Лідер U2 Боно презентував на Каннському кінофестивалі документальний фільм Едрю Домініка «Боно: Історія капітуляцій». На прем’єру він запросив українських військових. Крім того, Боно вирішив зустрітись з українськими журналістами.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1610550 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1610550{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Запрошення на інтерв’ю стало несподіванкою. Адже на фестивалях про інтерв’ю з зірками – тим більше такої величини, як Боно, – потрібно довго домовлятись. Тут його асистенти самі запросили представників чотирьох видань. На пів години. Проте розмова тривала набагато довше, наприкінці до неї долучився Миколай Сєрга, засновник «Культурного десанту». Саме ця команда і підіймалася напередодні червоними сходами.
Кадр з фільму
Говорили про кіно, музику, війну та свободу. І почав розмову сам Боно:
Боно: Моя голова трохи болить. Проте, коли я думаю про вас, я забуваю про неї. Як ваші серця, як ваші голови, як ви даєте собі раду з усім цим? Це ж нестерпно! І хоча ми не можемо робити ці безглузді узагальнення щодо етнічних груп, але в ірландців та українців є щось спільне.
У ірландців, я думаю, схожий гумор з українським, такий трохи чорний, але ми більш меланхолійні. Ви зухваліші, а непокора – це суть романтики.
З 1978 року склад U2 не змінювався, тобто це вже понад 45 років. А зі своєю дружиною ви почали зустрічатися, коли вам було 16. Це така рідкість! Ви знаєте якусь секретну формулу стабільності?
Боно: Я думаю, що шлюб – це божевілля, велике божевілля. Усі докази говорять нам про те, що воно здебільшого закінчується невдачею, але мене завжди тягнуло до чогось божевільного. Колись молода пара мені поставила таке ж запитання, як і ви. Я відповів: це як стрибнути з високої будівлі, уявивши, що ти можеш літати. І виявляється, що таки можеш. І це те, що сталося зі мною та з Алі (Алісон Г’юсон, уроджена Стюарт, дружина Боно, патронеса фонду «Діти Чорнобиля», – ред.).
Боно та Алісон Г’юсон (фото Festival de Cannes)
Але щоб це сталося, потрібно переглянути традиційне визначення кохання як суто романтичної ідеї. З цього все починається, і це чудово. Так природа хитрує, щоб спонукати людей давати одне одному обіцянки. Але згодом приходить інше кохання, я гадаю, це дружба, яку дуже недооцінюють як акт кохання.
Я не впевнений, хто це сказав. Можливо, це навіть був Ніцше, якого я зазвичай не цитую, але сказано було якось так: хоча вона менш пристрасна, менш драматична, менш інтенсивна, дружба може бути глибшою та ширшою, ніж романтичне кохання. І ось так ми опинилися там, де є.
А потім є ще одна річ. Я трохи дивак, і Алі теж трохи дивачка, бо ми все ще віримо у майже традиційного Бога. Нас все ще вражає історія неймовірної енергії, яку змальовують як немовля, народжене в лайні на соломі. І ця радикальна ідея рівності, знаєте, коли перші будуть останніми, мене дуже приваблює. Якби це був текст пісні, ми б сміялися, але це ж насправді геніально.
Ми створюємо Бога за своїм образом, а не навпаки. Я зміг це зробити, хоча було б легше, якби я міг отримати ідеальну формулу.
Щодо стрічки: чому чорно-білий формат і відверта театральність була обрана для такого приватного, навіть інтимного фільму?
Кадр з фільму
Боно: Гарне питання. Ендрю Домінік, режисер, давно захоплюється чорно-білим кіно. У нашому випадку він думав, що таким чином це наведе лад на сцені. Ми багато обговорювали чудові чорно-білі фільми. Чи знаєте фільм «Ленні»? (фільм Боба Фоса з Дастіном Гофманом у головній ролі, що в псевдодокументальному стилі оповідає про життя Ленні Брюса, відомого американського гумориста і виконавця, який виступав у жанрі стендапу, – ред.). І у нашому фільмі ви можете побачити буквально цитати з «Ленні».
