Бестселер The New York Times «І зійде крига» є першою історією у серії любовних романів «Мейпл-Гіллз» Ханни Грейс. Як зазначає авторка, її метою є створення «пухнастих комфортних книг» для розваги читачів. Її тексти сповнені гумору й легкості, орієнтовані на діалоги, акцентовані на стосунки персонажів.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1609053 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1609053{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Книга вийшла друком у видавництві Vivat.
Фігуристка Анастейша Аллен усе своє життя працювала над тим, щоб потрапити у національну збірну на Олімпіаді. Вона заслужила повну стипендію в Каліфорнійському університеті та вправного партнера. Її розклад змусить плакати навіть найзавзятіших. В ньому немає місця для кохання, можливі лише зустрічі для задоволення, й ті за графіком. Капітан хокейної команди університету Нейтан Гокінс ніколи не мав проблем, які він не міг би вирішити. Відповідальність за всіх гравців лежить на ньому. Коли через непорозуміння фігуристам доводиться ділити ковзанку з хокеїстами, між Стессі та Нейтом виникає справжня ворожнеча, адже дівчина терпіти не може, коли руйнуються її плани.
Попри безтурботність і жартівливість, авторка все ж підіймає і важливі теми, як от психічне здоров’я і важливість терапії, тиск на спортсменів, самосприйняття, баланс між особистим життям і прагненням до успіху.
***
У моєму планері панує повний і непоправний хаос, і я до біса роздратована. Зазвичай люди у п’ятницю відчувають зовсім інші емоції, цілковито протилежні. Сьогоднішній день мав бути безпроблемним. Я прокинулася біля вродливого чоловіка, і решта мого часу була ідеально розпланована. Тренажерний зал, коледж, тренування з Аароном, вечеря і, нарешті, танці до болю в ногах, що є найвеселішим на будь-якій вечірці. Мені навіть випала можливість знову побачитися з Раяном і втамувати взаємну сверблячку, поки він ще має час. Але вочевидь Девіду Скіннеру, спортивному директору в Мейпл-Гіллз, начхати на мій планер чи розклад тренувань і точно насрати на моє сексуальне життя, якщо зважати на отримане мною повідомлення пасивно-агресивного змісту.
З якого дива він раптом повсюдно скасовує тренування і скликає всіх студентів-спортсменів у найгірший куточок кампуса? Саме в цій будівлі всі тренери тишком-нишком змовляються, як зробити всіх нас нещасними. Ще вранці, коли публікувала світлину з підписом «Просто насолоджуйтеся тим, де ви є зараз», я й припустити не могла, що опинюсь у величезній черзі студентів, які намагаються потрапити до зали для нагороджень.
Я гублюся в гнівних, на межі з убивчими, думках, коли дві м’язисті руки обхоплюють мою талію ззаду, а чиїсь губи ніжно притискаються до моєї маківки. Враз зрозумівши, що це Раян, я влаштовуюся в його обіймах і нахиляю голову назад, щоби глянути на нього. Він нахиляється і чмокає мене в чоло, і тепер я точно почуваюся трохи краще.
‒ Привіт, вродлива дівчино.
‒ У мене стрес, ‒ скаржусь я і зиркаю вперед, аби простежити, як рухається черга. ‒ І ти вліз у чергу. Комусь світять проблеми.
Схопивши за плечі, він повертає мене обличчям до себе. Його довгий палець ковзає мені під підборіддя і піднімає мою голову вгору, щоб я бодай трохи дотягувалася до його гігантського зросту. І я гадаю, де межа його бісової привабливості, а тим часом він забирає волосся з мого обличчя й усміхається.
‒ Ти керуєш планером, Стес. А не планер керує тобою.
‒ Ти досі влізаєш у чергу.
Він посміюється, знизуючи плечима.
‒ Ти тримала для мене місце. Саме так я казав усім, повз кого проштовхувався. Ану, яку нудотно-мотиваційну цитату ти запостила сьогодні? Нам потрібно її переглянути?
Ми з Раяном уперше переспали ще торік, коли познайомилися на вечірці й були партнерами у пиво-понзі. Звісна річ, ми перемогли, тому що впертіших любителів позмагатися в радіусі ста шістдесяти кілометрів від Мейпл-Гіллз годі знайти. Наступного дня він написав мені в особисті повідомлення, пожартувавши, що не очікував зустріти когось, хто б так агресивно грав у алкогольні ігри, проповідуючи на своїх сторінках у соцмережах позитив і тільки його.
Відтоді, коли я невдоволено бурчу або мені щось остогидло, він нагадує мені, що я маю бути сонячним промінчиком. Придурок.
‒ Ну то яку? ‒ Він залишається поруч, і ми поволі просуваємося до входу.
‒ Зупинитись і насолодитися миттю, в якій ти тут і тепер.
Його усмішка ширшає, бо він розуміє, що підловив мене.
‒ Гаразд, так, я з цим упораюся. Фігово, що тренування скасували, але якщо ти насолоджуєшся цією миттю, то тільки тому, що тусиш зі мною крутезним.
Я, схрещуючи руки на грудях і щосили намагаючись стримати усмішку, яка загрожує прорватися, й далі вдаю, що він геть не впливає на мій настрій.
‒ Гм.
