробленню вітаміну D (при наявності сонця). Для зниження стресу та підвищення енергії спробуйте швидку ходьбу протягом 10-15 хвилин — це дає помітний ефект без сильної втоми.

Це доступний спосіб турботи про себе, який може стати першим кроком до гармонії — з собою, оточуючими та природою.

Традиції свята

Прогулянка пішки — це не просто спосіб пересування, а справжній ритуал відпочинку та перезавантаження. У Міжнародний день прогулянки люди по всьому світу знаходять час, щоб вийти на свіже повітря, сповільнитися і насолодитися моментом. Це ідеальна можливість звільнитися від думок про справи і дозволити собі просто бути — спостерігати, мріяти, розмірковувати. Створення ритуалу робить дію більш ймовірною та ефективною. Спробуйте прив’язати прогулянку до іншої щоденної дії (наприклад, “прогулянка після першої чашки кави” або “прогулянка перед вечерею”). Під час прогулянки, замість прокручування проблем, спробуйте техніку “думкового душу”: дозвольте думкам приходити і йти, не затримуючись на них і не оцінюючи. Або оберіть одну тему для “прогулянкового роздуму” — це може допомогти знайти рішення.

Відзначити цей день можна самотужки або в компанії — все залежить від настрою. Головне — вибрати підходящий час і місце. Ідеально, якщо маршрут пролягатиме подалі від міської метушні: парком, лісовою стежкою, берегом річки або через затишний сквер. Така прогулянка допомагає не лише відпочити фізично, а й відновити внутрішню рівновагу. Вибір місця дійсно важливий, але відсутність доступу до лісу чи річки — не вирок. Якщо ви живете у місті, шукайте найближчі “зелені зони” — навіть невеликі парки або алеї з деревами. Важливою є не стільки дика природа, скільки наявність рослинності та можливість віддалитися від інтенсивного трафіку. Якщо ви йдете знайомим маршрутом, спробуйте пройти його “у зворотному напрямку” або звернути на незнайому вулицю — новизна стимулює мозок.

Якщо досвід виявиться приємним, можна зробити такі вилазки частиною свого життя — нехай навіть короткими, але регулярними. Міжнародний день прогулянки — це нагадування про те, як важливо зупинятися, відчувати землю під ногами і жити тут і зараз. Перетворення прогулянок на звичку — це ключ до довгострокових переваг. Почніть з малого (5-10 хвилин щодня) і поступово збільшуйте тривалість. Використовуйте додатки для відстеження кроків або просто робіть позначку в календарі, щоб бачити свій прогрес. “Відчувати землю під ногами” — це буквально про практику “заземлення” або “ґраундингу”, яка допомагає повернутися до свого тіла та зменшити тривожність, фокусуючись на фізичних відчуттях ходьби.

Однак маленькій дитині в ресторані може бути страшно, незвично і неприємно. Виражається це в скандальній поведінці, яка негативно сприймається іншими гостями, інформує Ukr.Media.

Успішний похід у ресторан з дитиною починається ще до виходу з дому — з правильного вибору місця та часу.

Що в такому випадку можуть зробити батьки?

Краще підійти до питання ґрунтовно. Заздалегідь пояснити дитині, що в громадському місці потрібно поводитися спокійно: не підвищувати без потреби голос, не бігати між столами, а якщо дивитися мультики, то на такій гучності, яка не заважає іншим гостям. Ідеально — навушники або книги, розмальовки, іграшки, які не шумлять. Пояснення вдома заздалегідь працює краще, ніж зауваження вже в ресторані.

Ресторан — це не місце для мультфільмів на повну гучність. Навіть якщо за сусіднім столом теж порушують це правило.

Чим раніше батьки почнуть прищеплювати дитині культуру поведінки за столом, тим краще. Малюкові можна розповідати і показувати, що ніж розташовується праворуч від тарілки, а виделка — ліворуч. При цьому уточнювати, що бажано виявляти повагу до сервірування і не гратися зі столовими приборами.

Слідкуйте за чистотою — беріть із собою вологі серветки та витирайте за дитиною після їжі. Не дозволяйте кидати їжу або розмазувати соус по столу. Це не тільки неввічливо, а й знак неповаги до персоналу закладу.

Вибирайте їжу просто і швидко — не варто замовляти страви, які готуються довго — діти не вміють чекати пів години.

