Йду до свого виходу в аеропорту і бачу звичну картину — найнетерплячіші вже вишикувалися в чергу, хоча посадку ще навіть не оголосили.

Раніше я щиро не розуміла, яка рація товпитися біля гейту, коли місця у квитках зазначені, й однаково полетять усі. Але з часом і досвідом стало зрозуміло: ця, на перший погляд, безглузда метушня має цілком прагматичну причину — боротьбу за місце для ручної поклажі. На багатьох рейсах, особливо в лоукостерів, місця на багажних полицях катастрофічно бракує. Ті, хто заходить останніми, ризикують бігати салоном у пошуках вільного куточка. Тож черга — це для деяких не нетерплячість, а стратегія.

І поки я задумалася про це, згадуючи інші особливості поведінки пасажирів, склався ніби сам собою список правил, як варто і не варто поводитися в літаку, щоб переліт був комфортним для вас та інших.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Дивіться кіно (і мультики) в навушниках

Не розумію, що заважає використовувати навушники, якщо дивишся фільм чи серіал на планшеті? Іншим людям ваше кіно нецікаве, а хтось узагалі хоче подрімати. Те саме стосується гучних розмов по відеозв’язку до зльоту. Пам’ятаймо: літак — це спільний простір.

Особливо це стосується дітей. Якщо батьки дають дитині планшет з мультиками, будь ласка, забезпечте її навушниками.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Не “захоплюйте” всі підлокітники

Існує неписане правило авіаетикету: пасажир у середньому кріслі має пріоритет на обидва підлокітники. Це невелика компенсація за найменш зручне місце без доступу до вікна чи проходу. Якщо ваше місце біля ілюмінатора або біля проходу, намагайтеся залишити внутрішній підлокітник сусіду. Йому і так не позаздриш.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Не штовхайте крісло попереду

І не дозволяйте робити це своїм дітям. Тут, думаю, пояснення зайві. Коли тебе штовхають у спину, це неймовірно дратує. Навіть легкі торкання колінами чи використання спинки крісла як опори для рук можуть бути дуже відчутними для того, хто сидить попереду.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Не хапайтеся за крісло попереду, коли встаєте

Ще один маленький, але важливий момент. Коли ви підіймаєтесь зі свого місця, не хапайтеся за спинку чи підголівник крісла перед вами. Для людини, що там сидить, це наче різкий ривок. Використовуйте для опори власні підлокітники.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Відкидайте спинку крісла з повагою

Так, ви маєте право відкинути крісло, але робити це варто обережно. Перш ніж натиснути на кнопку, озирніться. Можливо, людина за вами працює за ноутбуком або п’є гарячу каву. Відкидайте спинку повільно і плавно, а не одним різким рухом.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Не відкидайте крісло під час їжі

Про це перед тим, як роздаватимуть їжу, завжди просять і самі бортпровідники, але нагадаємо ще раз. Через те, що їжу часто розносять нерівномірно, пасажири попереду можуть уже поїсти, поки вам її тільки-но принесли. Якщо передній пасажир відкине крісло, він може перекинути вашу їжу чи напій. Будь ласка, тримайте спинку у вертикальному положенні, доки всі навколо не поїдять.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Слідкуйте за запахами

Знімати взуття в літаку не заборонено, особливо на довгих рейсах. Але перш ніж це робити, переконайтеся, що це не створить дискомфорту для сусідів. Салон літака — це герметичний простір, і неприємні запахи поширюються миттєво. Аналогічно з парфумами. Навіть якщо аромат приємний, у замкненому просторі він може стати задушливим і викликати головний біль в інших. Ну і про особисту гігієну, думаю, нагадувати зайве.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Тримайте ноги при собі

Довгоногі пасажири, ми вам співчуваємо! Але якщо ви знаєте, що вам тісно на стандартних місцях, можливо, варто заздалегідь обрати місце біля аварійних виходів. Так, це додаткові витрати, але це комфорт і для вас, і для інших. Простягати ноги в прохід небезпечно (хтось може спіткнутися), а засувати їх під крісло попереду — це вторгнення в особистий простір іншої людини.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Не товпіться в проході під час обслуговування

Так, розумію, може раптом захотітися до вбиральні. Але повз візок з їжею та напоями однаково не протиснешся. Створюючи натовп, ви лише заважаєте бортпровідникам і затримуєте обслуговування для всіх пасажирів. Краще трохи зачекати.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Вирішуйте конфлікти через бортпровідника

Коли розміщуєте багаж, виникає плутанина з місцями чи непорозуміння через сусіда, що занадто голосно розмовляє, варто вирішувати проблеми не самотужки, а через екіпаж. Наприклад, якщо полиця над вашим місцем зайнята, не сваріться із сусідом — покличте стюарда. Вони — майстри “багажного тетрісу” і точно знайдуть місце для вашої валізи.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Візьміть усе необхідне з собою на місце

Щоб постійно не вставати й не турбувати сусідів, дістаючи речі з полиці, продумайте все заздалегідь. Навушники, павербанк, книжка, пляшка води, подушка для сну — нехай усе, що знадобиться в польоті, буде у вас під рукою, у кишені переднього крісла.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Не створюйте тисняву на виході

Вийдуть усі! Нікого в літаку не залишать. Здавалося б, навіщо підскакувати зі своїх місць одразу після приземлення? Але, як і з чергою на посадку, у деяких тут є вагомі причини.

• Коротка пересадка: найочевидніша причина, коли кожна секунда на вагу золота.
• Паспортний контроль: на міжнародних рейсах вийти з літака на 5 хвилин раніше може означати економію 30-60 хвилин у черзі на кордоні. Це, мабуть, найвагоміший аргумент.
• Громадський транспорт: хтось може поспішати на останній поїзд чи автобус до міста.

Тому, якщо у вас немає нагальної потреби, розслабтеся і спокійно виходьте. Але й не варто засуджувати тих, хто поспішає, — у них можуть бути на це причини, про які ви не знаєте.

Думаю, дотримання цих нескладних правил зробить політ набагато комфортнішим для всіх. Не створюючи проблем ні собі, ні іншим!

Усім приємних польотів і м’яких посадок. Сподіваюся, скоро почнемо літати вільно і зі своєї країни теж.

Під час програми «Музика Голлівуду, що звучить серцем» можна буде почути шедеври з найвідоміших фільмів і серіалів: «Титанік», «Інтерстеллар», «Гра престолів», «Пірати Карибського моря», «Ла-Ла Ленд», «Гладіатор», «Матриця» та багатьох інших культових стрічок.

Alex Pian – піаніст, композитор і лауреат міжнародних конкурсів, знаний за своїми концертними проєктами, у яких поєднує віртуозну гру з кінематографічними аранжуваннями. Його виступи – це емоційна подорож у світ великих кіноісторій, де кожен звук є відлунням кадру, а кожен акорд – почуття.

Спеціальним гостем концерту стане військовослужбовець і скрипаль Мойсей Бондаренко, учасник міжнародних фестивалів і симфонічних проєктів. Його участь додасть події особливої глибини та живої енергії.

«Музика кіно – це мова емоцій, яка зрозуміла кожному. У цій програмі ми прагнемо подарувати слухачам натхнення, світло і відчуття внутрішньої сили», – зазначає Alex Pian.

Гості концерту зможуть насолодитися не лише живим виконанням, а й атмосферою свята: на всіх чекатиме ігристе та солодкий подарунок.

Квитки на концерт можна придбати за посиланням та у касі філармонії.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623602 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623602{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Ви здобули юридичну освіту. Це рідкість для концептуального митця. Що сильніше вплинуло на вашу роботу: суворий формалізм закону чи свобода мистецтва?

Моє життя, кар’єра та практика нерозривно пов’язані. З дитинства не можу пройти повз, коли бачу несправедливість. Великий вплив на мене мав мій шкільний учитель історії та права, який показав, що право може бути потужним інструментом допомоги людям.

Навчання в Академії внутрішніх справ принесло розчарування, корупція та системні проблеми показали, що самотня боротьба майже неможлива. Тому я ніколи не працювала юристом, але цей досвід дав фундамент для аналізу складних соціальних ситуацій.

Мистецтво для мене – інструмент соціального діалогу. Воно не ізольоване: відповідає на виклики суспільства, формує публічний дискурс і впливає на думку людей. Тому важко сказати, що сильніше – право чи мистецтво. Мій досвід у обох сферах допоміг мені працювати з складними темами та контекстами, і це безпосередньо впливає на мою художню практику.

Марія Прошковська (фото Діани Андруник)

Чи був момент, коли ви усвідомили, що своє повідомлення про права людини треба донести через мистецтво, а не через судовий зал?

Мабуть, це сталося ще в дитинстві. У художній школі мене вигнали за «революції», які я там влаштовувала. Мама перестала водити мене туди, а мені сказали, що з мене нічого не вийде. Це залишило внутрішній виклик: довести, що я можу.

Пізніше, після 2014 року, я залишила консалтинг, народила дитину і знову повернулася до мистецтва. У школі сучасного мистецтва у Віки Бурлаки я зрозуміла, що можу рухатися від 2D до більш комплексних практик. Це був момент усвідомлення: я хочу робити соціальні зміни, і мистецтво – найелегантніший та найпотужніший спосіб це зробити.

Мистецтво дозволяє спілкуватися з глядачем не лише через факти та аргументи, а через почуття, викликаючи сильні емоції і потенційно стимулюючи зміни. Для мене це був прагматичний вибір і водночас реалізація маленької Маші, яку колись відторгли, але яка вирішила спробувати – і це вдалося.

Чи є боротьба за права людини через мистецтво ефективнішим за закони? Чи може мистецтво створити справедливість, яку не змогли забезпечити закони?

Мистецька спільнота завжди більш чутлива до того, що відбувається, вона реагує, не залишається байдужою. Митці часто є активістами, а активісти – митцями. Вони стежать за тим, щоб несправедливість не залишалася непоміченою.

Історія показує: коли суспільство мовчить, несправедливість накопичується потроху, і зрештою це торкається кожного. Мистецтво стає потужним інструментом, який привертає увагу, формує суспільну свідомість і запобігає мовчазній інертності. Особливо в Україні роль культурної спільноти у цьому вимірі помітна і важлива.

Інсталяція «Вразливість» стала вашим знаковим твором. Яка була перша емоція чи ідея, що стояла за її створенням?

Ця робота народилася під час особистої кризи, коли я лежала на кушетці психоаналітика. Період після народження дитини, усвідомлення себе та своєї жіночності, сепарація від батьків ‒ усе це формувало емоційний фундамент інсталяції.

Я хотіла, щоб робота взаємодіяла з глядачем, викликала рефлексію та провокувала дотик, обхід або безпосередню участь. Під час створення концепції я опиралася на свій юридичний бекграунд: думала про закони та соціальні норми, що регулюють тіло, особливо жіноче, і стигматизують його. Інсталяція ставить питання власності над тілом ‒ на кого воно належить? Мій меседж простий: тіло належить самій жінці, і лише вона може робити власні вибори.

Фотографію для роботи зробив мій друг Андрій Лобов, і пізніше інсталяція отримала спеціальний приз на мистецькому фестивалі.

«Вразливість» (фото Андрія Лобова)

У роботі «Вразливість» ви використовуєте свій оголений портрет. Чому для розмови про незахищеність ви обрали саме свій фізичний образ? Чи це рішення: «Я можу говорити лише через свій власний досвід»?

Для мене було важливим бути присутньою у проєкті не лише як авторка, а як учасниця, бо він народжений із мого власного досвіду. Тонка грань між мистецтвом і тілом робить проєкт політичним, адже тіло ‒ це не просто форма, а носій ідентичності: молода жінка, українка, мати, можлива біженка.

Я хотіла, щоб мистецтво транслювало сенси не через когось іншого, а через мене, через мої переживання. Наявність тіла, фоторобота чи перформансу робить досвід глядача безпосереднім і незаперечним: ти не можеш це ігнорувати. Так мистецтво стає фасилітатором сенсів для інших, дозволяючи глядачеві відчути уразливість і емпатію безпосередньо.

Припустимо, що інсталяція містить частину вашої історії. Як ви проводите межу між самотерапією через мистецтво та експлуатацією власного болю для мистецького успіху? Чи не є така публічна «оголеність» ризиком романтизації травми?

На щастя, у мене не було серйозних розладів, але були моменти, коли, наприклад, я схудла до 45 кг при зрості 176 см. Цей досвід змусив мене досліджувати не лише власну історію, а й соціальні конструкції: чому з’являються анорексія, булімія та інші розлади, які формуються під тиском суспільства і усталених стандартів зовнішності. Це складний процес, що виходить далеко за межі однієї людини ‒ він є наслідком ланцюга соціальних, культурних і особистих подій.

Романтизація травми дійсно існує ‒ як у літературі, так і в соціальних мережах, де проблеми, наприклад, анорексія, можуть подаватися як «особливість» чи тренд. Моя ж робота з відкритістю і оголеністю, навпаки, є свідомим вибором. Я використовую свій досвід як матеріал і медіум, щоб підкреслити проблему, показати її з різних ракурсів і тим самим знайти шлях до зцілення.

Тільки через сміливий, безстрашний погляд на травму можливе її осмислення і відновлення. Моя практика розвивається разом зі мною: вона завжди жива, еволюційна, від феміністичних тем до реалій сьогоднішньої війни в Україні. Проте ключовим є те, що всі мої проєкти залишаються про людей і їхні історії, про посттравматичне зростання, про пошук спільнот і розуміння, а не про романтизацію страждання.

Чи погоджуєтеся ви, що добре виконаний твір ‒ це той, який викликає емоції, навіть якщо вони «погані» чи суперечливі?

Так, абсолютно. Добре мистецтво завжди викликає реакцію. Погане мистецтво ‒ це те, що не залишає нічого. Навіть декоративний об’єкт, якщо він подобається і викликає емоції, виконує свою функцію. А якщо ти просто проходиш повз і нічого не відчуваєш, тоді постає питання: навіщо це створювати?

Соціально-критичне мистецтво, зокрема, не має бути приємним чи комфортним. Історично мистецтво часто працювало на замовлення певних класів і задовольняло їхні потреби. Сьогодні воно має завдання challenge-увати суспільство: викликати страх, дискомфорт або дивування, змушувати замислитися. Таке мистецтво допомагає переживати досвіди, що не завжди приємні, але важливі для розуміння себе та світу.

Разом із тим, тут існує межа. Без попередження можна зачепити дуже болісні «кнопки», і тому етика у мистецтві критично важлива. Важливо навчитися працювати з емоціями аудиторії відповідально, навіть якщо твір провокує сильні або суперечливі почуття.

Як ви ставитеся до хейту, образливої інтерпретації, відвертого нерозуміння? Чи відчуваєте моральну відповідальність за такі інтерпретації? І чи має митець право на гнів у відповідь на нерозуміння?

Я завжди ціную конструктивну, обґрунтовану критику ‒ вона допомагає розвиватися і ставати кращим. Щодо хейту та образливих інтерпретацій: люди можуть думати, що хочуть, і залишаються зі своїми негативними емоціями.

«Ритуал без назви» (фото Сергія Моргунова)

Образливі інтерпретації ‒ складніше питання. Іноді це сигнал, що робота потребує певного уточнення або більшої уваги до контексту. В інших випадках це може бути наслідком того, що суспільство ще не готове до певних ідей. Якщо твоя робота сприймається як незрозуміла, ти перетворюєшся на візіонера ‒ а це почесна місія.

Що стосується моральної відповідальності: якщо митець працює етично, не використовуючи інших людей як матеріал, він несе мінімальну персональну відповідальність за нерозуміння. Наприклад, якщо я працюю зі своїм тілом у мистецькому проекті, і хтось трактує це інакше, я завжди готова до діалогу, але не вважаю це своєю особистою провиною.

Щодо гніву: митець має право на будь-які емоції, адже вони роблять нас живими. Втім, публічний прояв гніву не завжди є найефективнішим інструментом комунікації.

Часом від ідеї до її реалізації потрібен час. Чи траплялося так, що в процесі цього визрівання ідеї актуальність проблеми, яку ви хотіли висвітлити, зникала?

