Активна фаза дерусифікації в Україні, очевидно, спричинена повномасштабним російським вторгненням, торкнулась, здається, усіх сфер життя. Проте Національна музична академія України все ще імені Чайковського тримає оборону. Спробуємо з’ясувати причини її «стійкості» та розбираємося, чому це не є добре.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1545326 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1545326{ margin: 0!important; } }
Імені Чайковського: аргументи «за»
Нагадаємо суть справи. Вчена рада академії вирішила зберегти у назві ім’я російського композитора. Її члени звернулись до президента та Міністерства культури та інформаційної політики з проханням «підтримати всі заходи для повернення Україні композитора з українським корінням, для захисту його спадщини від використання її агресором як інструменту руйнації української сутності».
Також адміністрація говорить про можливі фінансові втрати вишу через зміну імені. Але саме українське коріння композитора стало чи не головним аргументом «за».
Перший-ліпший пошук видає: прадід композитора Федір Панасович Чайка (1695-1767) походив від православних шляхтичів Кременчуцького повіту і був нащадком відомого козацького роду Чайок. Дід композитора, Петро Федорович Чайка (1745-1818), під час навчання у Києво-Могилянській академії став називатися Чайковським.
Прадід композитора по материнській лінії, Мішель-Віктор Асьє (1736-1799) – французький скульптор. Тобто Петро Чайковський з таким самим правом може бути і французьким композитором. Тим більше, що у молодості він намагався писати вірші французькою мовою.
Упродовж 28 років, до самої смерті, композитор по кілька місяців жив і працював у своїх родичів і друзів у кількох маєтках в Україні. Зокрема у Тростянці, де музей Чайковського нещодавно було зруйновано російськими бомбами.
На думку членів Вченої ради, для академії є честю «нести ім’я українського композитора Петра Ілліча Чайковського, який вважається одним із засновників київської консерваторії».
До слова, у Києві Чайковський був лише двічі. Там, під час зустрічі з Миколою Лисенком, пропонував йому допомогу в постановці «Тараса Бульби» в Петербурзі, але за умови, що її буде перекладено російською. Таку пропозицію український композитор відкинув.
Також прихильники збереження назви говорять про світове значення творчої спадщини композитора, що, зрештою, є універсальним аргументом у всіх противників дерусифікації.
Чайковський як «бренд рашизму»
Очевидно, що ідея зберегти ім’я російського композитора у назві столичного вишу викликало чимало протестів. І у стінах самої академії, і у соцмережах.
Професор академії, музикознавець Юрій Чекан, одна з дисертацій якого була присвячена саме творчості Чайковського вважає, що «Чайковський – російський композитор і таким залишиться назавжди. Спроби довести світові те, що він є українським композитором, що він вкрадений у нас імперією – марні, вони є свідченням провінціалізму та постімперського синдрому, вони продемонструють світові нашу готовність повернутися в імперське рабство».
«Так, не Чайковський випускав ракету, що вибухнула біля мого будинку у Ворзелі 7 березня. Але Чайковський є світовим брендом рашистської культури, представник і носій якої зробив це», – вважає він.
Незгодні з офіційною позицією закладу професори та викладачі звернулися з відкритим листом до ректора НМАУ Максима Тимошенка. До них приєдналися і студенти вишу, для яких одним із суттєвих аргументів із вагомих аргументів проти імені Петра Чайковського у назві альма-матер, є той факт, що аналогічну назву носить також Московська консерваторія.
З ними погодився відомий піаніст Павло Гінтов, який навів, за його словами, самі лише «сухі факти»:
- «Варшава – Музичний Університет імені Фридеріка Шопена, видатного польського композитора.
- Гельсінкі – Академія Музики імені Яна Сібеліуса, видатного фінського композитора.
- Будапешт – Академія Музики імені Ференца Ліста, видатного угорського композитора.
- Мілан – Консерваторія імені Джузеппе Верді, видатного італійського композитора.
- Зальцбург – Університет Моцартеум, на честь Вольфганга Амадея Моцарта, видатного австрійського композитора.
- Брно – Академія Музики імені Леоша Яначека, видатного чеського композитора.
- Торонто – Школа Музики імені Глена Ґульда, видатного канадського піаніста.
- Москва – Консерваторія імені Петра Чайковського, видатного російського композитора.
