В український прокат вийшов один із найкращих фільмів останнього часу, «Стоп-Земля» Катерина Горностай. Для неї «Стоп-Земля» став повнометражним режисерським дебютом.
Картина розповідає про 16-річну Машу, яка вчиться у звичайній київській школі. Не почуватися дивно та відсторонено в колективі їй допомагають близькі друзі Яна та Сєня. Окрім майбутніх екзаменів, вийти з зони комфорту Машу змушує закоханість в однокласника Сашу.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1534319 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1534319{ margin: 0!important; } }
У стрічці грають непрофесійні актори-підлітки Марія Федорченко, Арсеній Марков, Яна Ісаєнко, Олександр Іванов, з якими режисерка та авторка сценарію стрічки Катерина Горностай працювала в акторській лабораторії ще восени 2019 року.
Світова прем’єра картина відбулась на Берлінському кінофестивалі, де отримала нагороду «Кришталевий ведмідь». В Україні фільм взяв участь у конкурсі Одеського кінофестивалю та зібрав там вражаючий оберемок нагород.
Надзвичайно тонка, навіть якась тендітна картина звертається то тем дорослішання, стосунків, підліткових переживань. Вона дає змогу дорослим подивитись на себе, колишніх, для підлітків усвідомити власну несамотність, а для батьків – дізнатись, можливо, якісь важливі речі про власних дітей.
У фільмі усе ніби максимально просто, але є кіномагія, яка торкається чогось дуже особистого, торкається делікатно та ніжно, та довго не відпускає після перегляду. А на нього ще треба встигнути: на жаль, фільм може бути у прокаті надто коротко для такого доброго кіно. Але про це ми поговоримо іншим разом. А зараз пропонуємо розмову з Катериною Горностай про її роботу з акторами та не тільки.
Катерина Горностай (фото Романа Шаламова)
Як давали раду з великою кількістю непрофесійних акторів-підлітків? На ОМКФ то був просто броунівський рух. Як організовували їх на знімальному майданчику? Була попередня робота?
«Броунівський рух» – це театральна вправа на відчуття іншої людини у просторі разом із тобою. Це досить просте тренування, яке у нас з ними було, це гарна метафора. Попередня робота була, ми мали лабораторію і, як на мене, нічого б не відбулося без неї, оскільки, справді, якщо взяти у кіно групу людей, між собою незнайомих, то не буде відчуття, що вони – один клас.
Мені було дуже важливо, щоб вони стали групою. Тому вся лабораторія була скерована на те, щоб вони спробували зробити щось разом. Наприклад, починали з німих етюдів, а закінчували великими постановками по пів групи, де вони вже повністю, як режисери, щось ставили. Тобто мені було важливо, щоб вони спробували разом щось зробити та отримали досвід співтворчості, бо це дуже важлива частина процесу.
Кадр з фільму
Також, другою метою лабораторії було показати їм, яке кіно ми хочемо зробити, яке кіно нам подобається, який рівень умовності в кіно нам би хотілось відтворити у «Стоп-Землі». Ми користувались практиками документального театру, щоб спробувати це зробити.
Я не можу сказати, що там було прямо якесь акторське навчання, що ми їх професійно прокачували щодо голосу, руху чи акторських методик. Це скоріше був просто необхідний час, який ми разом провели для того, щоб стати акторською трупою, звикнути до камери, звикнути говорити та імпровізувати українською мовою, імпровізувати всередині будь-якого завдання.
Ви спочатку їх відібрали на кастингу до лабораторії чи відразу розподіляли ролі?
Спочатку був кастинг по пошук загалом цієї групи, але суперширокий. Тобто ми не зосереджувались на тому, що шукаємо головну героїню чи головного героя. Так вийшло, що ми почали слухати та запрошувати до нас підлітків і вони виявились значно цікавішими, навіть ті, хто типажем не підходив на жодну з ролей у сценарії, з ними все одно було дуже цікаво.
Кадр з фільму
Часто було враження, що вони є людьми для якогось окремого фільму. Я себе зловила на цій думці та вирішила, що не треба себе замикати в рамки тих персонажів, які існують в сценарії, а просто зібрати групу людей, з якими буде цікаво працювати. Все ж таки, ці два місяці лабораторії – це був досить інтимний час і мені було важливо відібрати саме, так би мовити, наших людей.
Коли кастинг закінчився, ми зібрали групу та вирішили не роздавати їм ролі, а подивитись, як вони проявляться, хто з них залишиться. На початку нас, здається, було 26, тільки один хлопець не зміг ходити та не продовжив з нами працювати. Це для мене супер результат, оскільки я очікувала значно більшого відсіву. Те, що ми не розподіляли ролі, дало нам відсутність конкуренції в групі на першому етапі, що було для мене дуже важливим.
