У день свого п’ятнадцятиріччя Артур через війну змушений втікати з рідного Харкова до бабусі на Львівщину. Невдовзі уяву підлітка повністю захоплює родинна таємниця: брат його прадіда був вояком УПА і під час облави застрелився в домашній криївці. Усі, кого хлопець розпитував про трагедію, впевнені, що упівця хтось виказав. Але хто? У пошуку імені зрадника Артуру допомагають нові друзі. Підлітки будують десятки версій, знаходять листи, фотографії і розпитують стареньких, щоб дізнатися, що насправді сталося вісімдесят років тому…
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1621172 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1621172{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}
Динамічний і захопливий детектив Мирослави Кирильчук «Фото з історією», який вийшов у «Видавництві Старого Лева» не залишить байдужими ні підлітків, ні дорослих читачів. ZAXID.NET публікує уривок з книги.
***
Артурові було страшенно цікаво дізнатися про трьох братів, що воювали в УПА і всі загинули. Він уже чимало дізнався з інтернету про ті часи. Навіть дивився інтерв’ю тих, хто там воював і дожив до нинішніх днів. Але ж фотокартка його родича! Її кортіло побачили якнайшвидше. А бабця, заговорившись, відтягне час або й забуде, що збиралася шукати у своєму клунку на смерть.
Це ж треба таке придумати: ну гроші на чорний день збирають, Артур про таке чув навіть від власної матері. Вона все бідкалася, що нічого на чорний день відкласти не може, але щоразу обіцяла, що зробить це вже з наступного місяця. Ще бували речі на свята ‒ навіть своє ліверпульське худі він одягав тільки з якоїсь нагоди. Але щоб вузлик на смерть? Таке він побачив уперше.
‒ Бабушка, то що там із фото? ‒ вирішив завершити тему з піснями й упритул приступити до світлини вертепу Артур.
‒ Ага, ну так, Квітусю, глянь там у правій кишені мого синього лейбика. Там має бути знимка, а на ній списано ззаду, хто яку ролю мав. То я вже не так давно списала собі, щоб не забути, бо з тої знимки живими тілько я, Емілія і ще їден хлопчина на той час зосталися. А вже тепер лиш їдну мене Бог на світі тримає… Списала всіх хімічним олувком і в скрині сховала. Але тепер уже зовсім инакше стало, вже людей за инче по тюрмах саджають.
Артур переступав із ноги на ногу й усе не міг дочекатися, коли ж Віта нарешті витягне з кишені фотокартку. А вона ніби на зло вхопила бабину вишиванку й заохала:
‒ Бабцю, яка гарна сорочка! Я такої у вас ніколи не бачила? Ви справді зібралися в ній вмирати? Ой, тобто вбирати. Не можна таку красу в землю. Ой…
‒ А кому воно потрібне оте все? То та, що я собі до шлюбу вишила. Ти бачиш, вона ще й по рукавах змережана. Я так тішилася, що вмію мережки файні робити ‒ мене на засланні їдна дівчинка навчила, вона десь із-під Полтави була, там у них такі мережки звичні. А тут на мене все село подивитися збіглося ‒ раз, що я в сорочці файній, а другий раз, що жених здалека, ніхто його не знав і не бачив. Ну і не поймеш ‒ чи то дівка заміж іде, чи жінка, чи й покритка, бо з дитиною… Та ще й не вірили, що він до мене приїде, через те всі на шлюб прийшли дивитися. Потім сорочку мою хтіли відшити, але мережку не знали, як зробити, а я не признавалася, що вмію. От хтілося мені, аби така сорочка лиш у мене їдної була.
‒ Тим більше не можна, щоб вона пропала! Давайте я вам свою віддам ‒ поміняємось?