Насправді, такого не траплялося. Я працюю з темами, які залишаються актуальними довгий час і будуть важливими й у майбутньому. Простір і час для ідеї дуже важливі, і навіть прокрастинація має своє значення. Вона здається бездіяльністю, але насправді в цей час відбувається багато внутрішніх мисленнєвих процесів: ти читаєш, спостерігаєш, аналізуєш, думаєш над новими підходами.

Іноді ідеї приходять навіть уночі, коли ти не плануєш працювати над проєктом. Я навчилася не змушувати себе творити, якщо немає внутрішньої готовності, бо результат буде неякісним. Прокрастинація, хоч і тягне відчуття провини, все одно продуктивна ‒ вона дає час ідеї визріти і підготувати ґрунт для майбутньої реалізації.

У мене завжди є дедлайни, які дисциплінують, але навіть коли ми робимо проєкт без термінів, для себе, я знаю, що завершення буде. Весь цей час «затримки» працює на користь ідеї.

Ви описуєте переосмислення досвіду як «монотонну працю, виснажливу, але потрібну». Чи є ця монотонність свідомою феміністичною чи політичною заявою про невидиму жіночу працю та емоційне навантаження, яке суспільство ігнорує?

Я люблю працювати з монотонністю, повторюванням, безкінечністю та ручною працею, бо це сильно нагадує рутину нашого життя. Мій проєкт «Жорна» якраз про це.

Перший проєкт я зробила до 30-річчя Незалежності України. Мені здавалося важливим показати довгий шлях, який пройшла країна, боротьбу за свободу, героїзм людей. Я зібрала пил з українських доріг і перемалювала його в дрібну фракцію ручним журналом. Це була метафора рутинності, беззупинності процесу ‒ саме через таку працю ми усвідомлюємо, хто ми є, і можемо свідомо рухатися далі.

Ця робота також показує контраст: тендітне жіноче тіло, яке виконує виснажливу, монотонну роботу. Це не просто художній прийом, це і феміністична, і політична заява: ми не маємо права жити на автоматі, бути амебами, ми маємо чітко знати свої цінності та працювати над собою і суспільством щодня.

Другий проєкт пов’язаний із горілим українським зерном, яке я привезла з Болонії. Там я п’ять годин без зупинок перемальовувала зерно. Це була важка фізична робота, але саме через втому тіла я хотіла, щоб глядачі змогли відчути й пережити досвід, який я їм передавала ‒ виснаження, рутинну працю, невидиму напругу, через яку проходять люди.

Проєкт Farinа (фото Орнелли Де Карло)

Чи всі готові до переосмислення речей через мистецтво, особливо зараз, у світі стрімкого розвитку соцмереж і інфлюенсерства?

Відповідь: Не всі готові до глибокого переосмислення, особливо молодь, яка сприймає інформацію інакше через соцмережі та інфлюенсерство. Проте митець може запропонувати досвід, поставити глядача в певну позицію ‒ не для того, щоб викликати почуття провини, а щоб дати відчуття, що інколи варто виходити за межі пасивного спостереження: робити крок до дії, проявляти ініціативу, допомагати.

У моїх перформансах я заздалегідь планую комунікацію з аудиторією, даю простір для власного переосмислення, підсвічую складність робити речі наодинці. Це не обов’язково залучення глядача безпосередньо у проєкт, а створення простору для усвідомлення та можливого соціального залучення.

Чи бачите ви паралелі між тоталітарною системою СРСР та сучасним російським агресором у ставленні до людського життя та травми?

Так, для мене це завжди була паралельна тема в практиці. Особисто це пов’язано з моєю родиною: дідусь і батько були ліквідаторами Чорнобильської катастрофи, а мама була вагітна мною під час трагедії. Цей досвід вразливості особисто для мене ‒ як ембріона, який не був захищений, оскільки система забороняла поширювати інформацію ‒ залишив глибокий слід.

Сучасна російська агресія має схожі тоталітарні ознаки: вона контролює життя людей, нехтує їхньою безпекою, ігнорує care та турботу. Такі системи руйнівні в короткостроковій перспективі, як ми бачимо на прикладі повномасштабного вторгнення, хоча глобально вони нестабільні і не мають перспективи виживання.

Чи може мистецтво бути настільки ж ефективним інструментом для посттравматичного зростання, як і психотерапія? Чи має митець право говорити про зростання з травми, коли сама травма ще триває?

Митець має право говорити про зростання з травми навіть тоді, коли травма триває, бо відкладати відновлення на потім небезпечно ‒ можна просто вигоріти. Відновлення має відбуватися в процесі.

Мистецтво не замінює психотерапію, але може співпрацювати з нею та виступати підсилюючим елементом у процесі посттравматичного зростання.

Воно допомагає процесу абілітації ‒ нарощування нових навичок для відповіді на нові виклики, на відміну від реабілітації, яка відновлює втрачене.

Мистецтво виконує важливу місію документації та архівації переживань під час травми, створюючи базис для майбутнього зцілення. Без цього погляду на пережите з боку майбутнього, зцілення майже неможливе.

Практики мистецтва дозволяють зупинитися, відштовхнутися від травми та знайти стратегії для розвитку й відновлення навіть у кризових умовах.

Як змінилася ваша роль і відповідальність як мисткині після початку повномасштабної війни? Чи має українське мистецтво бути завжди політичним, чи воно може зберігати право на «чисту» естетику?

Після початку війни моя роль мисткині змінилася кардинально: тепер неможливо відокремити творчість від того, що відбувається в країні. Мистецтво не обов’язково має прямо говорити про війну, проте воно має відображати людей, їхній досвід та історію.

Особисто я ніколи не працювала з «чистою естетикою». Для мене мистецтво, яке не несе соціальної чи людської функції, залишається лише декоративним чи аксесуарним елементом простору. Насправді все є політичним: від дизайну до архітектури, і поняття «чистої естетики» є досить умовним.

У своїй практиці я свідомо працюю з політичним контекстом, бо вважаю це ефективним способом робити свій внесок. Бути видимою, говорити, їздити, спілкуватися й артикулювати події ‒ це спосіб донести думку та привернути увагу людей, які втомлюються від новин і руйнації. Мистецтво має свої «гачки», тригери, які зачіпають щось глибше і допомагають пережити досвід, усвідомити його та відчути власну причетність.

Якщо б ви могли залишити глядачеві лише одне найбільш важливе повідомлення про вразливість, не як про слабкість, а як про силу, що б ви залишили?

Вразливість ‒ це те, що тримає нас і залишає живими. Кожна людина має свою вразливість, і саме вона робить нас живими. Дуже важливо вміти захищати себе від того, щоб інші не зловживали цією вразливістю, аби злі наміри інших не могли її використати.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1623544 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623544{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Михайло Тафійчук був уродженцем високогірного села Буковець Верховинського району. У 7 років він навчився грати на скрипці, а в 12 – самостійно виготовив такий інструмент.

Досконало вивчивши властивості дерев, прикарпатець створював автентичні сопілки, гуцульські долобанки, скрипки, флояри й тилинки та був визнаним майстром трембіт. Його роботи добре відомі в Європі та США. На замовлення співачки Руслани Михайло Тафійчук виготовив вісім трембіт, з якими вона перемогла на Євробаченні у 2004 році.

За життя Тафійчуку вдалося відновити виготовлення лір, які майже зникли на Гуцульщині після смерті останнього лірника в 1983 році. Разом з трьома синами прикарпатець створив «Ансамбль родини Тафійчуків», який виступав на багатьох фестивалях України, зокрема, Країні Мрій, Шешорах та побував з гастролями в Польщі та США.

]]> https://cultua.media/culture/actual-novini/pomer-vidomyj-majster-skrypok-i-trembit-z-prykarpattia-mykhajlo-tafijchuk/feed/ 0 https://cultua.media/culture/actual-novini/ukrainskyj-film-diviia-pokazhut-na-holovnij-klimatychnij-konferentsii-svitu/ https://cultua.media/culture/actual-novini/ukrainskyj-film-diviia-pokazhut-na-holovnij-klimatychnij-konferentsii-svitu/?noamp=mobile#respond Wed, 12 Nov 2025 15:00:32 +0000 https://cultua.media/culture/actual-novini/ukrainskyj-film-diviia-pokazhut-na-holovnij-klimatychnij-konferentsii-svitu/ Документальну кінострічку Дмитра Грешка «Дівія» 12 листопада буде показано на головній кліматичній конференції світу (United Nations International Climate Conference, COP30), яку щорічно проводить ООН. Подія триватиме до 21 листопада у Бразилії.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623518 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623518{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Конференція ООН з питань клімату, проводиться щороку і є єдиним у світі багатостороннім форумом з прийняття рішень щодо зміни клімату, який об’єднує майже всі країни світу.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

Кінопоказ фільму «Дівія» стане частиною офіційних заходів в Ukraine Pavilion, що діятиме упродовж конференції. Захід об’єднає представників уряду, міжнародних експертів, представників бізнесу та громадських діячів. Ця подія є однією з найважливіших для авторів фільму, адже вона повністю виконує важливу адвокаційну місію картини – інформувати міжнародну спільноту про руйнування та непоправні нищівні наслідки для природи, спричинені повномасштабною російською агресією.

Кадр з фільму

Нагадаємо, «Дівія» – це медитативна подорож пораненою українською землею – портрет України до та під час повномасштабного вторгнення. Документальний фільм-спостереження про катастрофічний вплив російської агресії та війни на екологічний стан природи України. Це подорож від гармонійного життя природи, до вогняного вихору війни, що випалює землю, ліси та все живе. Екологи, сапери, шукачі тіл та зоозахисники намагаються виміряти масштаби трагедії, очистити землю від вибухових предметів, зберегти тварин та відновити втрачені природні ресурси. Назва фільму «Дівія» походить від слов’янської богині природи, яка уособлює матір усього живого.

Фільм номінується на премію кінокритиків «Кіноколо» як найкращий докуменатльний фільм.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1623502 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623502{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

З «Білим лотосом» вийшла особливо цікава історія. Американський канал НВО розірвав контракт із сербським актором Мілошем Биковичем, який має російське громадянство та підтримує російську агресію проти України. Бикович мав зіграти епізодичну роль у третьому сезоні. Проте через його проросійську позицію його участь у серіалі скасували. Натомість про участь Колокольнікова в тому ж сезоні серіалу промовчали.

Абсурдна ситуація склалась з фільмом Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». У Росії фільм заборонено як антиросійський. Тепер в Україні його заборонили як такий, що загрожує національній безпеці.

Також з каталогів українських онлайн-кінотеатрів зникли (або мали би зникнути) «Тенет» Крістофера Нолана (через Колокольнікова), «Термінал» Стівена Спілберга (через епізод за участю Валєрія Ніколаєва) та бойовик «Крейвен» (знову через Колокольникова), який як ні в чому не бувало встиг побувати в українському прокаті. Також Держкіно не видало прокатного посвідчення на фільм «Три історії» (1997) Кіри Муратової на фестивалі Sunny Bunny через присутність в одній із ролей російського актора, включеного до «Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці України» Мінкульту (Сергєй Маковецький). Зазначимо, що «Три історії» належить до списку 100 найкращих українських фільмів в історії, створеного «Довженко-Центром».

Зрештою, ці рішення актуалізували проблему критеріїв, за якими забороняють той чи інший контент та необхідність внесення змін в чинне законодавство. Про це уже досить давно говорять у кінематографічному товаристві. Тепер ця тема вийшла на широкий загал. ZAXID.NET поспілкувався з продюсером та колишнім головою Держкіно Пилипом Іллєнком про те, які зміни необхідні щодо заборони як українського, так і закордонного кіно через звʼязки з Росією.

Які зараз підстави для заборони фільмів?

Щоб фільм чи серіал могли показувати в Україні, він має отримати прокатне посвідчення, яке видає Держкіно. Тож саме Держкіно має право не видавати нове посвідчення або відкликати уже чинне. Підставою для заборони, точніше для невидачі посвідчення, згідно із законом України «Про кінематографію» є:

• у фільмі або серіалі знялися російські діячі культури, внесені Мінкультом до «чорного списку» (у ці списки Мінкульт вносить діячів культури за поданням СБУ, – ред.);
• у фільмі або серіалі популяризуються російські органи влади, зокрема силові (це стосується розповсюдження та демонстрування будь-яких фільмів, незалежно від країни походження, вироблених після 1 серпня 1991 року);
• фільми або серіали створюють позитивний образ працівників радянських органів держбезпеки; – фільми або серіали виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України;
• у фільмі або серіалі пропагується винятковість, зверхність або неповноцінність осіб за ознаками їхніх релігійних переконань, належності до певної нації або раси, статі, майнового стану та соціального походження;
• всі фільми чи серіали російського виробництва, вироблені та/або вперше оприлюднені після 1 січня 2014 року (це стосується телепоказів).

Що потрібно, щоб не потрапляти в такі ситуації, як з фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу»?

Мені здається, що треба вдосконалити чинне законодавство, і це не тільки моя думка. Потрібно, щоб такі рішення не ухвалювалися в автоматичному порядку, а все-таки була певна експертиза, і для тих фільмів, які становлять дійсно культурну цінність і є культурною спадщиною України, робити винятки. Такі фільми, як «Молитва за гетьмана Мазепу», будемо відверті, ніхто не показує зараз по телевізору, покази, як правило, відбуваються, як спеціальні події, на які приходять люди підготовані, синефіли, інтелектуали з розвиненим критичним мисленням, і для них буде достатньо якоїсь плашки на початку фільму, що от певні люди, які брали участь в цьому фільмі 25 років тому і на той момент, до речі, були ще притомними громадянами України, зараз є зрадниками. За таке дійсно не можна карати фільм, тим більше, що «Молитві за гетьмана Мазепи» дорікнути, що він не проукраїнський, ні в кого не підніметься рука.

А як бути з голлівудським кіно?

Я не маю великих ілюзій щодо того, що заборона «Гри престолів» є головною причиною того, що українці дивляться піратські стрімінги, але це тема, для іншої розмови.

Щодо Голлівуду, я думаю, треба трошки по-іншому підходити. Дійсно, якщо актор знявся в епізодичній ролі, нелогічно забороняти через його появу весь сезон із восьми серій чи фільм. Тому тут можна просто вдосконалити закон, адже там написано, хто саме при попаданні в чорний список тягне за собою заборону фільму. Там просто написано «актор». Мабуть, треба уточнити, що йдеться про акторів, які виконують головні або якісь значні ролі, і визначати це теж в експертному порядку.

Але у випадку з Голлівудом все-таки заборони мають важливу функцію. Це працює як механізм санкцій, і вони мають це розуміти. Якщо вони беруть російського актора, то фільм не потрапляє в прокат в Україну. І таким чином вони втрачають якісь гроші. А для них гроші – це основна мотивація. І вони будуть знати, що цей актор створює їм проблеми фінансового характеру. І якщо йдеться про другорядні або епізодичні ролі, такого актора не будуть брати. Просто буде стоп-лист на кастинг і все.

За вашого головування у Держкіно було заборонено багато контенту. Що змінилось?

У 2014 році була необхідність максимально швидко очистити телеефір від просто тотального домінування російського продукту. Зараз ситуація зовсім інша.

Загрози потрапляння російського контенту в український ефір, звичайно, вже нема. Тому цей інструмент, який ми тоді розробили, треба переналаштувати, щоб уникнути заборони фільмів Юрія Іллєнка, Кіри Муратової, які, на жаль, не показують на телебаченні. Такий продукт потрібно аналізувати за його мистецькою вартістю, а не участі в ньому того чи іншого морального виродка.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623526 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623526{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Джеміль Каріков, кримськотатарський композитор, музикант, етномузиколог та його дружина Зейнеп Яг’яєва, акторка Кримськотатарського академічного музично-драматичного театру розповіли ZAXID.NET про проєкт та кримськотатарську музику.

Ніаль Халілова, Наталія Рибка-Пархоменко та талановита молода віолончелістка Джеміль Каріков

Кримськотатарська музика – це не лише про минуле, а й про сучасність?

