Цього року у Каннах фільмам складно конкурувати зі зведеннями Генштабу та так і не відключеним у Франції сповіщенням повітряної тривоги у додатку на телефоні. Це робить нон-стоп-свято на Круазет якимось недоречним. Хоча підтримка України справді велика: зірки дефілюють червоною доріжкою з жовто-блакитними стрічками, значками Stand with Ukraine та Fuck Putin. Гламурні спроби продефілювати у жовто-блакитних сукнях або сфотографуватись разом у жовтому та блакитному, чесно кажучи, виглядають недолуго. Ну тим не менше, хочеться сподіватись, що від щирого серця.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1543377 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1543377{ margin: 0!important; } }
Тим не менше фестиваль триває, і ми розповімо про фільми, які тут, на Круазет вартують уваги. Цікаво, що багато з них створені володарями «Золотої пальмової гілки». Чи зможуть вони повторити успіх? Чим відрізняються (і чи на краще) вони від переможних картин?
Наразі претендентом на головні нагороди можна вважати фільм румунського режисера Крістіана Мунджиу «R.M.N.». Тут дія відбувається у невеликому трансильванському селищі, куди з заробітків повертається Матіас. Тихий світ невеликої громади руйнується, коли у місцеву пекарню беруть трьох робітників зі Шрі-Ланки. Расові забобони вибухають, підриваючи не лише долі емігрантів, але і провокуючи усі старі конфлікти. Традиційно для румунської «нової хвилі» у приватних справах, як у краплі води, відбиваються глобальні проблеми, а світ стискаєтья у нікому не відоме село, яке стає концентрацією глобальних проблем. Хоч його мешканці про це і не здогадуються.
Мунджиу вже має «Золоту пальмову гілку» за «4 місяці, 3 тижні та 2 дні», присвячені проблемі заборони абортів за часів Чаушеску. Приз за сценарій та за найкращу жіночу роль отримав його чи не найкращий фільм «За пагорбами». «R.M.N.» дає Мунжиу повне право сподіватись на другу «гілку». Поки що це найсильніша картина конкурсу.
Дві «гілки» уже мають брати Дарденни, які також говорять про проблему еміграції у фільмі «Торі та Локіта». Вони чотири рази брали участь у конкурсі. Торі та Локіта, підлітки з Африки, пробилися до Бельгії. Для них дружба – спосіб вижити, створити нову сім’ю, щоб не залишатися наодинці зі своїми жахами та бідами. Дарденни, як і Мунжиу, вміють сконцентруватися на маленькій історії, проте змусити її говорити про великі проблеми. Утім, «Торі і Локіта» значно поступається їх кращим картинам, хоч традиційно зроблена бездоганно та виглядає зворушливо.
Девід Кроненберг не має «Гілки», але його боді-горрор намагається розвивати тему, яка минулого року принесла перемогу «Титану». У «Злочинах майбутнього» він говорить про суспільство, в якому вчені зуміли повністю подолати біль. Похмура містична картина запозичує назву (але не сюжет) з його ж фільму 1970-го року. Цього разу у нього виходить моторошно, часом огидно, часом надзвичайно вишукано. У фільмі зіграли Віго Мортінсен, Леа Сейду та Крістен Стюарт. Вони повільно-повільно тягнуть гуму штучного сюжету, який здатен спрацювати для глядача не лише як анальгетик, а скоріше як снодійне.
А от Рубен Естлунд, володар головної нагороди Канн за блискучий іронічний «Квадрат», у «Трикутнику печалі» береться таврувати буржуазне суспільство з завзятим вогником. Його фарсова сатирична комедія бавиться не лише з героями, до яких він максимально безжальний, але і з пізнаваними культурними та поп-культурними темами: «Титанік», «Останніх герой», «І корабель пливе», «Володар мух» тощо.
Естлунд збирає, як в старому анекдоті, на розкішній яхті закохану пару моделей, російського олігарха з дружиною та коханкою, шведського програміста та багатьох інших, які опиняються на безлюдному острові. Там їхні соціальні ролі змінюються. Це гостра карикатури, якій бракує вишуканої іронічності «Квадрату» та усіх попередніх робіт режисера. Він б’є просто в чоло, знущаючись та насміхаючись. Він брутальний та безжальний. Простіший, ніж завжди, але дуже смішний.
Цікаву картину показав Алі Аббасі. Швед іранського походження свого часу переміг у «Особливому погляді» із дивним та привабливим фільмом «Кордон». Цього разу він віддає данину своєму походженню та розповідає іранську історію. Моторошну, чого вже там. «Святий павук» розповідає про серійного вбивцю, який жорстоко вбиває повій. Його знаходить журналістка, триває суд. Але виявляється, все лише починається. Аббасі зняв доволі публіцистичне кіно. Але дуже зрозуміле та не надто оптимістичне.
А ми чекаємо на велику українську подію – фільм Максима Наконечного «Бачення метелика», якій сьогодні, 25 травня, покажуть в «Особливому погляді».
Підписуйтеся, Вам сподобається.