Сергій Гай: «Ніби мене вже немає, але я ще можу зазирнути у цей світ»

027611
Сергій Гай: «Ніби мене вже немає, але я ще можу зазирнути у цей світ»  ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

У столичному центрі сучасного мистецтва «Білий Світ» нещодавно пройшла персональна виставка львівського художника Сергія Гая, добре відомого широкому колу поціновувачів мистецтва як в Україні, так і за кордоном. 

Виставка присвячена знаковим мотивам, традиційним для витоків канону західного мистецтва, – від архаїчної доби до класичної традиції. На полотнах характерні для автора теми – вершники та коні, оголена натура і маски. Все у спрощеному наборі кольорів, тонів та форм. Художник звільняє себе від будь-якого академізму, аби через естетичне сприйняття сучасної людини переосмислити прадавні архетипічні образи. 

Знайшовши власну мистецьку мову, він продовжує жити у стані внутрішнього неспокою і пошуку – мандрує, вивчає світ і відсторонюється від світу, багато читає і черпає натхнення у глибинах набутого світобачення.

Про мистецтво, дружбу, гроші, зрілий відбір та відкритість до нового поговоримо з художником-філософом, бо саме у таких розмовах, буває, народжується розуміння справжніх цінностей. 

Про сюжети і теми.

Створюючи живописні серії, ніколи не пишу концепції, бо не художник- концептуаліст, але ціле життя пишу одну картину – картину, яка мене хвилює. На відкритті виставки львівський художник Борис Буряк сказав: «Художник Гай пише так, ніби дивиться трішки в себе.» І це правда. Мене хвилює не так багато питань і взагалі з кожним роком помічаю, що коло хвилювань звужується. Тож працюю над давно обраними сюжетами. Єдине, що може змінюватись – це техніка роботи і емоційний стан в якому пишу. Адже загальний стан залежить і від зовнішніх факторів, що відбуваються у світі, від настрою та подій особистого життя. Наприклад, подорожі чи ще якісь фабули. Часом це і негативні речі, що також присутні. Від всього цього залежать загальні враження, які і впливають на творчість.

Про внутрішній стан.

Згадую вірш Рязанова про те, як гарно відходить природа, і як паскудно відходить людина. І у нього були такі слова: «а що мені тепер взагалі до світу?» Все. Він лишається один на один з Богом. В якійсь мірі у мене зараз саме такий стан. Того року померли мої дуже близькі люди і це не могло не вплинути. Напевне, тому роботи останнього періоду сірі, темні. І я не можу інакше. Останнім часом взагалі почав думати про відсторонення від подразників суспільства, не хочу бути маріонеткою. А стати маріонеткою в руках маніпуляторів, всяких масмедіа дуже просто. Бачу, як вони намагаються впливати, вивести на якусь негативну емоцію, тож хочу відокремитися від цього. Звичайно, моя громадянська позиція зрозуміла – я за цілісність України і проти агресії. Завжди, чим можу, допомагаю, наприклад приймаю участь у аукціонах. Але, можливо, це пов’язано з уже не юним віком, мені: все-таки хочеться більше належати собі і мистецтву.

Про творчість.

Будь-яка інтелектуальна діяльність формується із сублімації. Сублімація – це трансформація сексуальної енергії у якісь суспільно-прийнятні форми. І це добре, коли надлишок енергії виходить у творчість. І все-таки я більше нічого не вмію і не роблю, окрім як створювати живопис. Колись на відкритті виставки в Німеччині сказав, що художник з мене поганий, але все інше виходить ще гірше. Коли так говориш, то роззброюєш навіть своїх ворогів. Але, будучи професіоналом своєї справи, мушу працювати і працюю кожен день. Не можу сказати, як включаються механізми творчого процесу, але чомусь настрій передається в колористиці у першу чергу. Коли почуваюся активно, емоційно піднесено, то роботи виходять червоні яскраві, сині глибокі. Коли стан пригнічений, то відповідно і колір темний – сірий чи фіолетовий.

Був такий художник – Марк Ротко. Вже при житті він був відомим, читав лекції, його картини коштували досить багато. Він міг дозволити собі все, будь-яку розкіш. Коли він розписував церкву, яку побудували спеціально під його живопис, то так цим перейнявся, що став імпотентом. Від нього пішла дружина. Після розлучення, яке він важко пережив, в роботах почали переважати чорні та фіолеотові кольори. Він передавав у картинах свій стан, але сам же потрапляв під їх вплив. Замкнене коло. Зрештою він закінчив життя самогубством. До чого це кажу – просто сам знаходжуся у подібному стані. Звісно, не на межі самогубства, але зараз дійсно якийсь понурий час.

Про стосунки з людьми. 