Джеміль Каріков: Музика кримських татар має давню історію і захоплює своєю яскравою самобутністю. Киримли – народ дуже волелюбний, і в своїх народних піснях викладав думи і сподівання про свободу, всі найкращі риси свого національного характеру. Кримськотатарська музична класика йде своїм корінням з епохи Кримського ханства. На жаль, сьогодні про середньовічну музику Криму відомо дуже мало. Ми втратили це після першої анексії Криму.

Однак кримська музика – це не лише спогад про минуле, а жива течія, що продовжує звучати сьогодні. Вона зберігає пам’ять про коріння, мову, ритми та інтонації, які формували кримську культуру століттями. Але водночас сучасні музиканти переосмислюють її – поєднують народні мотиви з електронікою, джазом, створюючи нову, актуальну звучність.

Це про тяглість традиції: старовинні мелодії надихають сучасних композиторів, стають частиною нових сенсів і сучасної ідентичності.

Композитор Джеміль Каріков та акторка Зейнеп Яг’яєва

Це і про вас також, бо ж у своїй творчості Ви поєднуєте фольклор, традиційні кримські звучання і сучасні ритми?

Джеміль Каріков: Любов до народної музики я відчував з дитинства, вона постійно звучала у нас вдома, батьки вміли грати на традиційних інструментах. Я багато років, ще зі студентських часів, досліджую, вивчаю, збираю фольклор свого народу, який є фундаментом музичної культури.

Підсумком моєї багаторічної дослідницької праці є нотографічний збірник зразків пісенного фольклору. У ньому представлено різноманіття музики кримських татар за чотири століття – від ХVI до ХХ. Зараз у межах проєкту «Євшан-зілля: голоси українського Криму», який реалізується у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка, заплановано видати цю працю. Сподіваюся, вона буде гарним посібником в роботі музикантів, дослідників, викладачів і студентів.

Я працюю і як композитор. У моєму репертуарі є й авторські обробки народних кримськотатарських пісень, а є і сучасне, наприклад, джазове прочитання традиційних мелодій.

Радію, що маю можливість виконувати цю музику у Львівському органному залі, де зараз працюю, і бачу, що є великий інтерес, особливо молоді.

Пані Зейнеп, ви – акторка Кримськотатарського академічного музично-драматичного театру. Як починалася Ваша кар’єра?

Зейнеп Яг’яєва: Моя родина повернулася з депортації в Крим, коли мені було 5 років. Я зростала серед народних пісень, легенд, приказок, які часто звучали у нашій сім’ї. Тому й почала співати, хотіла виступати на сцені. Отож, коли в 1990-х роках відродився Кримськотатарський музично-драматичний театр (в роки війни і сталінських репресій він не працював), я ще зовсім юна пішла на конкурс і… стала акторкою. Звичайно, треба було ще багато вчитися.

За роки існування кримськотатарського театрального колективу було поставлено понад 50 спектаклів і концертних програм. У репертуарі були п’єси національної і класичної драматургії. Ми їздили на гастролі Європою, де показували свої вистави кримськотатарською мовою. Це було справжнє відродження! І на жаль, усе завершилося з окупацією Криму 2014 року. Моя сім’я знову змушена була покинути рідну землю.

Композитор Джеміль Каріков та акторка Зейнеп Яг’яєва

Як зберегти культуру, коли твій дім далеко?

Зейнеп Яг’яєва: Ми ніколи не полишали це робити. Наші народні пісні, музика танці – це не просто звуки чи пластика рухів, а живий архів традицій. Через музику, спів ми розповідаємо світу історію кримських татар. І намагаємося робити все, аби відродити народну музику, танці, театр.

Кожен з нас працює у своїй царині, щоб якомога більше людей знали про здобутки кримських татар. Наприклад, Джеміль відроджує народні інструменти, а я відкрила тут, у Львові, студію кримськотатарського танцю.

Пані Зейнеп, що вас найбільше надихає в кримськотатарських піснях і танцях?

Зейнеп Яг’яєва: Пісні – це душа народу, а танці – його характер. Через музику, хореографію ми показуємо наші почуття, емоції, зрештою, нашу історію. І маємо обов’язково наші уміння і знання передати наступним поколінням.

Пане Джемілю, про вас кажуть – мультиінструменталіст. Які саме інструменти створюють неповторне звучання Криму?

Джеміль Каріков: Від давніх часів нам вдалося зберегти традиційні музичні інструменти, серед яких саз, баглама, сантур, зурна, кьавал, кеманче, давул. Щоправда, пізніше у XIX столітті зʼявилися труба і кларнет замість зурни та кьавала. Місце кеманче згодом зайняла скрипка. Слухачі кажуть, що кримськотатарська музика дещо нагадує гуцульську, а наш сантур навіть схожий на цимбали.

До слова, на концертах я часто граю на сазі, багламі, сантурі. В межах нашого проєкту «Євшан-зілля» відбулися зустрічі зі студентами музичних навчальних закладів та сходознавцями, де я розповідав історію традиційних інструментів.

Джеміль Каріков

Чи цікавляться музикою Криму в Україні та світі сьогодні?

Джеміль Каріков: Відчувається доволі значний інтерес. Минулого року я був учасником проєкту Музею Франка «Євшан-зілля: українсько-кримськотатарське суголосся», і тоді відбулися великі мистецькі дійства в Києві, Одесі та Львові. Цього року триває робота в наступному проєкті «Євшан-зілля: голоси українського Криму». Тут вже ми записали музичний альбом, відеокліпи з кримськотатарськими та українськими народними піснями, відбувся поетичний вечір, зустрічі зі студентами. Ми разом із Зайнеп також мали гарну зустріч-бесіду у «Кримському дворику», де розповідали про традиції, нашу творчість.

Також гастролюємо за кордоном. Наприклад, з програмою «Євшан-зілля», учасниками якої, крім мене, є Наталія Рибка-Пархоменко та талановита молода віолончелістка Ніаль Халілова, ми побували в Німеччині, Бельгії, Франції, Голландії, Польщі.

«Yuşan-Зілля» – це й культурно-дипломатичний проєкт. Це можливість говорити нашими голосами і нашою музикою про кримських татар й український Крим у Європі.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623429 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623429{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Під стінами театру вони розгорнули фотографії українських артистів, письменників та акторів, які загинули на фронті або були вбиті російськими окупантами. Мета акції – нагадати європейцям, що приймати артистів країни-агресора означає підтримувати культуру, яку Кремль перетворив на інструмент пропаганди, повідомляє українська громада Барселони, активісти.

«Культура не може бути поза політикою, коли її використовують як зброю. Росія активно просуває через мистецтво образ “великої культури”, замовчуючи власні злочини», – наголосили організатори акції.

Попри мирний характер заходу двоє учасників акції зазнали нападів з боку відвідувачів, які прийшли на російський балет. Серед постраждалих – іспанець Карлос Гонсалес, відомий своєю активною позицією на підтримку України.

Під час виступу він тримав у руках портрет українського актора Юрія Феліпенка, який загинув у червні цього року. У короткій промові Карлос звернувся до глядачів із закликом не закривати очі на війну: «Поки ці артисти танцюють на сцені, російська армія знищує українські міста. Барселона, яка називає себе гуманітарним містом, не повинна залишатися байдужою».

Раніше українська громада Барселони зверталася до керівництва театру з проханням скасувати виступ, проте у театрі відповіли, що «російська культура поза політикою». Міська рада Барселони, депутатська рада та женералітет Каталонії проігнорували звернення активістів.

Одна з учасниць акції, Анастасія, розповіла, що агресія пролунала не лише з боку проросійських глядачів, а й від окремих працівників театру.

«На нас кричали, штовхали. Але найбільше вразила байдужість – одна зі співробітниць театру зневажливо посміхалась, дивлячись на українські прапори», ‒ розповіла вона.

Під час самої вистави кільком українським активісткам вдалося потрапити до зали та розгорнути прапор України. Навіть там вони зіштовхнулися з агресивною реакцією частини публіки. У театрі запланований інший виступ російських артистів, і українська громада Барселони має намір продовжити мирні пікети.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1623343 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623343{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Сотні віршів на чотирьох сценах від десятків найвідоміших українських поетів та поеток, інтелектуальні бесіди про літературу, культуру, минуле та майбутнє України, музично-поетичні перформанси, театральні постановки, драйвові вечірні концерти, – таку неймовірно насичену програму мав фестиваль. Загалом на території !FESTrepublic провели понад 50 подій, у яких взяли участь близько 200 поетів, музикантів, акторів, режисерів, філософів, блогерів, лідерів думок.

«Земля Поетів» – це культурна платформа національної дії, що об’єднує митців, спільноти й інституції навколо поезії як інструменту ідентичності, памʼяті та творення майбутнього. Ця ініціатива постала як вимога часу, творення рамки національної безпеки в часі війни російського загарбника проти України та української ідентичності. І стала простором творення важливих сенсів, де українське слово набуває сили дії: зшиває країну, розкриває травми та надихає на глибинну трансформацію», ‒ каже поетка, видавчиня, культурна діячка, засновниця і програмна директорка фестивалю Марʼяна Савка.

Сергій Жадан, Катерина Калитко, Артур Дронь, Наталка Білоцерківець, Мар’яна Савка, Ольга Ольхова, Людмила Таран, Галина Крук, Юлія «Тайра» Паєвська, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Сергій Мартинюк, Марина Пономаренко, Єлизавета Жарікова, Ігор Мітров ‒ це далеко не повний перелік імен сучасних українських поетів та поеток, кожен з яких зібрав на «Землі Поетів» аншлаги. З відомих українців до подій фестивалю також долучилися Ростислав Держипільський, Роман Ясіновський, Римма Зюбіна, Віктор Морозов, Анжеліка Рудницька, Зіновій Карач, Юрій Йосифович, Дарʼя Астафʼєва, Андрій Шимановський, Віталій Гордієнко, Олександр «Колмен» Сердюк та багато інших. На завершення кожного із днів при кількатисячній публіці відбувалися великі сольні концерти гуртів «Жадан і Собаки», «Vivienne Mort» та «Мертвий півень», а також Марії Бурмаки.

Головне гасло фестивалю «Земля Поетів» незмінне – «Поети творять націю». Утім, цьогоріч концепція розвинулася довкола теми «Пам’ятати усіх. Повернення імен на Землю Поетів». На подіях пригадували авторів різних течій епохи між двома світовими війнами – галицьких модерністів, січових стрільців, поетів Празької школи, а також поетів-емігрантів. Звучали імена, які зараз все рідше чуємо, але які є важливими для сучасності: Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Олег Лишега, Ірина Калинець, Назар Гончар, Аттила Могильний, Микола Холодний… Окрема подія була присвячена Ігорю Калинцеві, який відкривав першу «Землю Поетів», а нещодавно пішов у засвіти.

Приїхали на фестиваль до Львова й іноземні поети та митці: з Польщі, Литви, США, Хорватії, Словенії. Родзинкою міжнародної програми став відомий у світі майданчик для інтелектуальних розмов «Кафе «Європа». Відбулися зустрічі з легендою польської літератури Ришардом Криніцьким, Кшиштофом Чижевським (Польща), Крістофером Мерріллом (США), Володимиром Єрмоленком, Соломією Говорухою, Мареком Радзівоном, Максимом Буткевичем, Мирославом Мариновичем, Миколою Рябчуком та іншими іноземними й українськими поетами і філософами.

Голоси «Землі Поетів»: цьогорічна аудіальна програма фестивалю презентувала новий альбом від застосунку LitCom «Голоси. Свідчення», який об’єднав поетичні записи, зроблені під час віхових моментів нашої історії — від унікального звучання голосу Євгена Маланюка в еміграції до пророчого Дмитра Павличка перед розстрілами на Майдані. У різних аудіотреках звучать Крим 2014, майже окупований Маріуполь, Євромайдани Харкова й Кіровограда, Мовний Майдан, Помаранчева революція, перепоховання Василя Стуса й Заньківчанківські вечори — голосами Сергія Жадана, Артема Полежаки, Атени Пашко й навіть Ліни Костенко з 90-х та ін.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623325 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623325{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Георг Вольф взявся інтерпретувати Давида в образі, який перемагає велетня. «Скульптура абстрактна, але в ній можна впізнати риси біблійного героя. Головний символ – залізний камінь, з яким Давид вступає в двобій проти Голіафа», ‒ розповідають організатори. Скульптуру автор створював безпосередньо у Львові.

«Мої скульптури розповідають історію людства, історію технологій та спробу контролювати сили природи; вони про мечі та орала. Уся полярність нашого існування ‒ це полярність, властива сталі. На відміну від бронзи, залізо та сталь не є традиційними матеріалами світу мистецтва, де вони утвердилися лише в 1960-х роках. Однак сталь є одним з найдавніших інженерних матеріалів. Її основним компонентом є залізо», ‒ розповідає Георг Вольф.

Робота Георга Вольфа «Давид» (фото ZAXID.NET)

«Сталеві скульптури Георга Вольфа будують уявний міст через промислову революцію до залізної доби; водночас вони кидають погляд як на наше цифрове сьогодення, так і на майбутнє. В історії мистецтва ці роботи поділяють порівняно коротку традицію скульптури із заліза та сталі, яка розпочалася лише тоді, коли розквіт важкої промисловості, що характеризувалася обробкою сталі, вже практично закінчився. У 1960-х роках американське мінімалістичне мистецтво, яке свідомо працювало з промисловими матеріалами та серійними конструкціями», ‒ йдеться на сайті автора.

Георг Вольф: «Це була гарна ідея приїхати сюди»

скульптор, автор «Давида»

«Щодня ми чуємо про війну в Україні, щодня обговорюємо аспекти підтримки та співчуття. Як людина та митець, я зобов’язаний діяти. У березні я їздив до Львова та на власні очі відчув ситуацію. Водночас у мене виникла ідея працювати там, створювати щось як митець там, де відбувається історія, бути її маленькою частиною. Мій внесок полягає у створенні мистецтва, яке кидає виклик війні. Мистецтво – моя зброя, воно має допомагати зберігати гідність та надію.

Але що я створю? Якою має бути скульптура? Я створю “Давида для Львова”. Давид перемагає Голіафа, що є доречною, потужною метафорою моїх побажань для знедоленої країни… Інтерес перехожих великий. Я пояснюю свою роботу, і ми обговорюємо… Я дуже вражений львів’янами, і вони мені подобаються. Вони кидають виклик негараздам, живучи своїм життям із силою та впевненістю. Це була гарна ідея приїхати сюди», ‒ розповів Георг Вольф про свій проєкт.

Оскільки цьогорічний Тиждень скульптури обрав своєю темою «Діалоги», ZAXID.NET зібрав думки львів’ян щодо скульптури, яка встановлена тимчасово, проте викликає чимало постійних запитань та асоціацій. Ми поставили питання, чому саме вона стала настільки обговорюваною цього року.

Павло Гудімов: «Місто перетворюється на музей сучасного мистецтва»

артменеджер, засновник артцентру «Я Галерея», куратор Тижня скульптури

Вибір матеріалу (фото з офіційного сайту скульптора)

Ми вже протягом багатьох років можемо прослідковувати наслідки певних провалів в освіті, провалів у понятті сучасного мистецтва на державному рівні. Зокрема, коли ми говоримо про відсутність підготовки нашого суспільства до сприйняття сучасного мистецтва, ми чудово розуміємо, що це стосується відсутності музеїв сучасного мистецтва. Інституцій, які мають збирати, пояснювати та досліджувати сучасне мистецтво на серйозному рівні, щоб широкий загал розумів, що це не просто якісь ігри, а реальний серйозний процес, який пов’язаний з культурою. І, власне, мені надзвичайно приємно (я чув такі думки), що поки у Львові не будуються музеї сучасного мистецтва, саме місто перетворюється на музей сучасного мистецтва.

Наш фестиваль покликаний перш за все достукатись до аудиторії, а не створити бульбашку. Дуже легко зробити фестиваль для своїх і, по суті, далі існувати з відчуттям повної гармонії, комфорту, задоволення.