Також на мене великий вплив мав Семюель Беккет. Знаєте «Останню плівку Креппа», «Кінець гри» та інші твори геніального ірландського драматурга? Його ремарки майже такі ж цікаві, як і його п’єси. Вони дуже детальні. Вибачте, Семе, але у вас було дуже чорне почуття гумору.
Моя улюблена його початкова фраза з «Мерфі», де він каже приблизно: «сонце зійшло, а що ще йому лишалося робити? І висвітлювало буденне. Немає нічого нового під сонцем». Ніби навіть сонце каже: «Дідько, чи я маю це робити?» Ніби сонце зійшло, бо не має альтернативи.
Тож мені подобається цей аспект у Беккета. І, думаю, він сильно вплинув та те, як ми робили наш фільм.
Здається, що стільці – це головна декорація у вашому фільмі. Можливо, ви знаєте такий вираз «сидіти на двох стільцях». Для вас один стілець – музика. А другий?
Боно: Теж музика. Я думаю, що навіть організації, у яких я беру участь, схожі на пісні. Кожна кампанія для мене, як написання пісні. У них має бути чітка думка. У них має бути чітка головна мелодія. Тож, гадаю, ідеї, які я засвоїв у музиці, я застосовую до всього у своєму житті.
Крім того, я граю в гурті, де кожен думає, що є головним. І тому я звик до горизонтальної комунікації, а не вертикальної. Я не хочу бути начальником. Мені це не подобається. Тож все, чого я навчився у житті, йде від музики.
Але якби мені довелося вибирати, я б сказав, що це сім’я. Але я не можу конкретно відповісти на ваше запитання про стілець. Можливо, я надаю перевагу столу. Так, мені подобається кухонний стіл, за яким можна зібратись.
Ви були в Україні, зокрема в Києві майже на початку вторгнення, ви мали концерт у метро. Ви дуже підтримуєте Україну і навіть вивели українських військових на червону доріжку. Ви були в Бучі та в Ірпені. Чому ви так сильно нас підтримуєте? Що вас до цього спонукає?
Боно: Я думаю, що у нас можуть бути якісь генетичні схожі спогади про складні стосунки з нашим сусідом. Навіть про голод. В Ірландії теж був голод. Це зовсім не було схоже на те, як Сталін гнобив Україну, але саме неправильне управління британцями призвело до ірландського голоду. І 2 мільйони померли, а 2 мільйони стали поліціянтами у Нью-Йорку.
Кадр з фільму
Я також був у Києві до великої війни. Зустрічався з вашим президентом до того, як він ним став. Але моя підтримка ґрунтується не на цьому, а на здоровому глузді. Я маю на увазі свободу. Нашої свободи без вашої не буде. Ось так.
Ми зараз спостерігаємо демонтаж свободи в Сполучених Штатах. Ми спостерігаємо демонтаж демократії в Сполучених Штатах. А у Європі ми бачимо спроби демонтувати саму Європу. Єдиний шанс, який у нас є, – об’єднатися як Європа. Україна має бути частиною Європи, адже ми поділяємо однакові цінності. Це більше, ніж географія. Це те, що базується саме на цінностях.
Мій батько казав у фільмі, що підозріло ставиться до націоналізму. І він має рацію. Але Вінстон Черчилль описав це явище як розширений патріотизм. Це те, чого ми хочемо від Європи.
Америку міфологізували художники, кінематографісти, поети, автори пісень. Неймовірною пропагандистською машиною був Голлівуд. І що вони пропонували? Американську мрію. Про що була американська мрія? Про інклюзію.
