У прокат вийшов історичний фільм «Інший Франко», який розповідає про сина Івана Франка Петра. Головні ролі виконали В’ячеслав Довженко, Надія Левченко, Ахтем Сеітаблаєв, Ірина Кудашова та інші. Режисером байопіку є Ігор Висневський, для якого ця стрічка стала повнометражним дебютом.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1579690 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1579690{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Фільм розповідає про життя Петра Франка, який був одним із засновників «Пласту», засновником авіації в Галицькій армії, науковцем, який мав 36 наукових патентів на винаходи, депутатом Верховної Ради УРСР. Молодший Франко був репресований радянською владою та по дорозі зі Львова, де його арештували, загинув при загадкових обставинах. Його життя було настільки насиченим та цікавим, що його точно вистачило б на кілька.
Тож ZAXID.NET попросив розповісти про героя нового фільму людину, яка найбільше знає про родину Франків, літературознавця, франкознавця, директора «Дому Франка» Богдана Тихолоза.
Постать Петра Франка з одного боку дуже цікава, з іншого боку – суперечлива. «Інший Франко». У чому інший? Наскільки він був під впливом батька, в його тіні, можливо?
Я не відповідав за вибір назви. Це справа команди, яка працювала над самим фільмом. Хоча вона мені видається вдалою для того, щоб відразу натякнути глядачеві, про що йдеться і про кого йдеться. Бренд Франка загально впізнаваний. І парадокс полягає в тому, що головний герой цього фільму є з одного боку людиною, чиє прізвище знають усі, але про долю якої не знає майже ніхто.
І коли йдеться про іншого Франка, то зрозуміло, що це представник цього великого роду. З іншого боку підкреслюється, що це не Іван Франко, наш найбільш знаковий галицький письменник загальноукраїнського і, зрештою, міжнародного рівня.
Чи перебував він у батьківській тіні? Без сумніву перебував. І цього нема чого приховувати. Такою є доля дітей славетних батьків, адже вони хоч не хоч зростають, формуються, починають реалізуватися у гравітаційному полі своїх батьків, в цьому випадку тата, хоча мама теж була цікава, і родина загалом була неординарна. Але мені здається, що ця тінь не була надто густою і вона точно не була гнітючою не лише для Петра, але й для всіх дітей Івана Франка.
Родина була достатньо демократичною. В них не було бажання, керуючись такими середньовічними підходами, перетворити дітей просто на продовжувачів своїх справ. Ніхто їх не змушував бути письменниками чи політичними діячами і взагалі – наслідувати батька. Про самого Івана Франка маємо спогади, що він був дуже ліберальний у вихованні. Відверто, він не мав аж надто багато часу на якісь цілеспрямовані педагогічні акції щодо власних дітей, він надто багато працював. Але він був людиною відкритою, доброю, він любив своїх дітей. Він їм читав, він з ними гуляв, він возив їх в гори. Тому їхні дитячі спогади про батька дуже теплі та гарні. Він ніколи не бував з ними надто суворим, авторитарного тиску в сім’ї не було.
Мати була ще ліберальнішою. І про неї теж є прекрасні спогади, про те, як вона могла сказати: «кинь книжку та ходи надвір, там гарна погода, гуляй».
Тяжко уявити це від такої, знаєте, шляхетної пані дому на початку ХХ століття, яка мусила дбати передусім про дитячу освіту. Вона, наприклад, заохочувала їхні спортивні заняття. Треба розуміти, що заняття спортом, особливо на природі, на той час ще не були чимось загальноприйнятим, спопуляризованим в медіа, як зараз. Тоді навіть в школах не завжди були уроки фізкультури. І популяризація руханки й спорту, до якої долучилися і сини Франка, зокрема Петро Франко, була чимось новим, достатньо модерним. Але Ольга Франко ходила, наприклад, на футбольні матчі за участю своїх синів.
