Актуальні новини

«Експрес до Ґаліції»

«Експрес до Ґаліції» – новий детективний роман Богдана Коломійчука, в якому на читача чекають заплутані справи та небезпечні розслідування. Весна 1906 року. Під час відпустки у Швейцарії комісар львівської поліції Адам Вістович несподівано втягується у небезпечну шпигунську гру, в якій на карту поставлено не лише людські життя, але й долі імперій. Розшифрувавши секретний документ, Вістович дізнається занадто багато, як на звичайного детектива з далекого австрійського Львова. У цей же час з клініки в курортному Бадені зникає дивний російський пацієнт, якого розшукують розвідки одразу кількох країн, а у Венеції стається вбивство непримітного перекладача з німецької. Вістовичу доведеться з’ясувати, як пов’язані ці події і чому сліди, здавалося б, непов’язаних справ ведуть до Львова.

Книжка має вийти друком у серпні, 16 серпня письменники презентуватиме її у книгарні-кав‘ярня Старого Лева на Галицькій. А наразі на ZAXID.NET можна прочитати уривок з книги.

***

Антоні Самковський, ад’юнкт львівської кримінальної поліції, не любив весни. Точніше, не любив той час, коли тільки починав танути сніг, з-під якого на світ Божий з’являлося дрібне сміття, трупи здохлих тварин і просто мотлох, що його не встигли прибрати восени. Зима цьогоріч відступила пізно. Якихось два тижні тому ще трималися морози, мовби невідомі чари перенесли ціле місто кудись далеко на північ.

Лемберг у такий час мав потворний вигляд. По закінченню дня вони з шефом, комісаром Вістовичем, зазвичай ішли кудись перехилити по чарці, але шеф уже тиждень перебував у відпустці. «Яка, до біса, може бути зараз відпустка? За такої погоди?» – думав Самковський, дивлячись у вікно їхнього спільного кабінету, звідки проглядалася брудно-сіра смуга вулиці Академічної, що тягнулася до однойменної площі з пам’ятником Александеру Фредру посередині.

Втім, відсутність шефа його насправді тішила. Яка б причина не змусила Вістовича вибратися з міста на цілий тиждень, Самковський мав добру можливість відпочити від його важкого й часом непередбачуваного характеру. Шеф був гарним співрозмовником за чаркою, але нестерпним начальником на службі.

  І в порожьому залі, і на міжнародному фестивалі

До кнайпи ад’юнкт тепер заходив лише повечеряти. Здебільшого в «Тлусту рибу», непримітний заклад на Підзамчі. Як можна було виснувати з назви, головними тут були страви з риби: зупа з линів, печені карасі, мариновані плітки, а також оселедці, подавані на стіл з цибулею, вареною картоплею і чорним замарстинівським хлібом. До них, ясна річ, клієнт міг замовити келишок місцевого аквавіта. Приміром, холодної житньої «Балабанівки» або добірної, знаної на цілу Галичину, горілки «Baczewski». Щодо цієї горілки, то господар, невисокий лисуватий Моріц Зайґельт, наливаючи клієнтові трунок до склянки, неодмінно промовляв знану в усіх кнайпах «конклюзію»:

Jeśli jechać to już sanną

Jeśli kochać się to z panną

Gdy się bawić to z kolegą,

Jeśli pić to Baczewskiego.

Сьогодні, знову вислухавши цю приповідку від пана Зайґельта, Самковський усміхнувся й перехилив половину келишка до рота. Решту він вирішив випити, коли принесуть замовлених на вечерю карасиків. Вмостившись за столиком біля стіни, під гасницею, він розгорнув свіжий випуск «Wieku Nowego», який купив ще вранці. Неуважно переглянув новини Галицького сейму, далі двічі прочитав оголошення про те, що вартість проїзду в трамваях невдовзі підвищиться до 20 гелерів. Скрипнув зубами, бо якраз трамваєм щодня діставався на службу, а потім зі служби. Отже, тепер це коштуватиме йому сорок гелерів на день замість тридцяти, як було досі. А з огляду на те, що на підвищення наразі можна було не сподіватися, такі новини не додавали гумору. Втім, наступна новина мовби пропонувала рішення: «Товариство львівських роверистів уже цього літа отримає власний стадіон для змагань!». Чудово! Замість трамвая можна пересісти на велосипед.

Самковський гмикнув і, не втримавшись, надпив ще трохи аквавіту з чарки. На наступній сторінці анонсувалися перші перегони на іподромі. «Звісно, якщо тільки Господь буде добрим, – зазначав автор статті, – і не нашле на місто негоду. Бо в минулі роки кінні забіги починалися вже в останній декаді березня, а цьогоріч весна добряче забарилася…».

