У суботу, 25 травня, оголосили переможців. «Золоту пальмову гілку» отримав фільм Шона Бейкера «Анора».
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1586242 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1586242{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Це стало і несподіванкою, і водночас очікуваним рішенням, адже фільм певний час лідирував у неформальних рейтингах журналу Screen. Проте поява в останній конкурсний день картини Мохаммада Расулофа «Насіння священного інжиру», здавалося б, не залишила журі під головуванням Ґрети Ґервіг жодного шансу на помилку.
Щоб зняти психологічний трилер про протести в Ірані режисер ризикнув не лише свободою, але й життям. Фільм знімали підпільно. Влада чинила тиск на усю знімальну групу, вимагаючи відкликати фільм із Канн.
«Насіння священного інжиру»
Опальний на батьківщині режисер, який втікав з під арешту, засуджений до 8 років ув’язнення, конфіскацію майна та публічне побиття батогом, актуальне кіно, така популярна останнім часом жіноча тема (зрештою, не секрет, що саме жінки стали рушійною силою протестів в Ірані), актори під тиском влади. Зрештою, дуже добре кіно. Що ж ще потрібно?
Нагадаємо, за сюжетом суддя революційного трибуналу (саме він виносить вироки протестувальникам) одного дня побачив, що удома зник його пістолет. Він влаштовує справжнє пекло для дружини та двох доньок. Згодом стає відомо, що його адреса оприлюднена і йому разом з родиною доводиться втікати з Тегерану.
Режисер йшов червоною доріжкою із фотографіями виконавців головних ролей у руках, адже вони не змогли виїхати з Ірану і по суті опинились там у заручниках.
Дуже важко оцінювати фільм лише як кіно, не враховуючи контексту його створення, адже це не просто картина, а й своєрідний кінематографічний подвиг.
Проте, якщо спробувати це зробити, то очевидно, що ми отримали кіно дуже високого рівня: воно поступово затягує у себе як у вир, не відпускає ані візуально, ані емоційно. Це видатна робота, де усі складові працюють на загальний результат. А ще саме таке кіно завжди любили у Каннах, коли високий художній рівень й важливий соціальний меседж поєднувалися із суто мистецькими пошуками. Та й іранське кіно свого часу стало відкриттям саме Канн.
Проте журі вигадало для фільму ганебний приз – спеціальну згадку журі.
Ще одним претендентом на «золото» називали індійську картину «Все, що ми уявляємо світлом» режисерки Паял Кападіа. Фільм став ігровим дебютом документалістки та першим за 30 років індійським фільмом, що потрапив до каннського конкурсу.
«Все, що ми уявляємо світлом»
Головні героїні фільму – дві медсестри, що живуть у Мумбаї, а також сусідка однієї з них. Чоловік Прабхи (Кані Кусруті багато років тому поїхав на заробітки до Німеччини та ніяк не повернеться. У Ану (Дів’я Прабха) є хлопець Шіаз (Хрідху Харун), але їм немає як зустрічатися, бо вони походять з дуже різних середовищ.
Це камерний фільм з невеликим бюджетом, проте, попри екзотичну складову, універсальний. Це сутичка з архаїчним середовищем, сутичка не агресивна, але від того вона вимагає не менше внутрішньої сили.
Кападіа пощастило більше, ніж Расулофу, вона отримала другий за значенням приз – Гран-прі.
І, нарешті, про переможця, Шона Бейкера та про те, чому проблема картини не тільки і не стільки у російських олігархів.
25-річна Ані (Майкі Медісон) працює у стрип-клубі, але не любить ані своє ім’я Анора, ані свою роботу. Вона розуміє російську (завдяки бабусі-узбечці, це варто запам’ятати) тому саме її обирає новий клієнт Ваня (Марк Ейдельштейн). Син російського олігарха живе у великому будинку, п’є, грає у PlayStation, тринькає гроші та дуже не хоче повертатися до Росії.
Далі фільм перетворюється на криміналізовану версію «Красуні», де немає гепі-енду, а замість Річарда Гіра – нащадок російського багатія.
Спочатку він пропонує Ані залишитись з ним на тиждень, а потім у Вегасі пара одружується. З цим ніяк не можуть погодитись батьки Вані, які вирушають до США, щоб анулювати шлюб.
Поки вони летять, дати раду із тим всім за їх дорученням мають вірменські гангстери (Карен Карагулян і Ваче Товмасян) та ніжний gopnik Igor (героя Юри Борисова саме так і називають у субтитрах).
Шон Бейкер та його «пальма» (фото Festival de Cfnnes)
І тут згадаємо про бабусю-узбечку, яка дає своїй онучці узбецьке ім’я, проте говорить лише російською. До купи – вірменські гангстери (один, до слова є священником), які відповідають за комічну складову. Вони не лише прогинаються перед російськими грошима, але й є смішними недоумками на кшталт Равшана та Джамшута чи радянських фільмів про «осіб кавказької національності».
За сюжетом Ваня та його батьки могли б бути ким завгодно, аби не американцями. Нічого б по суті справи не змінилось. Проте вони є росіянами, хай зображено їх матюкливими хамами. Проте вони є господарями життя, яким підкорюються вірмени та перед якими зашукують американці.
Але найбільше прикро навіть не за те, що Бейкер у розпал війни приводить на червону доріжку тих, хто буквально днями без жодних проблем позував на доріжці Московського фестивалю (вотчини Нікіти Міхалкова) та не заголовки в російській пресі «Канн наш».
Найбільшу огиду викликає gopnik, що любить бабусь та справедливість. Знову така собі ніжна та незбагненна російська душа у тілі бандита. Прямо таки «Брат 3» за американські гроші.
Звісно, для самого Бейкера головною темою є традиційна для нього боротьба за права працівників секс-індустрії, а не розборки олігархів. І тут питання не до нього. Очевидно, що дотепний добряк Бейкер знімає те, що його цікавить, не особливо занурюючись у контекст (хоча варто було б нарешті).
По-перше, яким чином у конкурсі найпрестижнішого фестивалю світу опинився абсолютно комерційний фільм, звичайна собі напівкримінальна комедія, ґіньйоль з передбачуваним сюжетом, акторами, які переграть, та натовпом росіян різної якості?
І як журі вдалося протиставити такий фільм вистражданій та потужній картині як «Насіння священного інжиру»? Чи абсолютно довершеній «Емілії Перес» Жака Одіяра? Ця картина отримала приз за жіночу роль (тут боягузливо нагородили не когось конкретного, а усіх відразу) та приз журі.
«Емілія Перес»
З усього списку нагород єдиним адекватним рішенням є приз за чоловічу роль для Джессі Племонса («Види доброти» Йоргоса Лантімоса).
Канни, на жаль, перестали бути фестивалем, що відкриває нові території та імена. От якби відбірники не намагалися догодити всім та одразу, то і журі, на які полетіли усі докори (справедливі, зауважимо) не було б змоги обирати між правами жінок, яких вбивають за знятий хіджаб та рівністю працівниць секс-індустрії у дуже посередньому виконанні.
