На початку березня 2022 року, менш ніж через тиждень після того, як російські бомби почали падати на українські міста, італійський письменник і викладач Паоло Норі повідомив, що Міланський університет «Бікокка» скасував його лекції про Достоєвського. Проректор університету Мауріціо Казіраґі в електронному листі, надісланому професору за кілька днів до початку занять, пояснив, що призупинив курс, «щоб уникнути будь-якої полеміки, особливо внутрішньої, в цей напружений період».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1611469 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1611469{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Коментуючи це рішення у відео, опублікованому в Instagram, Норі сказав, що «сьогодні в Італії бути росіянином вважається помилкою, і, як виявляється, це стосується і мертвих росіян». Він додав, що те, що відбувається в Україні, жахливо і змушує його плакати, але такі реакції, як реакція університету, є смішними. «Зараз треба ще більше говорити про Достоєвського і Толстого, – запевняє він. – Перший надихав рухи ненасильства, Ганді захоплювався ним. І важко повірити, що в університеті скасували заняття про нього!».
Наступного дня після того, як відео Норі потрапило в мережу, висловилася ректорка університету Джованна Яннантуоні. Вона пояснила, що не застосовує цензуру і що заняття відбуватимуться за планом. Вона назвала лист свого заступника «непорозумінням, викликаним великою напругою». Сам автор листа, тим часом, пояснив, що не хотів скасовувати курс взагалі, а лише збагатити його лекціями про українських авторів. «Я не поділяю переконання, що кожного разу, коли згадується російський автор, треба говорити про якогось українського», – прокоментував Норі і додав, що, на жаль, він не знайомий з українськими письменниками, тому запланований цикл лекцій про Достоєвського прочитає в іншому місці.
Поведінку керівництва університету розкритикували італійські політики, і ліві, і праві, зокрема колишній прем’єр-міністр Маттео Ренці. Тодішня міністерка науки Марія Крістіна Месса заявила, що «спадщина Достоєвського має безцінну вартість, а культура повинна бути територією для вільного обміну ідеями, яку завжди збагачує».
Цей випадок викликав багато дискусій не лише в Італії. Британський публіцист Патрік Вест також був обурений. У колонці для щотижневого журналу The Spectator він написав: «Цей скандал показує, як законне почуття гніву щодо російського режиму перетворюється на обурення проти всього російського, будь то невинні діти російських олігархів, які ходять до британських шкіл, чи просто звичайні росіяни за кордоном». Вест розкритикував лист, надісланий до Daily Telegraph, автор якого запитував: «Чому радіо Classic FM усе ще грає пісні російських композиторів, коли Україну та її громадян бомбардують? Це повна відсутність співчуття».
І далі він перейшов до перерахування чеснот російських авторів: «Достоєвський був протилежністю Путіну. Його непокоїла людська жага до влади і схильність до жорстокості, тимчасом як Путіна поглинає і те, і інше. Схожим на Достоєвського був його сучасник Іван Тургенєв, германофіл, який вірив, що його країну можна покращити за допомогою ідей європейського Просвітництва. Він критикував російський уряд у своєму романі “Батьки і діти”, у якому показав світ, що звільняється від умовностей і конформізму. Потім був Лев Толстой, співець аристократичного анархізму. А ще пізніше Алєксандр Солженіцин, дисидент, мужній викривач варварства радянської імперії зла, дух якої намагається відродити Путін».
Вест закінчив свою колонку словами про те, що «тотальний бойкот російської культури не тільки негуманний і спрощений, тому що змішує в одну купу великих митців і розпалювачів війни. Це також жорстоко і просто нерозумно, оскільки призведе до ізоляції простих росіян».
Z як зомбі
Родольф Боден – професор російської літератури в Сорбонні. У розмові зі мною він також згадав про скандал навколо лекцій про Достоєвського в Італії, зазначивши, що у Франції до такої ідеї ніхто б не додумався. «Для французького суспільства російське вторгнення в Україну стало шоком. А втім, початкова спроба бойкотувати все російське швидко закінчилася. Оскільки це асоціюється з культурою скасування, яка має надзвичайно погану репутацію у Франції», – пояснив він мені.
Французькі ЗМІ дуже критично поставилися до скасування лекцій Норі. За словами Бодена, у французькому суспільстві панує стійке переконання, досить наївне, на його думку, що культура ні за що не відповідає, що вона не винна в тому, що роблять політики. І що слід відокремлювати твір від творця. Як ілюстрацію цього явища Боден навів випадок з Поланскі. У Франції, на відміну від США, переважала думка, що його фільми були чудовими і їх не треба карати за те, що їхній режисер зробив десятиліття тому.
