Актуальні новини

«Документальне кіно схоже на мінне поле»

У прокат вийшов документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик. Ця картина одержала премію за найкращу режисуру у міжнародному документальному конкурсі на найбільшому фестивалі незалежного кіно у світі «Sundance » (США). Також фільм переміг на фестивалі Docudays, став найкращим документальним фільмом за версією українських кінокритиків та здобув чимало інших нагород.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1511164 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1511164{ margin: 0!important; } }

У фільмі йдеться про сім’ю, яка живе на Донбасі під час війни. Анна сама виховує чотирьох дітей. Обстріли у Красногорівці майже не припиняються, але родина знаходить способи тішитись життю. Мама й діти знімають самі знімають фільм про своє життя під час війни.

Цей процес ставить питання про те, яку силу має мистецтво в непрості часи? Як розказати про війну?

Як вам вдалося знайти таку неймовірну історію?

Ми до нашої родини прийшли трохи манівцями. Спочатку фільм мав бути зовсім іншим. Це була ідея нашої продюсерки Анни Капустіної, вона була учасницею проекту «Жовтий автобус», разом з іншими кінематографістами вони влаштовували кінематографічні табори для підлітків. В якийсь момент вона вирішила, що добре було б зняти про це документальний фільм і покликала мене.

Ми спочатку думали, що фільм буде саме таким. Ми їздили в Авдіївку, знайомилися з різними дітьми. Але я зрозуміла, що не знаю, як усі ці різні історії звести докупи.

Поворотний момент наступив тоді, коли двоє дівчаток запросили нас до себе в гості у Красногорівку. І зразу стало ясно, що тут буде кіно. Їх мама, їх брати, їх дім, його геометрія та кольори, атмосфера, усі ці звірі, що там живуть… Ми там і залишились.

Була цікава історія на одній із кінопремій, коли подавався і ваш фільм, і той аматорський, про який йдеться у вашому фільмі. Якими були ваші емоції?

Ірина Цілик

Я не мала про це поняття. Коли я дізналась, то була дуже здивована. Це дуже цікаво, бо фільм почав жити своїм життям. І це дуже добре.

Коли починаєш робити фільм, ніколи не знаєш, чим все закінчиться. Ми вплинули на них, вони – на нас. Я думала про те, що в кожному документальному проекті, коли ти з камерою втручаєшся у чиєсь життя, ти все одно його міняєш, процес неминучий.

Часто події, які відбуваються у житті героїв, спровоковані камерою. Те, що вони придумали знімати цей фільм про себе також певною пішло від того, що ми їх знімали. Так що дуже цікаво, що з того виросло.

Наприклад, Мирослава показала свій фільм жителям Красногорівки і на тому поставила крапку. Потім вона поїхала з нами на «Sundance», на Берлінале, побачила, що таке фестивалі. І вирішила закінчити фільм.

Те, що вона вступила до університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого теж вами інспіровано?

Ні, такої відповідальності ми би не могли на себе взяти. Це була б брудна гра, аж так втручатись в життя героїв. Вона сама надумала та сама вступала.

До речі, був тонкий момент зі вступом, єдиний, коли ми мало не посварились. Я дуже хотіла знімати її під час іспитів, вони не хотіла виділятись.

  Ах романтика: мелодрамні фільми-новинки

Я відступила і потім зрозуміла, що вона була абсолютно права. Мені просто дуже кортіло зняти цей матеріал.

Взагалі, документальне кіно схоже на мінне поле. Один неправильний крок і можна поламати стосунки з героями. Зрештою, можна зламати стосунки з правдою.

А наскільки вони на вас вплинули?

Звісно, вплинули. Це цілий шматок мого життя. Для мене новий досвід, як для режисерки. Я ніколи не знімала документальне кіно, так глибоко пірнаючи у нього. Крім того йдеться про живих людей, з якими потрібно будувати стосунки. Для мене це був постійний виклик, пошук меж, які я не можу переходити.

Кадр з фільму

Мене завжди в хорошему документально кіно турбує питання як залишитись просто спостерігачем. Чи можливо це взагалі?