Тому я б сказав так. Інший Франко, Петро Франко, без сумніву є представником великої, творчої, харизматичної і яскравої родини. І в його випадку це більше його дар та оберіг, ніж прокляття.
Петро Франко є якраз прикладом того, що він міг реалізуватися у тому, до чого лежало його серце, а не у тому, до чого його змушували. Він не пішов в буквальному сенсі професійному шляхом батька, він здобув освіту інженера-хіміка, йому це подобалося, його це надихало. Те, що він також писав, і, зокрема, те, що він дописував батькові твори, продовжуючи його справу, було питанням його вибору, а не питанням тиску.
Його іншість полягає в тому, що передусім він був людиною іншого покоління, іншої генерації. Якщо генерація Івана Франка – це генерація тих, хто ґрунтував дорогу для тих, хто візьме зброю до рук, більшою мірою світоглядно, ідеологічно, політично та поетично, Петро Франко був вже людиною дії, людиною чину. Тобто він був з тих хлопців та дівчат, які з початку І Світової війни, спираючись на свій досвід, на свій вишкіл, пластовий, спортивний, військовий врешті, взяли до рук зброю, стали до лав січових стрільців і стали саме тим поколінням, яке благословляв на цю дорогу Іван Франко.
Найбільш контроверсійним в житті Петра Франка є те, що він вітав прихід радянської влади. Як це можна пояснити?
Фактично, я скажу так. Все, що ми знаємо фактографічно про долю Петра Франка на підставі історичних джерел, зібрано у книжці Наталі Тихолоз.
Книжка «Петро Франко. Формула долі» з’явилася друком у 2021 році, але це дослідження проводилось раніше, їй передувала низка публікацій. І фактично, в певному сенсі, накопичений тут матеріал також допоміг творчій команді фільму відтворити достатньо достовірну біографію самого Петра Франка. І тому те, що я говоритиму далі, це не мої оригінальні думки, вони ґрунтуються на тих матеріалах, які опублікувала Наталя.
Є таке страшне слово «колабораціонізм», співпраця з ворогом. І коли йдеться про те, ким була радянська влада для галицької України, зокрема в 1939 році, без сумніву, це були окупанти. Так, в Галичині були сильні соборницькі настрої, і галицька інтелігенція, освічена та політично активна, розуміла важливість єдності українського народу, української нації по обидва боки Збруча, і вона без сумніву прагнула возз’єднання. Вже Іван Франко не раз їздив до Києва, до Одеси, для того, щоб встановити зв’язки з тамтешніми українцями, бо розумів, що Україна як політичний проект може зреалізуватися лише за умови возз’єднання українського народу, який був розбитий між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською.
Зрозуміло, що для покоління Петра Франка це було ще очевиднішим. Тому Петро Франко, як і багато, до речі, інших галицьких професіоналів у період міжвоєнної Польщі шукали місця для творчої самоорганізації, для кар’єри та й просто для повноцінного життя в радянській Україні.
Це зараз, з перспективи нашого часу, ми розуміємо, до чого це зрештою все звелося. Вони ж жили в епоху інформаційного дефіциту, коли не було інтернету, коли не було телебачення, коли була лише преса, і ця преса була часом дуже ідеологічно заангажованою. І, за моїми спостереженнями, ідеологічно заангажованої було значно більше, ніж об’єктивної. Тобто засоби масової інформації, як і тепер, тоді були засобами масової маніпуляції, маніпуляції суспільною свідомістю. І вони дуже часто породжували стереотипи та ілюзії щодо радянської України, як такого собі новітнього раю на землі, де нарешті українці можуть повноцінно розвиватися, творити свою культуру, розмовляти своєю мовою, здобувати вищу освіту, реалізуватись як фахівці високої кваліфікації. Ці ілюзії багатьох галицьких діячів спокушали їхати туди.
