1 червня показом у Ризі вистава “Погані дороги” Театру на лівому березі починає свій європейський тур. Окрім Риги, виставу можна буде побачити в Клайпеді, Вільнюсі, Празі, Берліні та Мюнхені.
“Погані дороги” у постановці Тамари Трунової за п’єсою Наталки Ворожбит – одна з найактуальніших вистав сьогодення. Це справжні історії початку війни між росією і Україною, яка почалася в 2014-му. Шість історій про життя, війну і розбиті дороги Донбасу. Вистава – лауреатка численних нагород, а нещодавно отримала й Шевченківську премію.
Гастрольний графік вистави:1 червня – Dailes Theatre Festival, Рига, Латвія9 червня – Vilniaus mažasis teatras, Вільнюс, Литва16 червня – TheATRIUM Festival, Клайпеда, Литва20 червня – The Komedie Theatre, Прага, Чехія24 червня – The Radikal Jung Festival, Мюнхен, Німеччина30 червня – Berliner Ensemble, Берлін, Німеччина
Прем’єра вистави відбулася навесні 2019-го. Як сьогодні, після повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої країни, змінилося відношення акторок та акторів до своїх героїнь та героїв, чи побачимо ми ці зміни у виставі та взагалі, де знайти сили знову грати?
Анастасія Пустовіт: “Тільки зараз я зрозуміла переселенців. Тільки зараз я зрозуміла, що таке виживати в умовах окупації. Тільки зараз я зрозуміла, що таке війна. І мені соромно, що я була відірвана від усього цього 8 років. Дівчинка, яку я граю, виживає, як може. Вона намагається врятувати себе і хоча б щось в собі. Вирватись крізь залізні грати, але в неї не виходить. Це окупований Херсон зараз. Це домовленість з власною совістю, це вибір між життям і смертю. В Херсоні говорити українською небезпечно. Уявіть собі, як люди там живуть зараз. Як ретельно їм доводиться приховувати свою позицію та походження. Це страшно. Це геноцид нації.Єдине, що точно мене поріднює з героїнею, це самотність. Я бачу, як люди починають забувати, що війна поруч. Величезна купа людей зараз за “ґратами”. Вони виживають.В окупації я часто згадувала монологи з вистав і повторювала їх. Щоб пам’ятати про минуле життя. Я сумую за сценою і грою в театрі, але поки це складно корелюється з волонтерською діяльністю.Думаю, емоцій в грі стане менше. Бо там їх мало, рефлексії майже немає. Є ціль вижити, будь якими методами.Думаю, болю в очах можна не додавати. Його буде достатньо і так.А ще мені здається, що наші дівчата – це маленькі старці.Вони знають все. Нічому не дивуються. Вони живуть вже в іншій реальності. Навряд, вони колись повернуться до “дитячого” життя.Війна залишила свій відбиток. Тепер можна не “грати” на сцені. Тепер ми всі реальні герої реальної п’єси.Важливо пам’ятати, скільки хлопців поклали своє життя, щоб ми могли взагалі вижити і мали змогу грати. Вони боролись до останнього, ми теж не маємо права здаватися”.
Олександр Соколов: “Мені зрозуміліше буде спочатку зіграти, а потім вже описати свої відчуття: оцінити, як пішла вистава, як персонаж поводився і яким він став, враховуючи нові страшні реалії повномасштабної війни в країні. Як на мене, актор більше практик, ніж теоретик. Але безумовно так, як раніше не буде.Я думаю, тексти почнуть звучати чесніше і зрозуміліше для мене, як для виконавця ролі. А чи зміню свого героя – сцена все покаже.Масштаб побаченого жаху, пережитого особисто: їздячи з волонтерськими відрядженнями у Бучу, Ірпінь, Харків, події які переживали мої рідні і близькі останні місяці, ніколи вже не повернуть мене колишнього на сцену”.
Катерина Качан: “Я думала про те, як казатиму цей текст, і що зі мною відбуватимеся. Все набуло ще більшої гостроти. Я не знаю, чи зміниться моє відношення до героїні. Під час війни усі почуття ще більше загострюються. Звичайно, закохатися під час такої історії дуже важко і дивно, але часто буває, що саме в такі важкі моменти людина і закохується. Кожне слово набуло ще більшого сенсу, ніж було перед тим. Тепер я ще більше відчуваю і розумію кожне слово, яке казатиму.Я працюватиму точніше, намагаючись не впасти в істерику. Це вже не вистава, а наше життя. І якщо раніше ми про таке життя чули лише від тих, хто був на Сході, наразі ми бачимо це все тут. Натхнення і сили зіграти виставу – вони в мене завжди є. Це наша місія, наш внесок в культурний фонд і мистецтво України”.