Актуальні новини

Як тіло стає архітектурою

Міжнародний проект Modernism for the Future 360/365 (MoFu), що має на меті переосмислення й актуалізацію спадщини модернізму, передбачає 14 арт-резиденцій у чотирьох містах: Каунасі, Брно, Кортрейку та Львові.

Нещодавно завершилась одна з резиденцій – творче осмислення простору Будинку профспілок у Львові через практики сучасного танцю. Перфоманс втілив танцювальний колектив із Каунаса Nuepiko у складі Маріуса Пініґіса, Андріуса Стакеле й Адріана Карло Біб’яно. До роботи з об’єктом митці залучили місцевих танцівниць: це Юлія Скиба, Віта Васьків, Христина Скорубська.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1523153 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1523153{ margin: 0!important; } }

У нашій розмові з Nuepiko – про сенси, які допомагає створити танець між архітектурою та мешканцями, про подібність Львова й Каунаса та про унікальну для сучасників можливість «наздогнати» модернізм.

Що вас надихнуло на роботу із спадщиною модернізму?

Маріус Пініґіс: Наша любов до модернізму вихована Каунасом, постійним місцем нашої праці: там багата модерністська архітектура, і за останні п’ять років увага до неї дуже зросла. Цьому сприяла програма «Культурна столиця Європи 2022» (Каунас як місто зі статусом Культурної столиці Європи реалізовуватиме програму наступного року. Із 1919-го і впродовж 20 років Каунас був «тимчасовою столицею» Литви, що дуже вплинуло на його розвиток, зокрема культурний. Відтак архітектура модернізму є символом столичності, прогресу й розквіту міста – її переосмислення є однією з фокусних тем програми «Каунас – Європейська столиця культури 2022»), робота середовища та приватні інвестиції: будинки почали реконструювати, повертаючи їм оригінальний вигляд – і тепер можна побачити, які вони красиві. В радянські часи ці будівлі стояли пусткою.

Про цінність модернізму активно заговорили в публічній площині, і завдяки цьому дискурсу ми стали краще розуміти, як можемо долучатися і створювати проекти, пов’язані з цією спадщиною.

У Каунасі поле культури реактуалізує модернізм не лише через архітектуру, а й через візуальні мистецтва і сучасний танець, адже Каунас – місто сучасного танцю. З’явилось багато опен-колів – і так ми потрапили у цей процес.

Які ваші враження від Львова? Чи це був ваш перший візит до міста?

Маріус Пініґіс: Я завжди хотів побувати у Львові, який знав лише зі світлин, тому наш вибір з-поміж трьох міст (були ще Кортрейк і Брно), задіяних у проекті MoFu, був однозначний. Львів вабив своїм західноєвропейським виглядом та атмосферою. Нам тут дуже подобаються люди, а також те, що це не столиця. Друге-третє місто після столиці (Каунас також такий) скромніші, затишніші, здається, що люди тут ближчі один до одного. Я кілька разів був у Києві – він зовсім інший.

Адріан Карло Біб’яно: Мене здивувало, що Львів дуже подібний на Мехіко-Сіті! Архітектурою, кольорами, а також тим, що тут теж є модерністські будівлі – у Мехіко-Сіті, щоправда, на цю спадщину все ще не звертають уваги. Я відчув себе вдома, і це дуже дивно, адже це інший кінець світу!

Андріус Стакеле: Львів нагадує Каунас, а деякі вулиці – Вільнюс. Тут майже, як у Литві.

Адріан Карло Біб’яно: Ми усі троє почуваємося тут, як вдома (сміються).

Розкажіть, в який спосіб працювали із місцем резиденції – Будинком профспілок та яке враження він на вас справив.

Маріус Пініґіс: Ми не просто намагаємося «заповнити тілом» Будинок профспілок, а й врахувати історію будівлі й загальний контекст. Це додає сенсів і ваги нашій роботі, робить її комплекснішою та більш цінною. Зрозуміло, що за короткий період резиденції ми не можемо і не мусимо створити завершений продукт-виставу, але можемо встигнути зробити таке дослідження і врахувати нюанси. Дослідниця міжвоєнного модернізму Мирослава Ляхович провела для нас детальну екскурсію різними модерністськими об’єктами у Львові та самим Будинком.