‒ Дитинко, та де ж би я в твоїй сорочці в могилу лягла? Не можна ніц із живого з собою в могилу брати! З того може біда велика бути. Я й знимку в свій лейбик положила вже тоді, коли сама-їдна з неї на світі зосталася. Леська ще літ із десять тому прийшла нарошне мені розказати, що Емілія вмерла, бо я час од часу попитувала про неї. Думала, може, Леська перекаже, що я питаю, і вона сама до мене озветься, як і обіцяла: я жїї адрес не знала ‒ вона ж у такій далечі, на чужині жила, а вона мій знала добре, в їдному селі виросли. Та ні: вона і не писала, і не приїжджала в село ні разу, хоч і обіцяла. Я її більше не бачила. Писати ж сама боялася, в неї чоловік ‒ слєдоватєль був, ану ж бо чи їй, чи мені теє письмо зашкодить… І щось не знаю, чи й Леська туди до неї їздила хоч раз, бо на похорон точно не поїхала, то ж пару днів, а то й тиждень їхати треба!
Артур не міг дочекатися, коли ж Віта складе назад бабину вишиту сорочку і таки добереться до того лейбика. Якби ж знав, що воно таке, вже б і сам його дістав із клунка.
‒ Але дитино, як уже так тобі та сорочка припала до серця, то я собі щось друге візьму. В мене тих лахів! Усе шанувала, все до добрих часів і на свята відкладала, а дожила аж до войни й ще он трохи ‒ до могили доживу. І, може, прийдеться у войну вмерти. То якщо воно мені замолоду не пригодилося, зараз тим більше не потрібне. Є в мене ще їдна сорочка ‒ такими ружовими дзвуночками вишита. Я і її на той світ узяти можу, просто думала, що встид буде: я така стара, а вона така ружова, як у дівки. Але ж мені тоді вже все їдно буде! Піди-но, Квітусю, до тої скрині, там ще є такий один бебих зашитий, дістань звідти ту ружову. Якщо її міль не пожерла, то перепереш потім легенько в зимній воді, напрасуєш і тутво до хустки положиш, а ту файну забереш. Нє-нє, вже йди дістань, а то мою забереш, а другої не вложиш, ще бабу голою в трумло положать на встид людський…
Віта попрямувала до скрині, Артурові ж здавалося, що той момент, коли перед його очима опиниться фотокартка, не настане ніколи. Він переминався з ноги на ногу, натискав на кнопку телефона, щоб перевірити, чи той не розрядився, бо ж батарея що день, то гірше тримала заряд, але мовчав. Бо що мав робити? Якби він хоч міг уявити, що таке той лейбик…
Тим часом Віта несла поперед себе ще один клунок, проте не зв’язаний навхрест, як попередній, а зшитий. Довелося шукати в тій самій скрині великі кравецькі ножиці й обережно розрізати грубу сіру нитку.
‒ Квітусю, але ж багато не ріж, вона зверху лежить, ми її через шпарку потягнемо, вона тонка, з білого полотна. А потім ти мені назад зшиєш, там у куфрі є шпулька з нитками й циганська голка… ‒ навчала бабця.
Артур же навіть і не пробував здогадуватись, що робить циганська голка в бабиній скрині і що таке «вкуфрі». Віта ж, очевидно, розуміла, що каже їй бабця, бо згідно кивала головою.
‒ Ну ба! І ця ж яка гарна сорочка! Чому ви мені їх ніколи не показували?
‒ Бо хіба молодим таке треба, вони собі купують уже щось ліпшичке, шлічніше. Нащо їм полотняні сорочки?
‒ Та я просто не знала, що у вас тут такі скарби, а ви ж ніколи не признавалися. А давайте я передивлюся, що тут ще, крім сорочки, є. А потім усе гарно зашию, чесно-чесно!
‒ Та дивися, мені не шкода. Аби тобі що підійшло, то й забери, будеш мати памнятку про мене. Віта саме допорювала зшите, а тоді підняла очі на Артура й побачила його безнадію.
‒ Ой, баб, давайте перше ту знимку знайдемо, бо ж стемніє, поки я вашу скриню перегляну. Може, Артура вдома чекають.
