У видавництві Vivat вийшла книга письменника, художника, військовослужбовця Анатолія Дністрового «Битва за життя: щоденник 2022 року».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1578812 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1578812{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Це щоденник-хроніка наближення, початку й розгортання великої війни. Автор – спостерігач та учасник низки описаних подій. Крім того він зафіксував голоси військових, письменників, журналістів, політиків, науковців, людей, які постраждали від війни.
Книжка починалася як особиста рефлексивна історія цивільного, який не знав, що опиниться у війську, а переросла в есеїстичний щоденник-хроніку російського вторгнення в Україну, який пише військовий.
Щоденникова форма дозволяє поєднувати різні контексти та площини подій – особисті, міжнародні, те, що відбувається в Україні. Автор планує писати окремий том по кожному календарному року.
В оформленні щоденника використали живопис і графіку Анатолія Дністрового з серії «Папір, роботи при свічках», написаної під час блекауту з листопада 2022 до березня 2023 років.
Пропонуємо уривок з книги.
***
22 березня
Вчора перед сном вийшли з Марчиком попити чаю на вулицю і знову подивитися на зірки. В нас уже виробилася така звичка, під час якої малий відстежує, чи рухається щось у нічному небі. Коли він бачить швидкий рух однієї з цяток, яка не поводить себе статично, як інші цятки (зірки), то збуджено вигукує: «Знову летить ракета! Напевно, на Львів, на нашу Європу!» Потім каже мені, щоб я негайно відкривав популярні телеграм-канали і дивився, чи нема повідомлень про повітряну тривогу. І справді: за хвилину-другу йдуть повідомлення про оголошення повітряної тривоги у Вінниці, Хмельницькому, Рівному, Львові. Але то могли летіти супутники, бо ракети, здається, гудуть чи свищуть.
Українські стендапери також беруть участь у цій війні: вони активно підтримують наших людей, веселять їх і дають можливість бодай на мить розслабитися і забути про жахіття ворожого вторгнення. Мене вразило, як вони в Сумах, в одному вщент забитому людьми бомбосховищі, організували стендап-концерт, і всі люди їм аплодували. Стендапери копіюють відомих українських політиків і речників від влади, від чого люди заходяться гомеричним сміхом. Їхні ролики на ютубі щодня набирають значної популярності.
Схожі практики організовують і театри. Нещодавно один із театрів Івано-Франківська перед публікою в бомбосховищі зробив постановку однією з п’єс, і також викликав фурор у публіки. Українське мистецтво прямої дії в розквіті! Я переконаний, що дослідники обов’язково описуватимуть та аналізуватимуть ці події у своїх дослідженнях. Це також важлива сторінка історії боротьби за нашу свободу.
Вся північна Київщина, Чернігівщина, Сумщина та інші регіони України — у російських мінах, на їх розмінування піде багато років. Асоціація саперів заявила, що 15 % української території заміновано ворожими військами, а це 82 525 км квадратних.
Ліси, куди ми з друзями їздили збирати гриби, тепер небезпечні і навряд чи будуть доступні. Така ж ситуація з берегами моєї улюбленої річки Десни, куди ми традиційно щороку їздимо рибалити.
Виїзди із заблокованих міст росіяни мінують, і люди, які прагнуть вирватися, на тих мінах підриваються. Моя однокурсниця з Ніжинського університету нещодавно сказала, що на міні під час виїзду з Ніжина підірвалася автівка з цілою сім’єю, яка прагнула вирватися на Київ. Це були її знайомі.
Я дуже вболіваю за Ніжин — місто моєї студентської юності, за місцевий університет, Гоголівський корпус, де колись вчився і жив Гоголь і в якому в ранніх 90-х я навчався на історико-філологічному відділенні, дуже переживаю за ніжинську унікальну архітектуру: барокові церкви і собори, улюблену Гоголівську вулицю в центрі міста — справжню перлину Ніжина.