Я з цим ще не розібралась. Для мене не включати емпатію неможливо, я цього не вмію. Я завжди глибоко впускаю героїв у своє життя. Героїня «Невидимого батальйону» Андріана Сусак стала моєю подругою. І з цією родиною ми підтримуємо стосунки. Я просто не знаю, як робиться по іншому. Але знаю, що інші працюють інакше.

Тобто рецептів немає і все залежить від особистості режисера?

Так. У кожного свої методи роботи, свої правила гри та свої межі дозволеного. Є, звичайно, якісь базові питання етики в документальному кіно. Я зараз, коли дивлюсь документальне кіно, здається, чітко вгадую коли режисери переходии ці межі, бачу постановочні сцени. Просто спостерігати за героями? Такий спосіб мені складно на себе примірити. Також мені здається, що в погоні за матеріалом легко загратись.

Майже всі ваші фільми – про війну. Чому?

Ця тема мене не відпускає. Навіть той ігровий фільм, що я зараз знімаю, він теж певною мірою про війну. Адже головний герой росте поряд із травмованою війною людиною, з посттравматичним синдромом. І цей хлопчик з дитинства ненавидів усе військове, і у підсумку сам опинився на війні.

Це автобіографічна історія мого чоловіка, за його книгою я написала сценарій (чоловіком Ірини Цілик є письменник Артем Чех, ця картина – екранізація неопублікованого роману Артема Чеха «Хто ти такий?». Навесні 2021 року він вийде у чернівецькому видавництві Meridian Czernowitz, – ред.). В його житті була така людина. Він пройшов Афган, був контрозвідником. Після контузії він мав великі проблеми. Звичайно, Чех ніколи не міг подумати, що й сам опиниться на війні. Хоча це не головна лінія і мені насамперед йдеться про інше.

Кадр з фільму

Ваші герої на війні, письменник, жінка, діти, ще більше підкреслюють її патологічність, жах. Тобто ваші герої є людьми, які ніяк не мали би опинитись на війні. Ви аналізували такий вибір героїв?

Мені важко це проаналізувати, чому я до того повертаюся з різних боків. Те, що мене глибокі чіпляє, на то я і реагує Я взагалі людина дуже імпульсивна. Я не приходила до своїх фільмів, ретельно продумуючи їх та маючи у перспективі. Я реагувала на імпульси. От так, як «Земля блакитна…» прийшла до мене випадково.

  Алла Мазур розповіла про лікування та результати останніх аналізів у боротьбі з онкозахворюванням

Загалом, все те, що відбувається з нами, починаючи з Майдану, це безкінечний процес травм і, водночас, відкриттів. Те, що ми рефлексуємо і намагаємось про це говорити, важливо. Хоча існує дуже тонка межа, дуже легко скотитись в експлуатацію цих тем. Але мене більше нічого так сильно не зачіпає, все інше мені стало не цікаво. Не знаю, як буде далі.

Поясніть, будь ласка, назву «Земля блакитна, ніби апельсин».

Цю назву мені подарувала літературна критикиня Ганна Улюра. Я пам’ятаю, як я намагалась їй пояснити, що мені потрібна назва, яка б втілила сюрреальність того, що я бачу на Донбасі, усі ці поєднання непоєднуваного. Вона мені сказала цю цитату з Поля Елюара, і мені все відразу стало на місце.

Фільм вийшов досить поетичним, якщо чесно. Хоча я боюся таких ярликів. Тому і назва така. Ми її прийняли та полюбили.

У вашому фільмі кіно є по суті ліками від реальності, воно допомагає героям вижити. Ви вірите у так силу кіно?

Так, я вірю. Я взагалі люблю кіно так сильно! Цей химерний рік багато всього у нас забрав, але якщо в нас залишиться кіно, яке ми зможемо дивитись хоча б на своєму ноутбуці, то це вже багато.

Я не знаю, яку силу мистецтво має в часи війни, від куль воно не врятує, звичайно. Але певну силу воно має.

Коли ми їздили з літературними виступали на Донбас, читали вірші у прифронтовій зоні, я просто бачила, як пробивається крига між людьми. Також для підлітків, які брали участь у проекті «Жовтий автобус», кіно було магією, а війна – рутиною.

