У прокат вийшов фільм «Як там Катя?», повнометражний режисерки Крістіни Тинькевич з Анастасією Карпенко у головній ролі. Також у фільмі зіграли Катерина Козлова, Тетяна Круліковська, Олексій Череватенко, Ірина Веренич-Островська, Віктор Жданов та інші.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1578740 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1578740{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Картина розповідає про Анну (Анастасія Карпенко), лікарку швидкої допомоги та одиноку мати. Одного дня у її житті сталася трагедія, яка може все зруйнувати та залишити героїню на одинці з байдужою системою та безмежною втратою.
Світова прем’єра фільму відбулась на 75-му кінофестивалі у Локарно в конкурсній програмі Concorso Cineasti del presente, де фільм отримав дві нагороди: спеціальний приз журі Ciné+ та приз за найкращу акторську гру для Анастасії Карпенко.
Стрічка була знята до повномасштабного вторгнення Росії, у ній не йдеться про війну, проте тема втрати та морального вибору робить її дуже актуальною сьогодні.
Про все це ми й поговорили з Крістіною Тинькевич, а нашу розмову перервали вибухи у Києві.
У фільмі зазначено, що він заснований на багатьох реальних подіях. Власне, від чого ви відштовхувалися, що вас змусило зробити таку історію?
Якщо говорити про те, звідки прийшло натхнення на початку, то це було пов’язано не з Україною. Я на той момент навчалася в Лондоні й прочитала статтю про лікарку швидкої допомоги, яка приїхала на виклик. Вона мала врятувати людину, яка її в минулому зґвалтувала. І саме це дало поштовх всій історії. Мені здалося, моральний вибір, який стояв перед цією лікаркою, дуже складний. Я про це багато думала і не могла ніяк знайти відповіді сама для себе. Що ж вона мала зробити?
Але я думаю, що референсом була таки українська ситуація. В основі нашого сюжету є історія про те, як дівчинка збиває машину. І таких історій, на жаль, в Україні дуже багато, ми про них чуємо постійно. Звісно, основним референсом була історія Олени Зайцевої, яка у Харкові вбила декілька людей на зупинці. Було багато інших історій, і більш відомих, і менш відомих людей, які, на жаль, уникали покарання у дуже схожих ситуаціях. Тому це такий збірний образ.
Вибір Анастасії Карпенко на головну роль виглядає просто ідеальним. Як ви обирали актрису? Чи було багато претенденток?
До «Як там Катя?» був короткий метр «Солатіум», з якого, власне, «Як там, Катя?» і почалась. А вперше я побачила Настю Карпенко у короткому метрі «Хлам». Вона мені дуже сподобалася. Я запросила її у короткий метр без кастингу, без нічого.
Отже, ми працювали разом і я зрозуміла, що я хочу знімати цю актрису, і хочу знімати її у повному метрі. Після «Солатіуму» я декілька років писала сценарій «Як там Катя?», вже малючи образ Насті у голові. Тобто вона була єдиною акторкою, яка була не просто затверджена від самого початку, а я й писала цей сценарій, маючи її на увазі.
Я не можу сказати, що якось свідомо щось копіювала з її характеру, але напевно якісь її риси увійшли до сценарію. Тому коли вже прийшов час зйомок, ми з нею не витрачали часу на те, що я мала їй пояснити, що відчуває героїня, яка вона і так далі. Якось це дуже органічно відбувалося. Насті все було зрозуміло і без слів. Тому, я думаю, що не було альтернативних варіантів.
Хоча був період, коли Настя мала відмовитися від ролі через сімейні обставини. І ми почали робити кастинг. Це був цікавий досвід, тому що я зрозуміла, як цю героїню бачать інші акторки. І були насправді непогані проби. Просто вони всі були зовсім інші. І, можливо, інший режисер міг зняти так. Просто мій образ Анни повністю пов’язаний з Настею. На щастя, вона змогла повернутись до нас.