«Гасло “ми боремося з Путіним, а не з Пушкіним” стало надзвичайно популярним у нашій країні. І це при тому, що для будь-якого літературознавця очевидно, що імперська тематика сильно присутня в таких творах, як “Євгеній Онєгін” або “Герой нашого часу”», – стверджував Боден.
У Франції симпатії до Росії завжди були сильними. Відкрито проросійські погляди висловлюють французькі ультраправі на чолі з Марін Ле Пен, яка, до речі, прямо засудила напад Росії на Україну, та Еріком Земмуром, який заплющив очі на це питання. А також ліві, особливо радикальні, такі як Жан-Люк Меланшон, який, як і Ле Пен, чітко відмежувався від політики Кремля щодо України. Проросійські настрої, однак, були набагато поширенішими й охоплювали значно ширші верстви суспільства, ніж політика крайнощів.
«У Франції значна частина симпатій до Росії походить від антиамериканізму. У нашій країні пам’ятають про заслуги Росії в перемозі над Німеччиною у Другій світовій війні, а також про те, що вона була противагою США. Саме французький традиційний антиамериканізм лежить в основі симпатій французів до СРСР, а згодом і до Росії», – нагадав Боден.
Звичайно, з початком повномасштабної війни в Україні симпатії до Росії зменшилися, французи набагато критичніше тепер ставляться до її дій. На професійне життя Родольфа Бодена 24 лютого 2022 року наклало сильний відбиток. У дослідника були плани на тривалу поїздку до Росії, від яких він одразу відмовився. «Не тільки тому, що це було б складно. Мені просто більше не хотілося, – запевнив він мене. – Я проводжу серію семінарів з російської літератури, на які ми запрошували науковців з Росії. Після 24 лютого ми пропонуємо участь лише російським біженцям; нікого, хто залишився в Росії і розвиває там свою кар’єру, ми більше не запрошуємо».
Французькі університети в рамках спеціальної програми PAUSE, створеної для іноземних дослідників, які були змушені покинути власну країну в умовах надзвичайної ситуації, прийняли багато російських дослідників, звісно, лише тих, хто засуджує війну. Українці також скористалися цією програмою, але, за словами Бодена, росіяни домінують.
«Я шкодую, що це так, але це сталося тому, що французи погано знали Україну, і наукова співпраця з цією країною на сьогодні була набагато менш просунутою, ніж з Росією. Ми знали росіян у нашій країні раніше. Росія – наддержава, і такою була її політика, частиною якої є інвестиції в культуру і її престиж. Саме з цієї причини багато російських вчених були відомі на Заході, зокрема у Франції, і співпрацювали з російськими університетами, які дійсно мали дуже високий рівень. Дослідники, які там працювали, були більш відомі у світі, ніж українські інституції й українські дослідники. Це сумно, але це наслідок наддержавного, імперського підходу Росії», – підсумував він.
На всю Францію існувала одна кафедра україністики – у паризькому Національному інституті східних мов і культур (Institut national des langues et civilisations orientales, Inalco). У всіх славістичних дослідженнях домінувала російська тематика, як і викладання російської мови. За словами Бодена, у його країні поширене було уявлення, що російська культура є великою, а інші слов’янські культури – нішевими. «Для француза очевидно, що Толстой і Пушкін – генії, а Гомбрович, на їхню думку, цікавий, він забавно пише, але це різного порядку величини. Це ставлення, звичайно, можна змінити, але для цього потрібен час», – зазначив він.
Проте ситуація потрохи змінюється. Боден розповідав мені про свого колегу зі славістики в Клермон-Феррані, який, нещодавно вийшовши на пенсію, хотів, щоб його замінив поляк, а не росіянин.
Змінився й наратив про російську класику. Яскравим прикладом є творчість Андре Марковича, народженого в Празі сина росіянки з Ленінграда і француза з польським корінням, можливо, найвідомішого перекладача російської літератури у Франції, з численними перекладами Достоєвського на його рахунку. Боден добродушно підкпинював Марковича: «Він робив істеричні заяви і давав інтерв’ю так, ніби раптом відкрив для себе, що російська культура є імперською. Він каже, що зрозумів, що Достоєвський агресивний і жорстокий. Тепер він рекомендує Чехова. Він також хвалить Толстого, бо той засуджував війну. Але, зрештою, Толстой – шалений сексист».