- Київ – Національна Музична Академія імені Петра Чайковського, видатного російського композитора».
Прихильники дерусифікації назви академії зареєстрували петицію на сайті КМДА про її перейменування.
«У наш час музика П.Чайковського стала візитівкою путінської росії й у світовій свідомості асоціюється лише з росією. Саме тому ми вважаємо ім’я російського композитора Петра Чайковського в назві провідного вищого музичного навчального закладу столиці зневагою пам’яті кожного загиблого українського воїна», – йдеться у петиції.
А що держава?
Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти та Міністерства культури та інформаційної політики України офіційну позицію з цього приводу оприлюднили на своєму сайті.
«В межах академічної автономії вищої освіти, визначеної законодавством, заклад освіти має право самостійно ініціювати зміну назви. Однак з огляду на те, що така ініціатива у випадку НМАУ зачіпає не лише сам заклад (чи його імідж), але й впливає на широке коло стейкхолдерів, зрештою, зважаючи на національний статус академії та контекст воєнного часу, ухваленню такого рішення мало б передувати широке громадське обговорення, винесення питання у простір публічного дискурсу, із залученням як фахової наукової спільноти, так і представників громадянського суспільства», – йдеться на сайті відомства.
Також в агентстві зазначають, що подання на перейменування (яке ухвалюється засновником закладу вищої освіти) може ґрунтуватись виключно на рішенні загальних зборів трудового колективу. У випадку НМАУ цього не відбулось, а Вчена рада закладу перевищила свої повноваження та порушила процедурні норми.
«Називати Чайковського українцем шкідливо, бо це не є правдою»
Ми поговорили з Оленою Корчовою, професоркою кафедри історії світової музики НМАУ, яка докладно рзповіла про суть справи, до якої ми, судячи з усього, ще не раз повернемось.
Чому імені Чайковського не має бути у назві вишу та чому керівництво академії так за нього тримається?
Думаю, що відповідь на першу половину цього питання очевидна кожному, не тільки фахівцям. Ім’я Чайковського як найвідомішого композитора російської імперії ХІХ століття, чітко репрезентує в цілому світі саме російську культуру. Воно є її потужним маркером, складовою сукупного «російського образу», ідентифікаційним знаряддям, засвоєним ще на початку ХХ ст. і вдосконаленим уже за наших днів. Усі три іпостасі ворожої нам імперії – царська, радянська і путінська – активно користувались цим знаряддям, перетворюючи ім’я Чайковського на бренд і наповнюючи потрібними пропагандистськими сенсами.
За радянських часів творчість Чайковського, поза сумнівом – художньо багата, ̶ слугувала основою навчального, концертного, конкурсного й театрального репертуару, вона буквально заповнювала собою тогочасний звуковий простір, витісняючи з нього все «нечайковське» – саме тому багатьом нашим музикантам, надто ж старшого віку, так складно відірватися від Чайковського принаймні у питанні неймінгу.
Академії давно слід було відмовитись від цього імені, оскільки воно не працює на справжні, незалежні інтереси провідного національного вишу, не кажучи вже про інтереси української культури загалом. Адже це сталінський дарунок 1940 року, продубльоване слідом за іменем московської консерваторії найменування «молодшого брата», знак меншовартості, залежності, другорядності.
Про нинішній дикий дисонанс звучання цього імені в часи повномасштабної війни, імені, що зусиллями ректорату НМАУ утримується на стінах будівлі, розташованої впритул до Майдану, годі й говорити. Це, як на мене, повинно було би тривожити нашу владу.
Принаймні, влада мусила би розуміти небезпечний зв’язок між нинішніми заявами «захисників Чайковського» та токсичними вкидами російських медіа щодо «руського бунту в центрі Києва» (це назва однієї з недавніх публікацій у відповідь на дії адміністрації).
Про те, чим керується керівництво академії, тримаючись за Чайковського як за щось найдорожче для нього, треба питати у самого керівництва. Адміністрація наполягає на буквальній «українськості» митця, аргументі, що не витримує серйозної фахової критики.
При цьому, свідомо чи ні, керівна команда Академії виштовхує дискусію на крихкий лід суперечок про формально російських, але «насправді наших митців», закликає до зведення негайних історичних рахунків у культурному представництві імперських часів, вдається до наївних, по суті, культурних кроків «відвоювання свого» в умовах глобальної війни.