Готовність вийти — теж частина етикету, іноді — навіть із найкращими намірами — дитина починає вередувати, плакати чи влаштовує істерику. Це не трагедія. Але етикет передбачає, що ви спокійно вийдете, заспокоїте дитину або продовжите обід пізніше. Це демонструє повагу до інших гостей і до власної дитини, яку не варто сварити при всіх.

Варто подбати й про дозвілля дитини. Швидше за все, їй буде нестерпно нудно сидіти за столом в очікуванні страви. Багато ресторанів пропонують маленьким гостям набори для малювання або пазли, іноді в закладах є дитячі кімнати.

У випадку, коли зайняти дитину нічим, можна розповідати їй про те, що навколо: як готуються страви, де тут кухня. Постаратися захопити її і заодно донести думку, що люди приходять в ресторан не просто поїсти, але й відпочити.

Дитина в ресторані — не проблема, якщо дорослі поводяться як дорослі. Ввічливість, гнучкість і готовність передбачити — це і є справжній сімейний етикет. І навіть якщо щось піде не так — головне, як ви це виправите, а не наскільки “ідеально” все пройшло.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1612559 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612559{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

13 червня телеведучий та журналіст Віктор Дяченко повідомив, що звернувся до мовного омбудсмена щодо концерту Verka Serduchka & Band, який відбувся на Київщині того ж дня. Він звинуватив гурт у виконанні російськомовних пісень та зверненнях до глядачів російською мовою. Журналіст подав скаргу не тільки на виконавця, але і на ритейлера квитків Karabas.com та Osocor Residence, де відбувся концерт.

Омбудсмен відреагував на звернення активістів щодо концерту Вєрки Сердючки, та відео в соцмережах, на яких чутно російськомовні пісні у виконанні Данилка. Зокрема, на відео чутно пісні «Всё будет хорошо» та «Дольче Габбана», текст яких написаний російською мовою.

Зверніть увагу – відео містить пісні, що виконуються російською мовою

Він зазначив, що під час виступу виконавці порушили статті 23 та 29 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» та нагадав, що у Києві з 2023 року офіційно діє мораторій на публічне використання російськомовної музики.

«Звертаюсь до Національної поліції України з метою належного реагування. Ми не дозволимо, щоб в українській столиці під прикриттям “розваг” знову легалізували мовну присутність держави-агресора. Це не просто про закон – це про національну гідність. І відповідальність буде», – повідомив Кремінь.

На повідомлення омбудсмена відреагували у пресслужбі поліції Київської області. Там повідомили, що зареєстрували відомості до Єдиного обліку реєстрації, і що наразі триває перевірка.

На сторінках Вєрки Сердючки в соцмережах на момент публікації не було коментарів щодо звернення мовного омбудсмена. Втім, у коментарі «УП Життя» PR-директор Вєрки Сердючки заперечив, що Данилко спілкувався російською на концерті, назвавши вимову виконавця «діалектом».

«Андрій Данилко не використовував російської мови під час концерту. Вєрка Сердючка говорить на своєму локальному діалекті – полтавському суржику, що з першого дня було невід’ємною частиною цього образу», – повідомив він.

У команді Данилка також заперечили порушення мовного законодавства, посилаючись на Закон №2310-IX від 19.06.2023 року. В ньому йдеться, що законодавство «не забороняє виконання авторських пісень російською мовою громадянами України, які не мають громадянства держави-агресора і не підпадають під інші обмеження».

Ірина Сопонару, яка в травні минулого року офіційно стала дружиною британця Ріса, поділилася своїми роздумами з приводу материнства. Під час інтерв’ю з Машею Єфросиніною 38-річна актриса розповіла, як ставиться до ідеї народження дитини в умовах війни, інформує Ukr.Media.

Ірина сказала, що точно бачить себе матір’ю і завжди про це говорила. Однак зараз вони з обранцем не готові до такого кроку. Зокрема, через нестабільну ситуацію в країні. Акторка зазначила, що їй хочеться, щоб цей досвід залишив приємні спогади (подібно до весілля), а не асоціювався з тривогою, схованками та страхом.

Ірина також зазначила, що нещодавно стала тіткою: народила її старша сестра. І хоча вагітність пройшла без труднощів, Ірина переконалася, наскільки це фізично складний процес. Саме тому вона воліє відкласти материнство до кращих часів.