Як приклад підходу Марковича можна навести його допис у Facebook від 26 лютого 2022 року:
«Те, що відбувається зараз, – це не тільки злочин проти людей, це також злочин проти російської культури. Ніщо і ніхто не повинен розділяти українців і росіян. Це не війна, яку росіяни ведуть проти українців. Я думаю, що росіяни у своїй мовчазній більшості (мовчазній, тому що в їхній країні панує терор, а інформаційна блокада стає дедалі жорсткішою) шоковані, нажахані і спустошені. Безумовно, багато митців, театральних діячів, інтелектуалів чи викладачів протестують, пишуть петиції і звільняються зі своїх посад. (Це герої, вони ризикують значно більшим, ніж просто втратити зарплату.) Вони кажуть, що не хочуть служити країні, яка спричинила всі ці смерті, які, напевно, вже можна рахувати сотнями, яка заперечує право 44-мільйонної нації на існування поза впливом путінського режиму. Демонстрантів жорстоко репресують, тисячі вже заарештовані, і ці люди продовжують виходити на протести, незважаючи на переслідування, з якими вони стикаються, тому що вони неймовірно хоробрі».
Однак у Франції лунають й інші голоси. Єгор Ґран, син відомого радянського письменника і дисидента Андрєя Сінявського, опублікував книгу Z comme zombie («Z як зомбі»), у якій розповідає про те, як росіяни переважно підтримують Путіна, і показує, як усе суспільство, переважно пасивне і мовчазне, несе відповідальність за зло, заподіяне Кремлем.
Всі американці – агенти імперіалізму
На протилежному полюсі щодо більшості італійських, французьких, а також німецьких інтелектуалів є академічні кола США. Там набагато більший відсоток коментаторів та інтелектуалів схиляється до бойкоту російської культури. Софі Пінкхем, американська колумністка й репортерка з досвідом роботи в російській літературі, яка кілька років була кореспонденткою в Києві, розповіла мені про дискусію, що точиться в Штатах на цю тему. Цікаво, що її ставлення до вітчизняної дискусії так само критичне, як і погляд Родольфа Бодена на французьку.
«Ще до початку повномасштабного вторгнення у Сполучених Штатах відродилася атмосфера холодної війни й поширилося відчуття, що Росія плете змови проти США. Важливою віхою став 2016 рік і спроба Росії втрутитися в наші президентські вибори. Це призвело до глибокого розколу в суспільстві. Із цього моменту саме демократи [Пінкхем використовує американський термін liberals – прим. Л. В.] стали дуже скептично ставитися до Росії, оскільки вона хотіла допомогти Трампу перемогти.
Пінкхем зазначає, що російська культура дійсно розглядається як агент імперіалізму. Раніше, однак, таке сприйняття обмежувалося академічними колами, але зараз воно розширює межі. Есе Еліф Батуман «Перечитування російської класики в тіні війни в Україні» (Rereading Russian Classics in the Shadow of the Ukraine War), опубліковане в New Yorker у січні 2023 року, набуло неабиякої популярності. Авторка подає свої рефлексії після візиту до Тбілісі. Туди її запросили прочитати лекцію про російську літературу в рамках міжнародної програми викладання російської мови. Уже багато років її очолює британець Бен Мередіт; до лютого 2022 року заняття проходили в Санкт-Петербурзі.
Батуман описує своє захоплення великими російськими письменниками, показуючи процес, який зрештою привів її до того, що в улюблених романах вона побачила не лише жінконенависництво, а й великоросійський шовінізм, расизм і виправдання російського колоніального панування. Те, що вона пише про Пушкіна, Достоєвського чи Толстого, дуже збалансоване й нюансоване та нічим не нагадує патетику Патріка Веста з часопису Spectator. Насправді авторка посилається на текст Веста. Вона нагадує, що Пушкін і Достоєвський, так, були засуджені царською владою, але один згодом написав оди на честь царського завоювання Кавказу, а інший своїми інтермедіями про православну мораль, яка має нав’язати цінності нігілістичному світу, підготував ґрунт для роздумів Дугіна про Росію як колиску консервативних цінностей, які оновлять мораль усього «русского мира», включно з країнами, що обрали для себе іншу, західну модель цивілізації.
Батуман показує, як, уважно вивчаючи російську літературу, можна зрозуміти українців, які закликають до її бойкоту під час війни. Він цитує Оксану Забужко, Едварда Саїда та беззаперечну королеву деколонізаційної думки на пострадянському просторі Мадіну Толстанову. Вона звертає увагу на дрібні деталі, які, можливо, незнайомі американському читачеві, як, наприклад, той факт, що найбільша кількість пам’ятників Пушкіну була встановлена в СРСР 1937 року, у часи сталінських чисток, що допомагає дещо зрозуміти так званий «пушкінопад» – кампанію з повалення пам’ятників поету, популярну сьогодні в Україні, а також в інших країнах, які прагнуть вирватися з-під московської кураторства.
