Нещодавно завершився прокат фільму Жанни Озірної «Медовий місяць». Його світова премʼєра відбулася у 2024 році на Венеційському міжнародному кінофестивалі. За створення цієї картини творчому колективу, а саме режисерці та сценаристці Жанні Озірній, актору Роману Луцькому, акторці Ірині Нірші, присудили Державну премію України імені Олександра Довженка 2025 року.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1620146 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1620146{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Нагадаємо, події фільму відбуваються у містечку поблизу Києва. Тарас і Оля після вечірки з друзями проводять першу ніч у новій квартирі. На світанку їх розбудили вибухи. Пара опиняється у пастці власного помешкання.
Минулого року Польща висунула на премію «Оскар» фільм Даміана Коцура «Під вулканом», де герой Романа Луцького разом з родиною відпочиває на Канарах у лютому 2022 року. Вони мають повертатися додому, проте напередодні виявляють, що в країні почалось повномасштабне вторгнення, їх рейс скасовано. В один момент з туристів вони перетворюються на біженців.
Про ці дві роботи ми поговорили з Романом, який розповів ZAXID.NET про те, яке кіно любить, та про потребу в ідентичності.
Роман Луцький на фестивалі уВенеції (фото з фейсбуку фільму «Медовий місяць»)
Що є спільного між тим, що відчуває ваш герой у «Медовому місяці», з тим, що відчували ви 24 лютого 2022 року?
Я думаю, ми, українці, так чи інакше всі відчуваємо себе, як той герой. Різниця, звісно, в індивідуальних реакціях та у досвіді. Я думаю, це нас обʼєднує.
Ви паралельно знімались у фільмі «Під вулканом» Даміана Коцура, де ваш герой теж опиняється в ізоляції в перші дні вторгнення. Що єднає обох героїв і, власне, яка ситуація вам здається складнішою? Маю на увазі акторську задачу.
Їх обʼєднує безпомічність, те, що вони не можуть ніяк вплинути на ситуацію. У випадку Роми, героя з фільму Даміана Коцура «Під вулканом», принаймні є хоч якийсь вибір, адже він міг залишитись, він міг переїхати до іншої країни. В будь-якому разі його застала війна в безпечному місці, тому його вибір був моральним, етичним, а не між життям та смертю, як у героя «Медового місяця». Очевидно, що Тарас був у не до порівняння гірших, трагічних просто умовах. Але їх обʼєднує безпомічність. Неможливість тут і зараз щось зробити.
Кадр з фільму «Під вулканом»
«Медовий місяць» – дуже камерна історія. Для актора наскільки вона є складною?
Ви знаєте, я є тим актором, який полюбляє камерність. Навіть працюючи в театрі, я люблю камерну сцену. Я люблю нюанси, не люблю «плюсувати» в грі, не люблю працювати широкими мазками, я люблю, коли чути дихання, люблю нюанси. Люблю паузи, вони мене зовсім не лякають.
І для мене ця робота була з одного боку приємною, а з іншого боку, зрозуміло, що працюючи в такому матеріалі, потрібно постійно тримати в голові усю ситуацію. Бо не можна знятися, вийти з кадру, піти додому і жити далі «нормальне життя». Треба було постійно тримати себе в тонусі, в якому плюс-мінус був персонаж. Звісно, максимально цього не можна досягти, тому що я не був в окупації, але я весь час слухав інтервʼю людей, які пережили окупацію, дивився відео.
Це було непросто, але порівняння з моїм героєм, з Тарасом, який був в окупації, тобто навіть не з героєм, а з людиною, яка це пережила, недоречне. Я не маю права жалітись, що моя роль була травматичною для мене. Це моя робота, яку я повинен був виконати й максимально наблизитись до стану героя.
Але в мене язик не повертається сказати, що щось там було дуже складно, розумієте? Так, часом я почувався дискомфортно, але жалітися я не маю на що. Адже порівняно з тим, що пережили ці люди, весь мій дискомфорт – просто дрібниця.
Ваш персонаж не є героєм у звичному сенсі слова.
Можливо, але в окупації героїзм – це залишитись живим.
Кадр з фільму «Медовий місяць»
Чи вас зачепила ця історія відразу? Як ви потрапили у фільм?
Якщо Жанна мене обрала, значить, я їй підійшов по своєму психотипу, зі своїм багажем акторської майстерності, зі своїм досвідом. І, значить, я щось вмію з того, що Жанні було потрібно.
Мені ідея сподобалась ще навіть до сценарію, коли я тільки прочитав синопсис.
Знову ж таки, повертаючись до питання про камерність. Для мене одразу цей матеріал був таким, в якому б я хотів працювати. Мене покликали на кастинг – я поїхав. І я хотів пройти на це кіно.
Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.
Малі гроші при цікавій ідеї це добре чи погано? Чи правильно державі вкладати в серіали, а не в авторське кіно?
Все дуже просто: нас повинні чути всі. Ми повинні бути голосом на всіх міжнародних майданчиках. Для цього потрібно робити все можливе.
Те, що цей фільм – малобюджетний, можливо, навіть в плюс спрацювало. Звісно, я не хочу казати, що коли мало грошей, це добре. Але знаєте, коли в тебе немає фінансування, ти більше фантазію включаєш, як викрутитися.
Дуже часто ми обурюємося, що от росіяни там, росіяни тут. Нічого дивного, адже вони вкладають величезні гроші у цю свою присутність. Ми мусимо впливати на це і на державному, і на недержавному рівні, щоб їх там не було. Але цього недостатньо. Ми повинні заповнювати всі майданчики своїм кіно. Українців повинно бути багато по всьому світі. Наш голос мають чути, ми маємо бути гучними.
Роман Луцький на Ірина Нірша на фестивалі уВенеції (фото з фейсбуку фільму «Медовий місяць»)
Тому я вважаю, що одним з пріоритетів державної політики має бути фінансування саме такого іміджевого кіно для України. Ми повинні це робити. Саме кіно, яке може нас презентувати у світі, на фестивалях. Якщо автори самі весь час шукатимуть гроші, це буде займати багато часу. Ми будемо його втрачати. Тому що добре кіно – це теж пропаганда. Ми маємо говорити про нашу війну, про наш біль. І держава повинна займатися цим.
Я не буду зараз говорити, потрібно фінансувати серіали чи не потрібно. Це питання не є, мені здається, нагальним і важливим зараз. Звісно, що економіка має працювати в першу чергу на фронт. Але обовʼязково має бути на державному рівні фінансування проєктів, які про нас розповідають світові.
Зараз дуже багато суперечок точиться про те, наскільки коректно знімати про війну під час війни? Що ви про це думаєте?
У мене двояке до цього ставлення. Знаєте, індустрія повинна жити. Це перше. І друге. Не хочу спекулювати зараз на людях, які дуже багато втратили, але їм потрібно перемикатися. Ходити в кіно, у театри. Але якщо йдеться саме про кіно про війну, то тут треба бути все ж таки обережним з вибором матеріалу, з вибором художніх засобів. Ну і звісно, є певна категорія глядачів, яка потребує розважального контенту, прохідного. І мабуть, якщо ми не будемо знімати таке кіно, вони перемикнутися на інше.
За фільм була присуджена Державна премія України імені Олександра Довженка
Щодо кіно про війну, то його всюди знімають. Для нього є своя аудиторія. І треба знімати нам про нас, щоб цього не зробили інші.
У мене були суперечливі думки з цього приводу раніше, але зараз я думаю, нам треба заповнювати всю палітру жанрів. Ми повинні усе заповнювати своїм продуктом. Ми повинні робити дуже різний продукт своєю мовою і своїми силами. Ми повинні заповнювати собою все.
Тут є питання до вас, як до театрального актора. Чим би ви пояснили зріст інтересу до театру?
У нас є вистава, де актор звертається до глядачів та питає: «Ви звідки?». Виявляється, ціла Україна сидить у нас в залі. Можливо, люди шукають в театрі засіб перемкнутись. Можливо, люди, які себе досі не ідентифікували, принаймні до повномасштабного вторгнення, які не знали, хто вони, зараз гостро ставлять для себе питання ідентифікації. Адже ідентифікація дає безпеку. І театр став одним з майданчиків, де кожен себе може віднести до якоїсь певної групи людей, себе якось ідентифікувати. Цим можна пояснити й інтерес до української класики. Адже раніше багато люди не звертали вагу на те, що під боком, або навіть знецінювали.
Ви свого часу зіграли Тараса Шевченка (фільм «Безславні кріпаки», ‒ ред.). Як має Україна говорити про своїх героїв, про свою історію, про своє минуле? Чи потрібно героїв знімати з пʼєдесталу?
Мабуть, так. Я вважаю, що світ і так йде до цього. Хочемо ми цього, чи ні. Зрештою треба зрозуміти, що ці видатні люди були просто людьми. Зі своїми потребами, зі своїми демонами в шафі. Нормальні люди, які в певний час прожили своє життя.
Кадр з фільму «Безславні кріпаки»
Світ до цього йде. І знову ж таки, якщо не ми це зробимо, зроблять наші сусіди-вбивці. Зроблять російською мовою і скажуть, що він був наш. Це перше. Друге, все ж таки, треба розуміти, що Шевченко не був вусатим дідом, портрет якого висів у кожній хаті. Його ж молодим тільки на стогривневій купюрі зображають! Тому, думаю, таке кіно потрібне. Там, де він є не тільки молодим, але й енергійним, живим.
І в різних жанрах потрібно це використовувати. Тому що Тарас Шевченко був непересічною особистістю, і він був прогресивним. Тиражують його портрет, де він в кожусі та шапці. Але ж так не ходили тоді. Він одягнув оцей одяг спеціально для портрету. Це був трошки фріковий образ на той час. От він був таким. Я думаю, Тарас Шевченко зацінив би цей фільм.
Скажіть, будь ласка, якби ви не знімались в «Медовому місяці», а були б глядачем, чому би ви пішли на цей фільм?
Кадр з фільму «Медовий місяць»
Я б пішов на камерну людську історію. Я люблю спостерігати за живими людьми, і за акторами на екрані. Мені не потрібно динаміки. Мені потрібно, що було цікаво зроблено. Тому я б однозначно пішов. Чи була б ретравматизація? Не знаю, принаймні я б згадав знову оці перші дні. Хтось завмирав від переляку. Когось мобілізувало, активізувало.
Знаєте, як в театрі кажуть, на якомусь етапі репетицій: «стоп, а тепер повернімося до пʼєси, згадаємо, що ми це робимо». І тому, можливо, комусь фільм допоможе згадати, що ми у війні і потрібно допомагати війську.
