«Коко 2.0» – новий роман автора українських бестселерів Доржа Бату, у якому продовжуються пригоди, що розпочалися у книжці «Моцарт 2.0», що має вийти у липні в «Видавництві Старого Лева».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1545559 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1545559{
margin: 0!important;
}
}
Хто ж не знає легендарну мадемуазель Шанель, творчиню маленької чорної сукні, твідового костюма, парфумів №5 та інших революційних модних штучок? Дивовижно, але її ідеї і досі не втрачають популярності. Виявляється, що після своєї смерті Ґабріель Шанель, як і Моцарт, змогла стрибнути крізь час і простір та замешкала в Нью-Йорку ХХІ століття!
Доля підкидає геніальній кутюр’є все нові і нові сюрпризи: невгамовний Моцарт і його подруга Стася безслідно зникають. Першою ниточкою у розслідуванні стає загадкова записка, яку знаходять працівники Музею Метрополітен. Усе б нічого, але написана вона на малюнку самого Леонардо да Вінчі! Коко Шанель розуміє, що це чудова нагода з’ясувати, як і навіщо відбуваються мандрівки у часі, а головне – хто за цим усім стоїть.
Це історія про те, як змінюються епохи й континенти, життєві цінності і правила гри. Нестримна фанатазія автора, цікаві історичні факти, влучні та дотепні ілюстрації Юлії Самелюк, а також QR-коди, що доповнюють реальність книжки, занурюють читача у вир незабутньої пригоди.
***
Подейкують, що життя чи роки змінюють людину. Може, когось вони дійсно змінюють, може, хтось з роками й справді переживає метаморфози, зростає духовно, змінює світогляд і цінності. Але це не про Ґабріель Боннер Шанель.
Життя її аж ніяк не змінило. Мадемуазель Ґабріель завжди була нестерпною, жорсткою, часом навіть жорстокою. У чомусь надто принциповою, а іноді навпаки – приголомшливо безпринципною. Багато її заздрісників (чи й запеклих ворогів, якщо називати речі своїми іменами) вважали, що вона має завищену самооцінку. Водночас шанувальники готові були носити її на руках, приписуючи своїй кумирці фантастичну здатність перетворювати на стильні речі все, чого вона торкалась. Тяжко сказати, хто з них мав рацію.
Лише сама Шанель знала, чого вона варта.
Ціль для неї завжди виправдовувала засоби для її досягнення. Так вона вважала і у двадцять сім, і у вісімдесят сім. Життя її зовсім не змінило. Її змінила смерть.
10 січня 1971 року світ зустрів новий день без Шанель.
«Колона із сотень парижан, серед яких було багато вбраних у вироби всесвітньо відомого дому моди жінок, вишикувалась перед церквою Сен-Мадлен, щоб попрощатись із Ґабріель (Коко) Шанель, яка померла в неділю у віці 87 років», – передавало агентство Associated Press. Людей у церкві було так багато, що після численних спроб розпочати проповідь вікарій церкви Сен-Мадлен почав свою промову зі слів: «Щоб описати цю парижанку, цю неординарну і людяну особистість, потрібен набагато гучніший голос, аніж мій».
Поховали мадемуазель Шанель не в Парижі, а у Швейцарії, у Лозанні, на цвинтарі Cimetière du Bois-de-Vaux. Напис на надгробку з білого мармуру лаконічний: «Ґабріель Шанель, 1883–1971». Хрест і п’ять левів. П’ять, тому що саме це число вона вважала щасливим, а лев, бо народжена вона була 19 серпня, під знаком Лева – Ґабріель завжди захоплювалася нумерологією і астрологією.
Крім того, Шанель не цуралась і містики. Вона заздалегідь заповіла, аби її поховали в улюбленому Chanel suit з білого твіду, прикрашеному чорною сутажною стрічкою і золотими ґудзиками. Ви, напевно, спитаєте навіщо? Але дослухайте до кінця, це ще не усі дивацтва. Надгробок з білого мармуру встановлений не зовсім звично – перед могилою, а не у головах. «Не хочу, аби в мене на голові був камінь – на випадок, якщо захочу повернутись», – пояснила вона.