Водночас акторка все ж таки озвучила свій особистий крайній термін: за її словами, після 40 вона більше не чекатиме, бо не планує “тягнути до 50”.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1612242 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612242{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Ростислав Хотин висвітлює деякі події та явища, які, на перший погляд, прямо не впливають на політичні процеси, проте є важливими й показовими. Бо й справді, іноді навіть одна буква може мати велике значення, якщо це українська літера «Ї», яка стала своєрідним знаком спротиву на тимчасово окупованих територіях України.

ZAXID.NET публікує уривок з книги Ростислава Хотина «Україна. Свобода. Європа», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Дизайн обкладинки створила Дарія Луцишина. Замовити книгу можна за посиланням.

«Пане Леоніде!». Як Революція на граніті усталила звертання «пан»

– першою з трьох революцій в Україні була Революція на граніті в жовтні 1990 року, ще до Помаранчевої революції і Революції гідності;

– один аспект Революції на граніті є малопоміченим, але він мав значний вплив – разом з іншими новаціями студентів – навіть на міжлюдські стосунки українців;

– студенти-революціонери домоглися своєрідної легалізації звертання «пан» замість комуністичного «товариш».

…Четвертий день акції українських студентів у центрі Києва на площі Жовтневої Революції. До молоді, деякі з представників якої оголосили голодування, прийшов голова Верховної Ради тоді ще Української РСР Леонід Кравчук.

Він обдивився студентські намети і ліжка-розкладачки, на яких лежали студенти-протестувальники.

А потім відбулася його розмова з одним із лідерів Революції на граніті Олесем Донієм, в якій також брав участь інший співголова акції протесту – тодішній голова львівського «Студентського братства» Маркіян Іващишин.

Під час розмови, яку знімала телекамера новин «Українського телебачення», що мало тоді монополію на теленовини в республіці, Олесь Доній твердо звертався до Леоніда Кравчука – «Пане Леоніде!».

Коли цю розмову – не всю, а її частини – показало ввечері телебачення, багато хто був заскочений. Уперше до Кравчука звернулися не «товариш», а «пан», та ще й за старим українським звичаєм з передрадянських часів – не «пане Кравчук», а «пане Леоніде», на ім’я, – та ще й у правильному кличному відмінку!

«Кравчук тоді повторював кроки Горбачова. Горбачов любив ходити в народ і був готовий говорити. Це була відкритість. Це не значить, що після того були наслідки, але поговорити – це вже було новацією, якщо порівняти зі стилем попередніх керівників компартії. Він прийшов до нас, розмовляли ми втрьох: Кравчук і ми з Маркіяном. Це записувала телекамера і показало телебачення, що було певною мірою інформуванням українського суспільства, і для нас це було важливим», – згадує в інтерв’ю ті події Олесь Доній, який очолював протест.

«Було помітно, що Кравчук нервувався, а нервувало його звертання. І воно раніше ніде не лунало на українському телебаченні – це воно вперше пролунало», – додає Доній, який під час Революції на граніті був 21-річним студентом історичного факультету Київського державного університету.

Сам Доній нині каже, що дехто йому говорив, що саме це звертання і залишилося в пам’яті, яка пізніше стерла інші аспекти, – зокрема обговорення пунктів вимог студентів. А вони, нагадаю, були досить радикальними на той час: непідписання нового Союзного договору, нові вибори на багатопартійній основі, відставка тодішнього прем’єра Віталія Масола, націоналізація майна компартії та комсомолу, а також переведення хлопців-українців, які служили на територіях інших союзних республік, до військових частин на території тодішньої Української РСР. Швидкі зміни Цікаво, що коли дивитися старі архівні кадри, наприклад, з Установчого з’їзду Народного руху України, що відбувся у вересні 1989 року, то навіть у цьому національно-демократичному середовищі домінувало тоді звертання «товариш».

Так само було, коли Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і колона під синьо-жовтими прапорами прямувала від Ради на тодішню площу Жовтневої Революції в центрі Києва на мітинг, – прапороносці вітали киян вигуками «Зі святом, товариші!»…

Аж ось студентський протест жовтня 1990 року в центрі Києва, і до Леоніда Кравчука, тоді вже голови Верховної Ради, сміливо звертається один з лідерів студентської революції «пане Леоніде», і це показує державне телебачення…

«Це вперше, коли не просто молода людина, а взагалі будьхто послужився в розмові з Леонідом Кравчуком саме такою формою. А я звертався до нього підкреслено на той момент – “пане Леоніде!”. У Верховній Раді так до нього ніхто не говорив, ніде на масових заходах до нього так не зверталися. Тому це найбільше привернуло увагу, і було помітно, що він осмикувався саме на таке звертання, але його виховання не дозволяло дорікнути чи зробити зауваження, що це “буржуазна форма”, як раніше казали», – пригадує зараз ту розмову Олесь Доній.