Зокрема, знаємо печальну історію роду Крушельницьких. І Петро Франко так само, оскільки не міг знайти роботи тут за фахом, тому що у період міжвоєнної польської держави було упереджене ставлення до українців і їм було дуже складно знайти гідне місце праці з гідною оплатою і з кар’єрними перспективами, працював певний час у Харкові як інженер-винахідник у галузі обробки молока. Він запатентував цілу низку винаходів. І, безперечно, це була дуже добра можливість познайомитися з тим, чим насправді є радянська Україна.
По суті, вони в Харкові мешкали в такому собі гетто, в закритому районі, їх дуже пильнували, вони почувалися під контролем, хоча були добре забезпечені. Це був період Голодомору, і свідком його також став Петро Франко. Зрозуміло, що ті страшні картини вкарбувалися у його пам’ять, і зрозуміло, що він достатньо добре уявляв для себе, чим є реальна радянська Україна. Думаю, його ілюзії розвіялися, і свідченням цього є те, що він повернувся в Галичину.
Але та велика світова гра сил, яка розгортається з початком ІІ Світової війни, була грою, де Україна, на жаль, не мала своєї суб’єктності, а була, по-перше, сценою, на якій розгорталася ця драма, а з іншого боку, вона була жертвою, об’єктом чужих зазіхань й інструментом досягання чужих цілей.
Ми розуміємо, що приєднання західноукраїнських земель до УРСР було політичною акцією. Ми розуміємо, що вона мала геополітичне і військово-політичне значення. І ми чудово розуміємо, що ця велика гра потребувала акторів. І серед цих акторів були як добровольці, так і люди, які опинилися на сцені усупереч власної волі. Роль, яку радянська влада призначила Петрові Франку як носію великого прізвища, не була роллю, яку він собі обрав. Це була роль, для якої його було обрано і призначено. Його просто використали через те, що він – Франко. І це прізвище певний час було його оберегом. Воно дало йому змогу зберегти життя.
Владі потрібно було демонструвати свою лояльність до місцевого населення, показати себе справжніми визволителями, що дають можливість українцям реалізуватися. Я думаю, що частина людей могли спокуситися цією ідеєю. Але чи повірив у це Петро Франко, наскільки він був щирим? Мені чомусь здається, що не повірив.
Так, він був учасником народних зборів у 1939 році, у вересні, які відбулися тут у Львівській опері, як і багато-багато інших представників галицької спільноти і галицької інтелігенції, зокрема, академік Кирило Студинський, з яким він розділив свою долю буквально через два роки. Він справді виголошував привітання у Верховній Раді України в Києві, збереглася кінохроніка. Він їздив до Москви, до Кремля. Є світлина величезної делегації, яка туди приїжджала.
Але те, що ми знаємо про його практичні дії того часу, особливо про те, що він робив, коли повернувся до Львова як декан факультету торговельно-економічного інституту, як директор музею Івана Франка, свідчить про те, що він своїх поглядів не змінив. Він був сином свого батька, який його не виховував в атмосфері фразеологічного патріотизму, а просто працював для України. І завжди в структурі іншої держави.
Вихори історії так крутили Україну в той час, що це не могло не спричинитися до того, що був певний калейдоскоп політичних систем, жодна з яких не була насправді українською. Герби на паспортах мінялися. Але щоразу це була боротьба із чужою владою і чужою державою. І необхідність відстояти і врятувати своє за будь-яку ціну.
У спогадах Хрущова є фрагмент, де він пише про Петра Франка: «а все-таки це не наша людина».
Звісно, такі люди, як Петро Франко, були цивілізаційно інакші. Вони інакше розмовляли, часто багатьма мовами. Вони інакше вдягалися, вони інакше виглядали. Навіть інакше дбали про свою гігієну. До слова, Петро Франко був шалений гігієніст. Є спогади, що навіть коли по нього прийшли, забрати його з цього дому, в якому ми з вами розмовляємо, він, звичайно, розумів, куди його забирають. Він прийняв ванну, вдягнувся в усе чисто, щоб не було і тіні запаху страху. Лише тоді поїхав у невідомість.