Мадемуазель Шанель явно щось знала.
І 13 січня 2006 року мадемуазель Ґабріель повернулась у цей світ. В улюбленому костюмі і без каменюки на голові. І, oh mon Dieu! Не у Париж.
Вона помітила одразу, що часи змінилися. Завжди гамірний і велелюдний Нью-Йорк став ще гучнішим і яскравішим. На вулиці було таке розмаїття стилів, тканин і кольорів, яке неможливо було уявити навіть у шістдесяті. Тут були і звичні її оку елегантні класичні пальта, і цікаве, як на погляд Шанель, експериментальне вбрання із різними чудернацькими застібками і блискавками. Звісно, мадемуазель охоче звертала увагу на чоловіків у костюмах. Вона зауважила буйство різнобарвних метеликів, краваток і великі вузли на них. Але ноги, ноги!
У перші секунди вона просто заклякла, побачивши на деяких чоловіках божевільне, на її погляд, поєднання ділового костюма і …кросівок! Шанель тоді ще не була знайома з милою звичкою нью-йоркських клерків, лишати дорогі шкіряні туфлі в офісі, а на вулицю взувати зручні кросівки. Головне ж комфорт, а не діловий дрес-код! Те саме стосувалось і жінок.
Те, що жінки стали сміливіше носити штани, просто кидалось в очі. Колись Ґабріель ввела в моду жіночі штани, порушивши тим самим чоловічу монополію на цей предмет гардеробу. Тепер стиль «á la garçonne», котрий Шанель перетворила на ікону 1920-х, був усюди!
Водночас воскресла дизайнерка гостро відчула, що поки вона вешталась невідомо де, мода зробила велетенський крок уперед. Від розмаїття нових форм, ліній і силуетів мерехтіло в очах, а нові тканини, фурнітура і кольори притягували увагу, як потужний магніт цвяхи.
Якось увечері у перший же день після того, як Шанель повернулася з лікарні, вони із Стеллою сиділи після вечері у вітальні і пили шампанське. Мадам Дюпон простягнула Ґабріель січневий номер Vogue. На обкладинці сяяла білозубою усмішкою акторка Сієна Міллер.
– Що пишуть нині у Vogue? – спитала Шанель, затиснувши зубами тонку цигарку. – Почитай-но мені!
– Твоя весняна колекція просто неперевершена! – захоплено сказала Стелла. – Подивись на «Chanel Spring 2006 Couture»!
Вона розгорнула журнал і почала читати початок статті:
– «Це була чиста Шанель, викристалізувана до досконалості, що буває лише в haute couture. Від ідеальних, коротких суконь із формованою талією і мініатюрних піджаків до блискуче солодких вечірніх туалетів – кожна частина колекції була сучасною, але при тому цілком відповідала традиціям відомого будинку моди», – процитувала мадам Дюпон. – Чуєш, «до досконалості!» – промурчала Стелла, смакуючи слово «досконалість» і примруживши очі. – «Карл Лагерфельд», – продовжила вона читати, – «розпочав цю здебільшого чорно-білу колекцію з нової інтерпретації Chanel suit»…
– Хто?! – Шанель ледь не пирснула щойно відсьорбнутим шампанським. – Хто?! Лагерфельд?! – вона рішуче відставила келих і висмикнула у Стелли журнал.
***
Коли Шанель після восьми років вигнання у Швейцарії намагалася повернутись у Францію, на неї чекав крижаний, як шампанське у срібному відерку, прийом. Королем модного ринку повоєнних часів був тоді Крістіан Діор. Дами, котрі у часи Другої світової потерпали від злиднів і мусили заощаджувати, відводили душу в його пишних вбраннях. Жіночність повернулася в моду, бо дами у повоєнні часи повернулись до звичних ролей, коли з війни повернулись чоловіки. Корсети, що знову повернулись після Поля Пуаре, багатошарові об’ємні спідниці, тонка, як у казкових принцес, талія і вузький ліф, що підкреслює бюст, – це той образ красуні і «чарівної дами», за яким так скучили француженки. Звісно, такі образи багатьом були не по фігурі, і бідолашні «нестандартні» жінки лишились на узбіччі модних трендів. Тоді це мало кого хвилювало – мода була забавкою дам з вищих прошарків суспільства, а це неймовірно злило і дратувало Шанель.
