Фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» належить до тих фільмів, які починаєш з нетерпінням чекати ще задовго до прем’єри. А ще він є тим фільмом, у випадку якого результат перевершує сподівання. А щодо прем’єри, то вона відбулась у Двотижневику режисерів Каннського кінофестивалю.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1549026 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1549026{ margin: 0!important; } }
Менше ніж за три місяці фільм було відібрано до фестивалей та презентовано в Карлових Варах (Чехія), Трансильванії (Румунія), Мельбурні (Австралія), Страсбурзі та Ла-Рошель (Франція), Вроцлаві (Польща), незабором очікуються покази в Гамбурзі та Берліні (Німеччина), Лондоні (Великобританія). Окрім того, автор фільму отримав нагороди за найкращий сценарій від Dunav Film Fest, та режисерську роботу від European Film Festival Palić.
Виконавець головної ролі Олександр Яцентюк отримав нагороду за найкраще виконання головної ролі від фестивалю в Сантьяго де Чилі. Продюсерку Олександру Костіну (BOSONFILM ) відібрали як одного з 5-ти українських продюсерів, які візьмуть участь у індустрійній секції кінофестивалю в Сан-Себастьяні (Іспанія).
ZAXID.NET вирішив розпитати Олександру про таємниці успіху картини та про особливості її роботи. І ось що вона розповіла.
Олександру Костіну відібрали для участі в індустрійній секції кінофестивалю в Сан-Себастьяні
Партнери для дебютного проекту. Як «Памфіру» вдалось
З режисером ми почали працювати над цим проектом в 2018 році, напередодні Каннського кінофестивалю. Для нас було дуже важливо від початку домовитись про різні зони відповідальності. За творчу відповідав Дмитро, за продюсерську – я. Кожний з нас мав повну свободу у своїй зоні відповідальності, і не зазіхав на територію іншого. Та водночас, ми намагались одне одному допомагати й максимально підтримувати.
Для залучення партнерів важливо мати попередній бекграунд. Коли ми розпочали співпрацю, Дмитро якраз завершив свій короткий метр «Штангіст», і фільм в той момент мав активне фестивальне життя. Це нам дуже допомогло, адже ми мали, що показати потенційним партнерам як приклад успішної роботи режисера.
Загалом пошук ко-продюсера нагадує стосунки, є перше побачення, коли ви розумієте, що подобаєтесь одне одному. Потім є період, коли вивчається матеріал по проекту, і тільки згодом приймається рішення про співпрацю. Наприклад, рішення про залучення до проекту першого продюсера із Польщі, компанії Madants, приймалось кілька місяців. Зараз ми працюємо з ними уже чотири роки, це тривалі і міцні стосунки.
Відбір режисера до резиденції Cinefondation Каннського кінофестивалю став гарним поштовхом до залучення фінансування та партнерів з Франції, адже ця програма є певним знаком якості. Дмитро працював у Парижі над сценарієм «Памфіру», а я приїхала на тиждень, щоб зустрітись з французькими продюсерами, які були зацікавлені в проекті.
Нам потрібно було приймати непрості рішення, бо з одного боку можна було співпрацювати з великими відомими компаніями, які мають у роботі багато проектів, вагу та авторитет на ринку, з другого є ризик, що в таких компаніях не буде достатньо часу саме на наш проект. В результаті нам пощастило знайти партнера в особі продюсерки Лори Бріан та компанії Les Film D’Ici, що поєднали в собі досвічену велику компанію та індивідуальний підхід до нашого проекту. З Лорою ми зустрілись, коли мене обрали до менторської програми EWA. Це програма для розвитку кар’єри жінок-продюсерок. Лора була моїм ментором. Нас відразу попередили, що це програма навчальна, а не для пошуку потенційних ко-продюсерів для своїх проектів, проте Лора сама зацікавилась «Памфіром» та запропонувала співпрацю.
Перший рік роботи над проектом, найбільш відповідальний та визначає його подальший розвиток. За результатами роботи першого року, ми мали в підсумку готовий сценарій, який було перекладено англійською та французькою мовою, представили проект на двох міжнародних ко-продукційних ринках, отримали підтримку Українського культурного фонду на девелопмент, а також залучили двох ко-продюсерів з Польщі та Франції.