Раніше я просто усвідомлював, тепер дуже чітко відчуваю наскільки оцей людський матеріал – ми люди – тимчасовий. Є такий екстремальний вид спорту – людей разом скидають з літака, вони хапаються за руки і під час вільного падіння створюють якусь цікаву фігуру, а потім розлітаються в різні боки. І кожен вже падає сам. Раніше я просто відчував, тепер дуже чітко усвідомлюю наскільки життя коротке. І в якийсь момент нам доведеться розлетітись у різні боки. Наші друзі і близькі – це є та фігура. Коли приходять люди на мою виставку, мені кожному хочеться сказати якесь тепле слово, просто обійняти, останні роки дуже став відчувати короткочасність і миттєвість цього життя. Наскільки ми всі вразливі. Раніше не було такого відчуття, але коли починають твої рідні і друзі йти, ти не можеш не рефлексувати.

І тому, раніше підсвідомо, а тепер свідомо я перестав писати портрети конкретних людей. Раніше писав. Наприклад, портрети мами, батька, бабці. Тепер цього не роблю, бо це дуже болісно. По-перше, людина і внутрішньо, і зовнішньо міняється з часом, а по-друге – рано чи пізно піде. Тож зараз пишу не конкретну людину, а просто якийсь образ. А останнім часом взагалі з’явилися просто маски, як символ людини. Маски, що вже не змінюються, бо через них пройшов і відбився якийсь час. Може люди, які матимуть таку роботу, через роки так не болітиме дивитися на себе. 

Про «своїх людей». 

Це якась напівмістична штука. Не можу пояснити. З’являються певні люди і раптом ти відкриваєшся їм – і це вже якісь зовсім інші стосунки. Одна з величезних переваг пленеру – це спілкування з собі подібними. І якщо люди збираються близькі за духом, тоді ця дружба на ціле життя. Не завжди вдається вберегти дружбу, бо є таке поняття як егоїзм. Напевно я також був егоїстом. Бо коли молодий, ти не цінуєш власних батьків і не цінуєш поради старших людей, викладачів. А коли сам доходиш до певного віку, то усвідомлюєш наскільки це було важливо. Але молода людина відчути цього не встигає, бо вона переважно зайнята собою. Зараз у мене таке переосмислення – менше думаю про себе. І тепер не дуже вірю, що є таке поняття як «я». Здається, що це мильна бульбашка, яка розлетиться час дуже швидко.

Про молодих митців. 

У мене на фейсбуці серед друзів є молоді художники. Бачу, що у них розвився такий комплекс, як конкурентність. Вони би з радістю вже нас закопали. І це правда, є такий момент. Їм потрібен простір, щоб розвернутися. І вони були б не проти, щоб ми вже щезли. І це природньо. А є молоді митці, що зневірились у собі. Тож їм хотів би побажати більше віри у себе. Все попереду. 

Нещодавно, ми були на пленері. У нашій групі була молода дівчина віком до 30 років – безмежно талановита, можна сказати, що юна. Вона покінчила життя самогубством… З погляду на свій досвід, можу сказати, що стан депресії обов’язково закінчиться, лиш треба вміти це пережити. Тож молодим я хотів би побажати вміння, коли падаєш – підійматися. Не дарма кажуть, що успіх полягає у тому, щоб вміти тримати удар і знати, що все вирішує сила і тривалість бажання.

Про розставання.

З роботами прощаюся легко, бо вони як діти дорослішають і мають йти у своє життя. Тож відпускати треба легко. Для того ми і працюємо. Є такі художники, які кажуть, що свої кращі роботи залишають собі, а продають невдалі. Не розумію, навіщо так робити… Те що не вдалося, хай тобі і лишається. 

А що стосується друзів і близьких – це дуже болісно. Втратити близьких – це мій найбільший страх. Мені дуже шкода, коли бувають непорозуміння і, як правило, це пов’язано з людським егоїзмом, бо ми всі егоїсти. І якщо бачу, що це не моя вина, то відсторонююсь і кожен далі йде своєю дорогою. Тоді це також болісно, але це життя. 

Багато людей живляться негативом. Вони запам’ятовують образи. У мене ж навпаки – якщо були якісь прикрі моменти чи непорозуміння, все одно пам'ятаю світлі і хороші миттєвості. Такі спомини дають енергію і сили. Може це моя формула, щоб вижити. 

Про мрії.

Був один відомий художник, він казав: «моя мрія – продати роботу за мільйон доларів». Але він помер. Це історія про те, що наші мрії не завжди збуваються. Тому не будую амбітних мрій, просто думаю, що класно було би зараз якомога довше зберігати стан внутрішнього спокою і творчого пошуку. Більше подорожувати і якнайдовше лишатись у кожній країні.