Тож я не вважаю, що ми маємо підстави таврувати Петра Франка як радянофіла, як колабораціоніста, який пішов на співпрацю з окупантами. Я думаю, що він мав вибір дуже неширокий. Або просто піти з життя в той чи той спосіб, або спробувати ще залишитися при цьому житті та щось зробити. Його справи, скажімо, із порятунку представників галицьої інтелігенції, зокрема дружин тих, хто сидів на Лонцького, уже в радянській тюрмі. Він їх брав на роботу як директор музею. Його справи промовляють, що хребта та совісті йому не зламали. Тому для нас Петро Франко, особливо тут, в музеї Франка, є людиною, яка навіть за таких складних умов зберегла свою українську ідентичність. І мірою своїх можливостей плекала культурну пам’ять, історичну пам’ять і пам’ять про свого батька.
Знаючи його багату біографію, чи можна вважати його геніальним авантюристом (вживаю це слово у первісному значенні)?
Ми з Наталею, може, колись зробимо книжку для дитячої та підліткової аудиторії «Петро Франко. Життя як пригода». «Пригода» – це для нього надзвичайно важливе слово. І воно, оце слово, є, напевно, ключовим, воно пояснює його натуру та його карколомну біографію.
Він був збитошною дитиною, яка цілий час у різні пригоди втрапляла. І ми знаємо, що водночас такі діти мають дуже велику харизму. У його батьків був, наприклад, дуже чемний хлопчик Андрійко. Але історії розказували завжди про Петруся.
Далі його замилування спортом, туризмом, скаутським рухом. Це теж намагання перетворити життя у пригоду. Це постійне відчуття, що випробовуючи себе, ризикуючи, ти не тільки здобуваєш досвід, але й відчуваєш, як кров швидше струмує в твоїх жилах. Йому це було потрібно. І його військова кар’єра, полон, втеча з полону та навіть організація військової авіації. Дуже актуальна тема, до речі, сьогодні. Він зрозумів один з перших серед українців, що годі виграти будь-яку війну, якщо ти не маєш домінування у небі. І ми зараз гірко на власному досвіді переконуємося, наскільки це важливо, навіть ми з вами розмовляємо після повітряної тривоги, яка наших дітей не пустила на перший урок. Вони знову його пропустили через те, що нас обстріляли ракетами. І він розумів, що якщо не закрити небо, якщо не використати можливості аеророзвідки, аерофотозйомки і безпосередньо бойові можливості військової авіації, то нічого не буде. Це було намагання створити авіацію, коли не було літаків. І це знову просто, як сьогодні. Він їздив до Петлюри говорити про те, що треба обов’язково створити авіацію. Йому дали добро. І він по цілій Європі їздив і збирав з світу по нитці якісь старі поламані літаки, з яких потім вони ліпили до купи один і використовували їх для того, щоб перемогти у війні. Але для нас та війна закінчилась поразкою.
Навіть коли говорити про його роль у час радянської окупації, я думаю, що тоді ризиків і відчуття гостроти подій не зменшилося. Тобто ризикувати затиснутим у лещатах тоталітарної системи, може, було ще цікавіше, перепрошую за таке формулювання, і гостріше, ніж навіть на полі бою.
Він був авантюристом саме в такому сенсі, що ставився до життя як до великої пригоди. Йому було цікаво до останнього. Він був, якщо хочете, гравцем у цій великій грі життя. І я не думаю, що він програв. Попри те, що його життя обірвалося на піку, він встиг дуже багато зробити. Те, що Петро Франко встиг за півстоліття, вистачило б, напевно, не на одне життя, не на одну цікаву біографію, і точно вистачить не на один фільм і не на один серіал. Будемо сподіватися, що вони будуть і далі.
