Ми у місті музеїв! Принаймні так це виглядає для більшості приїжджих, яким менше пощастило з кількістю і якістю архітектурної спадщини. Або – ми у столиці культури! Така заява має трохи більше зв’язку з сьогоднішньою реальністю, хоча й справедливо викликає неоднозначне ставлення. В школі поняття культури визначали як матеріальні і духовні надбання людства. Матеріальних нам дісталося справді багато і ми їх щедро нищимо, з духовними – все менш однозначно, до того ж ситуація з року в рік стає в доброму сенсі все більш динамічною.
Будь-які стійкі і помітні культурні процеси потребують колективності, тобто об’єднання, а звідси і до слова інституція зовсім близько. Взагалі цей термін є вкрай неоднозначним і ця стаття не має на меті його дослідити. Тим не менш візьмемо саме це слово, бо інакше просто незрозуміло як назвати всі ті ініціативи, заклади і процеси, що мають державне чи приватне фінансування, ієрархічну чи неієрархічну структуру, мають мету, місію і візію, чи й не мають.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1527545 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1527545{
margin: 0!important;
}
}
Отже, інституції у Львові точно є. Тепер питання, які вони –сучасні чи може не сучасні. Слово сучасність викликає ще більші дискусії, ніж слово інституція, воно не може бути так само інтуїтивно зрозумілим, бо тут вже вступають у гру наш досвід, політичні, релігійні та інші погляди. Тому для того, щоб дати визначення, яке нікого особливо не злякає, спробуємо піти апофатичним шляхом, тобто від протилежного. Сучасна культурна інституція – це точно не радянська культурна інституція і це не інституція з 90-х, і, можливо, навіть не з 2000-х. Якщо це далі звучить загадково, то ось простий приклад: скажімо, музей, в якому директор, експозиція і спосіб комунікації зі світом не мінялися останні 30 років – це не сучасна інституція.
Є простори, що не займаються вивченням минулого, не мають постійної експозиції, тож відповідно могли би працювати з сучасністю, скажімо який-небудь палац культури і мистецтва. Могли би, але створюють у себе музей, наприклад, Шевченка і на вході ще бюст Шевченка — все як 30 років тому. А поруч з музеєм зала, де виставляються художниці, що можливо не так давно закінчили академію, тільки справа у тому, що академія теж мало змінилася з радянських часів, тому неможливо відрізнити їхню творчість від того, що відбувалося 20-40 років тому.
Це схоже на системну проблему і, щоб трохи видихнути під її тягарем, сам час спробувати дати визначення сучасності і згадати інституції, що прагнуть в ній бути. Визначення буде простим – проявляти увагу до нового, до того, що поки не розкрилося, не розповсюдилося, до того, чому потрібна підтримка. Нерідко про цей клас явищ кажуть “не на часі” і, як не дивно, часто це і є маркером їхньої сучасності.
Зберігати
Наповнення музею повертає до минулого, але сучасним може бути спосіб говоріння про минуле. Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору» є одним з «найстрашніших» музеїв, а разом з тим одним з найсучасніших. На відміну від радянських і більшості теперішніх музеїв, котрі транслюють єдино правильну, щедро приправлену емоцією гніву/гордості ідею, це місце виступає майданчиком для діалогу. Воно живе, воно не випало з історії, а продовжує її проблематизувати.
Дивитися
Львівський муніципальний мистецький центр – це мрія місцевого художнього середовища, на яку чекали з 1991 року. За всі роки незалежності – це ледь не єдина інституція, що має справу з сучасним мистецтвом. Ця стаття не ставить на меті пояснити, що таке сучасне мистецтво і чому мати про нього уявлення – це частина європейської ідентичності. Зате нарешті є місце, де можна розібратися з цим питанням власноруч.
Чути
Радіогараж – це також новий муніципальний простір, присвячений сучасній культурі, але з акцентом на звук. Ще з 30-х років тут працював центр радіомовлення, а далі було трохи темних віків в плані доступності і взаємодії цього місця зі світом. Зараз тут є концерти, виставки, дискусії або можна просто прийти почитати рідкісну літературу по саунд-арту. На поверх вище буде створено музей львівського радіо і, звісно, він теж буде сучасним.
Відчувати
Soma.майстерня – це майже унікальне для України місце, оскільки тут займаються дослідженням тілесності, руху. Це не про танці чи спорт і не зовсім про театр, це про такі речі, які важко навіть пояснити чи показати, їх треба пробувати власним тілом. Сома не муніципальна ініціатива, але і не до кінця комерційна, найкраще це назвати зібранням однодумиць.
Читати
Революційні зміни відбуваються в мережі міських бібліотек. Поза тим, що бібліотека перестає бути лише читальною залою, з’являється також зворотній зв’язок, тобто нові ініціативи створюються спільно з мешканцями районів, де розташовані бібліотеки. А в цих нових ініціативах звертається увага на локальний контекст, це дуже важливо, бо свідчить про самоповагу і інтерес до себе самих. Такі речі рятують від щемкого відчуття, що десь є центр світу і там живуть кращі люди.
Досліджувати
Центр міської історії – найстаріша серед згаданих тут інституцій, але й одночасно досить нова, існує з 2004 року. Це незалежний науково-дослідницький центр, заснований австрійським істориком. Спектр діяльності дуже широкий, але якщо узагальнити, то можна сказати, що донедавна ця інституція виконувала за державу практично всі функції по збереженню культурної спадщини Львова.
Екстатичне
Заводська 31, колишній завод РЕМА. Зараз дещо понищена територія, де розташувалися одразу кілька концертно-рейвових майданчиків. Це типова ситуація для Європи, але ще надто незвична для України. Такі місця не потрапляють в туристичні довідники, вони настільки сучасні, що просто не входять в поле зору офіційного традиційно уповільненого погляду. Заводська – це максимально неакадемічне, непричесане місце, яке обов’язково має існувати в будь-якій культурній столиці.
Сподіваюся, цей список неповний і буде рости.
Ctrl+Enter