Знімальна група на прем’єрі у Каннах
Протягом другого року роботи «Памфір» переміг на 11-му пітчингу Держкіно, отримав підтримку Польського кіноінституту, швейцарського фонду Vision Sud Est та Hubert Bals Fund з Нідерландів, до нас приєднався копродюсер із Чилі, ми виграли з другої спроби фінансування від Французького кінофонду, який з 800-1000 заявок на рік підтримує всього 16 проектів з усього світу. Також проект отримав важливу підтримку від ще одного українського продюсера Євгенії Яцути, та ко-продюсерів Артема Колюбаєва та Альони Тимошенко, кожний з партнерів доклав максимум зусиль, щоб проект відбувся таким як ми його задумали з самого початку.
Усе це дало нам можливість розпочати підготовку до зйомок, що тривали більш ніж півроку та яку сильно ускладнив Covid. Ще три місяці з перервами на сезонність тривали зйомки у шістнадцяти селах Чернівецької та Івано-Франківської областей. І більше року ми займалися постпродакшеном фільму. Остання частина робіт припала на перші місяці повномасштабної війни з Росією. Коли Дмитро доробив монтаж фільму, ми подали першу фестивальну заявку саме в Канни і фільм одразу обрали до участі. Тож від старту співпраці у якості продюсера та режисера до прем’єри в Двотижневику режисерів Каннського кінофестивалю пройшло рівно чотири роки.
Так як виробництво тривало досить довгий період, і за цей час відбулось багато непередбачуваних подій, від пандемії та необхідності змінювати графік зйомки через повені та відсутність снігу, до війни та перенесення частини робіт над фільмом на територію країн партнерів, відбулось значне збільшення бюджету, та довелось шукати додаткові гроші. Так ми залучили на останньому етапі партнерів з Швеції, Люксембургу та Німеччини. Дуже важливою допомогою стала підтримка Чернівецької обласної адміністрації. В Україні немає системної роботи регіональних фондів, тож така співпраця стала гарним кейсом для українського кіно і дозволила завершити роботи над фільмом.
А для чого партнери?
Залучення партнерів з різних країн – це не тільки про гроші. Адже це можливість працювати з найкращими фахівцями з кіноіндустрії різних країн. Коли іноземний партнер читає сценарій, він стає експертом та першим глядачем, який може визначити, чи буде фільм цікавим в інших країнах, а не лише у нас. Фінанси теж є важливою складовою, адже в Україні на дебютний повнометражний фільм держава може дати від 12 до 15 мільйонів гривень. Бюджет «Памфіра» склав майже 40 мільйонів гривень.
Спеціально для фільму було створено неймовірну кількість унікальних костюмів та реквізиту
Важливою складовою ко-продукції є міжнародна дистрибуція, інформаційна та організаційна підтримка. У Каннах постер «Памфіра» висів у кожному національному павільйоні країн-партнерів. Також кожна країна-партнер гарантує, що в її країні буде прокат нашого фільму. Тож ми ще до прем’єри мали підтверджений прокат у дев’яти країнах. Навіть на такій незвичній для українського кіно території як Чилі. До речі, йдеться не лише про Чилі, а загалом про фестивальний реліз та прокат у Південній Америці, який став можливим завдяки залученню ко-продюсера з цього континенту.
Звичайно, існують певні складнощі, коли така велика команда і так багато партнерів працюють над проектом, адже узгодження окремих питань триває багато часу, але переваг набагато більше.
Коли почалась війна, нам з Дмитром було складно працювати над завершенням фільму, але наші партнери це зрозуміли, підхопили справи і зробили все, щоб фіналізувати проект.
Кіно в Карпатах, або сніг як виклик
За сценарієм фільму нам потрібно було зафільмувати три пори року: золоту осінь, пізню осінь та зиму. Карпати, вони магічні. Ти приїздиш та очікуєш чогось одного, а вони тобі пропонують щось зовсім інше. Наприклад, коли ми знімали золоту осінь, випало стільки снігу, що неможливо було зробити потрібні кадри. Ми змушені були викликати пожежну машину, щоб збивати сніг та знімати без нього.