Початок публічної роботи в просторі – це скульптурний маршрут, який у 2023 році з’явився у Стрийському парку. І одразу завдяки прекрасній роботі Корчового отримав величезну реакцію. Хвилю тих, хто захищав, хвилю тих, хто нападав, хвилю тих, хто займався вандалізмом, хвилю тих, хто скидався, щоб її відреставрувати і так далі. І мені здалося, що цей процес відбувся дуже органічно.

Це ж не той варіант, коли всі мають ходити строєм та мати одну думку. Це взагалі не про це. Мистецтво – це діалог.

В процесі роботи (фото з офіційного сайта скульптора)

І цього року ми тему діалогу ставимо перед собою як одну з головних. Коли ми думали, які роботи можуть викликати бурхливу реакцію, перш за все думали про роботу Володимира Семківа «Діалог». І перший пам’ятник, до якого «пішли» ці великі дерев’яні ноги – це пам’ятник ЗУНР. Але жодної реакції не було. Тож ми зробили висновки: все, що відбувається плюс-мінус на периферії чи навіть у ближньому центрі, не турбує людей. Лише центральна частина є простором особливої недоторканості.

Але інтрига в тому, що ноги будуть переїжджати. І ми подивимося, як це спрацює. Адже коли Георг Вольф створював свою скульптуру біля театру ляльок, перехожі приходили, коментували, питали, знайомилися. Це дуже класний був процес, зовсім не конфліктний. Тим більше що там на фасаді – скульптури ремісників. І Вольф казав: «це діалог, і я, і ремісник з молотом».

Як тільки скульптура переїхала, почалося! Ми, звісно, розуміли, що може початися, адже багато років, продовжується майже та сама історія.

Хейт стосується, наприклад, іржавого металу. Прекрасно. Він давно – один із головних матеріалів в сучасному просторовому мистецтві. Достатньо брутально виглядає, але дуже красивий і гарно перегукується з кольором в міському середовищі, особливо у Львові. В нас половина дахів іржаві. Другий момент – нічого не зрозуміло. А чи має бути зрозуміло? Скульптори, які працюють саме з абстрактними речами, не ставлять собі задачу, щоб було зрозуміло. Воно має емоційно працювати. І, власне, величезний мінус в тому, що культура абстрактного мистецтва в цілому й абстрактної скульптури зокрема є на маргінесі зараз.

І саме такі коментарі, такі діалоги, такі дискусії, дають чітке розуміння, що це –великий провал. Робота з абстрактним мистецтвом була повністю перервана. І коли Георг Вольф читав лекцію в академії, він дуже класно сказав про те, що саме наша земля народила Малевича, Екстер, Архипенка, але потім щось пішло не так. Бачите, іноді приїжджають німецькі художники і нам нагадують про наші ж традиції.

Але я ніколи не вважаю, що можна розв’язати проблеми, їх відкладаючи. Думаю, що варто займатися тим, що поступово наближати мистецькі процеси до світових. Щоб ми не були просто периферією, де далі слово «краса» було б синонімом кітчу, несвоєчасності, декоративізму. Кіч політичних скульптур, кіч релігійних скульптур, кіч рекламних скульптур тощо.

В процесі роботи (фото з офіційного сайта скульптора)

Краса нашого часу – це абстракція, це дисонанси, це контрасти, це діалог, це якоюсь мірою провокація, це тенденції, які обговорюються.

Я вважаю, що Львівській тиждень скульптури робить свою справу прекрасно. Активна позиція скульпторів, розширення до міжнародного формату, максимальна підтримка влади – це важливі моменти. Тиждень скульптури поставив собі за мету змінити відношення до скульптури залучаючи міський простір, він це планомірно робить. Скульптура має право на самостійне представлення, а не тільки в контексті виконання замовлень. Тому, коли ми з вами бачимо, як Львів рухається в тому напрямку, є, напевно, привід пишатися тими процесами, які відбуваються на зламі часів. Злам – це є війна, і саме війна проявляє надзвичайно велику кількість недоробок в суспільстві.

Недоробок, які, в тому числі були з боку скульптурних еліт, які сиділи, в комфорті, у своїх виставкових залах, у своїх галереях, у своїх ілюзіях і так далі.

Діалогу не треба боятися. Треба боятися нашого страху.

Орест Голубець: «На мій погляд, це артпровокація»

мистецтвознавець, викладач Львівської політехніки та ЛНАМ

Проблема скульптури задавнена, і вже не один рік про це говориться. Найгірше, що є, на мій погляд, дві діаметрально протилежні позиції. З одного боку посттоталітарні впливи. А з іншого боку, такі входження у публічний простір дуже авангардних скульптурних пластик.

Зрештою, ми мали історію у Львові з Моцартом, а тепер маємо «Давида», хоча це скульптура тимчасова, наскільки я знаю. На мій погляд, це артпровокація. Я б не сказав, що там щось є нове в цій скульптурі.

Це вже такі ходи, давно відомі, давно знані. Зокрема, є такий відомий скульптор, як Марк Ді Суверо, який, власне, подібні швелери, металеві конструкції давним-давно вже використовував у своїх роботах.

Марк Ді Суверо. Lobotchevsky, 1987-88, Штутгард (фото stuttgart.de)

Звичайно, і таке може бути в сучасному мистецтві, яке користується правилами, що все може бути мистецтвом, кожен може бути художником. Але тільки до того моменту, коли це не є публічним мистецтвом і не встановлюється раз і назавжди.

Тому ситуація тут є досить складною. Наше львівське мистецьке середовище та й більшість глядачів, не готові до таких дуже контроверсійних робіт. І ще проблема в тому, що середовище Львова історично сформоване і збережене. Тобто не всі твори мистецтві тут можуть бути адаптовані і виглядати гармонійно з ним.

Але найбільша наша проблема в тому, що ми дуже багато пропустили, були ізольовані від світу. Нам треба відновити це. Думаю, будь-яка скульптура Генрі Мура, чи Джакометті, чи того самого Архипенка, тут би сприймалася органічно.

А такі кардинальні, пластичні провокації дуже добрі тим, що зрушують цю розмову, викликають дискусії. Але я особисто її не дуже адаптую, і я б не хотів, щоб таке у Львові стояло постійно.

Олеся Дацко: «Маємо провал комунікації»

українська науковиця та громадська діячка, викладачка ЛНАМ

Якщо розібратися, то для багатьох людей, не тільки у Львові, а взагалі в Україні, сучасне мистецтво – це «китайська мова». Його здебільшого не вивчають ані у школах, ані в університетах.

І будь-які тоталітарні режими, які приходять на будь-яку територію, найчастіше до чого звертаються? До реалізму. Тобто вчать сприймати винятково реалістичне мистецтво і не вчать аналізувати та розуміти мистецтво абстрактне.

Якщо говорити про Тиждень скульптури, він, звичайно, дуже актуальний для Львова. Але я тут бачу великий провал у комунікації, тому що виникають збурення щодо скульптур, яких люди не розуміють, або не розуміють, чому саме встановлено саме таку скульптуру.

Для сучасного мистецтва немає критеріїв ідеальності. Все залежить від концепції. І тут є дуже важливо, щоб ця концепція була донесена до споживачів.

Тобто, якщо ми просто ставимо купу брухту чи будь-який інший об’єкт, який є дискусійним, не пояснюючи людям, навіщо він там стоїть і що він означає, це, звичайно, викликає обурення. Тому я й говорю про великий провал комунікації. Це пункт номер один.

Другий пункт, який мене турбує, це порядок розміщення і право розміщення таких об’єктів. Тобто, мені незрозумілі принципи, за якими розміщують такі об’єкти. Вони стоятимуть постійно чи тимчасово? Наприклад, пам’ятник Моцарту. Мені Себастьян Швайкерт (автор скульптури Франца Ксавера Моцарта на площі Маланюка, ‒ ред.) особисто казав, що його возили по Львову і він вибирав, де може поставити свою скульптуру.

Ну, покажіть, будь ласка, якому з митців у Львові таке пропонували? Тобто, ми говоримо про незрозумілі правила гри.

Третій пункт, який дуже важливий. Львів має історичний ареал та зону ЮНЕСКО. Зрозуміло, саме там ‒ основана туристична активність. Тому всі зі своїми проєктами хочуть потрапити саме туди. Але в нас у Львові не діє дирекція Державного історико-архітектурного заповідника, немає художньої ради, в нас немає місцевих правил забудови та порядку розміщення таких об’єктів. Тобто, за якими критеріями та хто обирає, поставити Давида чи ні? Дуже часто йдеться про суб’єктивний фактор і «теплі» стосунки з мерією.

Тому виникає обурення: чому надається привілей одним, а інші не розуміють, як можна отримати цей привілей і на яких засадах.

Те, що «Давид» встановлений тимчасово, правильно. Бо, як на мене, це дискусійна локація для такого артоб’єкта.

В сучасному мистецтві, ще раз скажу, ми говоримо радше про концепції, про ідеологію та сенси. Автор скульптури їх хотів якось донести. Але коли маємо погану передню комунікацію, це дуже збурює громаду. Хоча інтуїтивно я розумію, що її збурює не стільки сам «Давид», чи «Впевнена» зі Стрийського парку, а незрозумілий процес появи таких об’єктів. Також в умовах війни є дуже багато тригерів, на які треба зважати. Для багатьох металеві уламки – це тригерно. І напевно те, що громаду не питають і не пояснюють – теж тригерно. З одного боку кажуть, що не можуть прості люди вирішувати такі речі. Але ж вони є основними споживачами.

Тому мають бути дуже чіткі, прості, зрозумілі правила, але їх немає.

Уляна Мороз «Для мене ця скульптура є про наш сьогоднішній світ»

директорка-художня керівниця Львівського обласного театру ляльок

Будь-який твір мистецтва має мати ідею з однієї сторони, а з другої зачіпати, емоційно впливати на глядача. Якщо глядач залишається холодним і йому все одно, то, мабуть це поганий твір мистецтва.

Мистецтво має мати якийсь вплив. І в цьому випадку я подумала, що це провокація, це скульптура, яка хотіла, щоб суспільство її побачило. І це дуже добре, тому що коли є скульптури, які суспільство не бачить, вони не мають сенсу. Це речі-невидимки.

Я за те мистецтво, яке зачіпає. Для мене ця скульптура є про наш сьогоднішній світ, який є дуже крихкий і дуже швидко вся ця краса може перетворитися у брухт. А з другої сторони люди є цінніші, ніж стіни, архітектура чи щось інше. Ми маємо звертати увагу на людей, які ще крихкіші в цьому світі.

Встановлення перед театром ляльок (фото з офіційного сайта скульптора)

І коли скульптуру від театру ляльок перенесли на проспект Шевченка і нарешті львів’яни її зауважили, я подумала: дуже шкода, що її не зауважили біля театру.

Мої припущення можуть бути неправильними, але в мене враження, що площа Данила Галицького залишається для львів’ян технічною площею. Вона не є площею, яка асоціюється з візитівкою Львова, з місцем зустрічі, з красивим місцем. Тривалий час перед театром стояли машини і вона була повністю технічною площею.

Ми подали проєкт до інституту міста і площа мала бути розбудована і змінена, щоб вона була красива, як на Коперника. Знаєте, я кожен раз я йду по тій зробленій стежці і вона додає якогось такого шарму, затишку, бажання перейтись.

Якби проєкт зміни площі був втілений так, як було задумано, то й скульптура стала б поміченою.

Я дуже чекала скандалу довкола неї. Я сподівалась, що нарешті львів’яни дізнаються, де театр ляльок, який залишається десь поза зоною зацікавлення львів’ян і ми не можемо їх переконати, що ми всередині змінилися. Чекають львів’яни і цих зовнішніх змін також ідея про зміну площі була дуже-дуже нам важлива. Але бунт почався вже на проспекті Шевченка.

Цей фестиваль скульптури, ці провокації, якими привертається увага до скульптури, до мистецтва, до ролі мистецтва в суспільстві – це дуже добре. Воно колише суспільство, тому я в захопленні, як Павло Гудімов знаходить кожен раз спосіб привернути увагу до скульптури, до його діяльності, це в нього виходить геніально.

Я дуже сподіваюся, що колись ми повернемося до теми міста, яке можна змінювати, бо поки війна, це не доцільно.

Андрій Салюк: «Це не діалог, а тотальний тиск»

голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури

Я захоплююсь скульптурою «Давид». Але тою, що у Флоренції. Щодо львівської маю багато питань.

По-перше, для мене незрозуміло, чому, якщо, як кажуть, це є тимчасова річ, робили залізобетонне кріплення та фундамент. По-друге, його можна назвати Давидом, можна Голіафом, можна самою пращею.

Робота Георга Вольфа «Давид» (фото ZAXID.NET)

Я розумію, що твори сучасного мистецтва мають викликати емоції. В цьому випадку емоції одна: львів’ян мають за ніщо, вважають, що будь-яке лайно можна поставити в центрі міста, обізвати це мистецтвом, а мешканці Львова мають це з’їсти. Коли ми останній раз мали цікаву естетичну річ, яка б милувала око і не викликала якогось негативу, не пам’ятаю.

Як провокація – супер, дуже класно, я за це, але на все має бути своє місце. Якщо це на проспекті Шевченка, то це місце вимагає інших речей. Є поряд пам’ятник Івасюку, який абсолютно належним чином і вшановує, і викликає думки, і спогади.

А тут тільки негатив, тому що під гарними гаслами пробують пропихнути якісь незрозумілі речі. Якщо художник мусить пояснювати своє мистецтво, це вже перестає бути мистецтвом. А без пояснення, що це таке, цього ніхто ні не зрозуміє, ні не сприйме.

Щодо діалогу сучасного мистецтва з історичним середовищем, то це не діалог, а тотальний тиск. Ті чи інші об’єкти мали б враховувати, в якому місці і як вони встановлені. Але це має бути діалог, а не протистояння. А ми ставимо на противагу об’єктам культурної спадщини щось таке, що своєю активністю, своєю агресивністю не є фоном. Хоча об’єкти, якими ми доповнюємо об’єкти культурної спадщини, мали б залишатися фоновими.

Тому на всі речі мало б бути своє місце. Я думаю, що ніхто б так не реагував, якби цей об’єкт поставили в середовищі багатоповерхової новобудови. Воно б по іншому сприймалося.

Скульптура Сергія Майдукова (фото ЛМР)

Ми пропонували ставити на площі Ринок Лева Лоренцовича як символ честі та гідності львів’ян. І тоді нам заборонили, бо це територія ЮНЕСКО. А зараз на місці, де стояв стовп ганьби, встановили фігуру Сергія Майдукова до Дня молоді. Вона камерна, могла б бути навіть на площі Ринок. Але варто було б хоча б задуматися, чому в нас символ молоді стоїть на місці стовпа ганьби. Ганьба кому? Молоді чи тим, хто не знає історії?

Володимир Кауфман: «Якщо ти погано зліпив Леніна, тебе могли посадити. Зараз, якщо ти погано зліпиш Бандеру, тобі нічого не буде»

художник, співзасновник МО «Дзиґа», Тижня актуального мистецтва

Рівень сприйняття сучасного мистецтва не дуже відрізняється в Європі та в нас. А от рівень толерантності, реакції на те, що тобі подобається або не подобається, тут різниця велика. Різниця в тому, наскільки ми готові чи не готові сприймати незрозуміле. Ми відразу ліземо в бійку і кричимо, що що ви нам тут все засрали.

І кожен вважає, що знає ліпше від інших, як має бути. Це висвітлює рівень обізнаності, а радше виховання все-таки. В людях треба виховувати почуття поваги до того, чого ти не вмієш та не знаєш. У нас же всі медики, архітектори та політики, правда? Кожен.

Кожен вважає себе спеціалістом, і він вважає, що він правий, абсолютно не орієнтуючись і не розібравшись в тому, що відбувається. І це наша найбільша біда. Такі скандали будуть завжди, доти, доки у нас не почнуть з’являтися якісь інституції, які виховують відношення людей до сучасного мистецтва, з дитинства буквально. Можна обговорювати нюанси, бо немає людей, яким подобалось би все або все не подобалося. Завжди є ті, що за, і ті, що проти.