Тобто, щоб вони не намагалися нам сподобатись та отримати певну роль, а просто робили те, що їм цікаво. Для мене було суперважливим відкинути усі ці речі, які б могли від нас приховати те, ким вони є насправді, а також, завадити їм отримувати задоволення від процесу.
На знімальному майданчику (фото Ігоря Єфімова
Коли почалося фільмування і ви визначились хто яку роль зіграє, чи потрібно було міняти щось у сценарії під конкретних людей?
Скоріше, не міняти, оскільки сценарій досить простий, події, що відбуваються – схематично-побутові, я б сказала. І це нам також було відразу зрозуміло, тож ми більше цікавились пошуком цікавих типажів, особистостей серед акторів, а не побудовою класичної драматургії. У акторів були доволі прості задачі, тож сценарій, звісно, змінювався, але я скоріше доповнювала його постійно.
Через те, що спочатку у сценарії було вісім головних ролей, а потім їх стало 25, тобто цілий клас. Мені стало цікаво наситити кожну сцену якимись мікроісторіями, які відбуваються на другому-третьому плані. Тож кожна сцена обросла додатковими маленькими подіями.
Не все ми змогли взяти в остаточний монтаж. Але було цікаво, як у сценарії з’являлися нові персонажі через те, що вони з’явились у нас у класі й дуже хотілось дати їм усім голос. На жаль, усіх 25 не подужав би хронометраж у такому форматі. До прикладу, Єви у сценарії спочатку не було, як дівчинки-інопланетянки, яка ходить у тир, добре стріляє, приміряє костюм космонавта, а потім сама танцює на дискотеці. От саме через те, що Єва така, ми її дописали у сценарій.
На знімальному майданчику (фото Нікона Романченка)
Крім того, мені було дуже цікаво побачити, як потім можна буде сполучити дві лінії – життя Маші та Саші. Стрічка постійно ділиться на дві половини, наче розпадається на ці дві частини. Тим паче, що у Саші історія більш драматична, у ній існує видимий конфлікт, і глядачу легше розуміти цей проявлений конфлікт, зокрема у сценах з мамою.
З Машею трошки складніше, бо її лінія ніби ні про що. На рівні сценарію було дуже цікаво це збалансувати. Коли ми почали накопичувати матеріал, я зрозуміла, що це не-стосунки двох людей. А от у трійці друзів є справжні стосунки, справжня енергія, там виникала якась справді потужна сила. Я вирішила дописати декілька сцен, щоб підтримати цю лінію друзів, особливо Маші та Сєні. Для мене у якийсь момент фільму ця лінія стала ніби важливішою, ніж лінія стосунків Маші та Саші, які не здійснились.
Ви самі кажете, що у фільмі досить мало подій, які рухають сюжет. Фактично все на нюансах, що з одного боку, як на мене, дуже привабливо, а з другого боку, чи думали ви про увагу глядача?
Ми точно не думали про увагу глядача. Але не на рівні сценарію, а от коли ми вже взялися з Ніконом (режисер Нікон Романченко у фільмі «Стоп-Земля» був режисером монтажу) монтувати фільм, ми вирішили, що хочемо змонтувати максимально комфортно те, що нібито є не дуже комфортним для глядача. Зробити так, щоб це легко надавалось до перегляду.
Кадр з фільму
Гадаю, ми впорались із завданням. Ми не хотіли бути надто артхаусними у питанні форми, ми якраз хотіли максимально наблизити форму до того, що люди, зокрема й молоді, споживають з YouTube. Тобто це досить швидкий монтаж. Ми від самого початку знімали фільм монтажно, для того, щоб цим потім прискорювати ритм там де нібито події позбавлені якоїсь динаміки, тож це було нашим інструментом, щоб її надолужити.
Тут власне виникає традиційне питання, чи власне вартує боротися за увагу глядача?
Можливо це ідеалістична позиція, але я вірю у концепт друга для фільму. От мені здається, що у нашої стрічки будуть друзі, яким подібне кіно дуже сподобається. Я приблизно розумію, які це за складом люди та дуже рада, що це саме вони. Ми не карбованець, усім подобатись не можемо. Намагаючись подобатись усім, ти втрачаєш якісь сутнісні речі.
Крім того, треба відключати думки про свої попередні фільми, про те, як їх сприйняли. Це моя проблема зараз, щодо підходу до наступного «снаряду», бо я починаю себе цензурувати, але не у сенсі, як вгодити людям, а я порівнюю фільм, який існує лише в ідеї, зі «Стоп-Землею». Це сильно заважає.