А для зйомок зимових сцен, снігу в Карпатах не було взагалі. Ми довго на нього чекали. Нарешті випав достатній рівень снігу, та трималась мінусова температура. На зйомки в експедицію виїхала велика знімальна група. І протягом першого змінального дня температура піднялась до +10, сніг розтанув, оголивши чорну землю. Нам довелось терміново міняти графік та знімати інтер’єрні сцени, очікуючи на новий снігопад, але снігу так і не було.
Знімальна група вже була на межі того, щоб звертатись за допомогою до мольфарів, але під час виробничої наради неочікуване рішення запропонував мій 6-ти річний син. Він сказав, що якщо сніг є високо в горах, то можна його звідти привезти на знімальну локацію, та розкидати в кадрі там, де це потрібно. Ми, дорослі, з того посміялися, але в решті решт так і зробили та відзняли необхідні сцени.
Зйомки у Карпатах завжди є викликом
За декілька днів випав нормальний сніг і все налагодилось. Та до завершення зимової експедиції ще шість разів сніг повністю розтавав та знову вкривав все навкруги. Спочатку ми нервували, а потім зрозуміли, що все станеться так, як треба. Вдень, коли ми мали знімати останню сцену, снігу випало стільки, що потрібно було викликати спеціальні машини, щоб доправити знімальну групу на локацію.
Звичайно, для якісної реалізації проекту потрібно мати чітку стратегію, вивірені графіки, але кіно – це магія. Дуже багато речей відбувається непередбачуваним чином.
Кіно та Маланка
Спеціально для фільму було створено неймовірну кількість унікальних костюмів під керівництвом Марії Квітки. До їх виготовлення долучались також і локальні майстри. Частину автентичних костюмів було знайдено на місцях зйомки. Ми спеціально їздили разом з творчою групою на свято Маланки, щоб спочатку зафіксувати автентичне вбрання, а потім відтворити його та адаптувати до наших задач. Плануємо зробити виставку цих костюмів перед релізом фільму в Україні.
Також спеціально для фільму було виготовлено багато реквізиту та декорацій. Зокрема художній департамент під керівництвом Івана Михайлова зробив справжню автобусну зупинку. Подібну до тих, що можна зустріти в регіоні, з оригінальною мозаїкою, все як треба. Ніхто не вірив, що ми її збудували, і що її не існувало раніше.
На зйомках у Карпатах
За кожною сценою в фільмі стоїть праця великої професійної та талановитої команди, якій доводилось докладати багато часу та зусиль, щоб в кадрі все виглядало органічно та відповідно задуму режисера. Коли ми знімали фінальну сцену Маланки, то департаменти костюму та гриму, адміністративна команда та актори мали виїздити на знімальний майданчик о третій ночі, щоб встигнути підготувати всіх задіяних акторів до старту зйомки. Окрім того, підготовка та зйомка цієї сцени відбувалась декілька днів поспіль на вершині гори, куди через сильний снігопад було неможливо доїхати звичайним транспортом. Тож доставити техніку та знімальну групу допомагали лісовози, кунги та підводи, якими користуються місцеві мешканці. Все це виглядало зі сторони досить екзотично.
«Доїхали до найважче доступного села»
Якщо зараз згадати процес виробництва, то в нас не було жодної простої сцени. Бо навіть коли в кадрі було лише дві людини, ми розуміли, що легко не буде. Бо все одно це гори, сніг, дощ тощо. Знімальна група прокладали кабелі живлення по гірських ріках, доставляла техніку по підвісних містках, подекуди доводилось просто дертись вгору пішки.