Меморіал жертвам Голокосту в Берліні

Я пам’ятаю, коли з’явився в Берліні геніальний комплекс, присвячений Голокосту, фантастичний меморіал, він супроводжувався кількарічним скандалом. Однак якимось демократичним голосуванням він був зроблений, і тепер вважається одним з найбільших монументальних досягнень Європи. Зрештою, можна пригадати Ейфелеву вежу.

Все міняється. Рівень розвитку мистецтва завжди випереджує середній статистичний рівень суспільства. І так було і буде завжди. Так що скандали навколо появи будь-чого у публічному просторі будуть завжди. Я до того готовий. Я б здивувався, якби вони зникли.

Чому саме скульптурі найбільше дістається? Тому що скульптура пов’язана з концептом пам’яті. Тобто в нас кожна скульптура сприймається як пам’ятник. В нас немає культури сприйняття паркової скульптури, наприклад. Я був не один раз в скульптурних журі, комісіях по пам’ятниках та пам’ятках. І там навіть люди, яких можна вважати професіоналами, вважають, що пам’ятник – це постать, фігура. Нема постати – нема пам’ятника. Тобто це настільки звужене і примітивне розуміння фіксації пам’яті, що я дивуюся весь час.

А звичайна людина дивиться на табличку, на якій написано, що це пам’ятник такому-то. І звіряє зі своїм розумінням. І коли воно не збігається, починається скандал. Тобто абстрактна річ, яка може викликати емоції, не проходить. Якщо трошки щось йде поза форматом, тоді відразу врубається червона лямпочка і мозок вибухає від протесту.

Це брак виховання. Це набувне, рано чи пізно воно перейде. Але я думаю, що на це треба ще пару поколінь. Зрештою, ми виховувалися у радянській ментальності. І там це чітко було задекларовано. Якщо це Ленін, то значить буде Ленін. Інша справа, що тоді якщо ти погано Леніна зліпив, то тебе могли посадити. А зараз, якщо ти погано зліпиш Бандеру, тобі нічого не буде.

А те, що у старому місті можуть бути абсолютно сучасні форми, не є криміналом, це цікаво.

Богдан Панкевич: «Чудовисько з брухту можна назвати будь-як»

політик, громадський діяч, дипломат

Я ще не знайшов часу, щоб піти та оглянути скульптуру в натурі. Я бачив лише фото в дописах.

Мені видається, що кожен проєкт має право на життя. Якщо це, скажімо, якась акція демонстрації сучасної скульптури у Львові, і це встановлено просто на якийсь короткий час, звичайно, що люди будуть за і проти. Ми пам’ятаємо, навіть Ейфелеву вежу хейтили довший час після її побудови, а потім вона стала символом Парижа.

Робота Георга Вольфа «Давид» (фото ZAXID.NET)

Але я не вірю нашій владі. Пригадайте ріг Стефаника і Коперніка, оцю конструкцію з контейнерів. Її встановлювали на місяць-два. Вона вже стоїть близько двох років. А може й довше.

Тобто, якщо цю скульптуру приберуть потім, нема проблем. Якщо це є черговий обман городян, то це буде ще одна точка непорядності нашої міської влади.

Про саму скульптуру. Я людина старшого покоління. Всяка творчість, звісно, має право на життя, митці собі роблять, що хочуть. Ну добре, комусь в голову влізло, що це Давид. Хоча це чудовисько з брухту можна назвати будь-як і буде так само пасувати, як ім’я Давид.

Василь Косів: «Дискусії є такими ж, якими були 100 років тому»

ректор Львівської національної академії мистецтв

Важливо сказати, що конфлікти навколо скульптури в публічному просторі були та є не лише в Україні, а по цілій Європі, по різних містах, за океаном теж. Тобто це завжди розбурхує людей. Одним подобається, іншим не подобається. Тому перше, що треба сказати, що це нормально.

Якщо говорити саме про цю скульптуру, то автор мав лекцію у нас в академії. Тому мені говорити трошки простіше, знаючи контекст. Річ у тім, що автор надихнувся українським авангардом. Він дивився на роботи Казимира Малевича, Олександри Екстер та інших українських авангардистів і, перейнявшись цією ідеєю, причетністю українців до творення стилістики авангарду, приїхав до нас.

Казимир Малевич. Супрематизм, 1916

Він вирішив привезти в Україну щось, що було б співзвучним українському авангарду. А також, щоб воно відображало тему боротьби начебто слабшої, меншої України проти мілітарно сильнішого ворога. Цей український контекст для Герга Вольфа був важливим. А дискусії є такими ж, якими були 100 років тому, чи навіть більше.

Цей авангардний напрям уже є історією мистецтва, можна сказати. Просто Сталін це все знищив, зокрема й український авангард знищив жорстоко, а далі виховалось багато поколінь в дусі соцреалізму. Тому ми не можемо цього сприймати, ми не навчилися цього сприймати, ми не знаємо, як взагалі на це дивитися.

Нам це або подобається, або не подобається. Ми саме такими категоріями тут оперуємо.

Цей проєкт тимчасовий, його можна трактувати як виставку, тому ця інтервенція і ця дискусія дуже корисні для нашого міста.

Крістен Пазік, дружина легендарного Андрія Шевченка, зворушливо привітала свого сина Крістіана з 19-річчям.

У своєму Instagram вона поділилася ніжним постом — показала архівне фото хлопчика з дитинства і свіжий знімок уже дорослого сина. «Ми тебе дуже любимо», — написала Крістен, додавши кілька теплих смайлів і сердець.

Для родини це вже друге свято за короткий час: наприкінці жовтня сім’я відзначала 21-річчя старшого сина Джордана.

Крістіан, як і батько, не уявляє життя без футболу. Юнак серйозно займається спортом і вже показує себе у молодіжних командах — схоже, у Шевченка підростає гідний спадкоємець футбольного таланту.

Що відомо про серію вистав?

«Арена епатажу» – це сучасне циркове шоу, де естетика руху поєднується з адреналіном висоти, а класичні жанри отримують нове, видовищне звучання.

Глядачі зможуть насолодитись неймовірним підігнанням поєднання світла, музики, пластики, танцю та гумору. Все це потрібно для створення атмосфери веселощів та відчуття свята.

Хто виступатиме на арені?

У програмі – провідні артисти, кожен із яких є майстром своєї справи:

• повітряна гімнастка на трапеції;
• парний антипод;
• соло-жонгляж;
• еквілібр;
• акробатична пара «Люди в чорному»;
• танець на дроті;
• шоу хула-хупів;
• ручний еквілібр;
• шоу-балет «Атлантік»;
• лазерне шоу;
• і, звісно, харизматичний клоун, чий гумор об’єднує покоління!

Яка атмосфера пануватиме на арені?

Учасники вистав не просто покажуть номери. Кожен номер – це історія, яку розказують за допомогою гармонії світла, руху, музики та вправних дій акторів.

«Арена епатажу» – це поєднання майстерності, емоцій та магії цирку, яка не залишить байдужим жодного глядача.

«Ми створили програму, яка повертає цирк до його справжньої величі – з повагою до традицій, але з енергією сучасності», – зазначають організатори шоу.

Кількість вистав обмежена – лише 10 показів! Квитки можна придбати онлайн за посиланням або у касі Львівського державного цирку.

Не пропустіть можливість побачити найяскравіше циркове шоу цієї осені – «Арена епатажу»!

Проте вибрати щось по-справжньому гідне та цікаве може бути складним завданням. Для допомоги в цьому питанні я склала добірку з 5 найкращих книг жанру young adult, які точно варто прочитати всім!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Ізгої» Сьюзен Хінтон

Мало хто знає, що справжній розквіт напряму young adult припав на 60-ті роки XX століття. У 1967 році вийшов роман Сьюзен Хінтон «Ізгої». Це була книга, що позиціонувалася саме для підлітків і піднімала темні та донині табуйовані теми підліткового віку. Примітно, що на момент публікації книги самій Хінтон було лише 17 років, тому вона справді писала про те, що хвилювало її та її ровесників. Це книга, написана в 60-ті, просякнута духом 60-х і тим не менш актуальна як ніколи. Роман розповідає про хлопчаків, змушених поводитися як дорослі, про неймовірну самотність, класову нерівність, бунт, сміливість і боягузтво. А ще про величезну силу дружби. «Ізгої» й досі залишаються одним із найсильніших творів напряму young adult, пронизлива історія, яка залишить після себе безліч емоцій.

У 1983 році Френсіс Форд Коппола зняв за цією книгою культовий фільм, ролі в якому зіграли юні Патрік Свейзі, Роб Лоу, Метт Діллон і Том Круз.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Зак та Мія» А. Дж. Беттс

Роман розповідає про двох підлітків, Зака та Мію, які стикаються з неймовірно важкими життєвими обставинами. Один із них покірно сприймає своє становище, а інший бунтує проти цієї несправедливості. В один момент шляхи Зака та Мії перетинаються. Потроху вони починають знаходити спільну мову, крок за кроком вчаться довіряти, а потім і підтримувати один одного. Але не все так просто в цьому житті…

Книга показує, що будь-яким людям, у якій би ситуації вони не перебували, потрібна й важлива підтримка. А ще те, що деякі речі розумієш, тільки проживши їх. Історія Зака та Мії здатна змусити замислитися про життя та його цінність, адже насправді немає і не може бути нічого ціннішого, ніж наше власне життя.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Синій птах» Кійосі Сіґемацу

«Синій птах» — це пронизлива збірка оповідань, присвячена складним темам, з якими стикаються підлітки.

Історії школярів ілюструють різноманітні проблеми: труднощі в спілкуванні з однолітками, домашнє насильство, булінг, страхи, втрата близької людини, боротьба зі стереотипами та пошук свого місця у світі. Головну роль у всіх цих історіях грає вчитель японської мови, який заїкається, — Мурауті-сенсей. Саме він пов’язує всі ці історії воєдино. Завдяки своєму людяному ставленню та мудрим порадам Мурауті-сенсей надає підтримку учням і наочно демонструє, що для героїзму не обов’язково бути бездоганним і всесильним — трохи уваги, трохи сміливості, трохи розуміння та доброти можуть зробити будь-яку людину героєм.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Мигдаль» Сон Вон Пхьон

Чи замислювалися ви, як це, коли не відчуваєш страху? Як це, коли не відчуваєш радості? Або не відчуваєш смутку? Як це, коли не відчуваєш нічого?

У головного героя цієї історії алекситимія — нездатність описати й зрозуміти свої почуття та емоції. Таке буває внаслідок перенесеної психологічної травми, або якщо дитина народилася з недостатнім розміром мигдалеподібного тіла в мозку. Ти ніби позбавлений можливості відчути емоції сповна. Їх начебто немає, і ти не знаєш, які вони, бо злість і радість відчуваються однаково прісно.

Юн Чже мало хто розуміє, та й він сам мало кого може зрозуміти. Через беземоційність люди його цураються. Йому складно розпізнати іронію, він не розуміє знущань, не розуміє жартів, не розуміє гніву… Він сприймає світ буквально. Повною протилежністю головного героя в цій історії виступає Гон — хлопчисько, в якому бушує енергія, хлюпочуть емоції і горить дух бунтарства. Мало-помалу між ними зав’язується дружба. Але, як говориться в пролозі цього роману: «…Насправді ні вам, ні мені, та й взагалі нікому й ніколи не зрозуміти, комедією чи трагедією є ця історія». І ці слова чудово його характеризують. Часом він сумний, часом зворушливий, часом грубий, жорстокий і чарівний — адже таким, по суті, й є наше життя — складним і чортівськи неоднозначним.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Алея чарівних книжкових крамниць» Кім Сора, Лі Чжин та інші.

Під чудовою обкладинкою цієї книги сховалося п’ять невеликих історій, кожна з яких присвячена книгам і книжковим магазинам. Оповідання можна читати як окремо, з перервами, так і всі відразу. І хоча всі історії дуже різні, вони чудово доповнюють одна одну. Є тут і фантастичні оповідання, і оповідання містичні, але найпроникливіші — реалістичні. Тим не менш, навіть у найреалістичніших історіях присутня невелика частка чарівності. Та сама частка чарівності, якої нам усім так не вистачає у звичайному житті.

Проте це не просто збірка історій, це цілий маніфест на захист читання та літератури. І книга дійсно надихає на читання. Вона нагадує про те, наскільки важливо зберігати та розвивати любов до читання — адже книги часом справді здатні змінити життя і зробити нас, людей, трішечки кращими.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1623222 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623222{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Відзначення артистів відбулося напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, який відзначають у неділю, 9 листопада.

«За вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність постановляю присвоїти почесне звання “Заслужений артист України” Яценку Вадиму Руслановичу – головному хормейстерові Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької», – зазначено в документі.

Тим самим указом акторові Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької Олександру Норчуку присвоїли звання «Народного артиста України».

Заслуженим артистом також став викладач Самбірського фахового коледжу культури і мистецтв Микола Головчак.

А заступник генерального директора Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Степан Стасюк став заслуженим діячем культури.

Молодшого наукового співробітника Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Дмитра Ганжу, який загинув на війні, посмертно нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623126 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623126{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Виставка триватиме до 20 листопада

Ідея виставки належить Анні Білоус, мисткині та невістці Миколи Петренка, яка ще за життя поета вирішила зібрати та представити всі створені митцями твори, присвячені письменнику. В експозиції представлено портрети, скульптури, фотографії та декоративні роботи, що охоплюють майже сім десятиліть. Серед них – студентський портрет авторства Генріетти Левицької (1956), маска та скульптура Теодозії Бриж (1958), твори Володимира Патика (1975), Євгена Безніска, його студентська ліногравюра (1959) і пізніший портрет (2005), а також роботи Богдана Білоуса, Євгена Клочка, Зеновія Кецала (1977), Михайла Безпальківа (2005), Валерія Нестеренка, фотографії Ірини Вороніної-Баранської та Володимира Пилип’юка, різьблена тарілка роботи Івана Луцюка та Миколи Грицюка (1985) тощо.

Ідея виставки належить Анні Білоус

Виставка доповнена сімейними архівними світлинами, рукописами та особистими речами Миколи Петренка.

«Кожен із представлених творів – це не лише образ Миколи Петренка, а й портрет покоління, віддзеркалення духовної епохи, коли мистецтво, дружба й поезія були нероздільними. Виставка “Портрет століття. Микола Петренко” – це щира розмова про поета, який продовжує жити у слові, у пам’яті, у серцях і в натхненні тих, хто творив поруч і після нього», – вважає, кураторка виставки Зоріана Мірус.

Фрагмент експозиції

Виставка триватиме до 20 листопада. Також у філармонії 6 листопада відбулось урочисте погашення марки, присвяченої митцю.

А вже у неділю, 9 листопада, пройде вечір до 100-річчя Миколи Петренка. Львівські співаки, ансамблі, хори й танцювальні колективи виконають найвідоміші композиції на вірші поета, які давно стали народними. У концерті візьмуть участь Віктор Морозов, Орест Цимбала, Ірина Доля, Зиновій Карач, Марта Мальська, Ольга Томків-Верхоляк, квартет бандуристок «Львів’янки», «Людкевич-Хор», ансамбль «Високий Замок», ТанцТеатр «Життя», переможці І Фестивалю-Конкурсу «Пісня Львова».

Відбулось урочисте погашення марки, присвяченої митцю.

Микола Петренко народився у 1925 році в Полтавській області. Під час Другої світової його вивезли на примусові роботи до Німеччини. За спробу втечі відбував покарання в нацистських концтаборах. Після закінчення війни пройшов фільтраційні та трудові табори в СРСР, зокрема, на Камчатці. У неволі почав писати свої перші вірші.

У 1951 році Микола Петренко закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював у місцевих газетах, редактором Львівського телебачення, кореспондентом «Літературної України». У 1957 році вийшла перша поетична збірка «Дні юності». Загалом Микола Петренко є автором понад 100 книг: поетичних збірок, прози, п’єс, публіцистики тощо.