У фільмі «Розколоте небо» Бертолуччі є момент – головні герої перетинають кордон і прикордонник запитує: «На скільки ви їдете?», а чоловік відповідає: «Не знаємо – на рік, на два… як вийде». Тоді прикордонник здивовано уточнює: «А ким Ви працюєте?» І чоловік відповідає: «Я безробітний», а дружина поправляє: «Ні-ні, він письменник». Так і моя мрія – поїхати на рік-два до іншої країни, там жити і працювати. Зараз ми з дружиною плануємо на кілька місяців поїхати до Буенос-Айресу. Пожити серед інших людей, не бути туристами, а відчути стиль їх життя. 

Ми багато подорожуємо. Жодна поїздка не проходить безслідно. Завжди є враження від країн, музеїв і взагалі побаченого. Воно поступово вариться у підсвідомості, закипає і виникають образи. Наприклад, нещодавно ми були у Помпеї і, можливо, потім щось створю під впливом Римської культури. 

Про натхнення.

Натхнення дає все – і мандрівки, і люди, і друзі, і книжки, і музика, і погода. Люблю не тільки коли сонечко, кайфую від помірної погоди, коли температура 19-23 і йде дощ. Дощове літо і тепла осінь з дощем – для мене це найплідніші періоди року. 

Хоча мабуть найбільший імпульс дає внутрішній неспокій, бо я не сплю нормально з 17 років. Вночі ходжу по дому, пишу щось. Не вважаю, що це погано. Художник не може бути спокійний, художник не може бути рівний. Коли я спокійний, тоді не можу нічого створити. 

А ще не так давно заснував резиденцію біля Олеського замку і вона дуже надихає. Це місце притягує дуже хороших людей і там формується своєрідна мистецька Мекка. Тож цінними вважаю дві речі – подорожувати і потім повертатися у своє місце сили, а воно в мене є. 

Про гроші. 

Життя не може бути однозначно чорним чи однозначно радісним. Наприклад, були у мене в житті моменти, коли я був без копійки. У 1996 році нас запросили на пленер. Було застілля і всі говорили такі красиві слова про мистецтво і прекрасне. А я підняв тост і сказав, що хочу випити за гроші. Всі зніяковіли. Не прийнято було на такі теми говорити, хоча люди постійно про це тільки і думають. Потім друзі згадували це років п'ятнадцять. Але в цей час безгрошів’я ми були у розкішному місці на березі моря. Тоді познайомився з найкращими друзями – Миколою Журавлем, Андрієм Блудовим. Були там і Михайло Демцю, Сергій Савченко, Валерій Шкарупа, Анатолій Фурлет. Це був щасливий період, хоч і без грошей. І я не знаю чи тепер, коли гроші з’явилися і в мене є все, я щасливіший, ніж був тоді… Не знаю. Тяжко сказати. Життя дивне. Колись теза, що гроші не все вирішують, здавалась такою фальшивою, але дійсно - вони вирішують не все. 

Я багато говорю про гроші, але гроші класна штука – просто це енергія і можливість матеріалізації якогось результату. Наприклад, заснування мистецької резиденції біля Олеського замку. 

Про вплив інформаційного простору.

Думаю, що не буду дуже оригінальний, якщо скажу, що дуже багато негативних речей відбувається у нашому суспільстві. Війна у першу чергу. Смерті молодих людей. Зрозуміло чому і як вони вмирають, але могли би жити. І це прикро і тяжко. Тож в якийсь момент я зрозумів, що маю повернутися до ідеї моїх юнацьких філософських міркувань та трішечки відсторонитися від подій, які відбуваються. Бо якби я міг якось вплинути на них безпосередньо, то можливо би впливав.

Про життєвий принцип.

Намагаюся жити за принципом – живи так, ніби ти вже помер. Це спонукає до відсторонення від власного «я»: ніби мене вже немає, але я ще можу зазирнути у цей світ.

Коротко про художника Сергія Гая. 

Народився у 1959 році у Львові, де живе і працює донині. 

У 1986 році закінчив Львівський державний iнститут прикладного та декоративного мистецтва (ЛДІПДМ). 

З 1995 р. член Національної спілки художників України.

З 2003 р. член об’єднання «БЖ арт».

Входить в сотню кращих художників України, згідно видання «100 імен. Сучасне мистецтво України періоду Незалежності».

Виставки Сергія Гая проходили в Україні, США, Швейцарії, Великій Британії та інших країнах.

Світлана Яценко

Фото: facebook.com



Попередня публікація розділу «Коли ляльки плачуть»
Наступна публікація розділу Пейзажі і храми Євгена Безніска

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар