Свобода, тіло, справедливість ‒ ці три слова можна вважати ключами до творчості Марії Прошковської. Вона пройшла шлях від юриспруденції до сучасного мистецтва, перетворивши досвід боротьби за права на художню мову. У її роботах ‒ оголена чесність і глибока етична чутливість, прагнення не лише показати, а й відчути. Для неї мистецтво ‒ не втеча від реальності, а спосіб розмовляти з нею напряму: про тілесність і травму, про жіночу силу й суспільну відповідальність, про те, як уразливість може стати основою внутрішньої стійкості. У цій розмові ‒ про шлях від права до мистецтва, про ціну відкритості, про роботу з болем і про те, чому навіть у час війни мистецтво залишається простором людяності.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623602 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623602{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }
Ви здобули юридичну освіту. Це рідкість для концептуального митця. Що сильніше вплинуло на вашу роботу: суворий формалізм закону чи свобода мистецтва?
Моє життя, кар’єра та практика нерозривно пов’язані. З дитинства не можу пройти повз, коли бачу несправедливість. Великий вплив на мене мав мій шкільний учитель історії та права, який показав, що право може бути потужним інструментом допомоги людям.
Навчання в Академії внутрішніх справ принесло розчарування, корупція та системні проблеми показали, що самотня боротьба майже неможлива. Тому я ніколи не працювала юристом, але цей досвід дав фундамент для аналізу складних соціальних ситуацій.
Мистецтво для мене – інструмент соціального діалогу. Воно не ізольоване: відповідає на виклики суспільства, формує публічний дискурс і впливає на думку людей. Тому важко сказати, що сильніше – право чи мистецтво. Мій досвід у обох сферах допоміг мені працювати з складними темами та контекстами, і це безпосередньо впливає на мою художню практику.
Чи був момент, коли ви усвідомили, що своє повідомлення про права людини треба донести через мистецтво, а не через судовий зал?
Мабуть, це сталося ще в дитинстві. У художній школі мене вигнали за «революції», які я там влаштовувала. Мама перестала водити мене туди, а мені сказали, що з мене нічого не вийде. Це залишило внутрішній виклик: довести, що я можу.
Пізніше, після 2014 року, я залишила консалтинг, народила дитину і знову повернулася до мистецтва. У школі сучасного мистецтва у Віки Бурлаки я зрозуміла, що можу рухатися від 2D до більш комплексних практик. Це був момент усвідомлення: я хочу робити соціальні зміни, і мистецтво – найелегантніший та найпотужніший спосіб це зробити.
Мистецтво дозволяє спілкуватися з глядачем не лише через факти та аргументи, а через почуття, викликаючи сильні емоції і потенційно стимулюючи зміни. Для мене це був прагматичний вибір і водночас реалізація маленької Маші, яку колись відторгли, але яка вирішила спробувати – і це вдалося.
Чи є боротьба за права людини через мистецтво ефективнішим за закони? Чи може мистецтво створити справедливість, яку не змогли забезпечити закони?
Мистецька спільнота завжди більш чутлива до того, що відбувається, вона реагує, не залишається байдужою. Митці часто є активістами, а активісти – митцями. Вони стежать за тим, щоб несправедливість не залишалася непоміченою.
Історія показує: коли суспільство мовчить, несправедливість накопичується потроху, і зрештою це торкається кожного. Мистецтво стає потужним інструментом, який привертає увагу, формує суспільну свідомість і запобігає мовчазній інертності. Особливо в Україні роль культурної спільноти у цьому вимірі помітна і важлива.
Інсталяція «Вразливість» стала вашим знаковим твором. Яка була перша емоція чи ідея, що стояла за її створенням?
Ця робота народилася під час особистої кризи, коли я лежала на кушетці психоаналітика. Період після народження дитини, усвідомлення себе та своєї жіночності, сепарація від батьків ‒ усе це формувало емоційний фундамент інсталяції.
Я хотіла, щоб робота взаємодіяла з глядачем, викликала рефлексію та провокувала дотик, обхід або безпосередню участь. Під час створення концепції я опиралася на свій юридичний бекграунд: думала про закони та соціальні норми, що регулюють тіло, особливо жіноче, і стигматизують його. Інсталяція ставить питання власності над тілом ‒ на кого воно належить? Мій меседж простий: тіло належить самій жінці, і лише вона може робити власні вибори.
Фотографію для роботи зробив мій друг Андрій Лобов, і пізніше інсталяція отримала спеціальний приз на мистецькому фестивалі.
У роботі «Вразливість» ви використовуєте свій оголений портрет. Чому для розмови про незахищеність ви обрали саме свій фізичний образ? Чи це рішення: «Я можу говорити лише через свій власний досвід»?
Для мене було важливим бути присутньою у проєкті не лише як авторка, а як учасниця, бо він народжений із мого власного досвіду. Тонка грань між мистецтвом і тілом робить проєкт політичним, адже тіло ‒ це не просто форма, а носій ідентичності: молода жінка, українка, мати, можлива біженка.
Я хотіла, щоб мистецтво транслювало сенси не через когось іншого, а через мене, через мої переживання. Наявність тіла, фоторобота чи перформансу робить досвід глядача безпосереднім і незаперечним: ти не можеш це ігнорувати. Так мистецтво стає фасилітатором сенсів для інших, дозволяючи глядачеві відчути уразливість і емпатію безпосередньо.
Припустимо, що інсталяція містить частину вашої історії. Як ви проводите межу між самотерапією через мистецтво та експлуатацією власного болю для мистецького успіху? Чи не є така публічна «оголеність» ризиком романтизації травми?
На щастя, у мене не було серйозних розладів, але були моменти, коли, наприклад, я схудла до 45 кг при зрості 176 см. Цей досвід змусив мене досліджувати не лише власну історію, а й соціальні конструкції: чому з’являються анорексія, булімія та інші розлади, які формуються під тиском суспільства і усталених стандартів зовнішності. Це складний процес, що виходить далеко за межі однієї людини ‒ він є наслідком ланцюга соціальних, культурних і особистих подій.
Романтизація травми дійсно існує ‒ як у літературі, так і в соціальних мережах, де проблеми, наприклад, анорексія, можуть подаватися як «особливість» чи тренд. Моя ж робота з відкритістю і оголеністю, навпаки, є свідомим вибором. Я використовую свій досвід як матеріал і медіум, щоб підкреслити проблему, показати її з різних ракурсів і тим самим знайти шлях до зцілення.
Тільки через сміливий, безстрашний погляд на травму можливе її осмислення і відновлення. Моя практика розвивається разом зі мною: вона завжди жива, еволюційна, від феміністичних тем до реалій сьогоднішньої війни в Україні. Проте ключовим є те, що всі мої проєкти залишаються про людей і їхні історії, про посттравматичне зростання, про пошук спільнот і розуміння, а не про романтизацію страждання.
Чи погоджуєтеся ви, що добре виконаний твір ‒ це той, який викликає емоції, навіть якщо вони «погані» чи суперечливі?
Так, абсолютно. Добре мистецтво завжди викликає реакцію. Погане мистецтво ‒ це те, що не залишає нічого. Навіть декоративний об’єкт, якщо він подобається і викликає емоції, виконує свою функцію. А якщо ти просто проходиш повз і нічого не відчуваєш, тоді постає питання: навіщо це створювати?
Соціально-критичне мистецтво, зокрема, не має бути приємним чи комфортним. Історично мистецтво часто працювало на замовлення певних класів і задовольняло їхні потреби. Сьогодні воно має завдання challenge-увати суспільство: викликати страх, дискомфорт або дивування, змушувати замислитися. Таке мистецтво допомагає переживати досвіди, що не завжди приємні, але важливі для розуміння себе та світу.
Разом із тим, тут існує межа. Без попередження можна зачепити дуже болісні «кнопки», і тому етика у мистецтві критично важлива. Важливо навчитися працювати з емоціями аудиторії відповідально, навіть якщо твір провокує сильні або суперечливі почуття.