Микола Петренко був членом Національної спілки письменників України, лауреатом багатьох літературних премій, а у 2011 році йому призначили державну стипендію як видатному діячу культури і мистецтва. Створив низку відомих пісень з Володимиром Івасюком, Ігорем Білозором, Миколою Колессою, Анатолем Кос-Анатольським, Богданом Весоловським. Його романс «Намалюй мені ніч» залишається популярним і досі.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1623164 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623164{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}

Повну програму фестивалю дивіться тут. До локацій організовано безкоштовний трансфер. Традиційно автобуси йтимуть від Порохової Вежі (зі сторони вулиці В. Винниченка) до !FESTrepublic кожні пів години від 11:00 до 20:00.

8 листопада, субота

13:00, «Стус» ‒ Пасіонарії: Читання поетів-військових.

• Сергій Мартинюк
• Андрій Кириченко
• Сашко Обрій
• Ігор Мітров
• Артур Дронь

14:00, «Стус» ‒ Воїтельки: Читання поеток-військових.

• Тайра
• Єлизавета Жарікова
• Олена Герасим’юк

14:00, «Шевченко» ‒ SHErose. Поетичне читання.

• Тетяна Власова
• Наталка Білоцерківець
• Людмила Таран
• Наталка Маринчак
• Ольга Ольхова
• Ганна Осадко
• Зоя Казанжи
• Дзвінка Матіяш
• Катерина Міхаліцина
• Марія Шунь
• Світлана Поваляєва

Музикує – Сергій Гурін

15:00, «Шевченко» ‒ Дощ падає, діти ростуть. Вистава за віршами Артура Дроня та Олега Каданова у жанрі фізичного театру. Режисер – Микола Набока.

17:00, «Стус» ‒ Другий вінок: Хор жіночих голосів української поезії.

• Катерина Міхаліцина
• Людмила Горова
• Єлизавета Жарікова
• Зоя Казанжи
• Катерина Калитко
• Галина Крук
• Наталка Маринчак
• Ольга Ольхова
• Ганна Осадко
• Олена Павлова
• Марина Пономаренко
• Ірина Божко
• Ольга Новак

18:00, «Шевченко». Концерт гурту «Мертвий Півень».

9 листопада, неділя

13:00, «Шевченко» ‒ Цієї ночі сніг упав: вірші на передзимʼя.

• Марʼяна Савка
• Сергій Жадан
• Галина Крук
• Дмиро Лазуткін
• Катерина Калитко
• Ольга Ольхова
• Павло Коробчук
• Анна Малігон
• Марина Пономаренко

14:00, «Франко» ‒ Покоління зі «Скрині»: Лишега та Чубай.

• Віктор Морозов
• Микола Рябчук
• Галина Чубай
• Модерує – Юрко Прохасько

15:00, «Франко» ‒ Свій серед своїх: розмова про Пако.

• Олег «Джон» Сук
• Віктор Морозов
• Соломія Чубай
• Марʼяна Савка
• Модерує Анна Єкименко-Поліщук

15:00, «Стус» ‒ Перформативне читання поезії Аманди Ґорман з вистави «Ціна світла».

• Львівський театр ім. Леся Курбаса

16:00, «Стус» ‒ Ворожбитки: Між віршами і заклинаннями.

• Анна Малігон
• Марина Пономаренко
• Людмила Горова
• Олена Павлова

17:00, «Франко» ‒ Василь Стус. Синій-синій птах. Музично-поетичний перформанс.

• Читають: Оксана Цимбал, Ігор Задніпряний
• Музикує: Володимир Бедзвін

19:00, «Шевченко» ‒ Тайра та Дмитро Лазуткін. Вірші з війни.

19:30, «Шевченко» – «Жадан І Собаки», концерт.

Деталі про «Острог у VR»

Проєкт «Острог у VR» ініціювала громадська організація «Студія розвитку туристичного іміджу малих міст». Реалізувати його вдалося за підтримки Українського культурного фонду.

В інтерактивному 3D турі поєднали ключові культурні та історичні локації Острога. Тепер користувачі можуть у будь-який момент віртуально прогулятися містом та дізнатися чимало цікавого про його легендарну історію. Варто зауважити, що така мандрівка – безплатна.

Формат 3D туру для презентації культурної спадщини Острога обрали не випадково. Він дозволив інтегрувати всі найцікавіші об’єкти міського простору. Зокрема, у межах підготовки проєкту «Острог у VR»:

• оцифрували сотні експонатів;
• провели 3D реконструкції найвідоміших архітектурних пам’яток (XVI–XVIII століть);
• створили відеолекції про унікальні об’єкти (підготували їхні тривимірні моделі).

Загалом віртуальна подорож стала не тільки чудовою туристичною ініціативою, але й має важливе освітнє значення, адже розкриває багатовікову історію княжого Острога. Для зручності віртуальних мандрівників проєкт доповнили аудіогідом. Він надаватиме лаконічні пояснення та знайомитиме з історичним контекстом упродовж всієї подорожі.

Автори проєкту наголошують, що всі матеріали зібрали на окремому сайті. Він фактично репрезентує культурну спадщину Острога у цифровому форматі. Адже «Острог у VR» – не тільки важливим кроком для популяризації міської історії. Це водночас ще й приклад якісного сучасного підходу до збереження та представлення культурної спадщини.

Острогу створили справжню інноваційну цифрову візитівку: сучасну, креативну, створену з повагою до традицій. Культурна спадщина стає ближою до нас за допомогою сучасних технологій.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623216 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623216{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Організатори нагадують, що це місце колись було простором символів влади: тут у різні часи стояли пам’ятники сталінській конституції, Адольфу Гітлеру та Лєніну. Кожен режим прагнув «позначити» територію, утвердити свою присутність.

«Сьогодні на площі немає жодного монумента ‒ лише ялинка взимку, пісні, шахи, життя. Уся монументальна пропаганда ‒ це бульбашка. Тоталітарні режими зникають, а люди залишаються. Тому ця інсталяція ‒ символ крихкості та тимчасовості», ‒ пояснив Володимир Семків.

Побачити «Бульбашку» можна до 30 листопада.

На цьогорічному фестивалі представлено й інші роботи Володимира Семківа. На вулиці Леся Курбаса, навпроти входу до театру імені Леся Курбаса встановили скульптуру «Зажата». Робота була спершу створена з дерева і представлена на виставці «Нова львівська скульптура», яка у 2022 році започаткувала фестиваль Львівський тиждень скульптури. Нова версія скульптури виконана з чавуну.

Також можна побачити проєкт «Діалог», монументальні, двометрові дерев’яні ноги, що «ходять» містом упродовж фестивалю. Зараз їх можна побачити на вулиці Листопадового Чину. Також роботи Володимира Семківа можна побачити на виставці «Гліпотека» у приміщенні Львівської політехніки.

Фото Катерини Сліпченко

Коли вечори стають довшими, а погода за вікном не надихає на прогулянки, на допомогу приходять стрімінгові сервіси. Цього листопада вони підготували особливо щедру добірку прем’єр на будь-який смак: від судових драм із зірковим кастом до сатири на інфлюенсерів і гранд-фіналів улюблених історій. Зібрали найцікавіші новинки, які варто додати до свого списку перегляду.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Я люблю Лос-Анджелес»

Коли: з 2 листопада

Новинка HBO — буквально авторський проект акторки та комедійниці Рейчел Сеннотт: у серіалі вона виконала головну роль, виступила шоуранеркою, виконавчою продюсеркою та сценаристкою. Судячи з синопсиса, на нас чекає дотепна сатира на життя в епоху соцмереж, коли рівень щастя визначається охопленнями твого акаунта в TikTok. Особливо гостро це відчувається в Лос-Анджелесі, куди в пошуках слави стікаються тисячі амбітних (і не дуже) молодих людей. Саме про них і розповість «Я люблю Лос-Анджелес».

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Все чесно»

Коли: з 4 листопада

Кім Кардашьян не просто так отримала юридичну освіту: приватну практику зірка поки не почала, зате знялася в головній ролі в новій судовій драмі Раяна Мерфі. Її героїня Аллюра йде з великої адвокатської контори, щоб відкрити свою власну і брати на роботу виключно жінок. Не знаємо, що готує нам сюжет, але складом касту ми вже вражені: вести справи пліч-о-пліч з Аллюрою будуть героїні Наомі Воттс, Сари Полсон, Гленн Клоуз, Нісі Неш-Беттс і Тейяни Тейлор.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«У всьому винна вона»

Коли: з 6 листопада

Серіал заснований на однойменному романі Андреа Мері, що став бестселером. Головна героїня — Марісса — їде забирати свого сина з дитячого свята, але виявляється, що батьки іменинника його навіть не бачили: дитина безслідно зникла. За рівнем зоряності касту новинка легко може зрівнятися з «Все чесно»: у головних ролях зірка «Спадкоємців» Сара Снук, Дакота Феннінг, Джейк Лейсі, Майкл Пенья і Софія Ліллис.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Смерть від блискавки»

Коли: з 6 листопада

Серіал-байопік розповість про життя 20-го президента США Джеймса А. Гарфілда. Цей пост політик займав зовсім недовго: через 4 місяці після інавгурації його застрелили. Заздалегідь відомий, а тому не найцікавіший сюжет режисер проєкту Метт Росс обіцяє «підбадьорити» за допомогою комедії, хоча чекаємо ми його зовсім з іншої причини. Продюсерами «Смерті від блискавки» виступили творці «Гри престолів» Д.Б. Вайс і Девід Беніофф, а в їхній здатності робити якісні серіали сумніватися не доводиться.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Плюрібус​»

Коли: з 7 листопада

І ще один проєкт від легенди серіального світу — творця «Пуститися берега» Вінса Гілліґана. Це вже достатньо вагома причина його подивитися, проте розповімо ще й про сюжет. У центрі сай-фай драми опиниться жінка на ім’я Керол, якій доведеться врятувати світ від епідемії щастя. Додаткових подробиць Гілліґан вирішив не розкривати. Ми знаємо лише, що проєкт продовжили на другий сезон ще до прем’єри, а головну роль у ньому виконала зірка «Краще телефонуйте Солу» Рія Сіхорн.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Звір у мені»

Коли: з 13 листопада

Письменниця Еджі (Клер Дейнс) втратила сина і повністю закрилася від зовнішнього світу: цілими днями вона проводить вдома наодинці зі своїм горем. Одного разу в будинку навпроти оселився сусід Ніл (Меттью Різ), наскільки чудовий — незрозуміло: останні кілька місяців його ім’я не сходило з перших шпальт газет через підозри у вбивстві дружини. Звісно, його поява не могла не зацікавити нудьгуючу Еджі: героїня вирішує зблизитися з Нілом, вивідати у нього всі подробиці, що сталося, і написати про це книгу, навіть не підозрюючи, в яку небезпечну гру вона вплутується.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Смерть Банні Манро»

Коли: з 20 листопада

Метт Сміт у ролі Банні Манро — комівояжера і сексоголіка, який важко переживає самогубство дружини. У пошуках себе і свого місця у світі герой вирішує вирушити в автоподорож узбережжям Великої Британії, в яку бере свого дев’ятирічного сина, який, у свою чергу, вперше зближується з батьком і дивиться на нього без ілюзій. У цей же час у цих краях починає орудувати серійний вбивця, через що недовіра до і без того підозрілого чужинця, який приїхав продавати місцевим домогосподаркам дешеву косметику, лише зростає. В основу сюжету ліг однойменний роман музиканта Ніка Кейва, написаний у 2009 році.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

«Дивні дива» (5 сезон)

Коли: з 25 листопада

А в кінці листопада на нас чекає гранд-фінал одного з найгучніших проєктів Netflix останніх років. Оскільки актори серіалу помітно подорослішали, дія сюжету нового сезону розгорнеться через півтора роки після закінчення попереднього. Ми, правда, не впевнені, що такий невеликий «стрибок» допоможе нівелювати різницю у віці між акторами та їхніми героями: в реальному житті 21-річна Міллі Боббі Браун, якій за сюжетом близько 14, встигла вийти заміж і завести дитину, а весь склад старших школярів — відзначити 30-річчя. Якщо залишити ці придирки вбік, подивитися, чим закінчиться фантастична епопея справді цікаво. За словами Майї Гоук, кожна з восьми серій буде схожа на окремий гострий фільм. А ось хеппі-енду чекати не варто: Брати Даффери вирішили не тішити фанатів хибними надіями і вже розповіли, що до фінальних титрів доживуть не всі.

Українська співачка кримськотатарського походження Джамала поділилася з фанатами особистою радістю: вперше за довгий час їй вдалося побачитися з родиною — мамою Галиною Михайлівною, батьком Алімом Айяровичем та старшою сестрою Евеліною.

На своїй сторінці в Instagram переможниця «Євробачення-2016» показала кадри з короткої відпустки в Туреччині. На фото — Джамала на причалі з яхтами й морем на тлі, прогулянка Стамбулом, зупинка в кав’ярні на морозиво разом із сестрою та зворушливі сімейні кадри з батьками у готельному номері. Невелика подорож перетворилася для зірки на теплу родинну зустріч, якої так бракувало.

«Істамбул. Сім’я. Зупинка перед Катаром. Смачно — завал», — підписала кадри Джамала.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623071 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623071{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Картина є доволі докладною історією гурту, яку створювала студія Knife! Films, відома за фільмом «Яремчук: Незрівнянний світ краси». Продюсером є Максим Сердюк, режисером – Артем Григорян, сценаристом – Вадим Переверзєв.

Робота над проєктом почалася у липні 2024-го та тривала півтора року. Над стрічкою працювали близько сотні людей. У підсумку вийшла відверта розповідь, яка дає чимало відповідей на питання, що давно цікавили шанувальників групи. А для тих, хто не переймався «Океаном Ельзи», – розповість багато нового. Зрештою, як сказав Святослав Вакарчук на допрем’єрному показі у Львові, багато нового для себе про групу дізналась не лише його мама, а і він сам.

Створення фільму профінансував стрімінг Sweet.tv. «Для нас важливо створювати контент, що резонує з глядачем та змінює культурний простір України», – каже директор із контенту компанії Юрій Поворозник. Станом на жовтень 2025-го у цей напрям компанія вклала більш ніж 50 млн грн, розповідав Поворозник в інтервʼю Forbes Ukraine. Стрічка про «Океан Ельзи» коштувала, за його словами, понад 10 млн грн. Нагадаємо, що прибуток із перших двох днів прокату – 6 та 7 листопада – перерахують на реабілітацію українських військових у центрі Unbroken.

Фільм побудований на архівних фото та відео, спогадах членів групи (теперішніх та колишніх) та тих, хто у різний час співпрацював з музикантами у Львові та Києві. Зокрема про гурт розповідають Віталій Клімов, експродюсер гурту, письменник Сергій Жадан, Віталій Бардецький, їх колишній піарник, Олег «Джон» Сук, чий проєкт «Є» став важливим етапом у львівський період гурту, радіоведуча Соня Сотник, громадська діячка, продюсерка, рестораторка, волонтерка Тата Кеплер та інші.

На презентації у Львові (фото з фейсбуку Океану Ельзи)

Крок за кроком фільм розповідає про усі важливі події гурту від його створення у Львові 1994 року й донині. Тут є і перші невдачі, і несприйняття, перші успіхи, переїзд до Києва, участь у двох Майданах, походи Святослава Вакарчука у політику, зміни складу тощо.

Автори картини зняли близько 100 годин. Тож щоб умістити усе в один фільм потрібен був ретельний відбір. Не дивно, що монтаж, за словами продюсера, став найважчим етапом роботи. Зрештою, саме тим, що автори намагались запхати у дві години екранного часу максимум, можна пояснити і принади, і недоліки картини.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

З одного боку ми можемо багато дізнатись та пройти разом з «Океаном Ельзи» не лише усі етапи розвитку гурту, але й важливі події в історії країни. Проте деякі періоди, зокрема львівський, коли усе починалось, виглядає надто куцим, й для тих, хто не слідкував за групою від 90-х, скоріше за все багато буде незрозумілим.

Кадр з фільму

Але головною перевагою картини, яка переважає усі недоліки, є відвертість. Фільм став своєрідною сповіддю, проговоренням конфліктних ситуацій, аналізом успішних кейсів та загалом стосунків усередині групи та з людьми, які її оточували.