Якось, після чергового показу Діор, де, на думку Шанель, моделі «плавали сценою, як розцяцьковані пави, боячись зайвий раз блимнути оком», обурена мадемуазель заявила: «Погляньте, як безглуздо виглядають жінки у цьому одязі, створеному чоловіком, що не знає жінок, в якого ніколи не було жінки і який сам хоче бути жінкою!». Ця нищівна критика була викликана не лише тим, що Діор на той момент був основним конкурентом, а ще й тим, що він був геєм.
І ось зараз Карл Лагерфельд, якого вона знала як асистента П’єра Бальмена, потім як дизайнера у домі Жана Пато, очільника італійського бренду Fendi, і нарешті – дизайнера у Chloé. Але головне, вона знала його, як того, хто ніколи не любив жінок! І зараз цей Лагерфельд, цей екстравагантний Карл (а Шанель ніколи не любила екстравагантність) очолює її, ЇЇ, дім! З цим Шанель змиритись було непросто!
Вона гортала сторінку за сторінкою: початок колекції у строгих чорно-білих тонах, варіації на тему Chanel suit, легкі, елегантні силуети на надто молодих, на думку Шанель, манекенницях. Але тендітне біле болеро і спідниця-дзвін з акцентом на вузьку талію виглядали на моделі на диво природно, підкреслюючи її юну свіжість.
Поступово у чорно-білій темі з’явилися ніжно-рожеві нотки, додавши у колекцію флер романтизму. Ця колекція Лагерфельда була чудовим свіжим поглядом на класику. Дизайнер вочевидь гарно знав історію бренду, бо Шанель, дивлячись на сучасну колекцію, одразу зауважила відсилку до своїх колекцій. Присутні були навіть білі черевики на пласкій підошві, так звані «go-go boots», які Коко сама дуже любила за їхню зручність і невимушеність.
– Це не моя колекція, – після кількахвилинної паузи нарешті вичавила Шанель. Її голос звучав вже не так впевнено. – Але, чорт забирай, виглядає вона непогано!
– А знаєш, у нас тут досі говорять: «Шанель випустила нову колекцію», або «Ти бачила новий костюм від Шанель?». «Шанель зробила», «Шанель здивувала», «Неперевершена Шанель!» – усміхнулася Стелла. – Говорять так, ніби ти іще жива, наче це ти робиш усі ці колекції, а не Лагерфельд і його дизайнери.
– Ну, я, взагалі-то, ще жива! – з легким роздратуванням зауважила мадемуазель Коко. – І мені треба ще більше шампанського!
Вона цмулила своє шампанське, коли три місяці потому у «Кварту» зайшов високий худорлявий чоловік у настільки вузькому костюмі від Dior Homme, що нагадував тріску. Білосніжне, зовсім не схоже на сиве волосся було забране у кінський хвіст, темні окуляри закривали пів обличчя.
– Bonjour, mademoiselle Chanel! Je suis ravi de vous voir!
– Вітаю, Карле! – піднявши на візитера очі, промовила без зайвих церемоній Коко. – Хочу поговорити з вами про це! – вона тицьнула пальцем у січневий Vogue.
– Вам не сподобалась колекція? – спокійно спитав Карл і білозубо усміхнувся.
– А чи не хочете ви присісти? Це буде довга розмова, – сказала Шанель.
Чоловік, елегантно відкинувши поли піджака, сів за стіл.
– До речі, – продовжила Коко: – Чому ви подумали, що мені не сподобалася колекція?
– Вам ніколи не подобається те, до чого ви особисто не доклали руку! – не припиняючи усміхатись, відповів Карл. – Я вас добре знаю.