Як ви ставитеся до хейту, образливої інтерпретації, відвертого нерозуміння? Чи відчуваєте моральну відповідальність за такі інтерпретації? І чи має митець право на гнів у відповідь на нерозуміння?
Я завжди ціную конструктивну, обґрунтовану критику ‒ вона допомагає розвиватися і ставати кращим. Щодо хейту та образливих інтерпретацій: люди можуть думати, що хочуть, і залишаються зі своїми негативними емоціями.
Образливі інтерпретації ‒ складніше питання. Іноді це сигнал, що робота потребує певного уточнення або більшої уваги до контексту. В інших випадках це може бути наслідком того, що суспільство ще не готове до певних ідей. Якщо твоя робота сприймається як незрозуміла, ти перетворюєшся на візіонера ‒ а це почесна місія.
Що стосується моральної відповідальності: якщо митець працює етично, не використовуючи інших людей як матеріал, він несе мінімальну персональну відповідальність за нерозуміння. Наприклад, якщо я працюю зі своїм тілом у мистецькому проекті, і хтось трактує це інакше, я завжди готова до діалогу, але не вважаю це своєю особистою провиною.
Щодо гніву: митець має право на будь-які емоції, адже вони роблять нас живими. Втім, публічний прояв гніву не завжди є найефективнішим інструментом комунікації.
Часом від ідеї до її реалізації потрібен час. Чи траплялося так, що в процесі цього визрівання ідеї актуальність проблеми, яку ви хотіли висвітлити, зникала?
Насправді, такого не траплялося. Я працюю з темами, які залишаються актуальними довгий час і будуть важливими й у майбутньому. Простір і час для ідеї дуже важливі, і навіть прокрастинація має своє значення. Вона здається бездіяльністю, але насправді в цей час відбувається багато внутрішніх мисленнєвих процесів: ти читаєш, спостерігаєш, аналізуєш, думаєш над новими підходами.
Іноді ідеї приходять навіть уночі, коли ти не плануєш працювати над проєктом. Я навчилася не змушувати себе творити, якщо немає внутрішньої готовності, бо результат буде неякісним. Прокрастинація, хоч і тягне відчуття провини, все одно продуктивна ‒ вона дає час ідеї визріти і підготувати ґрунт для майбутньої реалізації.
У мене завжди є дедлайни, які дисциплінують, але навіть коли ми робимо проєкт без термінів, для себе, я знаю, що завершення буде. Весь цей час «затримки» працює на користь ідеї.
Ви описуєте переосмислення досвіду як «монотонну працю, виснажливу, але потрібну». Чи є ця монотонність свідомою феміністичною чи політичною заявою про невидиму жіночу працю та емоційне навантаження, яке суспільство ігнорує?
Я люблю працювати з монотонністю, повторюванням, безкінечністю та ручною працею, бо це сильно нагадує рутину нашого життя. Мій проєкт «Жорна» якраз про це.
Перший проєкт я зробила до 30-річчя Незалежності України. Мені здавалося важливим показати довгий шлях, який пройшла країна, боротьбу за свободу, героїзм людей. Я зібрала пил з українських доріг і перемалювала його в дрібну фракцію ручним журналом. Це була метафора рутинності, беззупинності процесу ‒ саме через таку працю ми усвідомлюємо, хто ми є, і можемо свідомо рухатися далі.
Ця робота також показує контраст: тендітне жіноче тіло, яке виконує виснажливу, монотонну роботу. Це не просто художній прийом, це і феміністична, і політична заява: ми не маємо права жити на автоматі, бути амебами, ми маємо чітко знати свої цінності та працювати над собою і суспільством щодня.
Другий проєкт пов’язаний із горілим українським зерном, яке я привезла з Болонії. Там я п’ять годин без зупинок перемальовувала зерно. Це була важка фізична робота, але саме через втому тіла я хотіла, щоб глядачі змогли відчути й пережити досвід, який я їм передавала ‒ виснаження, рутинну працю, невидиму напругу, через яку проходять люди.
Чи всі готові до переосмислення речей через мистецтво, особливо зараз, у світі стрімкого розвитку соцмереж і інфлюенсерства?