Сам Леонід Кравчук, який потім, у грудні 1991 року, став першим Президентом незалежної України, – а Голову Верховної Ради тоді мали за керівника республіки – казав, що не пригадує, як до нього звертався лідер студентів.

«Коли ставиш собі великі завдання, то те, як до тебе звертаються, не має значення. Як кажуть українці: називай мене хоч горщиком – тільки в піч не став! Не має значення, як звертаються. Має значення зміст звернення і напрямки звернення – тоді думаєш про більш вагомі, більші завдання, про наслідки. І про молодь, яка прийшла на майдан чинити Революцію на майдані. І я зовсім не пам’ятаю, як хтось до мене звертався», – казав Леонід Кравчук в інтерв’ю в 2020 році.

«Звертання цивілізованого світу»

Незрозуміло, щоправда, чи Кравчук справді не пам’ятав цього моменту зі звертанням «пане Леоніде», чи просто дипломатично не хотів про це згадувати.

«Не пам’ятаю, щоб це мене якось хвилювало або щоб я на цьому акцентував увагу. Як зверталися, так я й сприймав будьякі звернення. Відповідно, я знав, що це термінологія звернення, яка характерна для цивілізованого світу. І різні [звертаються] країни по-різному: хто каже “сер”, хто каже “господін”, хто каже “пан” – це їхнє право. І Україна мала право на своє звертання», – наголошував Леонід Кравчук.

Але ту розмову і звертання Донія до Кравчука добре пам’ятають очевидці.

«Тоді це сприйнялося як “нахабство” молодого активіста, який раптом не традиційно звернувся, а якось інакше. Але це було здорово, бо якщо змінюватися – то треба змінювати все. Треба змінювати підходи, треба змінювати слова, сенси. Ми ж не були такими революціонерами, які все хотіли зламати, – ми були революціонерами, які хотіли відновити українську державність, українськість в Україні, україноцентричність», – каже в інтерв’ю відома співачка, учасниця Революції на граніті Анжеліка Рудницька.

«І (в часи УНР) звертання “пан” і гасло “Слава Україні!” були абсолютно нормальними. А виявилося, що таке звертання до Кравчука було таким собі “нахабством”. Ну, він був вкрай здивований, хоча Кравчук виріс на Рівненщині, і не думаю, що для нього звертання “пане” було аж настільки несподіване чи незрозуміле. Оцей емоційний момент розмови я добре пам’ятаю», – додає Рудницька, якій на час студентської революції було 20 років, і вона вчилася на факультеті журналістики Київського університету.

За словами Рудницької, Революція на граніті, яка відбувалася з 2–17 жовтня 1990 року, внесла чимало новацій. Наприклад, вперше тоді студенти почали називати площу Жовтневої революції в Києві майданом Незалежності – хоча її офіційно перейменують лише після проголошення незалежності України в серпні 1991 року.

Також на студентській революції щодня проводили богослужіння, і це було незвично за умов нетолерування релігії в СРСР, незважаючи на послаблення часів перебудови Горбачова.

Та й сама акція-протест студентів у центрі столиці союзної радянської республіки з голодуванням, і той же виступ Олеся Донія з політичними вимогами у Верховній Раді ще УРСР – це теж було незвично.

«Я часто зараз виступаю перед студентами і кажу їм: вам дивно, що тоді не можна було, наприклад, джинси в університеті носити чи хлопцям мати довге волосся, і багато-багато інших речей. Чи що не можна було дискутувати з викладачем та відстоювати свою позицію, чи говорити “Я – українець”, чи казати “Слава Україні!” чи те ж звертання “пан”… І те, що нинішні студенти цього не розуміють, – це теж наша заслуга», – каже учасниця Революції на граніті Анжеліка Рудницька.