‒ Боже, де твоє почуття гумору? Щойно ми звідси виберемось, я запрошу тебе кудись поїсти, а потім можемо завалитися на хокейну вечірку, щоб ти виплеснула із себе всю свою стресову енергію.
‒ Що ще? ‒ Перед нами залишається лише кілька людей, і я дозволяю йому розвернути себе, щоб ми могли потрапити всередину. Він так і тримає свої руки на моїх плечах.
‒ Може, відвезти тебе додому й надати своє тіло для зняття залишків стресу?
‒ Битою?
Його пальці тиснуть на мої напружені м’язи, ритмічно розробляючи кожен вузол, а я перекочую голову з боку на бік.
‒ Це так збуджує. І вдягнешся як Гарлі Квінн?
Він голосно рохкає, коли мій лікоть гатить йому в ребра, і це драматично аж до сміху, бо мені точно більше болить.
Очікування тривалістю як ціле життя скінчилось, і ми нарешті заходимо до зали для нагороджень. Замість звичних круглих столів у приміщенні рядами розставлені стільці, звернені обличчям до сцени.
Що, в дідька, відбувається?
Не звертаючи уваги на моє занепокоєння, що враз мене огортає, Раян наполегливо радить мені насолоджуватися миттю, а це приблизно означає, що мене змушують сісти з баскетбольною командою. І тепер я сиджу, затиснута між Раяном і Мейсоном Райтом, його товаришем по команді, проти яких я, маючи поважні сто шістдесят два сантиметри зросту, схожа на малюка-переростка.
‒ Чипси?
Мені важко дивитися на пакет чипсів «Лейс», який пхають мені під ніс, але вони пахнуть моїм улюбленим смаком барбекю, про що Раян добре знає.
‒ Ні, дякую.
Він нахиляється вперед і риється в сумці, що стоїть біля його ніг. Він голосно шелестить, начхавши на те, що на нас витріщаються люди. З пирханням відкинувшись на сидінні, подає мені пакет.
‒ Печиво?
‒ Ні, дякую. Я не голодна. ‒ Я намагаюся не привертати до нас зайвої уваги, але його розчарований вираз обличчя важко ігнорувати. ‒ Не дивися на мене так. На носі регіональні змагання, і мені заборонено набирати вагу.
Раян якомога ближче нахиляється так, щоб наші голови опинилися на одному рівні. Його дихання витанцьовує на моїй шкірі, а губи зависають під вухом, від чого я вся вкриваюся сиротами.
‒ Як людина, що доволі часто тебе піднімає, вважаю, що маю право сказати таке: коли цей бовдур не спроможний впоратися з коливанням твоєї ваги на кілька кілограмів, що, до речі, цілком нормально, йому не варто бути твоїм партнером.
‒ Ми більше про це не говоритимемо, Раяне.
‒ Сте… ‒ починає він, але одразу затинається, бо на сцену виходить директор Скіннер, мружачись у світлі прожекторів. Раян випростовується в кріслі й кладе руку мені на стегно, легко стискаючи. ‒ Можливо, бита нам знадобиться пізніше.
Пронизливий вереск увімкненого мікрофона відлунює приміщенням, змушуючи всіх сіпнутися. Скіннер займає своє місце за трибуною, але видушити із себе звичну усмішку наразі не годен.
За час мого навчання в УКМГ він дуже постарів. Зазвичай енергійна людина, яка вміє йти назустріч, тепер він мав геть інший вигляд і випромінював зневагу, яка поглибила зморшки на його чолі.
‒ Добрий день. Дякую, що знайшли час і так швидко прийшли сюди. Я впевнений, усіх вас цікавить, чому ви тут.
І навіщо він прикидається, ніби в надісланих студентам повідомленнях не було слова «обов’язково», написаного жирним шрифтом великими літерами.
Скіннер скидає піджак, вішає його на стілець позаду себе, зітхає і повертається до нас обличчям знову. Він пригладжує рукою своє поріділе сиве волосся. Присягаюся, коли я була першачком, він носив густу й чорну шевелюру.
‒ Коли маєш справу зі студентами коледжу, то маєш певні очікування. Як належне сприймається обов’язковість певного хаосу, коли ви починаєте своє доросле життя поза домівкою. ‒ Він знову зітхає, і чітко видно, який він виснажений. ‒ А якщо додати до цього всього ще й змагальний спорт, то баланс змінюється, коли ви намагаєтеся поєднувати свої навички зі справжнім досвідом навчання в коледжі.
Що ж, звучить поблажливо. Таке відчуття, ніби він змусив свого секретаря написати цю невеличку промову, а потім кілька разів повторював її перед дзеркалом. Якби Ло сиділа тут, його виступ наразився б на її нещадну критику.
‒ Але дехто з вас таки занадто насолоджується досвідом навчання в коледжі.
Пішла. Жара.
‒ За п’ять років, що я виконував обов’язки спортивного директора, я мав справу з безліччю ситуацій, яких можна було уникнути. Неконтрольованими вечірками, медичними витратами через безрозсудну поведінку студентів у кампусі, більшою кількістю пранків, ніж я можу порахувати, незапланованою вагітністю і…
Майкл Флетчер схоплюється на ноги, і залу заповнює шкрябання його стільця по підлозі.