Фільм вирішили випускати спеціально на великих екранах у кінотеатрах, щоб повністю занурити глядачів в історію. І це вдалось.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623078 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623078{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

«Війна очима тварин» – збірка з семи короткометражних фільмів, об’єднаних темою російсько-української війни. У кожній новелі у центрі сюжету – тварини. Корова, орел, вовк, кіт, кролик там само страждають від російської агресії, співіснуючи з людьми та поділяючи спільні біди та небезпеку.

Шон Пенн зіграв у новелі «Орел»

Світова прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі Tribeca у Нью-Йорку. В Україні фільм вперше побачили на Одеському кінофестивалі, 4 жовтня, у День захисту тварин.

«На жаль, війна все ще триває, і ми щодня складаємо тест на людяність. Сім неймовірних історій порятунку кіноальманаху “Війна очима тварин” допоможуть кожному глядачеві відчути себе людиною, яка здатна допомогти тим, хто беззахисний перед жахом війни – тваринам, а значить відчути свою силу. Щобільше, ми прагнемо не лише розповідати, а й діяти – тому частина коштів з прокату стрічки буде перерахована на допомогу тваринам», – розповів на прем’єрі продюсер фільму Олег Кохан.

Отже, альманах складається із 7 новел:

• «Орел», режисер – Мирослав Слабошпицький («Плем’я»);
• «Корова в тумані», режисерка – Юлія Шашкова («Перша сотня»);
• «Синочок», режисер – Олексій Мамедов («Про любов»);
• «Кролик, Або Туди і Звідти», режисер – Максим Тузов («Позивний Артист»);
• «Торпеда», режисер – Іван Сауткін («Мистецтво в країні війни»);
• «Підводна пригода», режисер – Святослав Костюк («В очах синів»);
• «У нас все нормально», режисер – Андрій Лідаговський (він відомий як виконавець головної ролі у фільмі «Мої думки тихі», ця картина стала його режисерським дебютом).

У новелі «Торпеда» зіграла блогерка зі Львова Ольга Мартинишин

Різні режисери, різні історії, дуже по різному зняті, проте усі розповідають про тварин, війну та емпатію. Автором ідеї і продюсером кіноальманаху став Олег Кохан (кінокомпанія SOTA Cinema Group).

В основу новел лягли реальні історії. Корова Мілка, поранена на Київщині, зіграла саму себе. Історія про жінку (яку зіграла 70-річна блогерка зі Львова Ольга Мартинишин), що повідомляла місця скупчення окупантів нашим військовим, потрапила у новини.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

У новелі Мирослава Слабошпицького зіграв Шон Пенн. Також у фільмі знімались Марина Кошкіна («Синочок»), Андрій Лідаговський («У нас все нормально»), Олександр Печериця, Андрій Ісаєнко, Ольга Коротяєва, Назарій Гладюк, Ольга Мартинишин, Денис Капустін, Артем Черній, Михайло Пулянський, Поліна Гайова, Дарія Держун, Михайло Матюхін, Олексій Зубков, Дар’я Марченко та інші.

«Кролик, Або Туди і Звідти» розповідає про крілика режисера

У фільмі звучить композиція Burn Out гурту Imagine Dragons.

Після українського прокату фільм вийде у кінотеатрах США та Європи, а потім з’явиться на стрімінгових платформах.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623083 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623083{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Вони часто перебувають далеко один від одного, але батько просить доньку: «Майя, дай мені назву», – і створює черговий мультфільм, у якому вона стає головною героїнею.

Кадр з фільму

Нагадаємо, Мішель Гондрі – всесвітньо відомий режисер, володар «Оскара», автор хітів «Наука сну», «Піна днів» та «Вічне сяйво чистого розуму».

Гондрі повертається до свого зворушливого та «крафтового» стилю, де герої та декорації вирізані з паперу. Тому землетрус не страшний, а будь-яку біду можна виправити. Цей чарівний рукотворний світ, як то традиційно буває у Гондрі, зворушливий, вигадливий, простий та глибокий водночас. Тут багато гумору, фантазії та ручної роботи. Тут є те тепло, яке не можна довірити машинам. І водночас тут дуже весело.

Кадр з фільму

Світова прем’єра фільму відбулась на Берлінале, де один з фестивальних показів озвучили українською, щоб його без проблем могли відвідати діти та їх батьки, які опинились далеко від дому. На Берлінале картина отримала Кришталевого ведмедя» за найкращий фільм програми Generation Kplus на Берлінале.

В Україні дистриб’ютором фільму є компанія «Артхаус Трафік».

Нерідко люди прагнуть виконувати правила, бо це здається легшим, ніж змінити свою внутрішню суть. Однак для Господа не має значення механічне, бездумне виконання заради «галочки», яке не торкається вашого серця. Молитовне правило, пости, відвідування богослужінь — це не порожні приписи, а важливі інструменти для духовного зростання. Вони є «тренуванням» для душі, що допомагає налаштуватися на спілкування з Богом. Тому, якщо ці правила ведуть вас до внутрішнього преображення — любові, смирення та покаяння, — вони мають глибокий сенс і важливі для Нього як шлях до вашого серця.

Богу важливо який у людини стан душі. Бути порядною людиною, вміти благочестиво поводитися — це, звісно ж, добре. Але Господь наш не для того був розіп’ятий і помирав у муках, щоб усі були просто порядними і мали хороші манери. Він бажав, щоб ми звертали увагу не на зовнішній бік поведінки, а на внутрішню суть. Щоб серце людини було наповнене любов’ю. Тому Він і промовляв такі слова, які не були зрозумілі іншим: «любіть ворогів ваших», «благословляйте тих, хто вас проклинає», «творіть добро тим, хто вас ненавидить»…

А як це зробити? А це доведеться робити, якщо ви вирішили бути справжнім християнином. Христос прожив на землі тридцять три роки. І, слава Богу, апостоли описали головні події Його життя, які дійшли до нас. І тепер ми, знаючи це, можемо наслідувати Христа. Святі отці називають це «христонаслідувальне життя».

Це означає брати приклад не з того, кого надрукували в модних журналах. Не намагатися скопіювати модну зачіску, не зациклюватися на брендових речах і останніх марках телефонів. Хороша людина вирізняється своїми внутрішніми якостями, а не тим, як вона одягнена. Коли хтось купує дорогу шубу чи копіює чужий стиль, йому може здаватися, що він чогось досяг. Та насправді він лише заглибився у власну поверховість, а Господь хоче від нас чогось справжнього.

Господу важливо, щоб людина змінила напрямок свого життя. Щоб вона не просто їла, пила, одягалася та розважалася, а зробила щось протилежне — шукала Його. Така зміна і буде справжнім християнством, справжнім покаянням, а не гонитвою за комфортом і задоволеннями.

Господь хоче побачити нас вірними Йому. І своє життя треба так організовувати, щоб воно відповідало Йому. Щоб людина орієнтувалася не на те, що люди про неї говоритимуть, як поставляться до неї.

Христос бажає, щоб людина була з Ним. Він каже: «Прийдіть до Мене, всі стомлені та обтяжені, і Я заспокою вас».

Наша щоденна метушня й енергійність спрямована на те, щоб тут, на землі, нам було зручно, ситно, не гірше, ніж в інших. Але в Бога щодо нас зовсім інші плани.

Ми подекуди дивуємося, чому в нас щось у житті не складається, там не вдається, тут не йде на лад. А ми шукаємо не те і не там. І коли відкриваємо Євангеліє, то нічого не розуміємо. Хоча написано там усе дуже просто. Христос каже: «прийдіть, обідайте».

Хочете обідати з Христом чи в якомусь новомодному ресторані? Тільки вивчаючи Євангеліє і приймаючи його у своє серце, нам вдасться щось зрозуміти у своєму житті. Можливо, тоді ми не будемо ставити безглуздих запитань: «А куди я потраплю?».

Царство Небесне — це ж не болото якесь. Туди не потрапляють. Царство Небесне входить у людину, якщо вона полюбила Бога всім своїм розумом і серцем.

Ця давня та добре відомо тенденція загострилась після того, як у місті почали проводити щорічний Тиждень скульптури. Не став винятком і цьогорічний. Про це ми ще поговоримо, а поки підготовка гострих діалогів (а саме під такою назвою проходить Тиждень скульптури – 2025) триває, ZAXID.NET вирішив пригадати, де, коли і як ламали списи за скульптуру. Звісно, говоримо лише про найяскравіші та найзапекліші скандали.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1622949 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1622949{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Світ. Від «Давида» до «Лунатика»

«Давид» Мікеланджело, Флорида, Єрусалим, Глазго

Ця геніальна та ніби визнана давно та усіма статуя є рекордсменкою за кількістю скандалів. Звісно, більшість пов’язана з оголеністю Давида. Отже:

У 2023 році директор американської школи у Флориді звільнено за показ «Давида» шестикласникам на уроці історії мистецтва. Декого з їх батьків обурила те, що він (Давид, а не директор) голий. Міністерство освіти Флориди заявило, що не забороняє вивчення класичного мистецтва, проте директор подав у відставку через неймовірну кількість суперечок про «порнографію».

Ресторан у Глазго (Шотландія) у 2023 році зіткнувся з відмовою в розміщенні реклами зі статуєю через її відвертість. Зображення «Давида» зі шматком піци було заблоковане через оголеність статуї.

Флоренція у 2016 році хотіла подарувати копію скульптури Єрусалиму, але місто відмовилось від подарунка, оскільки релігійні традиції юдеїв не допускали зображення необрізаного чоловіка, навіть у такому контексті.

«Танець» Жана-Батіста Карпо, Париж

На будівлі Опера Гарньє праворуч від головного входу встановлена скульптурна група. Це копія роботи Жана-Батіста Карпо «Танець» (1869 рік). Оригінал знаходить у музеї д’Орсе. Робота сподобалася архітектору, але викликала різку критику з боку громадськості, яка вимагала заміни композиції. Неприйняття викликав сюжет: під бубен оголені вакханки танцюють навколо голого ж генія танцю. Охоронці моральності вимагали прибрати скульптуру з фасаду, а вандали закидали скульптуру пляшками з чорним чорнилом. Тільки війна з Прусією 1870 року і події, що послідували за нею, врятували твір Карпо.

«МакІсус» Яані Лейнонена: Хайфа

Скандал в Ізраїлі вибухнув навколо твору фінського художника Яані Лейнонена. Це скульптура під назвою McJesus, що зображує клоуна Рональда Макдональда, ляльку-талісман однойменної мережі ресторанів у позі розп’ятого Христа.

Скульптура експонувалась у Хайфському музеї мистецтв у рамках виставки Shop It (2019). Ізраїльські християнські ієрархи оголосили протест. Представники грецької ортодоксальної і грецької католицької церкви подали позов до хайфського окружного суду, стверджуючи, що в цій експозиції рятівник Ісус і свята Марія, найсвятіші християнські образи, представлені в ганебній і грубій формі. Протестувальники також поставили намети навпроти музею та пообіцяли пікетувати виставку. Автор композиції Яані Лейнонен заявив, що на нього чинить тиск рух BDS.

L.O.V.E. Мауріціо Каттелана, Мілан

У Мілані протести викликала 11-метрова скульптура L.O.V.E., яка є твором відомого скульптора Мауріціо Каттелана. Мешканці вимагали прибрати її з центральної площі міста. Проте мерія ухвалила рішення залишити скульптури на той термін, на якій було заплановано.
Скульптура під назвою L.O.V.E. з’явилася в центрі Мілана наприкінці вересня 2010 року та простояла до вересня 2011.

Phylax Костіса Георгіу, Афіни

У Греції обурення місцевих жителів викликала скульптурна композиція Phylax (Хранитель), розміщена на афінській набережній Палео Фаліро. У зв’язку із встановленням монумента до мера цього району звернувся митрополит Нової Смирни Симеон. Серед іншого він звернув увагу, що скульптура вміщена між двома храмами і по сусідству з монументом апостолу Павлу. Мер відповів: «Скульптура не має нічого спільного з християнською вірою. Художник був натхненний міфологією» та відмовився прибрати скульптуру. Вандали облили статую червоною фарбою, а також відключили лінію, яка живить твір мистецтва та освітлює його вночі. Кілька членів місцевої громади стверджували, що зображення червоного голого чоловіка з крилами символізує Люцифера.

«Лунатик» Тоні Мателлі, Веллслі

На початку лютого 2014 року в університетському містечку Веллслі стався скандал через скульптуру «Лунатик» Тоні Мателлі. Вона зображує чоловіка, що блукає вздовж дороги в трусах. Студенти коледжу побачили загрозу та почали вимагати прибрати скульптуру. Вони говорили, що скульптура породжує страх та викликає думки про сексуальне переслідування дівчат. Вандал облив жовтою фарбою скульптура та влада загородила її стрічкою. Тоді статуя стала як би частиною реальної сцени злочину. У підсумку Мателлі викупив роботу та встановив її у Нью-Йорку у 2016 році. Там вона стала гітом.

Львів. Від Міцкевича до «Давида»

Але як би запекло не сварилися у світі, Львів сміливо можна назвати чемпіоном. Ось лише декілька найвідоміших скандалів довкола скульптури. Майже кожен пам’ятник, який у Львові встановлювали, супроводжувався сварками.

Пам’ятник Адаму Міцкевичу відкрили понад 100 років тому, у 1904 році. Питання вигляду споруди викликало чимало дискусій серед львівських художників, скульпторів та архітекторів. У результаті, ухвалили рішення, що основою монумента буде колона, адже завдяки цьому пам’ятник вирізнятиметься від інших у місті. Проте далеко не всі львів’яни його прийняли, у народі його називали «олівець».

Кожен пам’ятник, встановлений у часи Незалежності, так само опинявся в епіцентрі скандалу. Великі дискусії викликали пам’ятники Тарасові Шевченкові, Степанові Бандері, Михайлові Вербицькому. Тривалі протести супроводжували встановлення пам’ятника митрополитові Андрею Шептицькому.

Наприкінці 2015 року у місті розгортається скандал про те, де має бути розміщено пам’ятник Богдану-Ігорю Антоничу, як має виглядати сквер навколо нього і чи потрібен там дитячий майданчик. Скульптор Володимир Одрехівський, співавтор проєкту пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу, заявив, що порушено його авторські права і виступив проти проєкту облаштування скверу.

У 2009-2010 роках відбувся всеукраїнський конкурс на спорудження пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу. Переможцем стала авторська група у складі архітекторів Белюха, Лібич, Матушкова та скульптора Одрехівського. Станом на 2013 рік нами були виконані всі необхідні архітектурні проєкти щодо розміщення пам’ятника в сквері біля цирку. Проте згодом активісти вирішили змінити місце розташування пам’ятника у сквері та прилеглу до нього територію, не порадившись з авторами проєкту. Конфлікт тривав досить довго. Проте у 2016 році пам’ятник таки було встановлено.

Скульптуру Юрію-Францу Кульчицькому, який призвичаїв львів’ян до кави, встановили без проведення жодних конкурсів за спонсорські гроші. Він викликав не так багато суперечок серед громадськості, натомість його кітчевий вигляд спричинився до протестів митців, зокрема до мистецьких акцій.

Один з найгучніших львівських скандалів пов’язаний із скульптурою Франца Ксавера Моцарта, який тривалий час жив та працював у Львові. Це робота австрійського митця Себастьяна Швайкерта. Ініціаторкою його встановлення стала диригентка Оксана Линів. Як тільки його не називали! Прізвисько «бабай» є одним із найм’якшим. Тоді підписали три петиції з вимогою демонтувати або перенести скульптуру. Сварити скульптуру (це саме скульптура, а не пам’ятник) стало уже добрим тоном.

Шквал критики піднявся і тоді, коли біля оперного театру у Львові тимчасово встановили скульптуру гіганта «Містер Арбітріум» італійського скульптора Емануеле Джіаннеллі. Проте він не зміг зрівнятись з Моцартом-молодшим.

