Уже ввечері стане відомо, як журі під головування Тода Гейнса розподілить нагороди 75-го Берлінського кінофестивалю. Усі наші сподівання з фільмом Катерини Горностай «Стрічка часу» – ніжною, тонкою та чесною картиною про українські школи у часи війни. Це – єдиний документальний фільм з 19 конкурсних картин. Інші режисери та режисерки розповідають різні історії, більше чи менше вартісні.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1604485 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1604485{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Перед роздачею «ведмедів» розповімо про п’ять найцікавіших конкурсних картин. На жаль, цього року їх було небагато.
У «Блакитному місяці» Річарда Лінклейтера ми бачимо портрет автора бродвейських мюзиклів, лібретиста Лоренца Гарта (Ітан Гоук). Він відомий, зокрема тим, що написав разом із композитором Річардом Роджерсом мюзикл «Оклахома!». Саме у фоє театру й розгортається дія фільму. Все вкладається в один вечір 31 березня 1943 року.
Фільм став бенефісом Гоука, який весь час існує у кадрі. Він розповідає кумедні історії з минулого та панує на екрані (хоча так і хочеться сказати на сцені).
Майстерність Лінклейтера долає надмірну театральність, що лежить в основі самої ідеї фільму.
Гарт – автор текстів пісень Blue Moon, Manhattan, My Funny Valentine тут поданий іронічно.
Окрім Гоука, який тут є головною принадою, хоч його й важко впізнати, у картині знімались Маргарет Кволлі («Субстаніція»), Ендрю Скотт («Ріплі») та інші.
Так само насамперед на діалогах будує свою картину «Що природа говорить тобі» кореєць Хон Сан Су. Традиційно медитативний, атмосферний фільм так само традиційно щедро приправлений іронією. Дівчина вперше приводить хлопця до будинку своїх батьків, проте і її родичі поводяться дивно, і хлопець напивається та говорить багато зайвого.
Хон Сан Су привозить свої «маленькі» фільми до Берліна практично щороку. Упродовж 2020-х років він побував у основному конкурсі шість разів і чотири рази отримав приз за режисуру. Здавалося, мав би набриднути. Проте ні, його цікаво дивитись. Хоч і несподіванок він не пропонує.
Мішель Франко також є частим гостем на найвідоміших кінофестивалях. Цього разу він пропонує картину «Мрії», де зіграла Джессіка Честейн та відомий мексиканський танцівник Ісаак Ернандес.
Фільм вийшов напрочуд актуальним. Тема іммігрантів з Мексики стала у США дуже гострою. Проте Франко знімав раніше.
Фільм про стосунки іммігранта з Мексики та доньки мільйонера, яка до того ж є однією з керівниць сімейного благодійного фонду. Дженніфер боїться за свою кар’єру, тому приховує стосунки з Фернандо, через це закохані постійно сваряться та навіть розлучаються. Фернандо вирішує припинити будь-яке спілкування з Дженніфер, а вона переслідує його.
Мішель Франко – режисер радикальний, не уникає він цього і у новій картині. Головна тема, яку він досліджує, – нерівність та експлуатація. Франко поєднує мелодраматичні прийоми з політичною сатирою, а романтичні мрії – з трагедією. Франко вміє завдяки камерній історії досліджувати глобальні речі. «Мрії» – не найкраще його кіно, проте все одно сильне.
Фільму французької режисерки Люсіль Гаджихалілович «Крижана вежа» — історія дівчинки, яка тікає з прийомної родини та знаходить притулок у дивній будівлі. Виявляється, це знімальний майданчик, де ставлять «Снігову королеву». Спочатку і глядачам, і героїні важко усвідомити, де проходить межа між казкою та реальністю, кіно та сном. Така собі чарівна коробочка, яка відкривається поступово і відкриває далеко не найпривабливіші речі.
Між підліткою (Клара Пачіні) та актрисою, що грає королеву (Маріон Котіяр), зав’язуються дивні стосунки. Цікаво, що режисера фільму грає радикальний режисер Гаспар Ное, що дає картині додаткових кіношних сенсів.
Утім, розпочавши заворожуючи історію, режисерка не втримується й потрапляє в банальності.
Проте французькі Альпи, карикатурний Ное та заворожуюче холодна та прекрасна Котіяр роблять картину вартою уваги.
Найзначнішим фільмом конкурсу (досить очікувано, варто сказати) став «Континенталь 25» румунського режисера Раду Жуде. Кожна його робота стала кіноманським шедевром. Не став винятком і «Континенталь 25».
Це дуже саркастичне та водночас трагічне кіно. Це історія про докори сумління і про те, як сучасне суспільство навчилось давати з ними раду (наприклад, щомісячними пожертвами у 2 євро на допомогу Україні). Головна героїня, судова виконавиця, виселяє з підвалу безпритульного старого, і він вчиняє самогубство мало не на її очах. Вона намагається подолати почуття провини, але ніхто не може їй у цьому допомогти.
Жуде не високої думки про людство, і цей фільм – один з доказів, що він таки має рацію.
А ще на Берлінале є традиція: до прем’єри місцевий фотограф робить фото учасників фестивалю. Їх вішають у фестивальному палаці, і зірки ставлять на них автографи.
Раду Жуде перетворив підпис на плакаті на політичну заяву. Він написав «Fuck Putin + Trump».