  Яблучний Спас (Преображення Господнє) 19 серпня: історія, традиції та прикмети свята

Коли слухаєш історію цього регіону, здається, що це історія Литви. Деякі події та процеси відбувались паралельно, обидві країни мали взаємини з Польщею і сформували до неї певне ставлення. Та й загалом відчувається зв’язок, братство між Литвою та Україною, який, якщо у нього вірити, стає дуже відчутним і майже матеріальним. Думаю, це пов’язано саме з історією. Цікаво вкладати ці знання у наш творчий процес.

Адріан Карло Біб’яно: Хочу наголосити, що ми презентуємо танець не у звичний егоїстичний спосіб: «у центрі уваги – віртуоз». Натомість ми шукаємо можливості поєднати тіла з архітектурою, використати їх для роботи із перспективою глядача, актуалізувати сценарії, зображення, інтер’єр будівлі.

Маріус Пініґіс: Ми не хотіли просто прийти в будинок і поставити там виставу. В такому випадку все крутиться навколо самого танцювання – воно стає ніби автономним від навколишнього простору. Нашою ціллю у цьому проекті є допомогти глядачеві побачити простір по-новому, а не вразити віртуозністю руху наших тіл. Та для того, щоб побачити потрібен час. Час зараз надцінний: усі постійно поспішають. Тож ми використовуємо механізми сповільнення – повтори, кільця.

Цікаво як через танець і звук ми можемо говорити про історію, про речі, яких більше немає. Наприклад, у Будинку профспілок колись був ліфт, який пізніше замінили на сучасніший, а від давнішого залишився тільки простір у центрі будівлі.

Тож ми подумали, що можемо попрацювати із рухом вгору і рухом вниз і підсилити нашу ідею саундтреком. У цьому краса танцю – можна побачити те, чого більше немає. (протягом тижня резиденти записували у Будинку профспілок різноманітні звуки, так званий «голос будинку»: звучання ліфта, скрегіт перил і сходів, котельні, ехо голосів працівників і відвідувачів Будинку, перехожих. Компіляція цих звуків стала основою для музичної композиції, що доповнила перфоманс, зокрема імітувала «фантомний ліфт»).

Адріан Карло Біб’яно: Одна річ, про яку згадувала Мирослава Ляхович, мені здається дуже важливою: архітектор Будинку профспілок Фердинанд Каслер специфічно працював з тим, як природне світло проникає у його будівлі: перший поверх найтемніший, а найвищий – залитий світлом. Цей шлях від темряви до світла, від пекла до раю породжує дуже багато метафор, які ми взяли у роботу.

Маріус Пініґіс: Дивовижним здається той факт, що у східноєвропейських країнах модернізм ніби випередив свій час, сучасники його не сприйняли, бо він дуже різнився від того, що було «до того», був надто футуристичним. Форми архітектури нагадують кораблі, можливо космічні кораблі. Львів і Каунас подібні тим, що зберегли цю архітектурну спадщину під час Другої світової війни, і тепер мешканці мають можливість «наздогнати» модернізм, адже розуміють те, що було незрозумілим сто років тому.

Такі проекти, як MoFu, дають можливість звернути увагу містян на спадщину, вони, скажімо, можуть зайти у Будинок профспілок, куди, можливо, не подумали б зазирати. Архітектуру часто сприймають лише як зовнішню форму, інтер’єр же може містити безліч модерністських деталей, але небагато людей виділяють час для ознайомлення з ним.

Адріан Карло Біб’яно: І це допомагає зберегти унікальну ідентичність та історію.

Ваш проект має партисипативну складову(залучення містян і мешканців відповідних модерністичних будинків до діалогу, збору усної історії чи творення мистецького твору – один із пріоритетних завдань, які ставить MoFu). Розкажіть, будь ласка, про це?