Українські наукові і творчі кола мають більший вплив на американських інтелектуалів, ніж на французьких. Опублікований 1 березня 2022 року лист українського ПЕН-клубу зі закликом бойкотувати російську літературу, не запрошувати російських письменників на книжкові ярмарки, не продавати їхніх творів і не перекладати їх, який з обуренням прокоментували, наприклад, німецькі письменники, знайшов розуміння і підтримку в Штатах.
Найгучнішою подією, пов’язаною з бойкотом росіян, стало скасування ПЕН-конференції навесні 2023 року та вихід з керівного органу американського ПЕН-клубу Маші Гессен, відомої небінарної особистості, яка займається журналістикою, публіцистикою й адвокацією прав ЛГБТ+ спільноти, родом з Росії. Усе почалося з того, що ПЕН-клуб у рамках нью-йоркського літературного фестивалю, на який також були запрошені письменники з України, зокрема двоє з них – Артем Чапай та Артем Чех, які зараз служать в українських Збройних силах, – захотів організувати панель «Жертви тиранії», присвячену авторам, які пишуть у вигнанні, за участю Гессен, а також двох письменників з Росії й одного з Китаю.
Про те, що така панель відбудеться, українці дізналися в літаку, з останньої версії програми заходу. Вони одразу ж повідомили організаторам, що в такому разі скасовують свою участь. Гессен, до речі, відома своєю критикою путінського режиму, заявила, що українці намагаються шантажувати ПЕН-клуб. Той спочатку спробував організувати спірну панель окремо, пояснюючи тим, що не зрозумів, що українці, які від самого початку заявили, що не приїдуть, якщо будуть росіяни, мали на увазі весь фестиваль, а не тільки те, що росіяни не повинні бути на панелі разом з ними. Чапай пояснив, що поки триває війна, він, як письменник і насамперед солдат, не може з’являтися з росіянами на тих самих форумах. «Після війни буде час розрізняти хороших і поганих росіян», – заявив він в інтерв’ю журналу The Atlantic.
Зрештою, ПЕН-клуб не тільки скасував дискусійну панель, а й вийшов з фестивалю, а Гессен подала у відставку з посади віцепрезидента. При цьому вона запевнила, що зробила це через те, як ПЕН-клуб поставився до запрошених ним росіян: «Я відчувала себе так, ніби мене просили сказати їм, що вони не можуть сидіти за головним столом разом з усіма, тому що вони росіяни, і тому в нас є маленький столик для них, у кулуарах. Огидно». Це, своєю чергою, спричинило хвилю критики Гессен, яку звинуватили в тому, що вона знову зосередилась на стражданнях росіян замість травми українців.
Гучнішою, але не такою суперечливою подією стало анонсоване на початку червня цього року скасування прем’єри роману Елізабет Гіллберт, яка прославилася з десяток років тому книгою «Їсти, молитися, кохати». Дія її останнього твору відбувається в СРСР: у Сибіру живе група людей, які відійшли від суспільства і створили альтернативну, екологічну спільноту. Письменниця оголосила в Instagram, що відмовляється від запланованої на лютий 2024 року публікації. «Зараз не найкращий час для публікації цієї книги», – заявила вона. Деякі читачі сприйняли цей жест Гіллберт з розумінням, але були й такі, хто зауважив, що скасовувати таку книгу – це вже параноя. Моя співрозмовниця, Софі Пінкхем, належить до останньої групи.
«Українці мають повне право говорити про свою трагедію. Російська агресія має бути однозначно засуджена, у цьому немає жодних сумнівів. Однак методи, які використовують ті, хто виступає за бойкот усього російського, починають нагадувати методи руху Black Lives Matter. В обох випадках сама ідея правильна, але атмосфера, що створюється під час дискусії, починає небезпечно нагадувати моральний шантаж, – вважає Пінкхем. – Більшість людей підтримує вимоги українців, але навіть ті, хто не повністю з ними згоден, вважають за краще не висловлюватися публічно. Україна – безперечна жертва, вона заслуговує на співчуття й розуміння, але агресивна поведінка у ЗМІ деяких українських коментаторів іноді занадто сильна, і люди бояться їй протистояти».