Антоніо Лукіч, коли представляв свій «Люксембург-Люксембург», сказав, що таке кіно можна було зняти тільки до лютого 2022 року. Чи можете ви це сказати про свій фільм?
Я думаю, що всі ми, режисери, зараз перебуваємо у певному творчому ступорі. Тому що, з одного боку (це моя думка, але я знаю, що багато колег її поділяє), зараз знімати художнє кіно про війну неможливо. Це не минуло достатньо часу. Ми ще не можемо повністю відрефлексувати те, що відбувається, адже ми знаходимося всередині ситуації, яка ще не закінчилася. Для того, щоб робити якесь художнє висловлювання, треба відійти й мати певну відстань. Це з одного боку. Тобто про війну ми знімати не можемо, але не про війну ми також знімати не можемо. Тому що все, що не про війну, здається максимально неактуальним і неважливим. Тож ми потрапили у замкнуте коло.
Звісно, я б зараз не починала знімати фільм саме на таку тему, у такому форматі, у такому контексті. Але це фільм про втрату близької людини. І, на жаль, ситуація сталася така, що ця тема втрати стала дуже зрозумілою багатьом людям. Такого, звісно, я не могла собі уявити. Але, якщо подивитися з цієї сторони, то фільм є дуже актуальним. А ще він про те, що з нашим суспільством відбувається сьогодні також.
Я його дивилась вже після лютого 2022 року, і в мене було це відчуття травми. У фільмі не йдеться про війну, але вона все одно є певним тлом, вона відчувається. Це зараз так сприймається чи було закладено від початку?
Ви на які саме моменти звернули увагу? Чи ви маєте на увазі загальне враження?
Кадр з фільму
Маю на увазі загальне відчуття трагедії, яка просто бринить у повітрі. Про певні сюжетні моменти не кажу, не хочу спойлерити. Скоріше маю на увазі загальну атмосферу травмованого суспільства.
Я не можу сказати, що творила атмосферу травмованого суспільства, пов’язуючи її конкретно з війною. Хоча наше суспільство супертравмоване, звісно. Але в нас так багато причин бути травмованим, що це якийсь дуже загальний опис.
В фільмі є одна сцена, яка, в принципі, була деталлю війни. І сьогодні вона зовсім змінила зміст. Зараз вона для мене виглядає, як відбиток довоєнного часу.
Я думаю, що глядачі, які дивляться фільм перший раз, можуть її навіть не запам’ятати. Йдеться про те, як героїня вночі приїжджає на бійку. І її колега Максим говорить, що «знову атошники веселяться». Анна відповідає: «А що, схоже, що їм весело?». І для мене у цій фразі є відчуття 2019 -2020 року. Коли ставлення великої частини нашого суспільства до воїнів отримало дещо негативне забарвлення. І звісно, у 2022 році, ніхто б не дозволив би собі цієї фрази Максима. Це маленька деталь, можливо. Але промовиста.
Так, я власне цю сцену мала на увазі. У вас взагалі в фільмі багато тем: втрата, травма, корупція, зрада і багато-багато всього. Не мені вам перераховувати. Що для вас було головним?
Кожен, напевно, глядач ставить власні акценти. Але для мене головною є тема морального вибору. Мені цікаво, наскільки мають бути сильними обставини, щоб людина почала зраджувати сама собі, почала ламати свій власний моральний компас. Тому що кожен з нас має своє розуміння того, що морально допустимо, що морально не допустимо, що добре, що погано.
Не говорю про те, що це щось загальне для всіх, але кожен з нас все ж таки свої орієнтири має. І мене цікавить, що має статись у житті, щоб людина почала сама наступати на свої ж червоні лінії. І тому сюжет фільму так сконструйований, щоб ці обставини ставали для наших героїв все складнішим. І поступово Анна проходить шлях від, людини, яка рятує життя, дарує життя, до людини, яка його забирає. Що повинно статися з людиною, щоб відбулась така метаморфоза, оце мені цікаво.