Але він не був авантюристом у дешевому сенсі, він не використовував інших людей як засоби для цієї великої пригоди і власного виживання. Ні, я б сказав, що навпаки. Він всі свої можливості використовував саме для того, щоб зберегти людське в собі і допомогти зберегти іншим, хто був довкола нього. Як в своїх колегах-музейниках, які його дуже гарно і тепло згадували (поки їм не заборонили про нього згадувати взагалі), так і в численних людях, якими він допомагав в той чи інший спосіб. І я думаю, що коли ми говоримо про Петра Франка і його життєву одіссею як велику авантюру, то ми повинні розуміти, що це та пригода, з якої вийшло дуже багато гідного. Це пригода людини, яка за найскрутніших обставин спромоглася зберегти свою людську і національну гідність. Тому це дуже добра пригода, попри її трагічний фінал.
У нас зараз є тенденція надто романтизувати видатні історичні постаті. В них не може бути недоліків, помилок, як у всіх живих людей. Чи є небезпечною така тенденція?
Її можна назвати іконографічною. Тобто це намагання перетворити людину на образ, на ікону та зосередитися лише на ідеалізованому образі, не беручи до уваги не те, що негативи, а просто її особливості, життєві звички. І мені здається, що небезпека цієї тенденції, такої надмірної глорифікації в тому, що вона насправді не стільки відроджує пам’ять, скільки її вбиває. Немає гіршого способу забути про покійника, ніж привалити його могилу великим каменем. Немає гіршого способу вбити тексти письменника, ніж ввести його в шкільну програму і поставити на високий постамент. Тобто, прагнучи оживити ці постаті, їх реально знову вбивають. І це велика культурна некрофілія, вибачте за таке формулювання.
Мертвих любити простіше, тому що вони відійшли, вони себе не захистять, вони не можуть заперечити, коли ми про них щось не те розказуємо. І в нас виникає спокуса перетворити їх на надмогильні пам’ятники. Але ми їх любимо не тому, що вони героїчно загинули, а тому, що вони героїчно жили. Тому що вони були дуже цікавими особистостями, передусім.
Я думаю, що ознакою зрілості нації є вміння сприймати своє минуле без рожевих окулярів. І без чорних окулярів. Дивитися на нього крізь прозорі окуляри. Або й без окулярів. Не використовуючи якоїсь зайвої оптики, яка деформує наше бачення. І бачити у цьому минулому не некрополь, не цвинтар, а бачити історію власного роду, якщо хочете.
Для мене завжди простим прикладом того, як ми маємо подивитися на минуле, є те, як ми ставимося до своєї родової пам’яті. Чи добре жити без родової пам’яті? Чи може людина бути успішною, якщо вона думає, що вона перша винайшла ровер? Ні. Це шлях в нікуди. Добре продовжувати справу тих, хто був перед тобою. Але це не означає бути сліпим рабом цього минулого. Треба любити наших великих тою мірою, якою ми любимо своїх предків. І коли про них згадуємо, ми згадуємо їх живими. Я думаю, що якщо ми навчимося сприймати наші видатні постаті з розумінням, зацікавленням й теплою людською любов’ю, тоді наші шанси перетворити це минуле на арсенал нашого майбутнього стануть набагато вищими.
Нам треба пам’ятати наших героїв живими і нам треба не перетворювати їх на гранітні монументи чи меморіальні дошки. Ні, це теж потрібно, я не проти пам’ятників та цвинтарів. Але на цвинтарях життя не закінчується. До пам’ятника людина не зводиться. І робота, зокрема, і кінематографістів, і науковців, і письменників, і музейників полягає в тому, щоб воскрешати мертвих, щоб воскрешати минуле. А воскрешати мертвих ми можемо лише тоді, коли робимо їх живими, а не позбавленими жодних вад, ідеалізованими і штучними постатями.
Як музей долучився до створення фільму «Інший Франко»?