На думку Пінкхема, це злиття всіх росіян в одну купу і колективне позбавлення їх голосу має ще один підступ у США: «Коли американці так говорять, від них віє величезним лицемірством. Зрештою, у нас теж є багато імперських ходів за спиною. США також скоювали злочини, наша країна неодноразово порушувала міжнародне право. Але, я не думаю, що комусь подобається, коли десь в іншому місці світу говорять, що всі американці – агенти імперіалізму».
Колонізатор на боці деколоніалізму
Парадокс полягає в тому, що протягом багатьох років привабливість російської культури, яку тоді пропагував СРСР, пояснювалася боротьбою проти західного колоніалізму й імперіалізму (переважно американського, але також британського і французького). Це той самий аспект, про який згадує Родольф Боден. Протягом більшої частини XX століття СРСР вміло грав роль головної антиколоніальної сили у світі. Ще до приходу до влади в Росії Ленін опублікував «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму». Пізніше більшовики неодноразово публічно проголошували гасла про право націй на самовизначення. Вони не втілювали їх у життя, але допомога Іранській комуністичній партії, яка боролася проти британського імперіалізму, або партизанам Фронту національного визволення, які боролися за незалежний Алжир, надавалася саме під такими прапорами.
Звичайно, справжньою причиною, чому Радянський Союз ідеологічно став на бік деколонізації, було його суперництво із Заходом. Інтелектуали, менш обізнані в радянських внутрішніх справах, купилися на цей наратив. Серед них були не лише іранець Алі Шаріаті чи уродженець Мартініки Франц Фанон, а й Жан-Поль Сартр і Ноам Хомський. Ніхто з них, мабуть, не усвідомлював, що в теоретично власній державі неросійські – пригноблені, використовуючи ленінський термін, – меншини почуваються громадянами другого сорту. Що в республіках, де вони номінально користуються автономією, українці чи киргизи забувають рідну мову, бо якщо вони хочуть досягти соціального просування й матеріального добробуту, вони повинні прийняти російський габітус.
Росія все ще намагається грати роль визволителя від колоніального панування в деяких частинах світу. Так відбувається, наприклад, в Африці. У Нігері прихильники путчистів, які скинули демократично обраного президента наприкінці липня, несли російські прапори й вигукували «Слава Путіну!» на демонстрації. Не тому, що вони так сильно люблять Путіна, а тому, що їх так дістала відома політика франкофонії, втручання Франції у внутрішні справи країн, які колись мали статус французьких колоній. У глобальному масштабі, однак, здається, що російське вторгнення в Україну остаточно дискредитувало Росію як деколоніальну потугу.
Україна, що воює, є справжнім агентом деколонізації, а «пушкінопад» – неминучим елементом звільнення від російського колоніального панування. Якби українські Збройні сили та український масовий рух не зупинили російський наступ на Харків, Чернігів, Київ, Полтаву й інші українські міста всього за кілька тижнів, світ не дізнався б (принаймні, не такими темпами), наскільки культурно й національно різноманітними були Російська імперія і Радянський Союз, незважаючи на об’єднавчі зусилля Санкт-Петербурга, а потім Москви. Російська мова і надалі домінувала б у славістиці в усьому світі, а в музеях світу Шагал, Казимир Малевич чи Архип Куїнджі були б просто підписані як російські художники.
Про те, як завдяки війні прискорився процес деколонізації музейних підписів, у часописі Dwutygodnik була опублікована захоплива стаття української мистецтвознавиці Євгенії Буцикіної. Вона наводить приклад багаторічної боротьби української дослідниці Маріам Наєм, яка намагалася переконати своїх колег-кураторів, що знамениті танцівниці на роботах Едварда Деґа одягнені не в російські, а в українські народні костюми. Лише після початку війни Національна галерея в Лондоні та нью-йоркський МоМА змінили підписи до картин Деґа. Цитована в тексті Буцикіної українська критикиня Оксана Семенік також довго боролася за те, щоб художників, народжених в Україні, не підписували автоматично як росіян. До неї теж почали прислухатися лише після 24 лютого.
Бойкот, безумовно, не змусить людей перестати читати Толстого чи Достоєвського, забути, ким були Ахматова, Цвєтаєва, Кончаловський чи Шостакович. Однак, можливо, завдяки тимчасовому відходу від російської культури, яка апріорі вважається великою й геніальною, більше людей потягнеться до українських авторів. Не обов’язково до Шевченка чи Лесі Українки, але, можливо, до Оксани Забужко, Юрія Андруховича чи Тамари Дуди, а також до поезії білоруса Андрея Хадановича, історичних романів грузинки Ніно Харатішвілі чи написаних російською мовою книг киргиза Чингіза Айтматова.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Walczymy z Putinem czy z Puszkinem?