Маріус Пініґіс: Ми оголосили open call, відібрали та запросили до участі трьох львівських танцівниць, адже, на нашу думку, важливо дати місцевим митцям і мисткиням можливість почути і подумати про їхню власну історію, якої вони, можливо, раніше не знали або не мали часу цим поцікавитися. Наша спільна робота створює нагоду увиразнити, підсвітити її.

  Віктор Павлік покинув дружину заради 25-річної колеги

Був і логістичний момент: Будинок профспілок доволі великий, тож втрьох могло бути складно працювати з таким простором. Ми розуміли: якщо учасників буде більше, результат буде іншим, адже кожен із нас важливий. Радіємо, що пішли цим шляхом.

Наша співпраця з Юлією, Вітою та Христиною не полягала у тому, що ми ставимо хореографію для них, йдеться більше про те, щоб слухати один одного, йдеться про горизонталь. Звісно, у деякі моменти було важливо взяти на себе роль того, хто веде, адже нас у проекті аж шестеро і лише один тиждень для роботи. Та ми багато спілкувалися, і момент єднання Каунаса і Львова через танець також важливий.

Нам сподобалося бути у товаристві львів’янок, адже вони професіоналки, мають освіту, багато досвіду, у нас багато спільного.

Чи це ваша перша робота з фокусом на архітектурі?

Маріус Пініґіс: Під час роботи в танцтеатрі «Аура» ми багато танцювали в різних будівлях, але там тіло танцівника було підпорядковане більшій ідеї. Тому воно деіндивідуалізувалось і найважливішою ставала віртуозність: наскільки високо ти можеш підняти ногу і таке інше. Мене ж більше цікавить концептуальна робота з архітектурою: як тіло стає частиною архітектури, як вона впливає на тіло та на його сприйняття. Тож у цьому ключі можна сказати, що ця робота перша.

Адріан Карло Біб’яно: Мій погляд на архітектуру більше пов’язаний з природою. Зазвичай такі роботи потребують багато дослідження, інформації й часу, щоб «викликати привидів» – побачити те, чого більше немає. Зі Львовом ситуація була інша: у нас стислі терміни, але дедлайн у такі моменти – добра стимуляція.

Я також дивлюсь на людське тіло як на архітектуру: воно має свою вісь, симетрію та асиметрію, індивідуальні можливості, які найкраще розкриваються під час командної роботи.

Маріус Пініґіс: Це також перша робота після карантину, в якій ми разом із танцівниками, котрих ніколи раніше не бачили і не торкалися. Тож коли ти в новому просторі, з людьми, яких зовсім не знаєш, – це також спосіб через простір та взаємодію відновити зв’язок із власною архітектурою, із зовнішнім світом, сильніше відчути свою власну вісь.

Якими були ваші шляхи до сучасного танцю?

Маріус Пініґіс: Дуже важко говорити про універсальну дорогу в сучасний танець. Більшість доріг, які приводять людей у сучасний танець, зокрема у Європі, дуже непрямі. Тому це поле таке багате на різноманітні життєві досвіди, і кожен конкретний випадок індивідуальний. Наприклад, я вчився в гуманітарній школі, що мала сильну театральну підготовку. Мій брат також закінчив цю школу і став актором. А я чомусь танцівником. Батьки заохочували обрати щось «серйозніше» за мистецтво, адже усім відомо, що мистецтво не принесе грошей, існує така соціальна стигма. Тож я обрав політологію, навіть магістратуру закінчив, але у часі студій побачив те, що робили у театрі «Аура», – і мене це захопило!

Коли я вчився у школі, моїм кумиром був Майкл Джексон (сміється). Я вивчав його кліпи на каналі Viva і записував відео, у яких наслідував його рухи. Це я і станцював на шоу талантів в університеті. Там мене помітила моя майбутня дружина, на той час танцівниця «Аури». Вона й привела на проби до театру, де якраз бракувало танцівників. Цікаво, що попри мій вибір «чогось серйознішого», доля все одно повернула мене до театру.

Головна режисерка театру, Бірюте Летукайте побачила в мені потенціал і пообіцяла зробити з мене професіонала. Звісно я цього хотів! Я наполегливо працював над технікою, швидко увійшов до основного складу, а потім став одним з головних танцівників.

