У прокат вийшов фільм іранського режисера Мохаммеда Расулофа «Насіння священного інжиру». 52-річний Расулоф є одним із найвідоміших іранських режисерів, що має чимало нагород на фестивалях, проте його фільми були заборонені в Ірані.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1608933 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1608933{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Світова прем’єра фільму відбулась у Каннах. Незадовго до того в Ірані режисера засудили до 8 років в’язниці, конфіскації майна та публічного побиття батогами. Також іранська влада чинила тиск на членів знімальної групи, їх допитували та вимагали зняти фільм з каннського конкурсу. Уже під час фестивалю стало відомо, що режисерові вдалось втекти. В Україні прем’єра фільму відбулась на міжнародному кінофестиваль «Молодість», де його режисер Мохаммад Расулоф очолював міжнародне журі. Фільм також претендував на «Оскар».
У центрі фільму – Іман, суддя-слідчий у Революційному суді в Тегерані виносить вироки протестувальникам. Одного дня він побачив, що удома зник його пістолет. Він влаштовує справжнє пекло для дружини та двох доньок. Згодом стає відомо, що його адреса оприлюднена і йому разом з родиною доводиться втікати з Тегерану.
Щоб зняти психологічний трилер про протести в Ірані, режисер ризикнув не лише свободою, але й життям. Фільм знімали підпільно. Режисер йшов червоною доріжкою із фотографіями виконавців головних ролей у руках, адже вони не змогли виїхати з Ірану і по суті опинились там у заручниках.
Дуже важко оцінювати фільм лише як кіно, не враховуючи контексту його створення, адже це не просто картина, а й своєрідний кінематографічний подвиг.
Проте, якщо спробувати це зробити, то очевидно, що ми отримали кіно дуже високого рівня: воно поступово затягує у себе, як у вир, не відпускає ані візуально, ані емоційно. Це видатна робота, де усі складові працюють на загальний результат. Це той випадок, коли високий художній рівень й важливий соціальний меседж поєднувалися із суто мистецькими пошуками. Расулофф критикує режим та водночас досліджує його впливи на різні покоління та через пізні засоби, зокрема, телебачення. Він ставить у центр розповіді одну родину, у якій відбиваються проблеми та загрози усієї країни.
Це історія про Іран, про актуальні події, які відбувались на наших очах зовсім недавно. Проте це універсальна історія про тиранію, страх, свободу та здатнсть за неї боротись. Традиційне для іранського кіно вміння поєднувати докуметальність та поетичність притаманна і цій картині. Також вона має ознаки трилера та сімейної драми. А ще це протестне кіно, де актуальна тема не підміняє якості, а поєднуючись посилює її.
Не дивно, що на Каннському фестивалі фільму пророкували «Золоту пальмову гілку», він лідирував у неформальних рейтингах журналу Screen. Опальний на батьківщині режисер, який втікав з-під арешту, актуальне кіно, така популярна останнім часом жіноча тема (зрештою, не секрет, що саме жінки стали рушійною силою протестів в Ірані), актори під тиском влади, іранське кіно, яке стало відкриттям саме Канн. Зрештою, дуже добре кіно. Що ж ще потрібно? Проте журі вигадало для фільму ганебний приз – спеціальну згадку журі. А головний віддали «Анорі».
Хай це залишиться на їх сумлінні. А нам, глядачам, краще просто піти у кіно, щоб віддати належне і якісній, тонкій, напруженій картині, і її автору.