Складно уявити щось непоєднуваніше, ніж Львів і нетрадиційність. Тим паче не просто нехтування традиціями, а абсолютний опір стандартній формі існування, протест проти насильного під неї обтесування. Попри це, можливо, саме певна властива Львову специфіка затишності, богемності, м’якості буденного спілкування зумовлює і уможливлює протест через метафору і мистецтво. Це далеко не завжди означає, що цей протест буде почутий, проте це підвищує його шанси на довготривалу художню цінність. Проте, той факт, що у 2021 році Львівському Муніципальному мистецькому центрі відбулася виставка Peršyj Lvivsjkyj Kvir Jan Bačynsjkyj свідчить про те, що спільнота і міста готові вступати в діалог з не до кінця собі зрозумілим, або й навіть таким, що звикли розглядати, як неприйнятне.
Jan Bačynsjkyj з’явився у моєму Фейсбуці відносно нещодавно. Точніше не так, він нещодавно перетворився із Janа Bačynsjkа. Змінити закінчення написаного заточеного під українську фонетику латинкою імені з -а на -ий – це уже вкрай провокативний і ємкий маніфест. Проте це лише вивіска для величезного потенціалу творця, який уже навіть не криється у цьому тілі, яке ставить йому (як і нам усім) безліч питань. Їх трактування викликає зацікавлення у тих, хто перебуває поза квір контекстом, але хоче його зрозуміти.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1527174 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1527174{ margin: 0!important; } }
До речі, про латинку і про квір, які тут так ніжно переплелися, наче на догоду останнім трендам. Хоч, насправді, думаю тренди просто дуже сильно відстали від того, що висловлює Jan Bačynsjkyj самим лише існуванням своєї персони. Латинку він вважає цивілізаційним вибором, така, на перший погляд квір- (тобто дивакувата) українська є для нього природнім способом текстового фіксування слів, яке застосовувалося в значній частині України ще до Другої Світової Війни, тим самим буквально вписуючи нас у загальноєвропейський контекст. Це вибір орієнтирів, вибір того, з якими сусідами прагнеш взаємного розуміння вуличних вивісок і ресторанних меню. А може й поезії і прози.
Також цікавим є особистий контекст трансгендерності автора, оскільки він є не лише вербальним, а в першу чергу все ж тілесним. За його власними спогадами і відчуттями, а також згідно свідченням родичів, ця самоідентифікаційна подорож роки у три, коли утотожнювати себе було природніше з хлопчиком, а не з дівчинкою, з героєм казки, а не з героїнею. Проте через такі епізоди умовного і буквального зривання бантиків проходить багато дітей, тому ніхто на це особливо не зважав. Гостре ж усвідомлення, що ВІН – не жінка прийшло у 14 і хоч це й було дивно, проте не лякало, а радше давало відчуття обраності і унікальності. Втім, перехід Ян відкинув через загрози здоров’ю, а в протесті потреби не відчував, оскільки не гомофобний тягар найбільше нависав над головою у його тодішньому житті. Все здавалося вкрай природнім і навіть доволі комфортним – навіть потреби приховувати трансгендерність і бісексуальність не виникало.
Загалом, як я уже зазначила в контексті латинки, КВІР Ян розглядає, як широке поняття, яке виходить далеко за межі сексуальних практик. КВІР – це усе неконвенційне, непатріархальне, цей термін може застосовуватися до архітектури чи кулінарії. І це значною мірою про дивацтво бути людською істотою, яка є майже аморфною і може набувати дуже несподіваних, дивацьких форм.
Небінарність
Тіло з третьою ногою очевидно незручне і дещо кострубате. Власнику доводиться голити ще одну гомілку, покривати лаком ще п’ять нігтів, шукати десь один розпарований капець, шкутильгати і сповільнюватися.
Але при цьому ця нога звучить, як щось органічно непозбувне, як андрогінний прапор тіла на якому ми не бачимо пеніса, проте пісяння відбувається явно стоячки. Проте органічною і рідною третя нога є лише доти, доки не відбувається взаємодії із зовнішнім світом. З умовною «нормальністю».
В процесі зваблення і любовної гри третя нога виявляється зайвою. Отож її треба позбутися – ВІДКАШЛЯТИ, під мантру, що все во ім’я здорової сім’ї.
Чекаєш, що власник зараз візьме бензопилу і відріже цю ногу у кращих традиціях Тарантіно, він делікатніший і лише запхає ногу у зашморг для повішання.
Серед об’єктів, які супроводжують це відео у залі ми бачимо артефакти, які в абсолютно неочевидний спосіб свідчать про приналежність до спільноти, яка допомагає розвивати творчість:
Тремпель (як символ відродження традиційного методу аборту, коли медицина заборонена) спершу може видатися ще одним інструментом, який допоможе позбутися зайвого. Проте, виявляється, що це один із вішаків, які у 2016 роздавали під Києво-Печерською Лаврою, у зв’язку з черговою спробою заборонити аборти.