  Анатолій Анатоліч і його дружина очікують на поповнення

За якийсь час я зрозумів, що хочу розвиватись далі та замість того, щоб обрати одну університетську програму з танцю, я вирішив піти іншим шляхом – подавався на різні майстерні, тривалі інтенсиви великих європейських фестивалів і склав свою власну програму. Пішов з театру, став фрілансером, а через три роки заснував Nuepiko. Це більше танцювально-дослідницька компанія: у нас немає головного хореографа й учасників, які просто «приносять» свої тіла. Кожен робить внесок у власний спосіб: наприклад, Андріус пише музику для наших постановок, Карло займається відеографією.

Адріан Карло Біб’яно: Я народився в Канаді – і це робить мене канадійцем. Але виріс я у Мексиці – а це робить мене мексиканцем. Мій шлях до танцю був подібним до Маріусового: після уроків фольклору у школі я обрав танець як додаткову спеціалізацію.

Пізніше разом із друзями я продовжував навчатися танцю професійно, ми сформували свою першу, досить успішну компанію – Compañia Medula. Згодом я зрозумів, що танець цікавить мене найбільше, тому перервав свої університетські студії з психології та вирішив стати танцівником full time. Наш досвід дуже подібний – контакти, майстерні, спільна творчість, мережування, можливості, які породжують інші можливості.

У Nuepiko мене привабило те, що я побачив трьох окремих індивідів, які працюють разом, без «клонування». Я відчув, що ми у цьому подібні, що ми працюємо, бо любимо танець, а не просто прагнемо досягнень.

Андріус Стакеле: Як і Маріус, я не був професіоналом. Мені добре вдавалося імпровізувати і подобалося танцювати у нічних клубах. Одного разу продюсер театру побачив, як я танцюю в клубі в Каунасі, і запросив на роботу в «Ауру». Потім потрібно було тільки оволодіти технікою і все.

Маріус Пініґіс: Робота з Летукайте в «Аурі» була непростою і дуже вимогливою. Залишились моменти, які неможливо прийняти (наприклад, деіндивідуалізація танцівників). Та незважаючи на те, що ми з Андріусом вісім років тому залишили «Ауру», ми досі вдячні Бірюте Летукайте за її любов до танцю і високу планку професіоналізму, якій тепер стараємося відповідати у наших власних проектах.

У невеликих містах, на відміну від столиць, сучасний танець повинен сам прийти до глядача, створити свою власну аудиторію, це така трохи місіонерська діяльність. Саме завдяки можливостям резиденцій у містах і містечках це мистецтво стає більш видимим і зрозумілим для аудиторії, яка інакше радше пішла б на концерт поп-співака чи на блокбастер у кіно.

Зазвичай у мріях про мандри і резиденції більшість думає про, наприклад, Іспанію, Сполучені Штати чи Китай. Мало хто скаже, що мріє поїхати до Польщі чи України чи у Каунас (сміється). Це також певна стигма. Та у нашому регіоні можна знайти чимало цікавого і нав’язати знайомства для подальшої плідної співпраці, і ми раді такій нагоді.

Цей матеріал підготовлений у рамках Modernism for the Future 360/365 – міжнародного проекту із (пере)осмислення та популяризації модерністичної спадщини через мистецтво. У містах-партнерах MoFu передбачено 14 арт-резиденцій (з яких дві у Львові: Nuepiko в Будинку профспілок; художниці Ольги Кузюри в Будинку Галлетів). Працюючи з конкретним модерністичним об’єктом чи простором, художники(ці) пропонують свою інтерпретацію модернізму, спадщини. Ці твори можна буде побачити в Каунасі у січні 2022-го на виставці, що є частиною програми «Каунас – культурна столиця Європи 2022». Проект MoFu втілюють Kaunas 2022 (Литва), Intercommunale Leiedal (Бельгія), Vaizard (Чехія) та Інститут стратегії культури (Україна) за грантової підтримки програми ЄС «Креативна Європа».

Фото Назарія Пархомика

Залишити відповідь