Відповідь: Не всі готові до глибокого переосмислення, особливо молодь, яка сприймає інформацію інакше через соцмережі та інфлюенсерство. Проте митець може запропонувати досвід, поставити глядача в певну позицію ‒ не для того, щоб викликати почуття провини, а щоб дати відчуття, що інколи варто виходити за межі пасивного спостереження: робити крок до дії, проявляти ініціативу, допомагати.
У моїх перформансах я заздалегідь планую комунікацію з аудиторією, даю простір для власного переосмислення, підсвічую складність робити речі наодинці. Це не обов’язково залучення глядача безпосередньо у проєкт, а створення простору для усвідомлення та можливого соціального залучення.
Чи бачите ви паралелі між тоталітарною системою СРСР та сучасним російським агресором у ставленні до людського життя та травми?
Так, для мене це завжди була паралельна тема в практиці. Особисто це пов’язано з моєю родиною: дідусь і батько були ліквідаторами Чорнобильської катастрофи, а мама була вагітна мною під час трагедії. Цей досвід вразливості особисто для мене ‒ як ембріона, який не був захищений, оскільки система забороняла поширювати інформацію ‒ залишив глибокий слід.
Сучасна російська агресія має схожі тоталітарні ознаки: вона контролює життя людей, нехтує їхньою безпекою, ігнорує care та турботу. Такі системи руйнівні в короткостроковій перспективі, як ми бачимо на прикладі повномасштабного вторгнення, хоча глобально вони нестабільні і не мають перспективи виживання.
Чи може мистецтво бути настільки ж ефективним інструментом для посттравматичного зростання, як і психотерапія? Чи має митець право говорити про зростання з травми, коли сама травма ще триває?
Митець має право говорити про зростання з травми навіть тоді, коли травма триває, бо відкладати відновлення на потім небезпечно ‒ можна просто вигоріти. Відновлення має відбуватися в процесі.
Мистецтво не замінює психотерапію, але може співпрацювати з нею та виступати підсилюючим елементом у процесі посттравматичного зростання.
Воно допомагає процесу абілітації ‒ нарощування нових навичок для відповіді на нові виклики, на відміну від реабілітації, яка відновлює втрачене.
Мистецтво виконує важливу місію документації та архівації переживань під час травми, створюючи базис для майбутнього зцілення. Без цього погляду на пережите з боку майбутнього, зцілення майже неможливе.
Практики мистецтва дозволяють зупинитися, відштовхнутися від травми та знайти стратегії для розвитку й відновлення навіть у кризових умовах.
Як змінилася ваша роль і відповідальність як мисткині після початку повномасштабної війни? Чи має українське мистецтво бути завжди політичним, чи воно може зберігати право на «чисту» естетику?
Після початку війни моя роль мисткині змінилася кардинально: тепер неможливо відокремити творчість від того, що відбувається в країні. Мистецтво не обов’язково має прямо говорити про війну, проте воно має відображати людей, їхній досвід та історію.
Особисто я ніколи не працювала з «чистою естетикою». Для мене мистецтво, яке не несе соціальної чи людської функції, залишається лише декоративним чи аксесуарним елементом простору. Насправді все є політичним: від дизайну до архітектури, і поняття «чистої естетики» є досить умовним.
У своїй практиці я свідомо працюю з політичним контекстом, бо вважаю це ефективним способом робити свій внесок. Бути видимою, говорити, їздити, спілкуватися й артикулювати події ‒ це спосіб донести думку та привернути увагу людей, які втомлюються від новин і руйнації. Мистецтво має свої «гачки», тригери, які зачіпають щось глибше і допомагають пережити досвід, усвідомити його та відчути власну причетність.
Якщо б ви могли залишити глядачеві лише одне найбільш важливе повідомлення про вразливість, не як про слабкість, а як про силу, що б ви залишили?
Вразливість ‒ це те, що тримає нас і залишає живими. Кожна людина має свою вразливість, і саме вона робить нас живими. Дуже важливо вміти захищати себе від того, щоб інші не зловживали цією вразливістю, аби злі наміри інших не могли її використати.