«Усі говорять тільки про політичну складову, але все було ширше. І слово “пан”, яке Олесь повернув у публічний вжиток… Хоча десь в родинах це вживали – в містах на Заході України, – додає Рудницька. – Тобто незалежність, безумовно, на першому місці, а також нові можливості – щоб не було в суспільстві багатьох “ні-ні-ні”».

Справді, на Заході України повернення до колись традиційного звертання «пан» чи «пані» відбувалося раніше і не так болісно, як в інших регіонах тодішньої УРСР.

«Мені це вуха не різало, я сам зі Львова, для мене це нормально. Навіть інколи в совєцькі часи ми говорили, приходячи до кав’ярні: “Прошу пані, дайте мені кави”, і це була нормальна форма. А тут, у Києві, це було щось нове, справді незвичне й досить сміливе, – каже в інтерв’ю письменник Микола Рябчук. – Так я розумію, що звертання до Кравчука могло бути теж революційним кроком. Хоча для мене це було більше як повернення до норми, до нормальності. А для інших людей перехід у звертанні був досить сміливий і незвичний».

За словами Рябчука, Революція на граніті вплинула на суспільство, і її значення насамперед у тому, що вона легітимізувала певні речі.

«Вона не змінила характеру суспільства, не звільнила його колосальної совєцької інерції, але вона запровадила нові терміни, нові поняття, – каже культуролог Микола Рябчук. – Зрештою, та Революція показала, що можна проводити такі масові заходи. Безумовно, що без цієї Революції, без цієї знайденої тоді форми протесту, можливо, не було б і Помаранчевої революції, і Майдану».

Буває, що іноді у житті відбувається щось неординарне, значне чи трагічне. Випадок, через який людині доводиться збирати всю свою волю та життєлюбність у кулак, щоб жити далі. Ця добірка про такі історії. Про сильних людей та їх непрості життєві ситуації, інформує Ukr.Media.

“Один момент” Лінда Грін

Хлопчикові Фіну всього 10 років, а Каз уже 59. Як так вийшло, що життя двох цих абсолютно різних і незнайомих людей перетнулися?

Фін не зовсім схожий на своїх однолітків: любить возитися з рослинами, грає на укулелі і зневажає футбол, тому в школі він жива мішень для глузування. А Каз — працьовита, самотня жінка, змушена доглядати за своїм дорослим братом, який страждає на шизофренію. Вона має непросте життя, але її братові, якого вона щиро любить, живеться ще гірше, тому вона робить все можливе, щоб полегшити його існування. Коли Каз і Фінн вперше зустрічаються, то навіть не здогадуються, що їхня наступна зустріч назавжди змінить їхнє життя…

Якщо вам подобаються емоційні, щирі та душевно розказані історії, то книга «Один момент» — чудовий вибір. Незважаючи на те, що вона буквально просякнута смутком, ця історія все ж таки дуже світла, добра і обнадійлива, наповнена надією та оптимізмом.

«Учениця» Тара Вестовер

Тара — юна і допитлива дівчина. Ось тільки сім’я у неї дуже дивна: батько постійно твердить про якісь ілюмінати, владне відстеження і без кінця готується до кінця світу, запасаючи у величезних кількостях консервовані персики, паливо і зброю з боєприпасами, мати ж підробляє повитухою та місцевим лікарем — вона лікує абсолютно всі недуги настоями трав та клацаннями пальців, брати і сестри (як і сама Тара) не ходять до школи, натомість вони щодня старанно працюють на звалищі металобрухту.

Сама Тара вміє поводитися зі зброєю і керувати будівельним краном, а ось читає і пише важко. Але одного прекрасного дня її життя змінюється: потай від батьків вона починає готуватися до вступу до коледжу.

Що вражає, ця книга заснована на реальних подіях, хоча читається дуже емоційно і як справжнісінький художній роман. Історія Тари незвичайна і багатьох змусить по-іншому поглянути на життя та свої можливості у ньому. Це дуже сильна та пронизлива історія, здатна надихнути.

«Сни поїздів» Денис Джонсон

Короткий і ємний роман, на сторінках якого розгортається епопея в мініатюрі: історія Роберта Грейньєра, робітника з американського Заходу першої третини ХХ століття, звичайної людини, яка живе у незвичайний час. По суті, це своєрідна вигадана біографія. Нам розповідають про найважливіші моменти його життя: про те, як він познайомився з прийомною сім’єю, з дружиною, як він опинився в Америці, на якій роботі працював, про його розпорядок дня та визначальні моменти його життя.

