У Львівському театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької відбулась прем’єра опери французького композитора Франсіса Пуленка «Діалоги кармеліток». Вистава стала першою постановкою цього твору на українській оперній сцені.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1587659 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1587659{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Режисером вистави є Василь Вовкун, диригентом-постановником – музичний керівник театру Іван Чередніченко. Насамперед вистава вражає глядача ідеальним співіснуванням музики та візії. Сценографом вистави є Микола Молчан, художницею з костюмів – Оксана Караванська, художником зі світла – Олександр Мезенцев.
Опера Пуленка не схожа на звичні опери. Головними у розвитку партитури стають не арії та дуети, а саме діалоги. Як у драматичній п’єсі вони несуть і сенси, і зміст, і емоції. Для композитора було важливо донести кожну фразу до слухача, тому переважання речитативів надає особливого характеру виконанню.
У цьому творі немає любовної історії, ревнощів, помсти, інтриги, боротьби. Тут є історія подвигу заради віри та готовності померти за свої переконання.
Композитор XX століття Франсіс Пуленк звертається до історії з епохи Великої Французької буржуазної революції. Опера присвячена свободі вибору у духовному протистоянні долі. Ця постійна тема екзистенційної драми, що народилась та розвивалась у Франції після Другої світової війни у творчості таких драматургів як, зокрема, Жан-Поль Сартра чи Жана Ануя (дуже схожі мотиви можна знайти у його «Жайворонку») та інших. Пуленк звернувся до новели німецької авторки Гертруди фон Лефорт «Остання на ешафоті», написаної у 1931 році. Згодом за новелою було створено фільм, діалоги до якого написав француз Жорж Бернанос. Саме діалоги виявилися настільки змістовними, що згодом стали основою для п’єси та для лібрето опери, написаного самим композитором.
Невеличке містечко Комп’єнь розташоване не надто далеко від Парижа. Тут у 15 столітті була захоплена в полон Жанна д’Арк, у 20 столітті було підписано дві угоди про капітуляцію: Німеччини у 1918 році та Франції в 1940 році. Саме тут були заарештовані шістнадцять сестер-кармеліток під час Французької революції 1789-1804 рр. Вони склали обітницю віддати свої життя заради миру, були оголошені ворогами та страчені на гільйотині.
Головна героїня, аристократка Бланш, боязка, нервозна та нерішуча, долає страхи та добровільно підіймається на ешафот, щоб розділити долю з монахинями. У різних постановках її трактують по різному, у львівській вона стає не сильною душею, готовою на шляхетний порив.
Прем’єра опери відбулася в Ла Скала (Мілан) у 1957 році та мала довге та успішне життя та чимало сценічних втілень (на жаль, не в Україні).
У виставі Львівської опери немає модного зараз перенесення дії в інший час. Проте у ній є певні натяки на події в Україні. Часом доречні, коли Оксана Караванська у фінальній сцені декорує білосніжні костюми монахинь вишивкою, не відвертою, а скоріше натяком на неї. Чи надто прямолінійними, як, наприклад, вушанки на комісарах. Проте це не випадає з загальної картини, виваженої, стильної та цілісної.
Уся палітра кольорів художниками зведена до трьох: чорного, білого та червоного. Проте їх цілком достатньо, щоб умістити усю палітру емоцій, трагізму та пристрастей. Сценографія Миколи Молчана – лаконічна та монументальна водночас, а її фінальна трансформація, хоч і є очікуваною, все одно вражає потужним і водночас дуже ясним символізмом (театру варто було б уважніше ставитись до публікації матеріалів, адже вони є візуальними спойлерами та заважають ефекту спрацювати у повну силу).
«Через конкретну особу розкривається одвічний людський вибір – хтось говорить про славу та необхідність жертовності, а інші йдуть на цю жертву. В цьому утворюється звʼязок цієї опери не лише з Французькою революцією, а і з випробуваннями, через які проходив Христос, і через які проходять люди сьогодні», – говорить Микола Молчан.
Костюми – з одного боку цілком традиційні, проте викликають чимало асоціацій, від класичного французького живопису до, як уже йшлося, української вишиванки.
«Основою костюмів стала графічність. Ми живемо у третьому тисячолітті, коли майже всі зчитують картинку за долю секунди. Тому для мене найважливішим у тому, що побачить глядач, є перше оптичне враження. Я творила образи, що читаються, мов скульптура. Вони максимально наповнені тим змістом, який вклав у постановку режисер, і органічно вписуються в бездоганну супрематичну сценографію художника Миколи Молчана. Хоч костюми й мають ноти минулої епохи, вони є дуже сучасними» – розповідає Оксана Караванська.
Загалом уся вистава пронизана складними сенсами та історіями, які нібито не є головними, проте творять дуже цілісну картину. Як наприклад ті, хто найбільше закликав сестер до жертви, лишаються лише її глядачами. Вона зосереджена на внутрішньому житті персонажів, які відмовляються змиритися з нелюдяністю.
Емоційність партитури, її надзвичайна краса захоплює, проводить слухача через страждання та вибір героїв. Залишатися у Франції у часи великого терору небезпечно. Герої розгублені, перелякані та беззахисні перед варварами (тут асоціації з нашим сьогоденням є максимально доречними, хотілося б лише тоншого їх втілення). Проте героїні обирають вірність церкві, вбачаючи у цьому вчинку, на перший погляд, безглуздому, свою гідність.
Фінальна сцена під потужну музику показує їх не як жертв, а як трагічні постаті, готові до свого вчинку. Пуленк наполягав, що у партитурі має звучати гільйотина, а голосів в хорі має ставати все менше і менше. Львівські постановники виконали настанови композитора і фінальний спів звучить натхненно та трагічно, перериваючи той чи інший голос. Бланш, остання на ешафоті, демонструє силу та велич, а не покірність та слабкість.
В опері неймовірно звучать саме жіночі голоси, що втілюють різні характери. А фінальна Salve Regina підноситься як молитва за всіх незламних.
«На сьогоднішній день Львівська національна опера має дуже сильний жіночий склад. Виконавиці можуть тонко працювати з таким психологічно складним матеріалом», – вважає диригент Іван Чередніченко.
Якщо підсумувати, то львівський театр зумів створити сильну, актуальну та оригінальну виставу, стильну, вишукану та емоційну водночас.
Фото Руслана Литвина