Ще з перших днів війни я підписався на телеграм-канал «Ніжин Оперативно» і щодня дивлюся, як героїчно боронить місто громада, як вона самоорганізувалася й злагоджено працює як єдине ціле. Лікарі, волонтери, комунальники, військові, водії, власники крамничок, територіальна оборона, священники, місцева влада — вони щодня, як велика дружня сім’я, вирішують усі нагальні потреби міста в облозі — від медикаментів, випікання хліба, доставок продовольства, дитячого харчування, памперсів до акумуляторів для потреб військових, лікування хворих.
Населені пункти Луганщини ворог накриває «килимовими» обстрілами, а проти Краматорська вони знову застосували фосфорні боєприпаси. Бої тривають також навколо Борисполя, мер закликав людей виїхати, щоб військовим легше було обороняти місто. Аеропорт «Бориспіль» — це повітряні ворота в Україну, які ворог спробує захопити. В Києві, переконаний, усвідомлюють усю вагу питання. Крім того, Бориспіль — це форпост на артерії життя — трасі Київ — Полтава — Харків, яку ворог прагне перерізати.
Бої знову загострилися на північно-західному напрямку від Києва — Буча, Гостомель, Макарів, ці міста по кілька разів уже переходили з рук у руки, житловий фонд там знищений на 50-60 %. Схоже, це вступила в бої друга хвиля російських резервів, про які попереджали військові експерти. Стає дуже гаряче.
З початку війни і на ранок 22 березня Росія втратила близько 15 300 особового складу, 509 танків, 1556 бойових броньованих машин, 252 артилерійські системи, 80 одиниць РСЗВ, 45 одиниць засобів ППО, 99 літаків, 123 гелікоптери, понад 1000 одиниць автомобільної техніки, 35 безпілотників, 3 кораблі. Ці втрати перевищили втрати СРСР у десятилітній війні в Афганістані.
Нове соціологічне опитування (Соціологічна група «Рейтинг», опитування від 19 березня 2022 року). 53 % українців серед тих, які працювали до початку війни, зараз не працюють, 22 % працюють у звичайному режимі, 21 % — віддалено чи частково, і лише 2 % знайшли собі нову роботу. Найбільше втрата роботи торкнулася жителів сходу України (74 %), молоді до 35 років (60 %) і тих, хто залишив своє місто (66 %). Економічне становище внаслідок війни не змінилося лише у 18 % громадян, у 52 % воно сильно погіршилося, у 28 % просто погіршилося.
Думаю, через кілька місяців ситуація буде ще критичніша. Ще більше людей втрачатимуть роботу і не матимуть чим платити комунальні послуги чи купувати їжу. Ще більше закриватиметься малий бізнес. Багато хто піде до війська, бо лише там буде щодня тепло, їжа, одяг і яка-не-яка стабільна копійка. По барах, ресторанах і на дорогих авто зараз переважно лише ті, в кого завжди були непогані гроші. Цей прошарок, перебуваючи в глибокому й далекому тилу від фронту, іноді себе так поводить, ніби війни не існує.
Все, що треба знати про другу армію світу: у полон потрапив російський підполковник: на ньому були труси та шкарпетки з маркуванням «Збройні сили України».
Його захопили військові 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Він виявився начальником групи інформаційно-психологічної протидії військової частини, яка дислокується у Північній Осетії (постійне місце дислокації в/ч 47084 — м. Владикавказ, республіка Північна Осетія — Аланія). Також з’ясувалося, що він родом з України, тобто є зрадником.
Стало відомо, що на початку березня в Гостомелі російські війська спалили стайню кінноспортивного клубу «Олександрія» разом із тваринами. Більшість із 32 елітних коней згоріла живцем, лише п’ять-сім вижили і розбіглися по місцевості між Бучею й Гостомелем, їхня доля невідома.
Радник міністра МВС України Віктор Андрусів розповів історію російського солдата Міші, який вирішив здатися в полон разом із танком (пост у ФБ):
«Кілька днів назад нам зателефонував Міша. Ми передали інформацію про нього до ГУР МО. Йому визначили місце, куди під’їхати. Він під’їхав. За допомогою дрона переконались, що він сам і це не засада. Після цього спецназівці його затримали». Солдат розповів, що з екіпажу танка залишився він один, решта втекла додому. Сенсу воювати він не бачив. Додому повернутися не міг, бо командир сказав, що розстріляє та спише на бойові втрати. «Міша розповів, що їсти практично не залишилось, управління військами хаотичне і практично відсутнє. Деморалізація колосальна». Андрусів зазначив, що російський танкіст отримає 10 тисяч доларів і зможе податися на громадянство, а до завершення війни проживатиме в комфортних умовах.