І як підсумок цієї акції – гасло на футболці: «Кожен сам за себе, а бог проти всіх». Джерелом такого світосприйняття є очевидне відчуття виштовхнутості з сім’ї, абортованості уже після народження, жорстокості, мовчання навіть за умов співмешкання. Такий контекст штовхає творити інтуїтивно, намагатися намацати себе, наново виліпивши з глини, намалювати свої відчуття під поглядом суспільства з точки зору суспільства. І врешті – вдатися до неконвенційних б’юті практик, зав’язати з волосся на ногах грайливі хвостики. Адже те, що не можеш перемогти, треба очолити.
Digestion
Волосся і вигляд продовжують бути центральною сюжетною лінією. Але цього разу йдеться про позбування волосся.
Чи то, як покарання, чи то як виконання давнього глибинного бажання обрядово зістригти косу і тим уподібнитися з тим, хто тебе від неї звільнив. А далі спробувати перетравити одне одного. Виплюнути те, що нестравне, розтерти і злити в клоаку під торжественні ангельські хори. У деякі моменти здається, що голову повільно відпилює кат, сьорбаючи у перервах чайок з вінтажної порцелянової чашечки.
Волосся продовжує свою ритуальність у арт-об’єктах – ним вишито прапор на простирадлі. Волосся – знак сили. Сили неконвенційних б’юті практик зокрема. Монаший постриг – як знак солідарності з лисими чоловіками. Все це сплітається в один клубок спроб самоусвідомлення і маніфесту. Тут ми бачимо, як мистецтво експериментує з вексилологією, заграє зі святістю прапора.
Стікер «Дерев’яний прапор» – триб’ют безробітному Владиславу Козаку, убитому поліцією під час мирної демонстрації в центрі Львова 14 квітня 1936 року. Тоді труну несли над похоронною процесією через ціле місто. Так тіло фактично стало прапором. Далі продовжуються експерименти з формою і змістом, з тілесністю і маніфестом, які виливаються у формулювання, що веселка належить не лише християнам. Особливої уваги заслуговує рисункова документація райдужних прапорів на деревах Львова, які виглядають, наче це повітряні кульки чи змії, яких віднесло вітром. Так у цьому консервативному місті прапори опинилися у безпечному від переслідування місці, на висоті, під захистом природи, на яку звикли перекладати відповідальність в контексті гомофобії.
Дідова шкіра
Дідова шкіра, здається мені заграванням із архетипом бабусиної скрині. Сильна патріархальна фігура, яка залишила у спадок 4 кілограми краваток, генеральську форму, професорську мантію і декілька кічово-іконописних портретів олією. Попри те, що чи не єдиний спогад – це, як дід приходив додому з роботи, яка в якийсь час була у Кабміні, їв сварився і спав, він, все ж залишається улюбленим дідом, хоч (чи тому що) уже мертвий.
У фільмі генеральську форму перетворюють на опудало, як пост-протест проти деспотичного рішення зробити сина військовим, яке у свою чергу, зробило деспотичним самого сина.Він хоче зробити військовою доньку, вона ж стає чоловіком, але не стає воїном.
Це тиха розповідь про аб’юз, це узагальнення спільного досвіду, який стосується традицій сімейного насилля і вищої освіти в Україні, від однієї думки про які стає трохи зле. Втім, професорська мантія і конфедератка залишаються таки єдиними приємними дідовими артефактами.
Фактично, ця інсталяція – портрет предка, пояснення того, що усі теперішні вибори і дії починаються з екскурсу в минуле. Минуле ж інтерпретується і конструюється кожен раз по новому, в спосіб зручний для того, хто його розглядає, та ще й з урахуванням того, що усіх буває підводить пам’ять.
В деяких суспільствах прийнято носити одяг предків, а тут він стає об’єктом фетишу, перформенсу, інсталяції, переродження.
І знову тут ми повертаємося до тілесності, до сексуальності. До втрати можливості відрізняти жіноче і чоловіче, прокладати між ними межу, присвоювати особові закінчення. Проте, надто часто в сучасному суспільстві сексуальність є взагалі витіснененою і сублімується у надзвичайну жорстокість, порятунком від якої можуть бути лише сплетені тіла, оргія, як перемога любові над насильством і смертю.
Врешті ж, ми бачимо на гачечку мій улюблений об’єкт виставки, який я раніше зауважувала на багатьох фото автора: це саморобна шапка-маска, яка перетворює обличчя на соковиту вульву кольору фуксії. Вона багато використовувалася для акцій і маніфестів, бо коли друзі автора кажуть «Нам усім п****!», вони мають на увазі, що саме з неї ми усі вийшли.
Ctrl+Enter