Але його історія — це історія самотності та особистої трагедії. Історія втрат. Історія про те, що незважаючи на все горе втрати, яке в одну мить лавиною обрушиться на нього, він змушений буде продовжувати жити попри все.

«Дитя пана Ліна» Філіп Клодель

Французький письменник Філіп Клодель написав дуже незвичайну історію: історію про літнього емігранта, який втратив на війні всіх своїх рідних і якого перевезли в зовсім незнайому, чужу країну, мову якої він зовсім не розуміє. На руках у нього найбільший скарб — його маленька онука — тиха дівчинка, яку він безмежно любить і життям якої дорожить. Лише вона одна — сенс його існування, адже країна, в якій вимушено перебуває старий, живе своїм життям, їй абсолютно не має до нього жодної справи. Чи самотньо йому? Так, трохи. Але дуже скоро в його житті з’явиться друг, на зустрічі з яким він щиро чекатиме кожен свій день.

У цій історії 190 пронизливих сторінок. 190 сторінок, що вибивають ґрунт з-під ніг, коли ви доходите до фіналу. Ця книга про самотність та її подолання, про наслідки війни, про безпорадність та непотрібність, про втрати, про те, щоб продовжувати жити людині потрібна людина.

«Нескінченні дні» Себастьян Баррі

Тяжка, але надзвичайно красива і фактурна історія про те, як молодий хлопець з Ірландії просто і чесно розповідає про Громадянську війну в США, про знищення індіанців, про голодне, солдатське життя і про любов до найближчої людини.

Ця книга дивує тим, як мало в ній діалогів і як багато сумних і жахливих подій, які якимось абсолютно неймовірним чином звучать дуже життєрадісно та обнадійливо. Це історія про дорослішання, дружбу та кохання в умовах постійного виживання. Чи можна звикнути до жахів війни? А до постійного голоду та холоду? Прочитайте цю книгу і, можливо, знайдете відповідь.

Багато з нас віддають перевагу розсипному чаю, адже його якість, природно, в рази краща, аніж у того, що в пакетиках. Але, незважаючи на це, чайний пакетик давно став невід’ємним атрибутом життя сучасної людини, яка оцінила його зручність. Ось тільки мало хто знає, як, згідно з етикетом, варто поступати з чайним пакетиком після заварювання чаю, щоб не уславитися невігласом, інформує Ukr.Media.

Етикет щодо чайних пакетиків — це не просто набір жорстких правил, а прояв поваги до себе, співрозмовників та місця, де відбувається чаювання (дім господаря, кафе, офіс). Неправильне поводження з пакетиком може призвести до неакуратності (плями на скатертині/столі, краплі), виглядати неохайно або навіть негігієнічно. Знання цих простих правил допомагає почуватися впевнено в будь-якій ситуації та уникнути дискомфорту.

Навіть якщо ви в дуже неформальній обстановці, елементарна акуратність при поводженні з використаним пакетиком (не залишати його де попало) завжди цінується. Це показник вашої загальної вихованості.

Що робити з чайним пакетиком, коли настане час виймати його з чашки?

Мало хто замислюється над тим, що чаювати, залишаючи чайний пакетик у чашці, — явна ознака невігластва та безкультур’я. Але мало хто знає, як правильно поступити з цим атрибутом чаювання. Тому чинить низку непростимих помилок.

А між тим, виймати пакетик із чашки варто, не просто потягнувши його за нитку, а ще й підтримуючи пакетик ложечкою. Використання ложечки допомагає не лише уникнути крапель, а й злегка віджати зайву рідину з пакетика перед тим, як його дістати. Це робить використаний пакетик менш мокрим, що важливо для його подальшого розміщення.

Далі з пакетиком поступають наступним чином:

• Кладуть на спеціальне блюдечко.
• Якщо спеціального блюдечка під чайний пакетик немає, то його можна залишити на чайному блюдечку.
• Якщо вам у гостях не подали чайного блюдечка, то залиште чайний пакетик на краю столової тарілки.
• Якщо немає тарілки, на якій можна залишити використаний пакетик із чаєм, то акуратно загорніть його в серветку. При цьому пам’ятайте, що серветка повинна бути паперова, а не тканинна. Викладати цей предмет на скатертину або просто на стіл ні в якому разі не можна.