За цими маніпулятивними аргументами криється проста істина – збереження представницького статусу Чайковського принижує багатющий український пантеон питомо українських композиторів і утримує саму Академію на орбіті руського миру в найогиднішій, путінській його подобі. Вочевидь, у керівництва є вагомі причини йти проти думки патріотичної спільноти вишу, проти вимог студентства – можливо й вірогідно, що ці причини насправді мають зовсім іншу, сказати б, прагматичну природу.
Чому шкідливо називати Чайковського українцем? Чи є в цьому небезпека спільного культурного простору?
Називати Чайковського українцем шкідливо, бо це не є правдою. Видатний композитор, маючи симпатії до України і численні зв’язки з нею, чітко ідентифікував себе як росіянина, великороса. Тут є ризик пристати на такі ж маніпулятивні методи досягення певних іміджевих зисків, які застосовує агресор, до того ж, Україні гарантований програш у культурному поєдинку за Чайковського.
Як дотепно сформулював у фейсбук-публікації хтось із наших колег, «українізація Чайковського закінчиться русифікацією України». Краще і не скажеш. Консервування спільного культурного простору, а точніше, однозначно російського простору, в якому тоне і глохне голос України – це навіть не небезпека. Це страшна реальність кейсу Чайковського.
Інформація про фінансові втрати академії – це правда чи міф?
Представники Міністерства культури та інформаційної політики України на чолі з міністром Олександром Ткаченком в ході нещодавної зустрічі зі студентами НМАУ засвідчили, що фінансові втрати внаслідок ініціативи перейменування Академії, – це міф, точніше, вигадка адміністрації, що не містить під собою жодного фактичного обґрунтування.
Відповідна процедура чітко прописана в законі, вона доволі проста, зрозуміла і стосується винятково аспекту самоврядування вишу, не маючи жодного стосунку до фінансових питань. Натомість можна говорити про майбутні фінансові втрати внаслідок відтоку певної частини китайських студентів, вельми чутливих до бренду Чайковського.
Але тут варто поставити питання зворотнім чином: скільки потенційних студентів-українців втратить Академія, котра нині завдяки позиції керівництва пропагує ніщо інше, як відданість залишкам радянської культурної ідеології та демонструє перекручений, однак все одно помітний сентимент до іконостасу руського миру?
Чиє ім’я має носити академія?
Як на мене, це найскладніше питання нашої дискусії. Однак причина цієї складності надихає – ми маємо низку достойників, блискучих українських композиторів кількох століть, від Миколи Дилецького, універсального музиканта ХVІІ ст., попередника Баха, до Бориса Лятошинського, творця української композиторської школи ХХ століття, симфоніста рангу Шостаковича.
Нам є з кого обирати – щойно позбудемось привабливого, але засліплюючого сяйва бренду Чайковського. Можливо, в цьому виборі нам не вдасться досягти консенсусу, і буде колегіально затверджений варіант найменування вузу взагалі без імені – у нього доволі багато прихильників.
Чи є доцільним загалом бойкот російської культури?
Він є не тільки доцільним, а й життєво необхідним для держави, що спливає кров’ю, тримаючи героїчну оборону проти підступного ворога. Для кожного свідомого українського митця очевидно, що бойкот – частина цієї оборони. Російська культура, особливо в її нинішніх формах, є фундаментом мілітаристської імперської ідеології – це переконливо довів директор петербурзького Ермітажу Піотровський у жахливому за відвертістю інтерв’ю, котре він дав кілька днів тому. Одна з тез, що там прозвучала, зводиться до того, що будь-який культурний проєкт росії, реалізований у зовнішньому світовому просторі, надто ж масштабний і резонансний, по суті є спецоперацією, такою ж цілеспрямованою, як військовий терор.
Відтак мета нинішніх культурних спецоперацій путінської Росії – вбивство України через винищення її ідентичності. Тому я би ризикнула сказати, що кейс Чайковського в його історичних передумовах та потенційних наслідках – це спецоперація, покликана якщо не вбити, то послабити музичну Україну, звузити і збіднити її власний мистецький світ. Та я певна, що цього не станеться, адже виняткова музикальність, як і волелюбство, та відчуття гідності, – це українські ідентифікаційні властивості, що здолають будь-яку облуду.
Підписуйтеся, Вам сподобається.