  Джамала показала фото, на якому позує без грама макіяжу

– Якщо тільки Господь буде добрим, – пошепки повторив ад’юнкт.

Йому часто доводиться бувати в таких дільницях Львова, про які Господь, здається, зовсім забув. А може, ніколи й не пам’ятав. Наостанок залишив собі кримінальну хроніку. Передивився уважно, хоча, звісна річ, знав набагато більше, ніж там було написано. На окремій шпальті, де містилися виключно міжнародні новини, встиг помітити повідомлення, що «в Росії вбито одного з лідерів революції, православного попа Георгія Гапона. Сталося це, правдоподібно, ще в березні, але кореспонденти з-за кордону дізналися про це лиш тепер…», коли за спиною почулася чиясь надміру гучна розмова.

Самковський спочатку вирішив не зважати. Для будь-якої кнайпи – звична річ, коли хтось, перебираючи зайвого, починає горланити. Однак тут його увагу привернув предмет розмови. Грубий підхмелілий голос розповідав, як 1894 року зумів утекти з поїзда, що перевозив ув’язнених.

– Але ж як, до ясної холєри, вдалося вивалити ті вагонні двері? – допитувався у нього співрозмовник.

– Кажу ж, Грумм їх підірвав, – роздратовано відповів бас, – цей скурвисин може змайструвати вибухівку з чого завгодно. Навіть з мотлоху під ногами. Навіть з лайна!..

– І що, ви стрибнули на ходу? Ти й він?

– Ми разом, майже одночасно. А з нами ще троє відчайдухів…

– А чого було не влаштувати вибух на якій-небудь станції. Під час зупинки?

– Здурів? Ну, гримне… А далі що? На станціях купа дідів і янців!

На якийсь час ці двоє замовкли, й чути було тільки голосне ковтання, з яким вони відправляли до нутра пиво.

Самковський не належав до числа сміливців, але і боягузом не був. Такі зазвичай не кидаються сторчголов у вир небезпеки, проте якщо вже доля кидає виклик, то знаходять у собі відвагу його прийняти. Ад’юнкт допив решту горілки й, витягнувши з кишені хустинку, протер чоло й окуляри.

– Чув, що тих трьох спіймали, – продовжилася тим часом розмова.

  Чоловік Регіни Тодоренко зачарував шанувальників кумедним відео з однорічним сином

– Спіймали одного, – виправив бас, – двоє інших зламали собі карк… Грумм також добряче покалічився. А я родився в сорочці! Завдав його собі на рамена й поніс.

– Куди поніс?

– Куди очі світили… Знайшли якусь порожню гавіру, там пересиділи… А потім добрі люди допомогли перейти кордон.

Язик мовця заплітався, і балаканина, здавалося, от-от увірветься, проте розпитувач не здавався:

– А повернувся ти чого, Берле?

– Як то чого? – спалахнув той. – Як то чо-г-о-о-о?.. Я тут народився! Це моє місто!..

– Тебе тут замкнути можуть… Вас із Груммом досі шукають!

– Е-е-е, ні! – загрозливо протягнув він. – До Відня я більше не піду. І Грумма не візьму до млину. Ми з ним тепер, як брати… А тих скурвисинів, що за нами полюють, я голими руками… Я їх, курва, душитиму…

Самковський підвівся й повернувся до них обличчям, перед тим помітивши, що господар стояв за шинквасом блідий, наче місяць удень, і короткими жестами спілкувався з принишклими клієнтами, очевидно, намагаючись пояснити їм ситуацію. Співрозмовник Берла поволі встав і залишив утікача самого за столом. Самковський сів замість нього. Спільник Грумма виявився здоровилом з чорною густою бородою, що ховала пів обличчя. Одразу над нею були горбатий ніс і пара чорних важких очей. Ці очі глипнули на худорлявого, трохи сутулого незнайомця в окулярах, обмацали його субтельні риси, високе чоло й недбало зачесане темно-русяве волосся. Самковський мав ледве за тридцять, тож воно в нього було ще без сивини й залисин.

– Даруйте, підслухав ненароком вашу розмову, – ад’юнкт раптово відчув, що від його хвилювання не залишилось і сліду. Тепер він був упевненим в собі, мовби за спиною мав усіх ад’юнктів, комісарів і надкомісарів з Дирекції, а за дверима кнайпи чатували з десяток офіцерів та унтерофіцерів військово-поліційної служби. Насправді ж сподіватися Самковський міг тільки на себе і свій старий службовий револьвер у кишені.

Залишити відповідь