Ця ієрархія відображає перехід від найбільш акуратних та призначених для цього місць до тимчасових або менш ідеальних варіантів. Спеціальне блюдечко > чайне блюдечко > столова тарілка > паперова серветка.

Завжди озирніться та оцініть, що є на столі. Йдіть за наданою ієрархією. Якщо є чайне блюдечко (більшість чайних чашок його мають), це ваш стандартний вибір. Якщо ви закінчили їсти і ваша столова тарілка вже пуста, її край — прийнятний варіант. Якщо нічого підходящого немає (наприклад, ви п’єте чай під час конференції або в неформальній обстановці без повного сервірування), завжди тримайте напоготові паперову серветку або попросіть її. Якщо ви самі господар, завжди пропонуйте блюдечко для пакетика або майте достатньо паперових серветок.

Що не можна робити з чайним пакетиком?

Культурна людина повинна пам’ятати, що ні в якому разі не можна робити так:

• після заварювання чаю віджимати пальцями заварку з пакетика;
• залишати пакетик із чаєм на столових приладах (ложках, виделках);
• повторно заварювати чай із використаного чайного пакетика;
• перекладати використаний чайний пакетик в іншу порожню чашку або склянку;
• затівати з чайним пакетиком ігри, ганяючи його по горнятку ложкою або накручуючи цей атрибут чаювання на столовий прилад.

Ці “не можна” спрямовані на підтримку загального порядку, гігієни та демонстрацію поваги до традицій чаювання та співрозмовників. Уникайте їх автоматично. Якщо сумніваєтесь, що робити, краще попросіть паперову серветку.

Пам’ятайте, що навіть якщо ви ярий противник пакетованого чаю, а вам піднесли такий продукт у подарунок, то неввічливо буде відмовлятися від цього презента.

Вихована людина завжди з вдячністю приймає навіть ті подарунки, які їй не потрібні чи не подобаються.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1612458 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1612458{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Виставка сучасної скульптури Володимира Одрехівського «Присутність»

Фрагмент експозиції Володимира Одрехівського. Фото Національного музею ім. Андрея Шептицького

Залишилось буквально три дні для того, аби подивитись виставку Володимира Одрехівського «Присутність». І це обов’язково вартує зробити. Експозиція «Присутність» складається з трьох циклів «Цвіт», «Час» та «Співзвучність», які розкривають філософські роздуми митця про людину, природу, час, внутрішню тишу і нашу присутність у цьому світі. Куратором виставки та автором експозиції є Василь Одрехівський.

Національний музей ім. А. Шептицького, до 15.06

Виставка Олени Турянської «За образом і подобою»

Фрагмент експозиції Олени Турянської. Фото музею народної архітектури та побуту

У проєкті «За образом і подобою» Олена Турянська у спосіб, властивий саме їй, акцентує на жертві, власне, людини військової, котра з любові до близьких, до країни, до правди віддає себе, людини, зраненої на війні, покривдженої та стражденної на лікарняній постелі – плащаниці. І жертва її – з любові до ближнього, як Христова жертва. За Його образом.

Музей народної архітектури та побуту у Львові, до 22.06

Виставка Романа Романишина. Графіка і скульптура

Один з найвизначніших митців, що працюють в технології кольорового офорту в Україні та світі Роман Романишин зі Львова представив свої серії творів з часів пандемії та повномасштабного вторгнення на персональній виставці. Бонусом до офортів є рідкісна в доробку художника скульптура з бронзи.

Галерея «Зелена канапа», до 29.06

Персональна виставка Володимира Богуславського «Поза синім»

Фрагмент експозиції Володимира Богуславського. Фото галереї мистецтв

Володимир Богуславський – відомий майстер живопису, представник «Нової української хвилі», що утвердила нові естетичні принципи в українському мистецтві кінця 1980-х років. Художник переконаний – головним у картині є колір, і найбільше він залюблений в синій, що відображає просторовість, спокій, гармонію, «вловлює життєву мить». Що ж поза синім? Поза ним – сенси, незвідане й трансцендентне, глибокі філософські рефлексії митця. Тому твори Володимира Богуславського, що їх зможете побачити на виставці, є полілогом між об’єктивним та об’єктним навколишнім світом і суб’єктивними світами художника та глядача.

Палац Лозинського, до 29.06

На головному фото – фрагмент роботи Романа Романишина «Пенелопа». Повністю її можна побачити у галереї «Зелена канапа»