Артур промовчав, хоч навряд чи його хтось чекав: баба дала розпорядження, що їсти, а сама на город подалась. Але ж йому не настільки цікаво було розглядати бабині сорочки, як Віті. Тим більше від передчуття аж коліна підгиналися ‒ ця історія щоразу більше хвилювала його й заряджала азартом.
‒ То бери оте синє вбрання, бачиш, там є кишені ще й на ґудзичках, вона в правій, але ти обидві полапай, бо, може, я вже призабула. Чуєш шелепає? Діставай!
Віта поволі розщібала ґудзик, Артурове ж серце билося під самісіньким горлом, вистукувало так, що аж у скронях віддавало. Ще й подих перекривало, бо не міг ні вдихнути, ні слова мовити.
‒ Це ви, баб? ‒ пискнула Віта, тицяючи пальцем на край фото. ‒ Яка ви тут молода, я би сказала, молода й зелена! Тьотя Ліда на вас схожа. Навіть не тьотя Ліда, її Алка. А я не схожа…
Поки Віта зітхала, що вона не має у своїй зовнішності нічого спільного з бабусею, поки перелічувала всіх із родини, хто таку схожість мав, Артур аж навшпиньки зіп’явся. Проте фотокартку взяла до рук баба. Вона вже встигла начепити на носа великі окуляри з товстенними скельцями.
‒ То, бачиш, янгол ‒ ото я, ти правду кажеш. Точно, наша Аллуся подібна до мене. А ото ще їдна дівчина ‒ то тая Емілія, про котру я вам розказувала. Більше дівчат помежи нас не було. Емілію самі хлопці впросили, бо вона файна була, багатьом подобалася. А я їх ледь упросила, щоби й мене до гурту прийняли. А вже коли мені дали ролю ангела, то дехто в селі аж піною сходив ‒ де ж то видано, щоб дівка святого ангела грала! Але я не відступала, хтіла до Василя поближче бути, ото бачиш ‒ із другого краю він.
Артур не втерпів і собі схилився над карточкою й одразу ж глянув на той бік, куди тицяла баба вузлуватим жовтим пальцем. На світлині стояв присадкуватий юнак. Здається, був одягнутий у вивернутий чорний кожух… Його обличчя затуляла маска. Із русявого волосся (хоч фото й чорно-біле, але добре було видно, що волосся в нього не темне) стирчали два чорні роги.
‒ Бабушка, а звідки ж ви взяли, що я на нього похожий? У нього ж маска…
‒ Ет, то на знимці маска. А в житті він досі, мов живий, перед моїми очима стоїть. І брови його, й очі, і губи. Кажу ж тобі, що ти на нього подібний. Я то одразу спостерегла, щойно ти поріг мій переступив! Навіть не треба було казати, чий ти і до кого приїхав ‒ мені в душі аж тенькнуло: Василь. Він на лиці був до батька свого подібний, а тілом ‒ чиста мати: невисокий, приземкуватий. Хоч ліпше в батька вдався б, той був високий, файний такий дядько, от, як ти…
Ти думаєш, я б оте все розказувала, якби його в тобі не вглянула? Та нігди в житті! Ніхто такого не знав і не мав знати. От умру я скоро, бо скілько вже там мого віку зосталося, а Квітуся буде думати, що баба за одним замужем прожила, а другого ціле життя в серці і в памняті тримала. Квітусю, ти хоч нікому не розказуй, я нашого діда любила, присяйбо, любила і ні на кого більше й оком не глянула… Я Влодкову карточку з собою не беру, бо ми все їдно на тім світі мусимо стрітися ‒ ми ж і перед Богом чоловік і жінка. А Василеву возьму, буду собі в раю під деревом сидіти і час од часу на неї споглядати. Бо чи попаде Василь у рай, я не певна. Він же сам застрелився, щоби облавникам у руки не датися, то я не знаю, як воно в Бога рахується ‒ самовбивство чи нє. Я ж думаю, діточки, що попаду в рай до свого чоловіка, бо пекло вже в тюрмі і на засланні пережила і нікого в своєму житті ані не продала, ані не зненавиділа. Хоч могла…