Це була міфологія. Багато тих кінематографістів, що створили Голлівуд, були євреями. Вони втекли від Голокосту. І вони створили кінематографію, де говорили: припиніть нас переслідувати. Припиніть переслідувати будь-кого. Ми просто можемо створити новий тип країни. Ось чим була Америка. І зараз вона це втрачає. А Європа, навпаки, повинна зробити крок у той бік.
Кадр з фільму
І я думаю, що те, що сталося з Україною, можливо, є причиною того, що Європа переходить від холодної концепції до теплокровного почуття.
Є багато прикладів, коли музика відігравала велику роль у певних подіях. Іноді музика є інструментом для роздумів, а іноді – це інструмент для дії. Для чого насправді потрібна музика на війні?
Боно: Ви запитуєте про U2 чи це ширше питання?
Про музику загалом.
Боно: Наприклад, коли ми тільки зібрались, ми почали співати одне одному, просто як птахи. Музика, я думаю, живе глибоко в нас, вона глибша навіть за мову. І тому вона дуже потужна, але вона також може бути руйнівною. І тому цікаво, що музика, яку люди слухають у воєнний час, відрізняється від тої, яку слухають у мирний.
Я був дуже здивований, коли поїхав до Сараєва під час облоги. Вони слухали весь цей божевільний геві-метал. Також у них була дискомузика. Для мене було досить несподіваним те, що грали тоді в бункерах. А ще там було багато гумору. То був гумор опору.
В Україні я знайомлюся з дедалі більшою кількістю неймовірних музикантів. Деякі були в нас минулого вечора. Було справді цікаво, коли минулого вечора Оля так солодко грала на скрипці (Ольга Рукавішникова, скрипалька та військовослужбовиця, учасниця «Культурного десанту», – ред.), у будівлі навпроти на даху почало щось бумкати танцювальне. Люди почали казати, що це жахливо. А Оля далі грала свою музику. І я подумав, що тут створюється новий симфонічний оркестр.
А що слухають в Україні? Я намагаюся зрозуміти, яку музику слухають люди, коли є загроза нападу? І я чув, що є багато дуже патріотичних пісень. І теж багато гумору. І це для мене є ознакою свободи, цим вона теж приваблива.
Ці старі хлопці-диктатори всі нудні. Ну хто б хотів ними бути? І ви бачили розмову між ними? Я про Путіна та Лукашенка. Це ж абсурд, майже як у Семюеля Беккета. Я думаю, люди заслуговують на краще.
У вашому фільмі ви говорите, що коли ваш батько зустрів принцесу Діану, то за вісім секунд пробачив 800 років англійського правління. Я, як українка, не можу уявити собі таке прощення. Навіть сьогодні, наприклад, вони просто обстріляли цивільний автобус і вбили дев’ятьох людей. Я не можу уявити, щоб росіян можна було б пробачити. Чи думаєте ви, що ваш батько справді пробачив?
Боно: Мій батько вже вирішив пробачити те, що сталося в Ірландії. А зустріч з Діаною дала йому привід це зробити. І я ніколи не просив би людей навіть міркувати про це. Це історія мого батька, це не моя позиція. Але в Ірландії ми навчилися проходити через це, хоча це майже неможливо.
У якийсь спосіб ми повинні дійти до того місця, де можемо вийти за межі ненависті. Проте я не можу вам цього радити. Коли вас обстрілюють, цькують, а світ дивиться в інший бік, я не можу нічого радити. Але я відчуваю, ким ви є, і відчуваю велич українського народу.
Коли я працював над проблемами бідності в Африці, над тим, що там від хвороб, яким можна запобігти, які можна вилікувати, гинуть тисячі, я б зустрівся з Люцифером, якби це допомогло, я б зробив що завгодно.
О, до нас приєднався Миколай. Спитаймо його, чи була важливою присутність на Каннському фестивалі, чи він прокинувся з думкою: яка ж це втрата часу!