Коли ми приїхали перший раз на пошук локацій в Чернівецьку та Івано-Франківську області, Дмитро сказав, що хоче подивитись всі прикордонні села. Ми машиною об’їхали їх усі, вздовж кордону. Доїхали навіть до найвіддаленішого та найважче доступного українського села Сарати. Треба було двічі переправлятися через потік гірської річки на машині, щоб туди потрапити. Були у селі Буркут, де проживає найменша кількість людей. Навіть місцеві дивувались, коли нас бачили, не розуміючи як ми їх знайшли та туди дісталися. А нам треба було туди не просто дістатись, а привезти сотню людей та обладнання. Часто доводилось виїздити вночі, щоб вчасно почати зйомку.
Для чого так мордуватись?
Звичайно, ми могли б зняти це все десь під Києвом, підставити на комп’ютері гори, це було б значно дешевше та простіше. Адже експедиції, та ще й під час, пандемії, це дуже складне та коштовне завдання.
Кадр з фільму
Але глядача не надуриш. Він, можливо, і не бачить в чому справа, але завжди відчуває штучність. Ну і метод Дмитра полягає в тому, щоб занурити акторів в ситуацію, в роль. Знімальному періоду передували місяці репетицій на локаціях, актори мали змогу працювати декілька днів там, де за сюжетом працюють їх герої, жити на знімальних локаціях, відвідувати місцевий базар, церкву, працювати з діалектом.
Місцеві мешканці також брали участь у зйомках, це важливо. Все це дає відчуття справжності. Ти в це віриш, а якщо віриш, значить магія кіно таки відбулась.
Що робить продюсер
Є різне кіно і різні підходи до його продюсування. Існує студійна система, де всі процеси затверджені та налаштовані роками. А ми займаємося незалежним кіно, де кожен продюсер та режисер обирає такий формат співпраці, який їм цікавий. Мене особисто найбільше цікавить робота з режисером у рівноправному партнерстві, де кожний чітко знає, що очікує від проекту, які завдання стоять перед ним, як їх досягти, і несе відповідальність за свою частину роботи.
Моїм завданням як продюсера було обрати автора та проект, в який я вірю, та який захоплює так сильно, що я готова вкласти наступні декілька років життя для його реалізації. Перший етап – це девелопмент, необхідно знайти ресурси та інструменти, щоб розробити найкращий сценарій та презентаційний пакет, тобто довести проект до того етапу, щоб можна було шукати фінансування.
Олександра Костіна та Дмитро Сухолиткий-Собчук у Каннах
Під час девелопменту я організувала пошук локацій за власні кошти. Так ми з Дмитром в першу експедицію їздили, щоб подивитись на ці місця, про які він писав. І цікаво, що ми зустрічали там наших героїв. Наприклад, один в один описаного в сценарії лісничого. Я коли читала сценарій, думала, що він перебільшує, але такі люди дійсно існують.
Коли сценарій та презентаційний проект з режисерським та продюсерським баченням готові, потрібно знайти фінансування. Потім організувати команду, щоб кожен департамент відповідав за свою частину роботи і робив її добре, щоб він чув режисера і щоб всі були забезпечені ресурсами. В нас тільки знімальна група була десь 70 осіб, в певні дні разом з масовкою ми мали на майданчику 200-300 людей, яких треба було привезти на локацію, нагодувати, поселити. Всім цим також займається продюсерська група.
Потім потрібно знайти найкращих фахівців для постпродакшену, в нашому випадку це була міжнародна група з України, Польщі та Франції. Окремо хочу подякувати неймовірно талановитим Денису Реві, який координував створення VFX з української сторони, Нікодему Чебіору, який творив дива за монтажним столом, та Сергію Степанському, за те, що його команда працювала над звуком для фільму навіть в екстремальних обставинах. І коли фільм готовий потрібно забезпечити йому фестивальну прем’єру та дистрибуцію.
Ми очікуємо на напружений рік, адже маємо багато заявок на фестивалі, крім того ми хочемо забезпечити прем’єру на кожному континенті. А також хочемо зробити прем’єри у великих країнах, щоб українське кіно звучало. Нам важливо не лише показати наш фільм, а й нагадувати весь час, що є така країна Україна, вона самобутня, неймовірно прекрасна і що вона зараз потребує підтримки світу.
На головному фото – кадр з фільму. Усі фото надані командою фільму.
Підписуйтеся, Вам сподобається.
