Класичний сюжет Григорія Квітки-Основ’яненка набув останнім часом нової популярності: з прекрасними касовими зборами завершує прокат фільм, а квитки на виставу у театрі імені Івана Франка перепродують спекулянти за страшні гроші. З’явились й однойменні проєкти, що, очевидно, хочуть використати раптову популярність назви та втяти і собі шматок пирога. Глядач активно голосує гаманцем. Що ще потрібно? Мабуть, трохи аналізу.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1595408 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1595408{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Звісно, порівнювати фільм та виставу – це порівнювати жовте й мокре. Їх нічого не об’єднує, крім назви та Олени Хахлаткіної, яка в обох випадках грає Євдоху. Проте в обох випадках йдеться тут насамперед про доволі вільне трактування класики, її сучасне прочитання, проте про принципово різні підходи.
А ще про експлуатацію. Але про неї трохи згодом.
Режисер Іван Уривський давно та плідно працює саме з класичною літературою. Він не боїться спрощувати та коротити сюжети та робити твори зі шкільної програми такими, що подобаються не лише вчителям, але й учням. Тим не менше, при усьому вільному поводжені з літературою він залишається у межах її меседжів та якості текстів.
Сцена з вистави Івана Уривського (фото театру імені Івана Франка)
Так, він робить українську класику сучасною, не минаючи подекуди й загравання з глядачами, вписуючи у класичний текст сучасні меми чи перекидаючи містки між «тоді» та «тепер». Проте здебільшого не зраджуючи здоровому глузду та доброму смаку.
Певні знахідки у виставі, зокрема прямо таки макбетівське тріо відьом, що від початку та до кінця супроводжує дію як античний хор вписує виставу у давні театральні та співочі традиції, а її шалений ритм відповідає тому, до якого звик сучасний глядач.
Такий підхід до класики, звісно, не є чимось революційним. Ним прислуговуються у театрів усього світу. Він давно виправдав себе і ще не раз і не два спрацює.
Сцена з вистави Івана Уривського (фото театру імені Івана Франка)
Це якісна робота, де знайома з дитинства кожному назва не використана формально, а вдумливо трактована, осмислена та реалізована на сцені.
Успіхом театральна «Конотопська відьма», звісно, частково завдячує й моді та спровокованому нею ажіотажу. Але коли квиточки неможливо дістати на постановку твору зі шкільної програми, просто душа радіє.
Не меншого успіху досягла й кіношна «Конотопська відьма» (режисер Андрій Колесник). Наприкінці прокату її касові збори після семи тижнів прокату склали майже 54 млн грн, було продано понад 336 тис. квитків квитків. Навіть попри численні негативні рецензії. І тут теж спрацювала насамперед «усна творчість», коли глядачі йшли до кінотеатрів не через статті професіоналів, а за рекомендаціями знайомих чи відгуки у соціальних мережах. На перший погляд це чудово. Проте лише на перший погляд.
«Помсти хочеш?», – запитують автори та позиціонують картину як такий собі терапевтичний фільм жахів, коли частини тіл російських військових розлітаються по конотопському лісі. «Звичайно хочу», – відповідає глядач. Хіба ж може бути інакше, адже фільм обіцяє «насолоду від вбивства окупантів».
Автори й не приховують, що надихнулись епізодом з реальності, коли жінка з Конотопу лякала окупантів тим, що тут кожна – відьма.
Взявши назву класичного твору та подекуди імена персонажів автори не лишили від них жодного сліду. Оскільки частина знімальної групи, зокрема продюсерка Ірина Костюк, прийшли на проєкт після успіху мультфільму «Мавка. Лісова пісня» такий підхід вже схожий на тенденцію.
Ніби й нічого страшного у тому немає, проте виникає питання: а навіщо? Щоб використати назву, яка уже є сталим словосполученням? Половина претензій зокрема до «Мавки» просто зникла би з медійного простору, якби автори не прив’язали свій фільм до драми Лесі Українки. І тут така само історія. Одна справа просто зняти фільм жахів, інша – притягнути літературне джерело лише для того, щоб відмовитись від нього.
Кадр з фільму Андрія Колесника
Такі претензії не є академічним занудством, йдеться про експлуатацію твору, від якого не лишається нічого. Тобто йдеться не про осучаснення чи переосмислення (нерідко і в кіно ми зустрічаємо прийом, коли всім відомі події переносяться у сучасність, лише «Ромео і Джульєтти» можна нарахувати з добрий десяток, а з українських зразків маємо «Спіймати Кайдаша», наприклад). Йдеться про піар-хід, який спрацьовує, але аж ніяк не на користь класики.
Вишенькою на торті тут можна вважати вихід книжки за фільмом «Контопська відьма». Читачів попереджали, що вони, купуючи, не сплутали цей твір з книжкою Квітки-Основ’яненка. Навіть варіант «Відьма з Конотопу» уже працював чи хоч трохи чесніше.
Але у випадку фільму це не головна проблема. Найгірше – експлуатація дуже болючої теми. Картина, на жаль, стала в уже досить щільні ряди фільмів, автори яких швиденько знімають що-небудь про події російсько-української війни, про те, що відбувається й досі. Тут чимало тригерів та перегуків з реальними жахами.
Забагато питань залишається після перегляду, адже сюжет (так, ми пам’ятаємо про умовність жанру) та характери персонажів виглядають максимально схематичними, нерозробленими та не логічними, спецефекти недоробленими. А сама помста, яка є основним сюжетним гачком, надто дрібною та приватною у порівняно з глобальною катастрофою, яка нас спіткала.
Кадр з фільму Андрія Колесника
Проте глядачі йдуть, то чого ж ми ще хочемо?
Хочемо проговорити ще одну важливу річ у стосунках «глядач – українське кіно». На жаль, часто люди, не надто розбалувані якісним українським продуктом, реагують на тему, а не на якість її розробки та втілення. Якщо ти критикуєш, наприклад, «картонний» фільм про Стуса, то ти робиш це винятково на замовлення Медведчука. А якщо фільм про війну – відповідно на замовлення ворога.
Проте пригадаємо недавній фільм «Юрик». І те, з яким обуренням та болем лунали голоси тих, хто пережив облогу Маріуполя.
Говорити на болючі теми потрібно, проте не варто, мабуть, перетворювати їх на дешевий атракціон.
На жаль, на нас невдовзі чекають ще чимало фільмів такого плану. І будуть ті, хто пристрасно захищатиме їх. Але великі касові збори не завжди є свідченням якості. У випадку з кіношною «Конотопською відьмою» (на відміну від театральної, і саме тому ми притягнули її сюди) вони радше свідчать про добру комерційну жилку авторів. При роботі з такими безмежно болючими темами є їх експлуатація, а є рефлексія та емпатія. І часто кінематографісти обирають перших шлях, бажаючи заскочити у потяг, що рухається (часом навіть і з добрими намірами) замість того, щоб не поспішаючи осмислити свій сюжет.
На нас несеться потік не лише негативних новин та дезінформації, але і склепаних на коліні творів. І, на жаль, «Конотопська відьма», якими би не були її успіхи – саме з них.