Боно та Миколай Серга (фото Катерини Сліпченко)
Миколай Сєрга: Шон Пенн зателефонував мені і сказав: «У мене є ідея» (він завжди телефонує з цими словами і завжди серед ночі, бо дзвонить з Лос-Анджелеса, а я переважно перебуваю в Україні. І завжди з відео). Він сказав, що розмовляв з Боно, що потрібно приїхати до Канн, на прем’єру. Звичайно, ми погодились. Було дуже мало часу, і місія здавалась неможливою через бюрократію. Ми зрозуміли, що просто не встигнемо. Але у нас в армії можна взяти 30 днів відпустки протягом року. Частину ми витратили на виступ у НАТО. А частину на те, щоб бути тут з вами. Це дуже важливо.
Боно: Так, важливо. Фашисти боялись, коли з них глузували. Гітлер прийшов до влади і позбувся дадаїстів, сюрреалістів. Тож вони бояться не лише військових. Вони бояться мистецтва. Вони бояться свіжих ідей, гумору.
Я вже розповідав трохи про Сараєво. Там, наприклад, жінки вирішили влаштувати конкурс краси. Я не пропоную вам чинити саме так, але мене тоді це вразило. Тому ми написали пісню «Міс Сараєво». І Паваротті її заспівав.
Мистецтво непокори – саме в культурі. Вони не можуть його вбити.
Миколай Сєрга: Знаєте, це був дивовижний час, коли ми приїхали сюди, мали можливість поговорити з вами, виступити для вас і виступити з вами, це було сповнено натхнення. Моя команда виснажена, але люди на передовій виснажені набагато більше. Вони втратили своїх товаришів. Це щоразу як емоційне болото. І потрібно витягнути їх з цього болота. І щоразу, коли ми працюємо з ними, ми забираємо частину їхніх емоцій. Тому цей вечір був дуже важливим для нас. Він допомагає нам знайти нову силу. Ви даєте нам заряд робити більше.
Боно: Ми можемо лише сподіватися бути для вас хоч чимось корисними. Адже Україна – надзвичайна історія дуже незвичайних людей зі справжньою історією. І вона на вашому боці.
І я думаю, що військові виконують цю надзвичайну роботу, ви теж робите свою, як журналісти. Я не хочу бути брехуном і казати, що ми можемо зробити для вас щось інше, ніж просто одного дня приїхати нашим гуртом та зіграти для України. Але це буде дивовижний день. І ми святкуватимемо ваше досягнення. Пробачте за пафос. І хочу подарувати вам свою книгу – Surrender: 40 Songs, One Story.
У назві книги та у назві фільму є слово «Капітуляція». Ви даруєте її українським журналістам та запрошуєте на прем’єру українських солдатів. Ви казали, що не розумієте значення цього слова в житті. А у контексті війни?
Боно: Я насправді говорив про абсурдність розмов про слово «Капітуляція» в той час, коли світ ще ніколи не був ближчим до конфлікту. Тож я вказував на абсурдність цього. Але я говорю про інший вид капітуляції. І я думаю, що люди це розуміють. Дуже легко говорити про мир, коли йдеш червоною доріжкою в Каннах. Дуже легко говорити про свободу у готелі J.W. Marriott.
Це легко робити митцям. Але для мене капітуляція не обов’язково настає перед поразкою. Це інший вид капітуляції. Це капітуляція перед вищою силою. Це капітуляція перед моїм гуртом. Це капітуляція перед моєю дружиною. Ось про що я говорю. І я не готовий укласти мир з цим світом. Я готовий укласти мир зі своїм творцем. Я готовий помиритися з людьми, які мені небайдужі. Найважче помиритися з собою. Це особиста капітуляція.
Але я щиро дякую вам за це запитання. Тому що, так… хоч я відповідав на нього раніше, в цій кімнаті з українцями я маю бути дуже шанобливим.
І наостанок Боно подарував книжку «Історія капітуляцій», де дописав: «які не означають поразки».
А 30 травня фільм має вийти на Apple TV+.