Кіно є способом говорити про те, що хвилює. А нашому фільмі є дуже сильний момент, коли герої брали один в одного інтерв’ю, розповідали те, що пережили. Вони по-новому відкрилися один для одного. Спочатку, розповідаючи про якісь травматичні досвіди, вони тільки сміялися, а тут камера змогла щось змінити в їх розмовах. Мені Аня, мама цих дітей, розповідала, що вона вперше почула, що вони пережили. Чомусь раніше вони про це не говорили.

У вашому фільмі є діти, які не пригадують свого життя без війни. Якими вони є?

Кадр з фільму

Це дуже дивне враження. І це стосується не лише дітей, які живуть на Донбасі. Я навіть по своїй дитині це бачу, йому 10 і для нього війна є тим, що було майже завжди. А там це набуває гіпертрофованих форм.

Ці діти за характером звуку розрізняють, звідки йде обстріл, чи це безпечно, чи ні. Вони чітко знають, де можна ходити. Те, що вони це сприймають як норму, сильно б’є по голові.

З іншого боку, людина до всього може адаптуватись. Уся Україна сім років живе у війні, це не нормально. З другого боку ми ж не можемо зупинити життя, поставити його на паузу. І, мабуть, наш фільм і про це теж. Адже треба якось жити, шукати в собі якусь життєрадісність, як наші герої. Принаймні намагатись.

  Леся Нікітюк вирішила помститися Педану за жорсткий розіграш

Якби ті всі культурні проекти на Донбасі почалися задовго до 2014 року, можна було би уникнути війни?

Я бачу, що діти є саме тими, з ким можна шукати діалог. Бачу, як діти, які беруть участь в різних проектах, змінюються просто на наших очах. Дуже легко вірити, що з ними можна щось робити у майбутньому.

Але є інший важливий момент: не тільки на Донбас треба їздити. Усі провінційні міста в Україні просто плачуть за такими проектами. Я це точно знаю. Особливо, коли ти бачиш села, де просто взагалі нічого не відбувається. Так що вся Україна потребує особливої уваги. Треба вкладати насамперед в дітей.

Що стосується Донбасу, то я в нього вірю.

Розкажіть, будь ласка, про свій майбутній фільм.

Це фільм, який я знімаю за мотивами романа Артема Чеха. Це доволі автобіографічна історія про хлопця, який росте у 90-ті роки. Про першу закоханість, про пошуки вчителя, який сам, можливо, потребує допомоги. Загалом особисто для мене це історія спілкування підлітків з поламаними дорослими, про досвіди, які вони в нас залишили.

У мого покоління, у тих, хто був підлітком у 90-ті, дуже схожі больові точки. Я коли працювала над цим фільмом, згадувала про своїх батьків, які тоді були молодшими за мене сьогоднішню. Про те, як їм тоді було важко, як вони опирались бідності, яка їх просто знеструмлювала. І як вони все одно намагалися наситити життя дітей хорошим. І фільм такий виходить. Він про те, що не буває чорно-білих людей чи чорно-білих часів.

Мені зовсім не хотілось зняти ще одну похмуру історію про наші 90-ті. В моїй голові спогади – кольорові. Мені дуже цікаво у цю історію пірнути.

Ваш син Андрій грає у фільмі?

Так. Він зіграв нашого героя в дитинстві. Якщо подумати, то він зіграв свого тата у дитинстві. Ось такий клубок зав’язався на цьому проекті.

Ви не вперше знімаєте сина, знімали чоловіка. Важко працювати з близькими?

Так. Я Андрія знімала, коли йому було 5 років і пообіцяла більше ніколи його не знімати. Але я знову увійшла в цю ріку. Звичайно, він не сприймає мене як режисерку. Але натомість я знаю, як з ним працювати. Він молодець. Дуже органічно існує у кадрі. Я не пошкодувала, що затвердила його на цю роль.

Як у вашому житті співіснують кіно та поезія?

Мені здається, що все, що я роблю, перехрещується. І кіно, і література. Поезія для мене це про пошуки чогось, що сильно чіпляє, б’є під дих. Але я і в кіно шукаю такі образи. Мені здається, що мої вірші є дуже візуальними. Так що все взаємопов’язане. Хоча у мене не виходить все робити одночасно. Коли я знімаю кіно, я не пишу. Мені шкода, але я тим не керую.

Фото: Arthouse Traffic

Залишити відповідь