Кадр з фільму
Вважаю, що на деяких етапах точно не варто думати про глядача як про мірило уваги чи цікавості. Скоріше ти маєш бути першим глядачем свого фільму, і написати таке кіно, яке б сам подивився як потенційний глядач. Це основний момент. А люди, яким не сподобається завжди знайдуться. І ті кому сподобається також. Тож тут буде вже як буде.
Важко не помітити, що у вас персонажі носять імена акторів. Наскільки особистості акторів вплинули на кінцевий результат?
В лабораторії ми два місяці користувались справжніми іменами, тож потім було дуже не практично придумувати 25 інших імен, ми б просто загубилися в них. Ми б звук навіть не змогли нормально записати, а це була б катастрофа, тож ми вирішили лишити як є.
Сценарій містить досить архетипічні історії та сюжети, які притаманні чималій кількості людей, тобто зовсім не унікальний досвід. І так вийшло, що деякі історії були написані до знайомства з акторами, але вони були притаманні і їх життю, певною мірою. Хоча часом було й навпаки. Але в плані впливу особистості актора на свого персонажа – це безперечно. Йдеться не про сюжетні події, а скоріше про мову, реакцію, сам типаж, взаємодію з іншою людиною. От ці речі й були глибоко персональними.
Катерина Горностай на ОМКФ (фото Романа Шаламова)
Не те щоб це кардинально змінювало сцени, але додавало дуже багато. Персонаж ставав живішим. Я ніколи не вимагала від них бути тими, хто написаний у сценарії, тож вони вносили ті риси, які притаманні їм як людям. Але у деяких ролях ці зміни майже непомітні, бо так склалось, що людина, яка прийшла на цю роль, дивовижним чином пасувала до образу, який був описаний у сценарії.
Ваш фільм зібрав фантастичну кількість нагород. Чи ви могли про це думати наперед та як ви пояснюєте такий його успіх?
Було б лукавством сказати, що я ні на що не сподівалась, але сподівання було на хорошу європейську, світову прем’єру. Для кожного режисера це є хорошим стартом. Я мріяла, щоб нам пощастило, особливо з Берліном, бо це завжди був мій улюблений фестиваль і я кілька разів їздила на Берлінале як глядач. На жаль, коли ми туди потрапили, він був зовсім не таким, як завжди. Але водночас це був найнетиповіший Берлінале, тож навіть цікаво, що так сталось.
Того, що потім почало відбуватися фільмом, я не очікувала. Для мене це навіть трохи незручна ситуація, оскільки це велика відповідальність і це підвищує рівень очікування надалі, що мені дійсно починає заважати, я мушу абстрагуватись від існування якихось таких регалій. А ще як на мене, в Україні трохи замало стрічок. Мені б хотілось, щоб усього було багато, щоб конкуренція була більшою.
Наскільки для вас важлива саме нагорода кінокритиків?
Коли ця нагорода стосується сценарію чи режисури – це взагалі супер важлива річ, коли таке рішення ухвалюють люди, котрі багато дивляться та знають. Мені загалом дуже цікавий діалог кінокритика та режисера за допомогою рецензій тощо. Я намагаюсь читати багато з того, що виходить і мені особливо цікаво, коли з’являються тексти-ессеї.
Кадр з фільму
Тобто самодостатні тексти, до написання яких спонукав фільм. Коли є такі тексти щодо «Стоп-Землі», то це одна з найбільших нагород для мене, оскільки у цей момент у мене виникає діалог із дуже цікавою людиною. Тому нагорода кінокритиків на будь-якому фестивалі – це окрема почесна премія. Для мене завжди премія ФІПРЕСІ майже прирівнювалась до головної премії фестивалю. Це дуже професійне визнання.
Чого ви сподіваєтесь чи очікуєте від прокату?
Я сподіваюсь продовження цього діалогу і не так з нами, як з авторами, а у людей між собою. На допрем’єрному показі було дуже цікаво, коли люди приходили з дітьми-підлітками. Я спитала у наших акторів, чи вони б пішли з батьками, на що вони сказали, що пішли б окремо, але батькам би порадили подивитись фільм.
Тож мені цікаво, чи виникне потім така собі розмова і якщо так – то це успіх, як на мене. Це привід для усіх поговорити про важливі речі. Це те, чого я б найбільше хотіла від прокату. Можливо полегшення для людей, яким воно потрібно, у будь-якому віці, коли ти розумієш, що твої переживання схожі на переживання інших людей і їх можна пережити, їм можна дати раду. Якщо це так на когось діятиме, то це справді наша перемога.