А от кому це вдалось, так це «Впевненій» Василя Корчового. Скульптура, встановлена у рамках Скульптурного маршруту в Стрийському парку, мабуть, стала найбільш обговорюваним твором мистецтва у Львові. Хвилі хейту заполонили соцмережі, вандали облили її мастилом та намагались підпалити. Довкола «Впевненої» ламались списи дискусій, писались тексти та точились емоційні суперечки у фейсбуці. Депутатка Львівської обласної ради від «Європейської солідарності» Соломія Риботицька назвала її «монстром» і «совєцким сміттям». Негативно висловився про неї й голова львівського відділення Спілки художників Ігор Гавришкевич. Проте сьогодні «Впевнена» стала однією із найулюбленіших фотозон у парку.

Так само у 2023 році, і так само у межах Тижня скульптури, встановили металеву скульптуру чоловіка без рук та голови. в холі головного приміщення львівського залізничного вокзалу. Це була робота Володимира Семківа «Прямостоячий». Митець виготовив її з алюмінієвого сплаву та сталі у 2018 році. Вона викликала чимало критики, а коли фестиваль завершився, її забрали.

У 2024 році пошкодили вуличну скульптуру на вулиці Шевченка. Це була студентська робота, яка називається «Embryo» (ембріон). Вона отримала гран-прі конкурсу серед студентів ЛНАМ та інших вишів. Її авторами є Анна Немйо та Орест Прихода. Невідомі пошкодили обличчя скульптури.

Цього року лідером за кількістю хейту є «Давид» Георга Вольфа, встановлений на проспекті Шевченка. І до цього найактуальнішого скандалу ми ще повернемося, а наразі констатуємо, що «скульптурні» скандали міцно увійшли у львівську традицію.

Коли відбудуться події?

• 8 листопада, 19:00 – «Музика до кінофільмів»

Чарівна мандрівка у світ кіно відбувається під супровід музика з культових стрічок, які закохали у себе мільйони. «Привид опери», «Амелі», «Гладіатор», «Титанік», «Пірати Карибського моря», «Володар перснів», «Інтерстеллар» тощо – шедеври кіномузики пролунають у виконанні знаних львівських музикантів.

На сцені будуть Олена Мацелюх (орган), Ігор Мацелюх (флейта Пана, саксофон), Ольга Стрілецька (фортепіано). Ведуча – Катерина Назар.

• 9 листопада, 19:00 – «Музика Йоганна Себастьяна Баха при свічках»

Велич і духовна глибина генія бароко звучатиме в органному виконанні заслуженої артистки України Олени Мацелюх. Це вечір, де кожен акорд торкається душі, а простір свічкового світла переносить в атмосферу європейських соборів XVIII століття. Ведуча – Катерина Назар.

Музика Баха при свічках

• 15 листопада, 18:00 – «Антоніо Вівальді. Чотири пори року при свічках»

Славетний цикл Вівальді оживе у виконанні скрипальки Марти Гереги та органістки Олени Мацелюх. Однак цей вечір буде особливим ще й тому, що до нього долучиться й мистецький перформанс – художниця Ольга Куц створюватиме живопис просто під час концерту, перетворюючи звук на колір та світло.

Цей вечір буде особливим

Ведуча – Катерина Назар. Організатори зазначають, що на гостей чекає не лише унікальний концертний досвід, а й келих ігристого та солодкий подарунок, який допоможе зробити вечір ще теплішим і святковішим.

«Запрошуємо вас на вечори, де музика оживе у свічковому сяйві, а кожна нота веде у світ краси, натхнення та емоцій. Приходьте, щоб прожити ці моменти разом – вони стануть вашою осінньою магією», – зазначають організатори.

Квитки на за посиланням та у касі Львівської національної філармонії

На полицях магазинів можна знайти яйця курей, перепілок, качок, інколи ж навіть страусів. Але індичі яйця — рідкість. Що з ними не так? Давайте розберемося, чому цей продукт практично не дістався масового споживача.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Яйця індички — такі самі, але інші

На перший погляд, яйця індички схожі на курячі, але при найближчому розгляді стають помітними відмінності. Вони більші — в середньому важать від 70 до 80 грамів, у той час, як курячі варіюються від 50 до 60 грамів. Шкаралупа в індичих яйцях не тільки товще, але і міцніше, що робить їх менш тендітними. Ще одна відмінна риса — характерний зовнішній вигляд: шкаралупа вкрита плямами, які надають їй натурального і навіть декоративного вигляду.

Але головна особливість прихована всередині. Жовток у яєць індички більше і яскравіше, ніж у курячих. За консистенцією він щільніший і кремовіший, що робить такі яйця ідеальними для складних кулінарних завдань. Наприклад, випічка з ними виходить повітрянішою, а соуси — більш насиченими. Білок теж відрізняється: він густіший, що може бути перевагою при приготуванні певних страв.

Незважаючи на всі ці плюси, більшість людей навряд чи помітить різницю смаку. Ті, хто пробував індичі яйця, кажуть, що за смаком вони практично ідентичні курячим, хіба що трохи багатші за текстурою. Тому, з погляду споживача, їхня основна відмінність — це ціна, а не органолептичні властивості.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Економіка проти індичих яєць

Якщо коротко: індичі яйця — це розкіш, яку виробляти просто невигідно. Щоб зрозуміти чому, розберемося в цифрах.

По-перше, індички — не найкращі несучки. Самка індички за тиждень відкладає два яйця. Два! Для порівняння, курка видасть за той самий час близько семи. Проста арифметика: доки індичка несе одне яйце, курка встигає знести п’ять чи шість. Це вже серйозне відставання.

По-друге, утримання індичок обходиться дорожче. Це великі птахи, яким потрібно більше корму, більше простору та більше часу для зростання. Якщо курка починає нестись через п’ять місяців, то індичці потрібно близько семи. Все це — додаткові витрати на корм, догляд та місце. І все заради пари яєць на тиждень.

Тепер додайте сюди вартість. Одне індиче яйце може коштувати значно дорожче курячого. Для порівняння, за ті самі гроші можна купити десяток курячих. Різниця відчутна, особливо якщо враховувати, що за смаком яйця індички майже не відрізняються від курячих. Навіщо переплачувати?

І ось тут розпочинається головна проблема. Люди звикли платити за яйця розумні гроші. Вони не готові віддавати стільки за товар, який нічим особливим не виділяється. Ціна вбиває попит. А без попиту немає сенсу виробляти.

Селяни це розуміють. Для них індичка — це насамперед м’ясо. Кожне народжене з яйця індиченя — це майбутній птах, який принесе більше прибутку. Навіщо відволікатися на яйця, які припадатимуть пилом на полицях через свою ціну? Все логічно.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Чи є майбутнє в індичих яєць

Сказати, що в яєць індички немає майбутнього, було б неправильно. Вони можуть знайти свою нішу серед любителів фермерських продуктів та гурманів, які шукають рідкісні та незвичайні інгредієнти. В останні роки попит на органічні та фермерські продукти зростає, і індичі яйця, завдяки своїм унікальним якостям, можуть стати частиною цього тренду.

Однак масового виробництва не варто очікувати. Проблеми високої вартості та низької несучості нікуди не зникнуть. Більшість пропозицій у цьому сегменті виходитиме від невеликих господарств, орієнтованих на забезпечену аудиторію, готову платити за ексклюзив.

Інтерес до індичого яйця також можуть підігріти кулінарні експерти та кухарі, які оцінять їх як інгредієнт для специфічних страв. Наприклад, насичений та кремовий жовток може стати відмінною основою для десертів чи соусів. Подібні ініціативи можуть підвищити популярність продукту у вузьких колах, але навряд чи виведуть його на масовий ринок.

Крім того, варто враховувати, що кліматичні та економічні зміни можуть вплинути на звички споживачів та виробників. В умовах дефіциту курячих яєць або зростання цін на них індичі можуть стати альтернативою, хоча і тимчасовою.

Зрештою, індичі яйця залишаться нішевим продуктом, доступним тільки для обмеженого кола споживачів. Їхні унікальні якості та рідкість роблять їх швидше делікатесом, ніж повсякденним харчовим продуктом. Але, як і у випадку з іншими рідкісними продуктами, для когось вони можуть стати відкриттям, яке вартує своєї ціни.

У підсумку, індичі яйця — це рідкісний гастрономічний інтерес, а не продукт для щоденного вживання. Їхня дорожнеча, обмежений обсяг виробництва та схожість з курячими яйцями не залишають їм шансів на широку популярність. Так що в найближчому майбутньому індички радуватимуть нас на святкових столах своїм м’ясом, а їхні яйця залишаться на фермах, де вони цінуються як початок нового життя.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1622881 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1622881{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Інтенсивність, з якою знімає Лантімос останнім часом, вражає: протягом двох років він зняв три фільми, які є достатньо складними за структурою. Тепер він оголосив, що бере паузу. І його можна зрозуміти. Але повернімося до «Бугонії».

Кадр з фільму

У невеликому американському містечку живе конспіролог та пасічник Тедді (Джессі Племонс). Він живе у родинному будинку вдвох з кузеном Доном (Ейдан Делбіс) та готує його до важливої справи. Тедді впевнений, що скоро настане кінець світу, а всі живі істоти вимруть. Особливо сильно його турбують бджоли, зникнення яких призведе до катастрофи. За сміливим задумом кузени мають викрасти генеральну директорку великої біохімічної компанії Мішель (Емма Стоун), адже Тедді переконаний, що вона ‒ інопланетянка та може посприяти у переговорах з Андромедою, що може врятувати людство. Також Тедді звинувачує Мішель у хворобі своєї мами (Алісія Сільверстоун).

Якщо подивитись на синопсис, то здається, що читаєш щось про фільм, де годі шукати сенсу. Натомість Лантімос створює дивовижний набір жанрів, які або з’являються перед вчергове ошелешеним глядачем або по черзі, або одночасно. Тут і чорна комедія, і трилер, і кіно про маніяків, і фантастика. «Питкі, казні та уроди», як заповідав Подервʼянський, – у наявності. Головне – все не так, як здається. Просто неосяжні фантазія Лантімоса та акторська майстерність Стоун та Племонса створюють ще одне неймовірне по насиченості та непередбачуваності видовище. Не настільки химерне, як у «Бідолашних створіннях», але не менш винахідливе.

Для Лантімоса це – перший адаптований сценарій. Ба більше, «Бугонія» стала першим проєктом у карʼєрі режисера, робота над яким для нього почалася не на ранніх етапах. Спочатку проєкт розробляв Арі Астер, залишивши собі роль продюсера. Утім Лантімосу це все не заважає зберігати свій унікальний візуальний стиль. Крім того, режисер водночас з гумором та глибоким песимізмом не втомлюється і висміювати, і препарувати людську натуру. І він не в захоплені від того, що бачить. Як саме він розвʼязує проблему людської недосконалості у «Бугонії», промовчимо, щоб не спойлерити. Проте можете не сумніватись – фінал грандіозний та неочікуваний.

Емма Стоун вчетверте знімається у Лантімоса, тут її поголили налисо прямо в кадрі. Їй це, як не дивно, пасує, а її міміка та пластика стають все більш виразними. Обидва – і акторка, і режисер – вирішили взяти перерву та відпочити один від одного. А у випадку Лантімоса – і від кіно. А тим часом нагадаємо їх спільні попередні роботи:

Йоргос Лантімос та Емма Стоун (фото Катерини Сліпченко)

«Фаворитка» (The Favourite, 2018)

«Фаворитка» – історія королеви Анни та боротьби двох її фавориток за місце біля трону. Англія, початок XVIII століття. Анна Стюарт страждає на ожиріння, подагру та депресію. Усі сімнадцять дітей померли під час пологів або відразу після них. Анна дала їх імена кроликам, які живуть у її спальні. А тим часом Сара Черчилль та молода Абіґейл плетуть політичні, еротичні та інші інтриги. Блискуче розіграна насамперед трьома актрисами – Олівією Колман, Еммою Стоун та Рейчел Вайс – історія весь час балансує на межі відвертого гротеску. Лантімос робить зі своїх героїнь учасниць безжальної та відчайдушної гри, поміщаючи їх у надзвичайної краси інтер’єри.

«Бідолашні створіння» (Poor Things, 2023)

У «Бідолашних створіннях» Емма Стоун грає молоду жінку Беллу, яка вчиняє самогубство. Видатний вчений Богвін (Белла називає його просто Богом) пересаджує мозок її ненародженої дитини в її тіло. Тож Белла сама собі і мати, і донька. Крок за кроком вона опановує всі навички спочатку: вчиться ходити, говорити та пізнає навколишній світ і навіть втікає з ловеласом Дунканом Веддерберном (Марк Руффало).

Дія розгортається в вікторіанському Лондоні, а також Парижі, Александрії та Лісабоні. Проте жодне з тих міст не має реальних рис: ми бачимо героїв у химерних краєвидах та інтерʼєрах, в дивних костюмах от кутюр та в якійсь геть вигаданій реальності. Це новаторське кіно, що міцно стоїть на літературній та кінематографічній традиції. Тут навіть не напружуючись можна знайти омаж і «Денній красуні» Бунюеля, і «Алісі в Дивокраї», і «Трупу нареченої», і усім можливим історіям про Франкенштейна. Тут легко знайти деталі з «Кабінету доктора Каллігарі» та інших уже визнаних шедеврів.

«Види милосердя» (Kinds of Kindness, 2024)

Фільм складається з трьох новел, де грають, як і в «Бідолашних створіннях», Віллем Дефо, Емма Стоун, Маргарет Кволлі, а також Джессі Племонс, в якого тут справжній бенефіс. Вони грають у всіх трьох новелах, віртуозно жонглюючи образами. Об’єднує три новели – «Смерть RMF», «RMF літає» та «RMF їсть сендвіч» – епізодичний безсловесний персонаж RMF, якого грає нікому не відомий актор. У новій картині Лантімос ніби повертається до своїх ранніх абсурдних картин, але зовсім на новому рівні. Це дуже жорсткий, навіть цинічний фільм, де запросто відрізають пальці, вбивають незнайомця та ріжуть собаці лапу. Проте це знято так, що радше розважає, а не шокує.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1622917 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1622917{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }

Володимир Семків. Зажата (фото Ya Gallery Lviv)

Робота була спершу створена з дерева і представлена на виставці «Нова львівська скульптура», яка у 2022 році започаткувала фестиваль Львівський тиждень скульптури. Нова версія скульптури виконана з чавуну.

Володимир Семків. Зажата (фото Ya Gallery Lviv)

«Це робота 2020 року – моя рефлексія на тодішній стан пандемії COVID-19. Це відчуття внутрішнього стискання, напруги, затиснутості, яке, на мою думку, дуже точно відгукується і сьогодні. Ковід минув, почалася війна, але внутрішній стан нашого суспільства ніби залишився тим самим. Так я його відчуваю», ‒ розповідає Володимир Семків.

Володимир Семків. Діалог (фото ZAXID.NET)

Нагадаємо, що у Тижні скульптури цього року бере участь ще один проєкт Володимира Семківа «Діалог». Це монументальні, двометрові дерев’яні ноги, що «ходять» містом упродовж фестивалю. Зараз їх можна побачити на вулиці Листопадового Чину. Також роботи Володимира Семківа можна побачити на виставці «Гліпотека» у приміщенні Львівської політехніки.

Володимир Семків. Дівчина з обкладинки. 2024 (фото ZAXID.NET)

У новому випуску шоу “Хто зверху?” ведуча поставила запитання чоловічій команді. Леся запропонувала вгадати, чи була одна ситуація в її житті. Вона зазначила, що зазвичай не ділиться такими особистими моментами і не дає інтерв’ю про пологи, але цього разу вирішила зробити виняток.

Блондинка запитала, чи був присутній її пес Рафік під час пологів. Учасники чоловічої команди припустили, що ні, і виявилося — мали рацію. Леся підтвердила, що народжувала в першому пологовому будинку Києва, і поруч з нею тоді був не пес, а найрідніший чоловік — її наречений Дмитро Бабчук.

Ведуча з посмішкою уточнила, що коханий не перебував безпосередньо в пологовій залі, але стояв за дверима і чув усе, що відбувалося. За її словами, вона не кричала, а швидше спокійно “запрошувала сина в цей світ”.