Коли ми два тижні тому з Марчиком ішли глухою вуличкою Адамівки в бік лісу, то за нами, виявляється, стежили місцеві бабусі. Вони тихцем кралися за нами, йшли за нашими слідами по снігу і думали, що ми диверсанти, а коли втратили сліди, сильно занепокоїлися, але потім знову знайшли і продовжили свій детективний розшук. Лише сьогодні бабусі добродушно це розповіли моїй дружині, і всі радісно з того сміялися. Українське село, навіть наполовину покинуте людьми, не спить і пильно стежить за всім, що діється довкола. Ворог не пройде!
Я згадую битву за Британію, ті страшні бомбардування міст. Згадую Черчилля. Світова дипломатія тоді також довго чухалася. Великобританія фактично одна протистояла нацизму в Європі протягом усього 1940-го й до літа 1941 року, коли Німеччина захопила більшу частину континентальної Європи з багатьма промисловими заводами й об’єктами, коли більшовики, а пізніше американці, ще не вступили у війну. На початку Другої світової війни Вашингтон заявив про нейтралітет відповідно до Закону про нейтралітет (1935). 4 листопада 1939 pоку до цього закону було внесено поправку, згідно з якою зброю країнам можна було постачати тільки за умов негайної оплати й вивозити її лише суднами країн-покупців.
Сьогодні навряд чи можливо передбачити подальший розвиток подій. Усе може змінитися, й українсько-російська війна не буде лише справою боротьби України за свою свободу і незалежність.
Який шляхетний і сильний вчинок! Абсолютний чемпіон світу австралійський боксер Джордж Камбосос із розумінням поставився до рішення українського боксера Василя Ломаченка відмовитися від титульного бою та залишитися воювати в Україні проти окупантів. Австралієць опублікував пост у твіттері і сказав, що молиться за Ломаченка і нашу країну і що в майбутньому зустрінеться з українцем на ринзі.
Антон Колумбет, ветеран бойових дій, перший заступник міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України, на своїй сторінці у ФБ:
На Київщині — повноцінне Дике Поле.
В одному лише невеличкому лісі під селом, за яке йдуть бої, нарахував: ЗСУ, НГУ, тероборона, поліція, декілька славетних добробатів, ГУР, СБУ, якісь загадкові спєци з дивними калашматами та просто мутні типи зі зброєю.
Вся ця двіжуха невпинно переміщується, вступає в бій та виходить із нього, когось привозять, когось увозять, і всі періодично намагаються намутитись зброєю у ворогів або союзників.
Зв’язку немає ні в кого і ні з ким, єдине командування мішпухи (сім’я (ідіш)) якщо десь і існує, то все одно нічим особливо не командує, координація слабонереалізуєма — варто домовитися з кимось про спільні дії, як через декілька годин знаходиш на його місці іншого.
Ліс систематично піддається істеричним обстрілам противника різного ступеню інтенсивності й успішності, від чого всі розбігаються, а потім збігаються заново в нових конфігураціях.
При спробах супротивника зайти в село його знищують, а потім мутні типи біжать під вогнем і збирають трофеї, вимазуючись у крові. Хтось пре російські каски, хтось фоткає трупи, хтось пише бойові донесення.
На три російські «бехи» виїхав танк, роздовбав їх і поїхав кудись. О*уївшу піхоту накромсали з трьох боків невстановлені особи. Чий це був танк, де він узявся і куди дівся, не зміг відповісти ніхто. Єдина ідея, яка, мов наріжний камінь, об’єднує всіх, — вбивати.
Це Козаччина. Це той самий вітер із Холодного Яру, в якого відсутній центр координації та постачання: звідки всі ці люди беруться, де вони озброюються і куди діваються, не знають навіть вони самі.
У жодній військовій академії світу не вчили, як протистояти подібному.