Кадр з фільму
Ну і, звісно, це все відбувається на тлі певних соціальних проблем у нашому суспільстві, які також мені було важливо висвітлити і важливо про це говорити. Тому що я бачу тут прямий зв’язок між тим, коли кожен із нас дозволяє собі зробити певний аморальний вибір, невеличкий крок, який потім впливає на суспільство у цілому. І ми часто обвинувачуємо суспільство у певних проблемах, хоча джерелом цих проблем є ми самі. І оці червоні лінії, мені здаються такими, які велика війна дуже актуалізувала.
Не хочу спойлерити, знову ж таки. Але ми з колегою посварилися через фінал. Я не питаю, що ви мали на увазі, хочу лише спитати, чи цю можливість відкритого фіналу ви закладали? Чи для вас фінал є очевидним?
Фінал був прописаний у сценарії конкретним, не було відкритого фіналу. Він з’явився вже на монтажному столі. Це було якесь нераціональне, абсолютно емоційно-інтуїтивне рішення. Я відчувала, що треба дати більше повітря в кінці. Так, глядачі діляться на тих, хто бачить кінцівку оптимістично та тих, хто бачить її песимістично.
Я можу лише сказати, що коли я писала, я бачила її песимістичною, тому що вся суть мого висловлення була у цій трагедії людини, яка зрадила сама собі й далі вона продовжувати вже не могла. Але у фільмі багато тем, кожен глядач може обрати, що йому ближче, і тоді для нього кінцівка буде мати дещо інше значення.
Знаю, що існує досить світле трактування фіналу. І я абсолютно спокійно ставлюся до того, щоб всі трактування можуть існувати поряд, і кожен глядач, який прийде, побачить своє кіно. Головне, щоб у процесі перегляду він щось нове про себе дізнався, поставив собі якісь питання і, можливо, щось про себе нове зрозумів.
Чи здатні такі історії впливати на суспільство? Чи може мистецтво вплинути на людину та на її вибір?
Думаю, може. Хоча я не думаю, що культура діє крапково, але, напевно, такі випадки також бувають. Я думаю, що культура стратегічно впливає на людей. Вона по краплі формує певну систему орієнтирів, певну систему поглядів. Але, звісно, можливо, що у ситуації, коли шукаєш відповіді, можеш натрапити на якийсь твір мистецтва, який допомагає тобі їх знайти. Це цілком реалістично.
Власне з цього огляду, чи потрібно штучно формувати інформаційне поле? Щось забороняти? Зокрема, російську культуру на світовому рівні?
Це складне питання. Мені більше підходить вислів «поставити культуру на паузу». Тобто, у той час, поки йде активна війна, де Росія як країна, як нація виступає за цю війну, просто показувати російські фільми, запрошувати російських акторів і так далі, і тому подібне, я думаю, не є морально-етичним.
Кадр з фільму
Але я вірю, що може прийти час, коли ця країна буде нормальною. Або, можливо, її вже не буде, буде декілька інших країн. І я не погоджуюся з думкою, що потрібно, наприклад, назавжди заборонити Достоєвського. Але в даний конкретний історичний момент, для політичного тиску на ситуацію, не треба приділяти їм увагу. Це один із наших інструментів ведення бою. Проте спалювати всі книжки або спалювати всі фільми мені не хотілося б.
Чого ви очікуєте від прокату? І, можливо, розкажіть трохи про основні фестивальні враження і ваші, і глядачів від фільму.
Насправді цікаво показувати фільм в різних країнах та дивитися, як кожна культура по-своєму сприймає певні аспекти. В принципі, історія досить універсальна і загалом зрозуміла. Але були іноді цікаві моменти, коли, наприклад, нас питали, чому в нас так багато у фільмі палять. Чи це якесь моє висловлення проти боротьби з палінням? Таке в Німеччині нас запитали. Або якось психолог спитав, чому Анні на роботі не надали психологічної допомоги й так далі.
Іноді були такі питання, що усвідомлюєш культурну та соціальну прірву між нами. Це був дуже цікавий досвід, і мені було приємно, що фільм був прийнятий дуже різними людьми і зрозумілий дуже різним людям.