До нас першою звернулася Олена Маренцова, яка, до речі, зараз готує до прем’єри фільм «Смак свободи». Він вийде за місяць на екрані й також розповідає певною мірою про родину Франка і про дружину Петра Франка Ольгу. Я думаю, що це дуже цікаве явище: буквально паралельно на екрані виходять два фільми, де в одному центральним персонажеі є чоловік, а в іншому, однією з головних героїнь, є його дружина. В обох випадках музей долучився консультаційно, передусім.
До нас звернулися з приводу різноманітних матеріалів. Приїхала творча команда, з якою ми пройшлися кімнатами нашого дому. Їм потрібно було вникнути в атмосферу. Головною локацією у фільмі «Інший Франко», по суті, є вілла Франків. Родина Петра Франка мешкала не тільки тут, і за іншими адресами також, але і в цій віллі певний час мешкала, коли їхня квартира на теперішній вулиці Зарицьких певний час була непридатна для житла після потрапляння бомби. Тому вони жили в цьому батьківському домі. Деякі натурні сцени знімалися тут, на нашій локації, а деякі в павільйоні, в реконструйованих інтер’єрах. Художники з костюмів, реквізитори дуже активно вивчали цей весь матеріал. І з любов’ю, я б сказав, до цього поставились. Тому світ речей, представлений у фільмі, значною мірою інспірований цим місцем. І я б сказав, що ми відчували спільно, разом із творчою командою, особливість цього місця і дух цього місця.
Коли говорити про основну канву біографії Петра Франка, то вона досить точно відтворена у фільмі, але автори сценарію не трималися її сліпо. І ми, як консультанти, не мали впливу ні на сценарій, ні на фінальний продукт, це зрозуміло. Є вигадані певні сюжетні лінії, зокрема вся лінія персонажа, якого зіграв Ахтем Сеітаблаєв. Про існування такої людини в житті Петра Франка, яка відіграла фатальну роль у його арешті, нічого не відомо.
Отже, коротко підсумовуючи, команда музею допомагала у знімальному процесі, надаючи локацію, надаючи консультації. І потім ми всі дуже нетерпляче чекали на цей фільм. Мені здається, дуже шкода, що через пандемію, через повномасштабне вторгнення він трошки пізніше прийшов до свого глядача, адже був готовим уже у 2020 році.
Але незалежно від того, як глядач сприйматиме цей фільм, він все одно тою чи тою мірою приверне увагу до постаті Петра Франка. Дехто з глядачів вперше відкриє для себе, що виявляється, Іван Франко не був сам в пустелі, що в письменника були дружина, діти, інші родичі.
Також є поганий стереотип, що на дітях видатних людей природа відпочиває. А тут історії кожного з дітей, не тільки Петра, дуже цікаві. Тому багато хто довідається, що, виявляється, у Франка не тільки були діти, але ці діти були теж творчі та талановиті. Довідаються, що Петро Франко як засновник «Пласту», засновник української військової авіації, інженер-винахідник, перший директор музею Франка, був видатною постаттю в історії України першої половини ХХ століття. І нарешті, що Петра Франка, незалежно від того, як ми оцінюємо його громадянську позицію, його діяльність під час радянської окупації, без сумніву, можна вважати ще однією жертвою репресій. Тобто це ще один українець, надзвичайно цікавий та талановитий, який був знищений радянським режимом.
Думаю, якби Петрові Франку вдалося тоді врятуватися, у 41-му році, він точно знайшов би спосіб з його авантурною натурою втекти з таборів, можливо за кордон. На жаль, сліди по ньому губляться.
Підсумовую. Попри всі складнощі, важливо, що існує суспільний запит на переосмислення і перевідкриття нашого минулого. І цей запит полягає в тому, що ми маємо нарешті перестати себе соромитися. Ми маємо повірити у власну силу і знайти джерела цієї сили у дуже сильних і дуже талановитих людях, які були перед нами. Один з них – Петро Франко.
Використано фото з проекту Франко: Наживо / Franko: Live